ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ФУНКЦІЇ І МІСЦЕ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

Питання про предмет філософії викликає великі труднощі не тільки у тих, хто починає ознайомлюватися з цією галуззю знань. Він гаряче обговорюється уже майже 2,5 тисячі років самими філософами.

Справа в тому, що кожну людину, так чи інакше, цікавлять питання, безпосередньо до його повсякденних нестатків і турбот нібито і не стосовні - як улаштований світ, хаотичний він чи упорядкований, мінливий він чи стабільний, як співвідносяться порядок і хаос, що є істина, у чому сенс людського існування?

Людина універсальна і безкінечна: вона здатна порівняти себе з усім світом, із усією реальністю, спираючись при цьому не тільки на особистий, але і на родовий, колективний досвід минулих поколінь (відбитий у мові і знаковому символізмі культури). Зі стихійного філософствування, тобто умоглядних помислів про вищі смисли і цінності життя, народилася, розвинулася філософія як унікальна форма культури і суспільної свідомості.

Грецьке слово філософія буквально означає любов до мудрості (від phileo - люблю і sophia - мудрість). Перше вживання цього терміна приписують Піфагору (VI ст. до н.е.). За свідченнями античних авторів, коли фінікійський правитель Клеонт звернувся до Піфагора з питанням "хто він?", той відповів: "Філософ".

Далі пояснивши: "Життя подібне ігрищам: деякі приходять на них змагатися, деякі торгувати, а найщасливіші - дивитися; так і в житті - деякі, подібні до рабів, народжуються жадібними до слави і наживи, тим часом як філософи - до однієї тільки істини". Софія, згідно з античною традицією, - вища мудрість, яку спочатку приписували тільки богам. Володіти повною істиною могли тільки боги. Людина не може злитися із Софією, оскільки вона - смертна, обмежена у пізнанні. Таким чином, людині доступне тільки безупинне прагнення до істини, ніколи не закінчене цілком, любов до мудрості, що випливає із самого поняття.

Надзвичайно високо оцінюючи філософію за її безкорисливу любов до істини, чисте бажання досягти і споглядати її, Аристотель писав: "Люди, філософствуючи, шукають знання заради самого знання, а не заради якоїсь практичної користі". Філософія, таким чином, із самого початку свого виникнення прагнула до істини, яку варто шукати, споглядати, істини самодостатньої, тобто істини як такої. Властива людям допитливість поступово переростає в інтелектуальну потребу безмежного розширення і поглиблення знань про світ.

Інтелект людини намагається осягти світ розумом у таких його ракурсах, які не можуть бути дані ніяким досвідом, інтелект прагне до знання про світ як цілісну реальність, яку люди повинні постійно враховувати у формуванні програм своєї поведінки.

Філософія - це область духовної діяльності людини, в основі якої лежить критична рефлексія над самою духовною діяльністю, над її змістом, метою і формами, і, у підсумку - над з'ясуванням суті самої людини як суб'єкта культури, відношення людини до світу. Як теоретичне зусилля думки філософія є самосвідомістю культури.

У центрі філософії стоїть питання про людину і її місце у світі, в суспільстві, про смисл її життя. І головне призначення філософії - допомогти людині орієнтуватися в нескінченних складностях життя, у вирішенні тих рівнянь з безліччю невідомих, котрі постійно виникають на життєвому шляху.

Поле діяльності філософії визначається тим, що вона є квінтесенцією культури. Задача цілісного осмислення з філософських позицій як природної, так і соціальної реальності через опозицію людини і світу залишається найважливішою і сьогодні, особливо в зв'язку з корінними змінами у всіх сферах нашого життя і потребами осмислення цих змін. Тільки філософії під силу задовольнити потреби мислячої людини в створенні цілісної картини світу й в осмисленні власного призначення в цьому світі.

Цікаві думки, щодо важливого місця філософії в системі світогляду людини висловився один із відомих філософів Х1Хст. П.Л.Лавров: "Потреба в усвідомленій філософії рівнозначна потребі людини в розвитку... Вимога від людини усвідомлення її розвитку є моральною аксіомою, яку довести не можна, якщо її хтось заперечує. А є люди, що заперечують це начало, є люди, що готові сказати: свідомість, розвиток, роздуми є злом для людини. З подібними опонентами полемізувати неможливо, тому що вони мають інше обґрунтування, розмовляють іншою мовою.

