Поняття "мовлення" у філософській концепції Мартіна Гайдеггера

ПОНЯТТЯ "МОВЛЕННЯ" У ФІЛОСОФСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ МАРТІНА ГАЙДЕґґЕРА

У статті розглядається основне поняття мовної концепції німецького філософа Мартіна Гайдеґґера - "мовлення", аналізуються основні його феномени - слухання, мовчання, поголоска і мова. Автор показує, що Гайдеґґер виявляє нові буттєві можливості екзистенціального світу, як "модус" його визрівання і прояву відкритості. Увага акцентується на перетинах і взаємозалежності понять "мова" та "буття".

Тема мови, мовних ігор, мовних актів є однією з найцікавіших і найпопулярніших. Вона розроблялась у філософії починаючи ще з прадавніх часів, коли ми можемо говорити тільки про релігійну мудрість і лише деякі зародки філософської думки. Й сьогодні ця тема не втратила своєї актуальності, тому що лінгвістична філософія увійшла в нове тисячоліття як один з пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної та зарубіжної філософії. Уважного вивчення в цьому плані по праву заслуговує філософське учення німецького філософа Мартіна Гайдеґґера (1889-1976).

Багато дослідників філософської спадщини Гайдеґґера, звертаючись до аналізу ідеостилю вченого, дають характеристику його філософської мови, її категорій і понять, серед яких важливе місце займає поняття "мовлення". Дати повний і вичерпний аналіз понять його мовної філософії дуже непросто, поки не буде вироблено єдиної точки зору на смисл та значення філософствування Гайдеґґера у цілому. А поки що точки зору з даного питання, навпаки, поляризовані. Цьому певною мірою сприяє продовження публікації збірників творів Гайдеґґера, які раніше не видавалися і які проливають додаткове світло на світоглядні, а також на методологічні витоки його "мовленнєвої" концепції [2-5;9;17-19].

У даній статті автор прагне охарактеризувати екзистенціально-онтологічний фундамент гайдеґґерівської мовної концепції - мовлення через його основні феномени: слухання, мовчання, поголоску і мову.

Розробляючи своє філософське учення, що має на меті по-новому обґрунтувати проблему буття і сутності, змісту буття, Гайдеґґер вживає власну термінологію, використовує неординарний стиль викладу і, тим самим, створює власну концепцію мови, власну мовну філософію, своєрідну мовну видимість буття. Відтепер основним завданням Гайдеґґера стає прагнення описати сутність іншою філософською мовою.

"Питання про буття якнайтісніше пов'язане з питанням про мову" [10, с.29], - пише Гайдеґґер. "Буття усього, що існує, живе в слові" [15, с.166], а слово "одвічно належить буттю". Саме через слово з людиною говорить саме буття. Тому Гайдеґґер і шукає "слово", "вимовлене" самим буттям. Він прислухається до мови і прагне говорити так, щоб у його говорінні "говорила" сама мова.

Буття "є воно саме", тому його сутність нездоланна. Слово залежить від буття і тим самим визначає його мовний характер. "Приналежність слова до буття" підкреслює те, що мова виростає з більш первісної основи, буття. Тому теорія мови, висунута Гайдеґґером, "говорячи про буття, повинна також говорити мову, а говорячи мову, повинна говорити буття, оскільки вона пояснює і те, й інше одне з одного, світ робить мовним, а мову - самим світом" [Цит. за 7, с.55].

Гайдеґґер приділяє велику увагу способу користування мовою, екзистенціально-онтологічним фундаментом якої є мовлення. Він визначає мовлення як артикуляцію (розчленування) зрозумілості. Мовлення первісно пов'язане з відчуванням і розумінням і лежить, на його думку, в основі "висловлювання" та "тлумачення". "Артикуляцію у тлумаченні, а вихідне у мові ми назвали смислом" [14, с.161], - переконує філософ. Членороздільне у мовленнєвій артикуляції він називає цілим значенням. "Значення як артикульоване артикульованого завжди осмислені". Причому до значень "приростають" слова, а "несловоречі наділяються значеннями", - вважає філософ.

