Раціональність і виклики доби

Раціональність і виклики доби

Раціональність та історія цивілізації поєднані внутрішньо-глибинними зв'язками. Водночас цивілізація сторіччя, котре щойно минуло, позначена, з одного боку, небаченим розквітом науки, науково-технічного прогресу, цілераціональності, а з іншого, не менш багатоаспектною та різнорівневою кризою розуму як порушення чогось засадничого у самих підвалинах людського існування, у стосунках між людьми. Відтак, впродовж усього цього минулого століття відбувався постійний пошук нової, некласичної раціональності, здатної подолати визначальні вади та соціокультурні наслідки раціональності класичної.

Про цей непростий пошук таких форм раціональності, які виходять за межі до того панівних однобічно-технологічних, сцієнтистських її форм і спрямовані на утвердження людиновимірного у бутті, на плекання розумного, доброго, по-справжньому вартісного, і йдеться у пропонованій читачеві статті.

Уся багатовимірна історична палітра ХХ століття гостро поставила проблему людиномірності і буттєвої укоріненості інтелекту, питання про найширше розповсюдження на планеті (і не лише в тоталітарних режимах, а повсюдно) цинічного, істеричного розуму, спрямованого не на прояснення й утвердження буття (людини у світі, довкілля, міжлюдських стосунків, індивідуальної долі тощо), а на розробку і забезпечення найбільш ефективних засобів при практично повній ефемерності, невкоріненості стосовно визначальних буттєвих засад, цілей. Цілераціональність як простий пошук найбільш ефективних засобів досягнення мети зайняла домінуючі позиції, відсунувши на задній план ціннісну раціональність, цілеполягання як пошук і утвердження буттєво визначальних вартостей і смислів, а разом із цим і принципово значиму ідентичність - індивідуальну і колективну.

Пріоритетність утвердження цілераціональності перед іншими формами раціональності, висування на передній план технізації світу і техніко-операційного розуму призводили упродовж усього минулого століття до звуження сфери свободи, до утвердження як зовсім не людиновимірних різноманітних форм суспільної організації, так і поширення на планеті низки небувалих досі екологічних негараздів.

Водночас потрібно бути абсолютно свідомим того, що назад в архаїчне, доіндустріальне суспільство дороги немає. Більше того, уся сукупність неймовірно різноманітних, складних і глибоких проблем сьогодення вимагає саме і лише раціональних форм їхнього розв'язання. Тим більше що планетарна цивілізація вступила у добу постіндустріального, інформаційного суспільства.

Отже, з одного боку, маємо світоглядно значуще зростання ролі науки, інформатизацію, технізацію світу, а з іншого - гостру потребу локалізувати небезпеку гіперактивізму та технократизму, як і подолати тенденції авторитаризму та тоталітарності і остаточно утвердити фундаментальні демократичні цінності і здобутки.

Сам інтелект виявляється при цьому внутрішньо суперечливим: як техніко-операційне утворення, "калькулятор", він часто призводить до руйнування і довкілля, і внутрішньої природи людини. Водночас дім людського буття принципово не може бути іншим, як тільки облаштованим на певних раціональних засадах. Інша річ - яких, якого ґатунку засадах.

Але головне, що усе це - не якась наперед визначена даність. Навпаки - йдеться про відкриту проблему, котра вимагає постійних інтелектуальних зусиль, пошуку таких форм раціональності, взятої у всьому багатому спектрі її можливостей (а їх, таких форм, як виявилося, є багато - і в діахронічному, і в синхронічному плані), які відповідали б як непереборному прагненню людиною бути вільною, бути творцем, реалізувати себе, свої природні креативні здібності, так і відповідали б доконечній необхідності такого раціонального облаштування буття, як співбуття людей, у якому б Я та Інший могли цілком розумно, неконфліктно співіснувати.