Переконувати їх марно, тому що сам процес переконання їм не доступний. Вони не мають потреби у філософії, тому, що не мають потреби в думці. Їх ідеал - сон без сновидінь. Залишаючи їх осторонь, ми повинні взяти собі за аксіому - людина зобов'язана усвідомлювати кожне своє слово, кожну думку, кожне почуття і дію. При цьому ми повинні усвідомлювати те, яке значення має філософський елемент у людській діяльності...Філософія є розумінням всього сущого як єдиного і впровадження цього розуміння в художній образ і моральну дію. Вона є процесом ототожнення думки, образу і дії. Філософія, на відміну від іншої діяльності людського духу, оживляє їх всіх, наділяє їх людськими якостями, осмислює їх для людини. Без неї наука - зібрання фактів, мистецтво - питання техніки, життя - механізм. Філософствувати - це розвивати в собі людину як струнку єдину сутність".

Філософії належить фундаментальна роль у розвитку й обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна і культуротворча роль філософії полягає в розробці онтології культури, у відповіді на питання: що в бутті матеріальної і духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді - передумова збереження нормального культурного середовища.

Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає в її антропологічному призначенні: допомогти людині затвердитися у світі не тільки як свідомій, але і високоморальній, емоційній, чуйній, розумній істоті.

Як теоретична форма суспільної й індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування, сприяє утвердженню гуманістичних цілей.

В індивідуальному аспекті цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики, у спонуканні до свідомого світосприймання, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється в проблему, у сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини із самою собою, народжується процес філософствування.

Якщо в людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити їй не можливо. У свій час Кант писав у трактаті "Про педагогіку": "Філософствувати можна навчитися лише завдяки самостійному застосуванню розуму".

Сказати: "Я не знаю" - означає знайти в собі мужність узяти під сумнів завершеність, самодостатність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, "учене незнання", а зовсім не неуцтво. Отже, філософія вимагає безперервного поповнення знань про світ і людину, світогляду, але заради продуктивної роботи над собою. Основний імператив філософії - навчити людину мислити творчо, самостійно, сформувати філософський світогляд.

Світогляд - це ядро, стрижень свідомості і самосвідомості особистості. Воно виступає як більш-менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе, свого місця у світі.

Світогляд як система містить у собі ряд компонентів. Насамперед, це знання, що відображають прагнення до об'єктивного збагнення світу, і цінності, що втілюють різні аспекти відношення людини до світу відповідно до його інтересів, цілей, потреб.

У формуванні світогляду беруть участь не тільки розум, але й почуття , інтелектуальний і емоційний досвід людини. Емоційно-психологічна сторона світогляду представлена світовідчуттям і світосприйманням, а інтелектуальна - світорозумінням. Співвідношення цих сторін по-різному на різних рівнях світогляду, неоднакова їхня представленість у світогляді в різні епохи, нарешті, різні пропорції цих сторін і у світогляді різних людей. Більш того, різною може бути і саме емоційне змальовування світогляду, що виражається в почуттях, настроях і т.п., - від радісних, оптимістичних тонів до тонів похмурих, песимістичних. Другий рівень світогляду - світорозуміння, що спирається насамперед на знання, хоча світорозуміння і світовідчуття не існують одне без одного: вони, як правило, єдині. Ця їхня єдність проглядається в переконаннях, де одночасно дані знання і почуття, розум і воля, де формується соціальна позиція.

Світогляд історично конкретний, оскільки виростає на ґрунті культури свого часу і разом з нею зазнає серйозних змін.

Виділяють два рівні світогляду: життєво-повсякденне і теоретичне. Перше складається стихійно, у процесі повсякденної життєдіяльності.

Даний рівень світогляду відрізняється своєрідним переплетенням теоретичних положень і установок із примітивними, містичними, обивательськими представленнями і забобонами; великим емоційним навантаженням. На теоретичному рівні світорозуміння і світогляду людина підходить до світу з позицій розуму, діє, спираючись на логіку, обґрунтовуючи свої висновки і твердження.

