До питання про філософію "здорового глузду" як елемента мислення української інтелігенції

Вадим Абизов, Лариса Абизова

До питання про філософію «здорового глузду» як елемент мислення української інтелігенції

Автори роблять спробу дослідити деякі аспекти проблеми політичного впливу на владу та суспільство української інтелігенції. Перш за все, визначити ті елементи її мислення, які спочатку спонукали до високої громадсько-політичної активності, а потім стали причиною деякого спаду. Це стає можливим завдяки аналізу певних традицій мислення, які в історії філософської думки трактувалися як філософія "здорового глузду".

Вплив національної інтелігенції на політичну владу держави, на наш погляд, значно поменшав протягом останніх двох років. Інтелігенція стає менш помітною і як публічний політичний трибун, і як активний радник влади, і як персонаж з котрим в перші роки незалежності високі представники політичної еліти полюбляли з'являтися на людях і постійно загравали.

Ні, безперечно, мова не про зникнення інтелігенції з ешелону влади як соціологічної категорії, там все більше залишається, за визначенням Грамші, "органічної" інтелігенції, тобто такої, що створюється правлячим класом або верствою з метою управління суспільством [1]. Зникла інтелігенція в тій її найбільш значимій якості, котру звичайно називають в певній мірі високопарним поняттям - "совість нації". Саме ця незаангажована фінансовими групами, сильними фігурами, посулами високих постів, в першу чергу гуманітарна, а точніше, "традиційна", на думку того ж Грамші, [2] інтелігенція--зберігач національної пам'яті, традицій, історичного спадку несподівано зникла з перших сторінок газет, екранів телебачення, а коли й з'являється, то вже мало хто звертає на неї увагу.

Російський філософ М.Мамардашвілі доводить, що подібна ситуація є закономірною в сучасному західному суспільстві. Зміна характеристик інтелігенції обумовлена змінами, що відбулися завдяки економічному розвитку суспільства, змінами в соціальній будові духовного виробництва та механізмах культури [3]. Розмилося і зникло монопольне становище інтелігенції, розпалися традиційні культурно-історичні зв'язки, в межах яких вона існувала в класичній культурі. Духовне виробництво стало масовим, воно перетворилося в сферу масового виробництва. Широкі верстви населення, залучені сьогодні до роботи над аналізом і свідомим відображенням того, що відбувається в суспільстві, тому інтелігенція вже не може претендувати на те, щоб знати і мислити за інших, а потім патерналіськи повчати їх, повідомляючи готову істину чи принципи моралі. Ускладнився сам споживач інтелектуального продукту, створеного інтелігенцією - суспільство. Відповідно змінився професійний склад і престиж професій сучасної інтелігенції. Кількісний ріст сучасної інтелігенції є не стільки збільшенням, як ми інколи схильні розуміти, кількості вчених, наприклад, фізиків, скільки збільшенням числа осіб, зайнятих у сферах масових комунікацій, утилітарно-практичного застосування наукових знань, соціальних досліджень та т.ін.

Однак слід зважити на те, що віддалення інтелігенції від позицій духовного монополіста на Заході відбувалося досить повільно, в Україні ж - надзвичайно швидко, і там ми спостерігаємо складну сучасну систему формування стандартів суспільної свідомості, характерних для цивілізованого суспільства, а в нас про це навряд чи можна говорити. Інтелігенція опинилася в дивній та незвичайній ситуації: колишнє монопольне положення в сфері розумової праці зникло, але стара ідеологія духовного монополіста в певній мірі ще залишається.

Вітчизняна інтелігенція в її сучасному складі створена і вихована в умовах колишнього Союзу, що значною мірою відбивається на її орієнтаціях. Дозволимо собі, спираючись на очевидність низки явищ, сформулювати тезу: сьогодні в Україні є дві інтелігенції, кожна з них має свій інтелектуальний контекст з обумовленими ним політичними орієнтаціями та оцінками життя.

Перша - та, котру ми власне і називаємо національною. Її інтелектуальний контекст характеризується тим, що: 1) незалежна Україна - це історична справедливість і велике благо; 2) комунізм - це зло, яке не можна допустити вдруге; 3) Захід, як партнер і показник стандартів життя, абсолютно привабливіший за Росію; 4) демократія - кращий устрій українського суспільства (не враховуючи погляди деяких радикалів). Ця перша група інтелігенції залишалася національною і в умовах Союзу, зберігала свій традиціоналізм, виступала носієм національної пам'яті, і її публічна позиція відчутно впливала на владу в часи проголошення незалежності України та в перші роки самостійності. В політиці вона представлена правоцентристськими та деякими правими партіями.

Друга група інтелігенції умовно може бути визначена як пострадянська. Це в першу чергу ті, хто посідав пости та посади в науці, мистецтві та інших сферах за часів радянської влади, а також ті, які нічого престижного не мали, але сформувалися під могутнім ідеологічним тиском комуністів. Інтелектуальний контекст цієї групи в загальних рисах має такий вигляд: 1) руйнування Союзу і незалежність України - прикра випадковість і наслідок грубих помилок Горбачова, а не історична закономірність; 2) соціалістичне суспільство було не таким вже й поганим, і, можливо, вдасться його відродити або хоча б зберегти деякі елементи на перспективу; 3) союз з Росією є історичною визначеністю, а Захід, в кращому разі, лише торговий партнер; 4) демократія - це терпимий устрій після тоталітарної держави (окрім поглядів радикалів). В політиці ця частина інтелігенції представлена в лівоцентристських та лівих партіях.