Отже, всеосяжна і багатоаспектна криза раціональності, котра простежується у європейській цивілізації уже впродовж багатьох десятиліть, зневіра у її гуманістичному потенціалі, протиставлення розуму і свободи базувалися на соціокультурному втіленні, об'єктивації переважання ідеї ефективності, техніко-операційної складової раціональності над її смисловою, ціннісно-орієнтаційною спрямованістю, на розростанні відчуження, монадологізації та усамітнення, була спричинена низкою практик минулого сторіччя, особливо практик тоталітарних та авторитарних режимів, котрі часто базувалися на вульгаризаторському витлумаченні гуманістичних по суті ідей класичної раціональності. До цього додалися в останні десятиліття практично оберненість, протилежність у європейській цивілізації задекларованого та сподіваного і того, що було отримане насправді. Це також наслідки НТР, а також засилля масової культури і електронних засобів інформації, що знайшло свою розгорнуту оцінку у низці концепцій критичної раціональності як ірраціональних у сенсі негативу, як щось негуманне, що перебуває за межами людського розвитку і розуміння - і стосовно буття людини у світі у цілому, і стосовно негараздів довкілля - зокрема, але не в останню чергу. Але при цьому слід наголосити на наступному.

Які б пригоди історично не супроводжували ідею раціональності, особливо впродовж минулого століття, вихід із цієї ситуації певної кризи розуму бачиться: не у відмові від ідеї раціональності, а у її раціональному переосмисленні, у випрацюванні "уявлення про її різноманітні культурно-історичні типи і форми, у пошуках таких її форм, котрі не були б односторонньо-технологічними та вузько сцієнтистськими" [1, с.5].

Вихід бачиться у пошуках некласичної раціональності, узятої в усій різноманітності її проявів і її творчо-пошукової спрямованості. Чому знову - раціональності? Бо ж розум, який історично виконував стосовно цілісної людської життєдіяльності свою подвійну функцію: і як підвалини самоутвердження людини у бутті, центрального засобу розвитку цивілізації і культури, і, через постійні історичні катаклізми, як прокляття людини (адже усі рішення людина завжди приймає зважено і продумано), - цей розум все одно, нехай і в радикально трансформованому вигляді, залишиться опорою сподівань людства. Бо лише через поєднання ціннісної сенсоутворюючої раціональності і техніко-операційної раціональності, тобто через таку цілераціональність, яка ґрунтується на цілеполяганні засадничих для людини вартостей та смислів, через постійне колективне продумання, обговорення та прийняття взаємоузгоджених, а отже, і відповідальних рішень, відбір і схвалення найбільш оптимальних, людиновимірних і результативних із них людина може сподіватися на свій подальший поступ та й просто існування.

Водночас слід підкреслити, що ще протягом минулого століття виникла потреба у раціональності саме некласичній, відповідній до реалій сьогодення, і більш адекватній дійсній людській природі. Але, перш ніж схарактеризувати цей тип раціональності, зупинимося хоча б коротко на засадничих ідеях класичної раціональності доби Модерну.

Становлення та розвиток європейської культурної традиції, особливо починаючи від Нового часу, відбулися під знаком домінування у ній цілком певних рис і тенденцій. А саме - на перший план у ній вийшла і стала домінувати думка, згідно з якою у центрі людського світу мислиться розум як просвітлений і всеохоплюючий, через критично-рефлексивну функцію якого долається уся однобічність та ущербність міфів, марновірств та забобонів світу повсякденності. Тобто облаштований цей світ за принципом свідомості, яка, за класичним гегелівським підходом, зводиться до мислення, а мислення - до рефлексії, тобто самосвідомості.

А відтак, пафосом цієї класичної філософії ХVII - початку XIX ст. є спрямованість на системну цілісність, завершеність та моністичність, що базується на глибокій вірі у природну впорядкованість світобудови, якій органічно притаманні доступні раціональному осягненню гармонія і впорядкованість. Представники класичної філософії буквально зачаровані ідеєю простого раціонального облаштування світу, що випливає із деяких самоочевидних постулатів розуму, постійно залучуваного до творення предметного світу та його структуралізації.

Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну операцію, завдяки якій цей світ осягається. Саме тут була закладена центральна для усієї класичної філософії XVII - початку XIX ст. позиція індивіда, що орієнтується у світі лише завдяки власній самосвідомості, утверджена автономна індивідуальна людська свідомість (а відтак, раціональність та доцільність) як обов'язкова осьова координата, модель чи то індивідуального процесу життя, чи то суспільного устрою і світопорядку. Причому усі ці засадничі позиції базувалися на діяльнісному підході до світобудови, на утвердженні діяльності й активності як вихідних у світі культури, а сама діяльність інтерпретувалася й ототожнювалася через різноманітні акти свідомості та самосвідомості. А зворотним боком такого підходу була віра і налаштованість на максимально прозорий, до найглибших закутків сцієнтистськи облаштований світ. Це була віра не лише у можливість досягнення суспільної гармонії та рівноваги нині, але й у перспективі, тобто цей тип світосприймання характеризується цілковитою вірою у безкінечний поступ.

В ідеології епохи Модерну, просвітницькій ідеології, були вироблені засадничі принципи буржуазно-демократичного суспільного устрою (суспільний договір, розподіл влади, громадянські, у тому числі й економічні, свободи, правова держава, включаючи право на приватну власність і виборче право, етика обов'язку тощо), згідно з яким розум і свобода "існують і взаємодіють як вищі людські цінності. Вони задані людині в якості тих цілей, лише у прагненні до яких вона може зреалізувати себе як особистість, і тих цінностей, на основі яких вона повинна побудувати собі життя. Тут іще не відбулося розщеплення поняття розуму і його протиставлення поняттю раціональності… Свобода розуміється тут передовсім як звільнення розуму, як його найбільш повний і безперешкодний розвиток і поширення. Із просвітницьким розвитком пов'язувалися сподівання на формування більш розумного та вільного суспільства... Ідеал прогресу однозначно пов'язувався із розширенням сфери розуму в поведінці людей" [2, с.319].

Отже, слід констатувати, що, насамперед, без становлення та утвердження самосвідомого суб'єкта суспільної життєдіяльності й культури у Нові часи, без активістсько-діяльнісної настанови, без реалізації інших засадничих принципів доби Модерну не відбувся б увесь подальший науково-технічний прогрес, плодами якого користуються сьогодні мільярди людей. Без цього не могли б утвердитися ні громадянське суспільство, ні правова держава, не могли б розгорнутися у таких масштабах література, мистецтво, кіно, телебачення тощо, які сьогодні є теж надбанням усього людства. А найголовніше - без такого досвіду пошуку, здобутків, надій і втрат, злетів і падінь не було б тієї основи, на якій тримається нинішня, хай і не зовсім міцна й збалансована, цивілізація. Маємо на увазі віру в людину, в її потенційну можливість постійно утверджувати людиновимірні засади власного існування, в її здатність лишатися людиною за будь-яких обставин.

Проте, як показав історичний досвід, високі ідеали доби Просвітництва (ідеали свободи, рівності, братерства, єдності розуму та свободи, віри в емансипуючу роль науки і науково-технічного прогресу, моральний закон усередині нас, у постійне вдосконалення на основі просвітленого розуму власного соціокультурного середовища) у зіткненні з реаліями ХХ ст. постають не такими надійними і міцними, а часом і навпаки. Маємо на увазі страхітливі кризи перевиробництва й депресії, і перманентні війни (від громадянських до світових), і катастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, а й самоцінності власне людського життя. Йдеться про авторитарні й тоталітарні режими, які час від часу виникають у різних куточках планети. Про доволі постійне міжетнічне та міжконфесійне напруження, яке, поєднуючись, починає виступати як міжцивілізаційне. Йдеться також про протистояння "Південь - Північ", а останнім часом - і "Захід - Схід", про глибоку екологічну кризу, яка охопила планету, про труднощі розподілу та перерозподілу у планетарному масштабі енергетичних, сировинних, продовольчих ресурсів, ринків збуту тощо. Зрештою, йдеться про рівновекторні згубні впливи на суспільне переживання особистістю процесів стереотипізації, омасовлення, маніпулювання людьми, їхньою поведінкою і психікою і, як результат, про поглиблення їх усамітнення, монадологізацію їхнього життя, про постійні стресові навантаження.