Далі Гайдеґґер відзначає, що живе мовлення ("зовні-виговореність мовлення") і є мова. Вона може розбиватися на "наявні словоречі". "Екзистенційно мовлення є мовою, оскільки сутність, чию розірваність вона в межах своїх значень артикулює, має буттєвий вигляд покинутого, полишеного на "світ" "буття-у-світі" [Там само]. Тому живе мовлення, тобто мова в її прояві й застосуванні, є онтологічною основою всіх інших аспектів мови.

Таким чином, Гайдеґґер визначає феномен "мовлення", який, як ми вже вказували, лежить в основі мови. "Мова існує тільки тому, що існує мовлення, а не навпаки" [13, с. 279], - пише Гайдеґґер. Ця обставина повинна стати виразною при розгляді наступних чотирьох дихтомій: мовлення і слухання; мовлення і мовчання; мовлення і поголоски; мовлення і мови.

"Взаємозв'язок мовлення з розумінням і зрозумілістю випливає з однієї екзистенційної можливості, що належить самому мовленню, із можливості чути" [14, с.163], - пише Гайдеґґер. Слово "розуміння", уточнює Гайдеґґер, використовується у подвійному значенні. По-перше, у значенні розуміючого підходу до чогось. По-друге, у значенні дослухування, а саме - у розумінні "слухати" і "почути". Пошлемося на практику останнього: якщо ми не дочули сказаного, то кажемо, що не зрозуміли його.

"Слухання" є конститутивним для мовлення. "Словесне озвучення" ґрунтується на мовленні, так само як "акустичне сприйняття" - на слуханні. Прислухування до чогось (когось) являє собою екзистенціальну відкритість (Dasein) як "подію для інших". Dasein чує, тому що розуміє, отже, воно "співчутне" співприсутності і собі самому, і належить до них у цій співчутності. "Чуття одне одного, - пише Гайдеґґер, - …має можливі способи наслідування, супутності, приватні модуси нечуття, протиріччя, впертості, відходу" [Там само]. Тому на основі цієї здатності чути можливе прислухування. Із слухання мовлення інша людина розуміє зразу сказане, вона вже "заздалегідь з цим іншим біля сущого, про яке йде мова". Фонетично вимовлюване людина, навпаки, не чує. Оскільки навіть якщо говоріння невиразне і мовлення ведеться іншою мовою, людина зразу сприймає невідомі слова, а не звукове оформлення слів, не чисті звукові сполучення.

Але просте сприйняття вимовлюваного - це ще не розуміння як таке. Зрозуміти те, що чується, за Гайдеґґером, означає цілком і повністю зосередитися на ньому. "Просте розвішування вух є привацією почутого розуміння. Мовлення та слухання, - пише Гайдеґґер, - ґрунтується на розумінні. Останнє не виникає ні від багаторічивості, ні від діловитого підставляння вух. Тільки хто вже розуміє, уміє вслухатися" [Там само, с. 164]. Інакше кажучи, розуміння, за Гайдеґґером, відбувається лише тоді, коли той, хто слухає, сам виявляється частиною того, що чує, тим самим проникаючи в гармонійну відповідність буття і вимовленого слова, тобто слухає "поклик буття".

Правильно мислити, на думку Гайдеґґера, - це насамперед правильно вимовляти. Тому в процесі вслухування велика роль відводиться вимовлянню. Вимовляння базується на звуковому оформленні, тобто на голосі. Як твердить Гайдеґґер, існує два голоси. Перший, як певне мускульне зусилля, голосове напруження, не потребує ніякого зовнішнього каналу комунікації. Цей голос ніколи не переходить у стазис "самовираження". Існує й інший голос. Голос-трансценденція. Його ми чуємо і йому відповідаємо. Це голос речей, голос Бога, голос совісті тощо. "Між голосом як трансценденцією і послідовністю артикульованих звуків, яка повсякчасно утворює мовлення, існує простір розриву, перехідний стан від голосу у його трансцендентній чистоті присутності до голосу, вже опосередкованого членороздільним висловлюванням" [6, с. 294].