У філософському знанні органічно зв'язані, з'єднані між собою два способи освоєння світу людиною: науково-теоретичний (раціональний) і духовно-практичний (емоційно-ціннісний). Іншими словами, філософія - не тільки наука, але і світогляд, а філософське знання має характер і силу переконання, тобто вищих принципів, що роблять життя людини осмисленим і виправданим.

Історично філософії як особливому типу світогляду передували міфологічний і релігійний типи світогляду.

Міф як особлива форма світогляду являє собою своєрідний сплав знань, хоча і дуже обмежених, релігійних вірувань і художніх фантазій. У рамках міфології вироблялися певні знання про природу, космос, про самих людей, їхні умови буття, формах спілкування і т.д.

У давньогрецької міфопоетиці ставилися питання про місце і роль людини в космічному універсумі. Складалися розумові навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувались відповідно до почуття гармонії, пропорції і міри.

Міф дозволяє перебороти незнання за допомогою накладення на хаотичну дійсність образно-категоріальної антропоморфної сітки.

Мотивування і докази міфу не потрібні, сприйняття основане на довірі до того, хто говорить. Основні принципи пояснення - генетизм і етиологізм, тобто пояснення природних і соціальних явищ, а також світу в цілому зводиться до розповідей про їхнє походження й творення (генетизм).

Міфологічному мисленню властиво злитість з емоційною сферою, невиразний поділ суб'єкта й об'єкта, предмета і знака, речі і слова, речі і її імені, просторово-часових відносин, походження і сутності і т.п.

Міфи стверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували певні норми поведінки.

Переплетення в міфі елементів знань про світ з релігійною і художньою фантазією знаходить своє вираження в тім, що в рамках міфу думка ще не знайшла повної самостійності і найчастіше втілювалася в художньо-поетичні форми, що чітко проглядається в "Міфах Древньої Греції", у "Іліаді", "Одіссеї", національному фольклорі і т.д.

Подальший розвиток світорозуміння пішов по двох лініях - релігії і філософії.

Релігія - форма світогляду, у якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земний, природний і потойбічний, надприродний, небесний. При цьому на відміну від науки, що теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії оснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їхній головуючій ролі у світі, у житті людей.

До того ж сама релігійна віра - це особливий стан свідомості, відмінний від упевненості вченого, що базується на раціональних основах; у релігії ж віра реалізується в культі і через культ.

Філософія і релігія - ці дві основні світоглядні форми свідомості, знання не тільки про суще, але і про належне, - звертають людину до вічних, вищих істин, до кінцевих цілей і справжніх сенсів життя. Але характер підходу до світоглядних проблем у їх рамках, так само як і саме їх рішення, глибоко відрізняється.

У противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Але релігія - масова свідомість, її істини - істини одкровення; релігійний стан душі - віра. Світоглядні питання - про походження світу, людини, соціального устрою, таємниці народження і життя - вирішуються в релігії з позицій залежності людей від вищих сил, їхньої визначальної ролі у світобудові і житті людей.

Релігійні представлення містять певні знання про дійсність, хоча нерідко і мінливі. Досить мудрою і глибокою скарбницею знань, накопичених людством століттями і тисячоріччями, є, наприклад, Біблія і Коран. Однак релігії не відтворюють знання в систематичній і тим більше теоретичній формі, релігії не виконують функції виробництва знання, що носить загальний, цілісний, самоціннісний і доказовий характер. Релігійне знання догматичне, основано на вірі, а не на доказах.

Філософія ж, її системи і вчення - не масова, а переважно особистісна і спеціалізована свідомість, що припускає високий рівень культури мислення, особливого інтелектуальної напруги і творчого натхнення в пізнанні і самопізнанні.

Філософія - це теоретично розроблений світогляд, система найзагальніших теоретичних поглядів на світ, на місце людини в ньому, з'ясування різних форм його відношення до світу. Це відношення можна розглядати в трьох головних аспектах - пізнавальний, практичний, ціннісний. Кожен з них вирішує своє питання - що я можу знати?; що я повинен робити?; на що я можу сподіватися?

Але якщо для міфу образ світу і дійсний світ нерозрізнені і, відповідно, неспіввіднесені, то філософія формулює як свою головну мету прагнення до істини.