Отже, від середини ХІХ ст., особливо з приходом століття двадцятого, в дедалі гострішій формі постала низка питань, які або ж не стояли перед класичним раціоналізмом, або ж різко загострилися в умовах наростання зовсім нових колізій, проблем та суперечностей. З-поміж них потрібно особливо виокремити такі питання: чому світ не може ніяк облаштуватися у формі розумної організації, а, навпаки, все більше занурюється у нові й нові проблеми; чому самосвідоме судження як визначальна, здавалось би, вісь буття не має жаданої влади над реальністю.

На тлі різноманітних проявів упродовж усього минулого століття кризового стану, який час від часу то затихає, то розгортається з новою силою (в економіці, суспільних стосунках, політиці, духовній та екологічній сфері), його глибинний, сутнісний смисл можна охарактеризувати як кризу ідентичності. Ідеться про кардинальне порушення органічності всіх складових людської життєдіяльності, про втрату надійних, усталених, освячених традицією, раціонально вивірених життєво значущих орієнтирів в усьому універсумі людського буття: на рівні соціальних структур, культури, окремого індивіда, його мислення, системи вартостей і уподобань, моральних імперативів, психічного здоров'я тощо.

Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що вже у першій половині ХХ століття людство опинилося у ситуації кризи просвітницької світоглядної настановленості, спричиненої марністю сподівань на реалізацію засадничих принципів класичного раціоналізму, до того ж усе це помножилось на низку глобальних проблем і вилилось в антропологічну кризу взагалі як процесу (чи принаймні можливості) безповоротного зламу чогось життєво важливого у самій людині, у зв'язку зі зруйнуванням цивілізаційних засад процесу буття у цілому і осередя цих засад - нормального, неантагоністичного співбуття людей.

Ціла низка параметрів класичного прочитання самосвідомої парадигми облаштування домівки власного буття (передовсім просвітництво та патерналізм, елітарне за своєю суттю бачення достовірності свідомості, монологізм, віра у самоздійснення світового розуму, неувага до реальної свідомості і психіки пересічної людини, закинутої у потік сущого, однозначно оптимістичне бачення перспектив облаштування буття тощо) стали відверто нереалістичними, стали проблематичними. До того ж драматичні колізії людського життя, які супроводжували світову історію впродовж усього минулого століття, не могли найрадикальнішим чином не позначитися на соціальному (а відтак, і фізичному, і психічному) самопочуванні десятків, сотень мільйонів людей і не призвести до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, наростання непродуктивних орієнтацій речовизму, здирництва, агресивності, заздрощів, зневіри, роздратування, самозакоханості тощо і, відповідно, до затухання продуктивних орієнтацій взаємоповаги і взаємопідтримки, неспоживацького ставлення до іншого і довкілля, а також такої вагомої риси, як урівноваженість, основаної на впевненості у завтрашньому дні, які у цілому стимулювали б творчий життєутверджуючий потенціал кожного.

На такому загальному тлі і відбувається становлення некласичної раціональності, відповідної до реалій сьогодення і більш адекватної дійсній людській, вивченій упродовж останніх ста років природі.

А саме - йдеться передовсім про такий фундаментальний висновок теоретичного й практичного ґатунку, як те, що межа між людиною і твариною пролягає не зовні, а всередині самої людини. Людська природа (і душі, й тіла) не лише дійсно існує, але й займає в сукупній життєдіяльності значно більше місце, ніж це уявлялось раніше, і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації та культури.

Через це у людському світі пізнання взаємодіє зі сферою вартостей, раціональне - з ірраціональним, сфера дійсного - зі сферою бажаного, причому бажане може мотивуватися надзвичайно урізноманітненими, іноді, здавалось би, абсурдними чинниками. Так, у людському світі суперечливо взаємодіють фактори розуму й емоцій, совісті й голого розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різного роду архетипи колективного несвідомого, символічної сфери.

Набагато більше значення, аніж це уявлялося у ХІХ столітті, у світі людської культури мають стереотипи поведінки, детерміновані різноспрямованими аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й некрофілії, насильства і руйнації, а не лише біофілії, життєутвердження, настанови на творення і продукування.

Зрештою, для адекватного розуміння місця антропокультурних чинників світовідношення велике методологічне значення має усвідомлення принципової недовершеності людини, трансцендентності людського єства, постійного прагнення людини до самооновлення, з одного боку, а з іншого - усвідомлення марності спроб радикального поліпшення цієї людської природи, тих чи інших її параметрів.