Гайдеґґер відзначає, що голос-трансценденція, а не наше повсякденне мовлення і весь його артикуляційний порядок, є голосом як чиста присутність. Отже, Гайдеґґер створює стратегію слухання-вимовляння і намагається відновити інший вид артикуляції, незалежної від лінгвістично затверджуваної реальності мови. Тепер вимовляти - це слухати вимовлянням, слухати ротом. В акті вимовляння-слухання зникає позиція суб'єктивності: гайдеґґерівський суб'єкт втрачає мовну автономію. Внаслідок цього зникає розрив між слуханням і вимовлянням, баченням і думкою. Голос-трансценденція стає іманентним способом думки.

Правильне вимовляння слова Гайдеґґер відображає за допомогою дефіса, який він називає розбиттям. "Розбиття є рисунком мови, структурою того показування, всередині якого, виходячи з того, про що йдеться, визначається місце суб'єктів говоріння та їх мовлення, сказаного і несказаного" [Там само, с.113]. Для Гайдеґґера розбиття (дефіс) - це насамперед показ, виявлення рисунка. Показ, що залишився невидимим і перебував у глибокому мовчанні до того, як мова мовчала. Розбиття - ландшафтна будова мови. Інакше кажучи, дефісне письмо має передати властивими йому можливостями рух мови в ландшафті. Дефісне письмо застосовується і в правильному розумінні вимовлення написаного дієслова "sein". Гайдеґґер шукає можливість висвітлити сутність слова таким чином, щоб не втратити його сущого. Адже слово, яке виконує роль дієслівної зв'язки, водночас є іменем для всього сущого. До того ж буття не може співвідноситися в повному обсязі змістового наповнення зі звуковим і графічним образом "sein".

Гайдеґґер вирішує це завдання і вводить у філософське письмо процедуру графічного закреслювання (kreuzweise Durchstreichung). Переклад такого знака розкриває "топологію буття": не те "sein", яке набуває функцій, визначених суб'єктно-предикативною структурою мови, яке відкидає топологічні властивості уявного, а хрестоподібне закреслене sein" [Там само, с.114]. Знак закреслювання - це не заперечення, не помилка в письмі, а інший спосіб уявити сам знак буття, уявити його як "трансцендентальне означуване".

Хрестоподібне закреслювання як топологічна операція заміщується на письмі Гайдеґґера знаком дефіса. За допомогою цього знака читач може контролювати правильність вимови уявного, його ритм. Дефіс - знак розриву, зупинки дихання. Розміщуючись у мові і виконуючи в ній різноманітні семантичні функції, дефіс є частиною мови. Як графічний знак він не є прямим свідченням присутності буття, відображенням певної соціальності. Його функція - допомогти перевести слово у топологічну структуру буття.

Для правильного вимовлення окремого слова Гайдеґґер використовує дефісне письмо, а для відображення правильності у вимовленні цілої фрази він застосовує другу операцію "розщеплення" - "зміну тону" (Wechsel der Tonart).

Предметом уважного вслухування, яке веде до зміни тону, є лейбніцівський варіант універсального закону західної раціональної метафізики, проаналізований Гайдеґґером у трактаті "Закон достатньої підстави". Латинський вислів: Nihil ist sine ratione має німецький варіант: Nichts ist ohne Grund. (Ніщо (не минає) без підстави (причини). Граматична зв'язка ist, яка не виділяється тоном, у мовленні сприймається як допоміжний елемент. Таке вимовляння не веде нас до відповіді про основу сущого, оскільки акцент робиться на визначенні сущого, а не буття, або ж буття мислиться з сущого. Якщо ж змістити тональний акцент на елемент ist, тобто відійти від раціональної метафізики, то тоді ist починає проявляти себе як граматична абревіатура прадавнього і невизначеного за своїми функціями "sein"; і не тільки як писемний знак "буття", а як саме буття. Адже не до сущого (Nichts), а до буття належить "основа" (Grund): Nichts ist ohne Grund. Таким чином, зміна тону наочно розщеплює висловлювання Лейбніца. Аналогічним чином її дія поширюється на всі інші висловлювання західної метафізики, яка втратила смисл буття.

Отже, щоб правильно розуміти мовлення, треба уміти його слухати. Уміння слухати проявляється в умінні вимовляти так, як вимагає від нас саме слухане. І, нарешті, уміти вимовляти - це уміти мислити. Будь-яка інша інтерпретація повинна, згідно з Гайдеґґером, бути відкинута.

