Ініціація як апріорний рушій іконічної інтенції героїчного

Зооморфні архетипи можна умовно поділити на дві великих групи: це реальні та фантастичні істоти. Історично першообрази конкретних тварин виникають першими, міфологічні образи обумовлюються намаганням людської свідомості створити ідеал. Таким ідеалом не може стати реальна тварина, оскільки наряду з позитивними вона обов'язково буде мати негативні риси. В грецькій міфології чудовисько “складається” з кількох тварин: голови і шиї лева, тулубу кози і хвоста дракона. До того ж, страховисько ще й дихає вогнем. З точки зору християнства, традиційно вважається, що зооморфні образи однозначно відбивають язичеські уявлення, а сам сатана є давнім богом типу Пана, який відтіснила на периферію духовного життя нова віра. У часи кризи християнства такі культи можуть привертати увагу суспільства.

Так, Абраксас є багатовекторним божеством, риси характеру якого складаються з п'яти частин. Перша - бог-отець, верховна істота. Він породжує Нус (розум) та Логос (слово), третя частина - Фронезис (передбачення), четверта - Софія (мудрість) і, нарешті, - Динаміс (сила). На його зображенні людське тіло символізує Бога, з нього виходять дві опори - Нус та Логос у вигляді двох змій. Голова півня (Фронесис), руки тримають символи Софії та Динаміса: щит сили та батіг влади [192, 73].

Як бачимо, такий архетип є продуктом розвитку людської думки в напрямку пошуку ідеалу між зоо- та антроморфними образами. Звичайно, історично він передує християнству, основні символи якого мають людську подобу, бо Бог створює людину за власним образом та подобою.

Незважаючи на застереження від тваринних першообразів у християнстві, важко тут дати чітку відповідь про відсутність зображень тварин в образній системі християнських символів. Християнство асимілювало багато язичеських уявлень, у тому числі і зооморфних архетипів. Найбільш відомі образи Христа у вигляді риби, голуба, пелікана тощо. Спокусливим буде в такому випадку уявити еволюцію людського самопізнання від тілесного-тваринного у первісному суспільстві і його трансформацію до духовного, людського у цивілізованому співтоваристві. З першого погляду можна припустити, що фантастичні химери, які являють собою синтетичні, складені із частин тіла реальних тварин, істоти, у такому випадку будуть являти своєрідний глухий кут розвитку свідомості. Така думка буде спрощеною. У слов'янській культурі є багато образів фантастичних тварин доби християнства. Найбільш відомим буде крилатий пес (семаріл), який прийшов з території сучасного Ірану і втілював у своїй подобі охоронця віри. Такі химери творчо засвоєні християнством і складають характерні особливості всієї європейської культури. Згадуваний у Біблії моноцерос (одноріг) для середньовічних містиків був втіленням духовного життя людини. Вважали, що його слово коле серце, надихаючи людину на пошуки спасіння. Монодерос (одноріг) виступає одним із варіантів символу Христа.

І все ж наведені приклади не дають чіткої відповіді, які зооморфні архетипи можна вважати позитивними або, з точки зору сакрального мистецтва, втіленням життя через образ Христа, а які негативними або, з точки зору християнства, символом смерті та сатани. Навіть такий, начебто однозначний першообраз, як сатана-змій, часто використовується в атрибутах святих (ап. Іоан). Одночасно юнгіанство вчить, що архетипічні образи повинні мати універсальний, однаковий для різних народів характер. Тому отримані результати повинні бути верифікованими прикладами інших культур, бажано таких, з якими не було тривалих контактів.

Логіка дослідження показує нам не просто могутність архетипів, вона акцентує увагу на амбівалентний характер їхньої вдачі. Через те у дослідника, завдяки виробленій ним філософсько-естетичній концепції, є можливість осмислити, як і при яких умовах зі спілкування та наслідування міфологічного первообразу можна отримати максимальну користь для розвитку своєї духовної сутності. А ще: при яких обставинах людина перевтілиться не в жахливого хижака, схильного до деградації та самознищення, а в досконалу особистість, про яку з гордістю міг сказати Г. Сковорода: "Правдивий чоловік та Ісус то одне".

У попередньому розділі вже говорилося, що з точки зору сакральної культури, психоаналітичне втручання і засноване на ньому чуттєве мистецтво є цілковито неприйнятними. Збудження почуттів, душевний стан, що передує катарсису, не можуть бути відповідними один одному. Ми не можемо знати, як поведе себе відомий архетипічний образ у конкретного індивідуума, які реакції він викличе. Саме тому, починаючи з піфагорійців, засуджувалось мистецтво, засноване на збудженні почуттів. Використання його в масовій культурі може привести до штучного психозу. Хіба не тому концерти сучасних рок-зірок часто нагадують язичеські служіння, коли адепти, слухаючи ритм за межами фізично можливого сприйняття, автоматично занурюються у транс? Завданням елітарної культури буде намагання створити цілком протилежні зразки ідеальної поведінки, яка спроможна вдосконалювати людину.

Подібна трансформація можлива, як переконував і Г. Сковорода, коли божеську сутність людина буде шукати скрізь, а особливо в собі самій. Юнгіанство вбачає причину такого поруху в тому, що загальні організатори життєвого досвіду мають бути не просто накладені на власний досвід, але й творчо засвоєні. Таке можливо при умові створення індивідуального, власного першообразу. Він буде являти собою стандартний архетип колективного підсвідомого з доповненням деяких штрихів досвіду індивідуального. Таке доповнення є одним з основних, оскільки саме воно свідчить про готовність людини сприйняти першообраз як викристалізуваний власною уявою і буде чи не найголовнішим критерієм його творчого засвоєння.