У такому загальному контексті відбулася радикальна смислова і змістовно-парадигмальна переорієнтація в осмисленні проблем свідомості та самосвідомості. Насамперед це сталося завдяки зусиллям представників таких напрямів філософської та психологічної думки як філософська антропологія, феноменологія, екзистенціалізм, психоаналіз, герменевтика, постмодернізм, комунікативна філософія. Питання про самоочевидність і достовірність, що відкривалися у рефлексивному досвіді, набували нового, некласичного звучання. Йдеться не про здобування із елітарної, абсолютної свідомості універсальних, загальнозначущих істин, істин - керівництва до дії для мас (у цьому полягала суть ідеології Просвітництва, класично-просвітницького проекту світобудови). Йдеться, навпаки, про прояснення свідомості, яка є закинутою у світ повсякденності й, отже, відчуває на собі її постійний тиск. Відтак, внутрішня достовірність, вірогідність свідомості, її істини виступають як стрижневі утворення цієї свідомості й людської суб'єктивності взагалі, з перспективою виходу на інтерсуб'єктивні виміри людського буття, котрі у цілому забезпечують їхню цілісність, міцність, інтеґрованість, здатність протистояти зовнішній маніпуляції, залишатися людині самою собою за умов будь-якого тиску і життєвої необлаштованості. Рефлексія при цьому мислиться як спосіб бачення особливого роду внутрішнього буття. Вона відкриває людині її саму як об'єкт, що відчуває постійний вплив зовнішнього світу і закинутий у ситуацію постійних життєвих випробувань.

Характерним є те, що сама структура внутрішнього світу людини, людської психіки почала розумітися у такому контексті по-іншому. Були виокремлені як фундаментальні за своєю роллю в цілісному життєвому процесі поруч із "чистою" свідомістю такі компоненти душевного світу людини, як несвідоме і підсвідоме, які, сублімуючись, справляють неабиякий вплив на усю мотиваційну сферу поведінки людини.

Отже, становлення некласичної раціональності мало своїм підґрунтям вагомі філософсько-антропологічні та психологічні напрацювання минулого століття, і основною її методологічною рисою була спрямованість на подолання логоцентризму та монологічності, зведення багатоманітності форм раціонального освоєння світу до форм виключно наукової раціональності. Водночас сама наукова раціональність у такому контексті зазнала вагомих трансформацій та змін.

Передовсім знайшло своє відображення чітке усвідомлення багатозначності поняття раціональності як конкретного соціально-культурного явища, яке трансформується від епохи до епохи. Тому були усвідомлені різноманітність та культурно-історична змінюваність форм раціональності аж до сучасних неораціоналізму, постмодернізму, різних форм критичного раціоналізму. Найважливішим висновком при цьому був висновок про те, що "раціональність, котра виконує когнітивну і соціально-культурну функцію, - це загальнокультурна віха розвитку, яка вказує на спосіб оволодіння інтелігібельною і практичною культурою у ту чи іншу епоху, виявляється як одна із форм єдності культури і знання; відтак, раціональність виявляється фундаментальною рисою соціокультурної реальності та пізнання" [3, с.265].

Була також сформульована важлива думка про те, що, окрім наукової раціональності, існують інші форми останньої, які відіграють не меншу соціокультурну роль: релігія, мистецтво, різні форми ненаукового знання тощо. Йшла також активна розробка принципу історизму розуму, а також, у 20-30 роки, історична типологія знання у вигляді типології культур. У післявоєнний час відбулося опрацювання історично-генетичного підходу до науки, соціокультурної обумовленості наукового пізнання як важливого способу самоосмислення науки [3].

Головна особливість усіх концепцій некласичної раціональності, починаючи від лінгво-семантичних, герменевтичних, структуралістських і закінчуючи різноманітними концепціями критичної раціональності, є те, що вони були спрямовані на відкриття нових можливостей раціональності. Усі вони стали підтвердженням того, що "ідея раціональності, незважаючи на "кризи", продовжує залишатися продуктивною і привабливою, демонструє багаті можливості трансформації й оновлення" [3, с.267].