Елемент живого мовлення, який зумовлює розуміння, - це не тільки лексичне і граматичне оформлення мовлення і не тільки різноманітність фонетичних елементів: інтонації, мелодики тощо, але й мовчання. Мовчання - це другий феномен мовлення, його екзистенціальний (смисловий) фундамент. Для Гайдеґґера "мовчання - вступ до розмови". Прислухатися до мови треба в мовчанні і тиші. Слух - це споглядання в пітьмі, це нічний зір. Той, - говорить філософ, - хто перериває бесіду мовчанням, може достеменніше "дати зрозуміти", тобто створити розуміння, ніж той, хто говорить без упину.

Мовчання, за Гайдеґґером, - це не німота, навпаки - у німої людини є тенденція "говорити". Вона не тільки не довела, що може мовчати, але в неї немає ніякої можливості і довести це. "І подібно до німого той, хто від природи звик мало говорити, не показує, що він мовчить і уміє мовчати. Хто ніколи нічого не говорить, не здатен у даний момент і мовчати. Тільки у справжньому мовленні можливе мовчання [13, с. 165]. У мовчанні закладена можливість зробити щось явним, тобто здійснити розуміння. А разом з розумінням, - пише Гайдеґґер, - проявляється і відкритість Dasein. Тому "мовчання здатне закликати і повернути буття-тут до його найвласнішого буття" [Там само, с. 281]. Щоб уміти мовчати, треба мати що сказати, тобто мати власну і багату розкритість самого себе. І, як наслідок, могти мовчати. Замовчування як форма прихильності не стільки приховує, скільки "у стурбованому поводженні і бутті з Іншими - ставить буття на перше місце" [Там само, с.282]. Саме з такого замовчування, - вважає Гайдеґґер, - походить справжнє уміння слухати. В обох цих феноменах (слухання і мовчання) стає видимим мовлення як "буттєвий модус буття-тут".

Тепер слід розглянути третій феномен, даний разом з мовленням, - поголоску. Гайдеґґер відзначає, що мовлення виконує особливу функцію в утворенні відкритості Dasein. Мовлення розтлумачує і виказує в публічність "виділені таким чином значення і їх зв'язки". "Озвучування розтлумачення" є "уособлення відкритості". Повідомлення виявляє розуміючу по-дію, коли вона справжня і справді почута. І, як результат, вона обговорюється. Але оскільки повідомлення передається на словах, то й смисл сказаного стає доступним для Інших також "на словах". Тому, відзначає Гайдеґґер, промова розуміється і без початкової по-дії при тому, про що говориться. Це означає, що в слуханні і розумінні "розуміюче буттєве ставлення до того, про що йдеться, може залишитися невизначеним, індиферентним, навіть вихолощеним до суто формального розуміння того ж самого, що розумілось із самого початку" [Там само, с. 282-283].

Але в разі відсутності правильного розуміння, - пише Гайдеґґер, - мовлення завжди залишається мовленням. Його можна переказати і передати Іншим без власного розуміння. Тепер слухання мовлення, за Гайдеґґером, не є прилученням до буття з Іншими при обговорюваній речі. Оскільки сама річ не набуває первинного розкриття. "Слухання є тут слуханням голого проговорювання, а розуміння - розумінням за чутками" [Там само, с.283]. Те, що почуто і відповідно зрозуміло, може передаватися Іншим, тим самим мовлення, як передача і переказ, виявляє дедалі більшу "безпідставність того, що було проказано первинно". Безпідставність зростає в тій мірі, в якій їй відповідає закріплення висловлюваної в мовленні думки. Таке безпідставне мовлення, згідно з Гайдеґґером, являє собою поголоску.