Філософія породжена свободою і для свободи. У цьому значенні філософська творчість - повна протилежність міфотворчості, що не знає ніяких проблем, тому що в міфі заздалегідь усе визначено долею, єдино можливе, споконвіку написане ходом речей. Філософія ж, філософствування є "виклик" людини сліпій долі, бездушній необхідності природи. Філософія учить тому, що своє життя, свій завтрашній день людина може і повинна вибрати і здійснити сама, покладаючись на власний розум.

Предметом філософського пізнання перших давньогрецьких натурфілософів були питання про першооснови і першопричини всього сущого, про виникнення, структуру і стани природного універсуму. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи і метафоричну мову міфології. За видимим нескінченним різноманіттям тіл і явищ природи вона прагнула розпізнати єдину сутність.

Нескінченна міць, упорядкованість і гармонія космосу була в очах греків надійною опорою, основою того, що гармонічними і розумними повинні бути і їхній суспільний світ, і їхня моральність. Таким чином, уже перших філософів цікавив не "світ сам по собі" (цей об'єктивний світ є предмет пізнання науки), а співвідношення "людина-світ", узяте в єдності, цілісності і загальності.

Дві головні риси характеризують філософський світогляд - його системність і теоретичний, логічно обґрунтований характер філософських поглядів. Особливість філософії полягає в тому, що вона споконвічно виступала як універсальне теоретичне пізнання, як пізнання загального, загальних принципів буття.

Поряд з цим філософія покликана вирішувати питання, зв'язані з пізнанням світу: не тільки чи можна пізнати світ, але і які є засоби перевірки істиності наших знань і т.д. Філософствувати - означає вирішувати і проблеми цінності, практичного розуму, як сказав би Кант, насамперед проблеми моральності і серед них те найважливіше питання, що уперше поставив Сократ: "Що є добро?" Суть філософствування, таким чином, не просто і не тільки в знаходженні знань про світ у цілому, але й у тім, щоб формувати певні моральні цінності. Без цього саме життя людське позбавляється сенсу, а людина перестає бути людиною.

Філософії як особливому типу світогляду в культурі суспільства властиві функції, яких не мають ні міф, ні релігія.

По-перше, філософія виявляє найбільш розповсюджені ідеї, представлення, форми досвіду, на яких базується культура і громадське життя в цілому. Ці загальні ідеї, що є граничними основами культури, називають універсаліями культури.

Вони виражені філософською мовою в категоріях - інтелектуальних чи ціннісно-оціночних (морально-емоційних); у першому випадку, наприклад, категорії детермінізму - причина і наслідок, випадковість і необхідність; в іншому випадку, наприклад, категорії добра і зла, чесноти і пороку.

Отже, функція експлікації універсалій культури виконується саме філософією.

По-друге, філософія є теоретичним вираженням сумарних результатів людського досвіду на кінцевому рівні абстракції (що пов'язано з рівнем духовного освоєння світу), тобто виконує функцію раціоналізації і систематизації соціокультурного досвіду, який вона узагальнює.

По-третє, філософія виконує в культурі критичну функцію, піддаючи усе сумніву, вимагаючи аргументації і "відсікаючи" ті положення, що не витримали перевірки критичною рефлексією. Вона виступає "акумулятором" світоглядного досвіду і формою його трансляції - це четверта функція філософії в культурі.

Тому сучасній людині не обов'язково щораз знову "винаходити велосипед" в осмисленні світоглядних питань (хоча формування світоглядної картини світу - особливий індивідуальний творчий процес). Можна звернутися до історії духовної культури, насамперед - до історії філософії, щоб довідатися, які способи рішення проблем буття, свідомості, людського Я і т. ін. пропонувалися в різні епохи різними мислителями, які варіанти рішень і чому були визнані "помилковими", щоб у підсумку сформувати сучасні представлення про Істину, Добро, Красу.

Щоб громадське життя було збалансоване, цілісне необхідно, щоб культура знаходила способи узгодження усіх форм досвіду - практичного, пізнавального, ціннісного.

Таким чином, що дозволяє осмислити і, отже, зіставити одне з іншим, погодити в якесь якісне позначення, яке називають соціальним організмом, усі форми людського досвіду, є філософія - самосвідомість культурної епохи, теоретичний рівень світогляду, мислення, спрямоване на самого себе. Тобто філософії властива інтегративна функція, і, можливо, сама вона є найбільш значимою серед всіх функцій у культурі.