Іншою прикметною їх рисою стало те, що це було поєднання кардинальних змін у методології, що знайшло передовсім своє відображення у посиленні взаємозв'язку теоретичного і практично-духовного способів осягнення світу, звернення до культури в цілому, до феноменів розуміння та спілкування, до широкого залучення теоретико-лінгвістичного матеріалу, із не менш радикальними змістовними, смисловими змінами. Останні проявилися передовсім у найширшому залученні до своєї творчої лабораторії такого обширу матеріалу і повсякденного знання, яке не спостерігалося досі, а також у принциповій стратегії на випрацювання таких методологічних програм, котрі спрямовані на розв'язання як теоретичних, так і нагальних соціально-практичних проблем [3, с.267].

Отже, ця некласична раціональність, якщо говорити у цілому, відзначається плюралізмом, альтернативністю, децентрованістю, діалогічністю, відсутністю однозначного логоцентризму, екосвідомістю, тяжінням до норм моралі, почуттів, які б виходили за межі лише утилітарного розрахунку. Нова раціональність націлює на такі орієнтири світобачення, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієнтованість на невигадані традиції, на творче самовираження та справжнє, незвідне до рольового спілкування тощо.

Ясна річ, що утвердження, об'єктивація зазначених цінностей та рис некласичної раціональності пов'язані зі становленням та закріпленням певного типу суспільного устрою, соціокультурного середовища, яке прийнято називати відкритим суспільством. Як уже зазначалося, однією із визначальних його рис є те, що в ньому так чи інакше, але обов'язково ствердно і різнопланово культивується розум у всій об'ємності його характеристик і смислової наповненості, розум, котрий виступає як "єдність засобу (пізнання та перетворення світу), мети (тотожності розуму в усіх сферах життя) і цінності" [2, с.319], чи не найвагомішої серед інших вартостей світу людини.

Розум - це передовсім сфера смислоутворення в універсумі людського буття. І тому хотілося хоча б побіжно зупинитися на деяких вихідних принципах смислоутворення, на які можна було б спертися нашому сучаснику, конкретному суб'єкту суспільної життєдіяльності, тобто кожному із нас, у пошуках виходу із усе нових ситуацій деперсоналізації і віднайдення нової ідентичності, яка відповідала б вимогам нашого часу і максимально можливо сприяла б розв'язанню проблеми розширення можливостей як для самореалізації особистості, так і для максимально неущербного, а за можливістю і комфортного співбуття з іншими.

Першим таким смисловим орієнтиром є буття-у-світі, або залученість. Саме залученість, а не просто закиненість. Велич людини - у здатності розв'язувати екзистенціальні дихотомії, усвідомлювати власні межі і долати їх.

У такому контексті по-новому постає і проблема людського "Я" та його ідентичності. Тотожність "Я", або самототожність, відсилає нас передовсім до категорії "бути", а не "мати" [4, с.282]. У цьому розумінні самототожність може бути зреалізованою лише за умови, що людина відкрита для світу, для інших людей, здатна до повноцінного спілкування і самовіддачі.

Звідси стає абсолютно зрозумілою незамінна роль спілкування, різноманітних систем комунікації, без яких просто втрачається сенс будь-якого людського "Я", стає неможливою самоідентифікація особи.

Наступною із найвагоміших для людини цінностей, які визначають у сукупності сенс буття сучасної людини, є відповідальність: перед іншими, перед собою, відповідальність за доручену справу, перед товаришами тощо, зрештою, відповідальність за подальшу долю буття.

Відповідальність, яка завжди пов'язана з вибором і певним рішенням, безпосередньо підводить до наступної фундаментальної цінності людського існування - можливості вільної думки (а відтак, і дії), можливості свободи. Узята у вищеозначеному смисложиттєвому контексті, свобода виступає як постійне зусилля особистості щодо подолання будь-яких негараздів існування, як настирливий пошук серед нескінченності сущого засад істинно людського буття: "Свобода... не лише факт, скільки можливість - справжній здобуток особистості. Свобода має досягатися якраз всупереч перешкодам і несприятливим обставинам, з якими ми постійно стикаємося" [5, с.157].