Поголоска, так само як слухання і мовчання, є конститутивним феноменом мовлення і являє собою один із способів буття Dasein. Гайдеґґер відзначає також, що сьогодні поголоска здебільшого виростає з написаного, а не із сказаного. В цьому випадку переказ - це вже не мовлення з чуток, а слухання і говоріння на основі прочитаного. Характерно також і те, що читання відбувається без розуміння відповідних речей, і читач засвоює здатність уміло тлумачити речі, яких він ніколи не бачив. Тут вирішальним є висловленість: байдуже, справжня вона чи ні. Головне, щоб хтось підхопив, аби передати далі. Мовлення залишається орієнтиром, оскільки поголоска домислюється як дещо невизначено пусте. Коли люди говорять про якусь річ, вони збирають "докупи" різноманітні думки, тлумачення. Вони переказують тільки те, що вони "вихопили" з прочитаного або почутого. Вони не мають відчуття, щоб розпізнати, яка з своїх чи чужих думок має предметний смисл. Люди турбуються не про те, щоб "розкрити" річ, а звертають увагу на саме мовлення. Тим самим поголоска, яка "панівна саме через безпідставність, закріплюється у своєму пануванні, яке є буттєвим способом тлумачення буття-тут" [Там само, с. 284].

Безпідставність поголоски, - відзначає Гайдеґґер, - не позбавляє її публічного визнання, а сприяє йому. Адже поголоска - це чудова можливість тлумачити без попереднього засвоєння справи. Поголоска, тим самим, являє собою "вільне тлумачення, що належить усім і не належить нікому". Dasein виростає з такого тлумачення і дедалі більше "вростає" в нього. Тлумачення світу і Dasein, закріплене в чутті, Гайдеґґер називає "повсякденною розтлумаченістю буття-тут" [Там само]. Ця розтлумаченість, яка модифікується з покоління в покоління, означає те, що хтось говорить про світ і Dasein у публічному бутті один з одним. Цей "хтось", за Гайдеґґером, і керує тлумаченням, відтак визначає розуміння. Отже, те, що говорить "хтось", - це і є те, що розпоряджається різними буттєвими можливостями буття-тут.

Тлумачення, як визначає Гайдеґґер, являє собою звернення до чогось, яке розкривається як щось. У цьому випадку вирішальним є те, що в ньому береться "як щось". Таким чином, первинність тлумачення здійснюється за допомогою того, яким чином це "як щось" одержане або засвоєне. Як приклад Гайдеґґер наводить творчість Рембрандта. Він пише, що сьогодні говорять, ніби Рембрандт гідний пошани та захоплення. Таким чином визначається певний підхід до його творчості. Ним захоплюються, не знаючи чому. І навіть якщо хтось говорить, що особисто він не вважає творчість Рембрандта геніальною, проте він захоплюється нею. Бо коли говорять, то так воно і є.

Цей факт Гайдеґґер називає "відшліфованою поголоскою публічної розтлумаченості". Вона й підштовхує, на думку філософа, до індиферентної зрозумілості та доступності тлумачених речей для всіх і кожного. Тому "поголоска являє собою невичерпний, оскільки він укорінений у самому бутті-тут, спосіб буття "декого", спосіб, який "дехто" переважно використовує для затвердження своєї влади" [Там само]. "Розтлумаченість" закріплюється дедалі міцніше, оскільки повідомлене мовлення у підсумку завжди висловлене. А "проказаність тлумачення" - мова - являє собою саме і тільки це - зазнає свого розвитку і занепаду. Мова існує як спосіб Dasein. І виявляється, що у своєму бутті будь-яка мова історична.

"Буття мови, - пише Гайдеґґер, - у якому буття-тут завжди спочатку рухається, видається рівномірним і нічим не пов'язаним лише тому, що воно не належить жодному певному, існуючому тут і тепер буттю-тут, тобто саме тому, що мова найшвидше існує як "дехто" [Там само, с. 285]. На цій основі стає можливим засвоєння мови і власне буття в ній. Мова виявляється модусом існування Dasein і стає його буттєвою структурою і через це відрізняється від "мертвих мов". Будучи "проказуваною", мова вже не зростає, а продовжує жити як мовлення і витлумаченість. "Смерть" мови не виключає можливості "життя" її мовлення і відкритості. Так само і "померле" Dasein може ожити в значному історичному розумінні, можливо, значно більшим власним чином, ніж в часи, коли воно існувало у власному розумінні слова. Відтак, - відзначає Гайдеґґер, - вкладена у мову відкритість зберігається й оновлюється і після її "кончини".