Засадничою цінністю для особистої самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасованість, неконфронтаційність людини і природи зовнішньої, людини і довкілля. Лише усвідомлення людиною (і людством у цілому) значення самообмеження і переходу на рейки коеволюції може забезпечити подальший поступ людини, а то і взагалі зберегти її як вид [6].

Тісно між собою пов'язаними цінностями, що задають смисложиттєві орієнтири сучасної людини, є єдність, внутрішня неантагоністичність власного "Я" і можливості самоідентифікації людини у державних і недержавних формах суспільного життя. Іншими словами йдеться про реалізацію відомого гасла Л.Жоспена: "Так - ринковій економіці, ні - ринковому суспільству".

І нарешті, говорячи про основоположні людські цінності, що задають їй вихідні смисложиттєві орієнтири, не можна обминути таку із них, як необхідність нового пошанування простих людських вартостей: сім'ї, дружби, товариських стосунків, інших форм нерольового, неконкурентного спілкування та водночас норм моралі і почуттів, які б виходили за межі утилітаризму та голого розрахунку.

Такі, на наш погляд, деякі найважливіші параметри смислоутворення та утвердження по-сучасному прочитаної розумності як принципу буття, які випливають із засад некласичної раціональності.

Говорячи про поєднання у некласичній раціональності прагнення до розв'язання найгостріших соціокультурних проблем та існування значної кількості самих способів некласичного теоретизування, хочемо зупинитися на тому з них, який пропонує модель розв'язання найфундаментальнішої проблеми сучасного світу - проблеми співбуття людей, проблеми людської комунікації. Ця концепція виходить як на осмислення найглибших теоретичних проблем, передовсім проблеми буття людини у світі, так і на розкриття шляхів практичної реалізації ідеальної мовної комунікації. Йдеться, отже, про комунікативну практичну філософію, котра зробила, на наш погляд, найпомітніший внесок у розробку найвагоміших аспектів некласичної раціональності.

Як уже зазначалося, перша половина минулого століття надзвичайно чітко продемонструвала усю загрозливість для подальшого існування людства тенденцій до руйнування самих підвалин цивілізації - стосунків між людьми, які значною мірою перестали бути нормальними, толерантними, шанобливими, тобто людиновимірними. Домінування у цей час індивідуалізму та егоїзму, котре з теоретичного боку виглядало як монадологізація суспільства і панування монологізму, зрештою, знайшло свій вияв у загрозливому наростанні морального релятивізму, відчуження у його найрізноманітніших та найгірших проявах, деструкції індивідуального та соціокультуного життя.

Два принципові імперативи раціонального облаштування домівки буття - можливість індивідуальної самореалізації та необхідність створення умов неконфліктного співбуття людей - перестали знаходитися у збалансованому стані, стані динамічної рівноваги. Як відновити цю збалансованість, а водночас й подолати соліпсизм та моральний релятивізм - ось питання питань, котре постало у післявоєнній європейській цивілізації.

Інакше кажучи, як знайти опосередковуючі ланки між екзистенційною і нормативно-ціннісною гранню єдиного (хоча і внутрішньо суперечливого) світу людини - перед цим постала уся післявоєнна думка. Пошуки були інтенсивними і різноплановими, але найбільш плідною й заглибленою відповіддю була комунікативна практична філософія (К.-О. Апель, Ю.Габермас, М.Рідель та ін.). Саме в ній відбулося звернення до ідеї та феномену інтерсуб'єктивності, до комунікативної сфери як визначальної у способі буття сучасної людини, як її надії на самозбереження. Життєвий світ сучасної людини - це передовсім світ пошуку, критичності і самокритичності, постійної інтерпретації набутого духовного досвіду, котрий може бути зреалізований лише через постійний діалогічний зв'язок, тобто завдяки постійній комунікації, основаній на повазі до Іншого, і де ця повага, власне, й випрацьовується.

Головними складовими світу комунікативної раціональності є комунікативна дія й дискурс. Комунікативна дія - це мовлення, де значення і смисл сприймається безпосередньо, без додаткової інтерпретації. Без неї неможливий дискурс - сучасний, відповідний до реалій сьогодення спосіб діалогічного зв'язку.

Отже, дискурс - це спосіб діалогічно аргументованого опрацювання суперечливої тези, котра претендує на значущість з метою досягнення загальнозначущої згоди. Ідеться про спілкування людей з приводу найбільш суспільно значущих на даний час проблем. Спілкування самостійних, рефлектуючих особистостей, котрі мають свою думку і аргументи на її захист.

У ході дискурсу тлумачення переходить в інтерпретацію, пояснення з побутового рівня трансформується у теоретичний. Вплив дискурсу на прийняття відповідальних суспільних рішень здійснюється завдяки експертній роботі фахівців з різних гуманітарних сфер, що не гарантує цілковиту правильність цих рішень, проте убезпечує суспільство від безмежного бюрократичного свавілля. Через це дискурс є складним поєднанням мовлення, значення і дії, зв'язною послідовністю аргументів, речень, розуміння й інтерпретація яких передбачає наявність семантичного контексту, тобто наявність позалінгвістичних значень, смислів і знань, загальноприйнятих і загальнодоступних у певному соціокультурному середовищі.

Завдяки дискурсу стає можливим розв'язання найбільшої нині проблеми теоретичної рефлексії - проблеми кризи розуму як техніко-операційного утворення, який перестав відігравати свою стабілізуючу та стимулюючу роль і перетворився на першопричину низки цивілізаційних негараздів. Вважаємо, що саме звернення до комунікативної раціональності є принциповим кроком на шляху подолання кризи розуму. До того ж таке подолання реалізує феноменологічний підхід, бо залучається життєвий світ особистості.

Завдяки комунікативній раціональності, постійно діючому дискурсу, передовсім знімається дихотомія закиненості людини у світ та залученості через її соціальну інтеграцію. Адже шляхом вільного дискурсу виробляються й інтерсуб'єктивно - що принципово важливо - обґрунтовуються норми суспільної життєдіяльності загалом. Не зверху, від "начальства", спускаються, а саме спільно продумуються й відпрацьовуються.

У чому полягає емансипуюча щодо когнітивно-операційної раціональності та етатистських тенденцій роль дискурсу? По-перше, він є засобом соціалізації, освіти й виховання, завдяки йому відбувається підвищення компетентності. По-друге, як форма комунікації спонукає людей на взаємне визнання, завдяки чому висловлювання Іншого усвідомлюються, рефлектуються, інтерпретуються, критикуються, уточнюються і, зрештою, приймаються або заперечуються. По-третє, дискурс спонукає висловлювати саме власну думку, котра зазнає прискіпливої критики та перевірки. І, нарешті, - сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості, "гласності".

Іншою принциповою гранню дискурсу, що не менш істотно, є те, що саме через нього здійснюється й відпрацювання етичних норм та принципів, котрі внаслідок цього є не тим, на що я можу зважати, а, навпаки, тим, переступити через що я не в змозі. Адже самі ці норми та цінності стають регулятивними принципами поведінки особистості, нормами мого сумління не тому, що існує якийсь абстрактний обов'язок, а тому, що я сам долучився до їх випрацювання у процесі інтерсуб'єктивного, вільного й аргументованого дискурсу. Це й накладає на людину обов'язок додержуватися цих цінностей і норм, накладає на мене відповідальність за їх дотримання чи недотримання.

Відтак, шлях комунікативної раціональності - це шлях випрацьовування принципів та реалізації дискурсивної етики, етики відповідальності. Водночас особиста участь кожного з нас у суспільному дискурсі є шляхом свободи, бо перебирати на себе відповідальність за те чи інше рішення як результат дискурсу є процесом не примусовим, а актом твого особистого вибору.

Насамкінець зазначимо, що важливі та плідні пошуки нових граней та форм раціональності, котрі тривають упродовж останнього століття, не повинні привести до переходу принципової межі, коли раціональність починає витісняти розум, затьмарювати його, а, навпаки, вона має сприяти утвердженню людиновимірного у бутті, плеканню дійсно розумного, доброго, по-справжньому вартісного у ньому.

Література