Мова має власне буття, - пише Гайдеґґер, - доки вона розвивається, набуваючи нових значень, слів, зворотів. Вона змінюється, оскільки проказується, розтлумачуючи Dasein. "В середині панівної мови, у якій існує саме спів-буття та його історія, кожна епоха і кожне покоління в свою чергу мають свою особливу мову і притаманні їм специфічні можливості розуміння" [Там само, с.286]. Це виразно проявляється у тлумаченні й визначенні слів та формул. Впродовж певних періодів історії змінюються значення, так само як і розуміння значень окремих слів. Ці слова Гайдеґґер визначає як "гаслові", які являють собою суть "мітки поголоски".

Але Гайдеґґер не виключає також можливість повернення до первісного значення слів. Оскільки вимовлене слово належить усім, то в його повторенні кимось і буде відтворене його первісне розуміння. Тому відкритість, дана зі словом, може виправитись і розвиватись за допомогою певних речень. "У слові відкритість буття-тут - пише Гайдеґґер, - особливо його розташованість, може позначитися таким чином, що через це буття-тут вивільняються нові буттєві можливості" [Там само]. На думку Гайдеґґера, мовлення - це насамперед поезія, що може виявляти нові буттєві можливості Dasein. Тому мовлення проявляє себе як "модус" визрівання і "прояву" самого Dasein.

Таким чином, Мартін Гайдеґґер розробляє власну концепцію мови, мовну філософію, мовну видимість буття, що у свою чергу вимагає філософського осмислення. При цьому він приділяє велику увагу способові "користування" мовою, екзистенціально-онтологічним фундаментом якого є мовлення. Філософ визначає основні його феномени (слухання, мовчання, поголоску, мову), що є конститутивними й обумовлюють розуміння в процесі комунікації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентальному: Новая онтология ХХ века. - М.: Республика, 1997. - 495 с.

2. Гронден Ж. Герменевтика фактичности как онтологическая деструкция и критика идеологии. К актуальности герменевтики Хайдеггера // Исследования по феноменологии и философской герменевтике. - Мн.: ЕГУ, 2001. - С.45-54. ;

3. Dasein - анализ в философии и психологии // Кол. авторов; Под ред. Г.М.Кучинского, А.А.Михайлова. - МН.: Европейский гуманитарный университет, 2001. - 204 с.;

4. Зайцева З.Н. М.Хайдеггер: Язык и Время // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. - М.: Высш. школа, 1991. - С.159-177.;

5. Мартін Гайдеггер очима сучасників: Пер. з нім. - К.: Стилос, 2002. - 128с.;

6. Подорога В.А. Метафизика ландшафта коммуникативная стратегия в философской культуре ХIХ - ХХ вв. Рос. Ан., Ин-т философии. - М.: Наука, 1993. - 317 с.

7. Пшиготижев И.Ш. М.Хайдеггер и неогумбольдтианство // Вестн.Моск. ун-та. - 1970. - №3. - С.53-60.

8. Хайдеггер М. Нищета // Историко-философский ежегодник-95. - М.: Мартис, 1996. - С.347-353.

9. Gudopp W.-D. Der junge Heidegger. Realitat und Wahrheit in der Vorgeschichte von "Seit und Zeit". - F.a.M., 1983. - 94 S.;.

10. Heidegger M. Einfuhrung in die Metaphysik. - Tubingen, 1987. - 124 S.

11. Heidegger M. Holzwege.- Frankfurt a.M.: hg.v.F.-W. Von Hermann, 1963. - 345 S.

12. Heidegger M. Phanomenologie und Theologie. - Frankfurt a/M, 1970. - 47 S.

13. Heidegger M. Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs. - Frankfurt a/M, 1979. - 443 S.

14. Heidegger M. Seit und Zeit. - Tubingen, 1980.- 437 S.

15. Heidegger M. Unterwegs zur Sprache. - Tubingen, 1980. - 270 S.

16. Heidegger M. Wegmarken. - Frankfurt a.M.: Vittorio Klostermann, 1967. - 398 S.

17. Poggeler O. Heidegger und hermeneutische Philosophie. - Munchen, 1998. - 196 S.;

18. Reiner M. Heidegger Lesen. - Munchen, 1991. - 108 S.;

19. Zeit und Zeitlichkeit bei Husserl und Heidegger. - Fr.s.Br. - Munchen, 2000. - 96 S.