Хотілося б сказати, що даний поділ можна спостерігати і географічно: перший тип - на заході, другий - на сході та півдні, а в центральній частині вони співіснують, але в реальності це буде грубим і невиправданим спрощенням.

Сміливість багатьох інтелігентів на публічне виголошення своїх поглядів та переконань обумовлюється часто від того, наскільки їх позиції співпадають з орієнтаціями більшості населення, місцевих органів влади, безпосереднього керівництва та ін. Дехто поділяє і пасивно підтримує засади інтелектуального контексту національної інтелігенції на Сході, але публічно цього не заявляє тому, що активна дія може вплинути на соціальний спокій. Ймовірно, на Західній Україні це правило поширюється на деяких осіб, що дотримуються уявлень пострадянського типу.

Представники національної та пострадянської інтелігенції визначають одне одного з перших фраз спільної розмови про будь-які суспільні процеси, і при цьому і в першій, і в другій групах існує непроголошена тиха солідарність, котра проявляється в різного роду голосуваннях з приводу, наприклад, якихось призначень, відповідальних доручень та ін.

Між цими групами є "подушка", "болото" - ті, хто не визначився до кінця. По-перше, це ті, хто щиро вагається і шукає рішення; по-друге, ті, хто посів абсолютно пасивну позицію "моя хата скраю..." і уникає вибору; по-третє, це в більшості своїй чиновники різних рівнів, тобто державна бюрократія, котра б мала бути об'єктивною і неупередженою, але у випадку України - чиновницька обережність означає "ні нашим, ні вашим", (а на ділі часто обертається насправді антидержавницькою позицією--прим. ред.).

В запропонованій спробі класифікувати політичні орієнтації української інтелігенції нас цікавить інтелігенція національна. Саме її ми мали на увазі, говорячи про відчутний вплив на владу в перші роки незалежності і поступову втрату публічних позицій сьогодні. На жаль, національна інтелігенція не змогла прищепити владі високої громадської моральності, натхненного служіння народові, необхідного в період розбудови держави аскетизму та антимеркантизму.

Причини, на наш погляд, слід шукати в самому плані дій національної інтелігенції на державному рівні, в запитаннях: чи було взагалі продумано план впливу, чи створила інтелігенція систему впливу на владу? А може основою її дій був лише імпульс змін, коли на першому плані постає питання не "як зробити", а "треба зробити" без чіткого уявлення про шляхи та методи вирішення проблеми. З раціональної точки зору, такий підхід до серйозних соціальних перетворень є ненауковим і навіть небезпечним.

Гадаємо, що пояснення цих процесів потребує дослідження специфіки мислення та ментальної орієнтації сучасної української інтелігенції. Розгляд даної проблеми доцільно побудувати на дослідженні традицій сприйняття світу в українській філософії, адже саме провідні представники філософської думки частіше за все і є виразниками панівного типу мислення національних інтелектуалів.

Спробуємо визначити сутність даного процесу, механізм його здійснення. Підкреслимо, що в протидію радянській концепції українського суспільства новий інтелектуальний контекст не був забезпечений методами впровадження, раціональним розрахунком, строго викладеною концепцією.

М.Мамардашвілі вважав, що виконання багатьох задач людської діяльності "здійснювалося на вістрі невербальної очевидності" або "здорового глузду" [4]. Поняття "здорового глузду" з'являється невипадково. За цим терміном схована глибока самостійна традиція інтерпретування та оцінки культурних і соціальних феноменів. Це своєрідна традиція альтернативи виключно раціональному погляду на суспільство і культуру. Пропонуємо розглянути еволюцію даного поняття та його роль в орієнтації української інтелігенції. Протягом значного періоду історичного розвитку поняттю "здоровий глузд" приділялося незначне місце в філософському знанні. Ця здібність людського розуму зв'язувалася, а інколи ототожнювалася з повсякденним рівнем людської свідомості і тому не удостоювалася наукової уваги. Однак ще Платон розглядав "здоровий глузд" як досить розвинену здібність людського розуму. В діалозі "Протагор" Сократ запитує "А мати здоровий глузд - значить, добре розмірковувати?" [5]. Аристотель розмежував знання "досвідоме, одержане за рахунок здорового глузду, і знання опосередковане, концептуальне" [6]. Коротку, але змістовну характеристику здорового глузду дав Лукрецій Кар в поемі "Про природу речей". "Що існують предмети безпосередньо, в тому переконує здоровий глузд; а коли йому довірятися не станемо, то й не зможемо не знаючи на що покластися, міркувати про речі які-небудь таємні чи скриті" [7].

В добу середньовіччя, мабуть, тільки Тертуліан, відмовившись від античного інтелектуалізму, дав високу оцінку здоровому глузду, розглядаючи його як природний розум. На думку Тертуліана, культура лише звільняючись від запрограмованих культурних схем повертає людину до природного нормального стану здорового мислення.

В цілому майже до XVIII ст. уявлення про здоровий глузд мали фрагментарний і недеференційований характер. Лише в результаті кризи класичного раціоналізму виник інтерес до цього рівня пізнання. Гадамер пов'язує розробку даного поняття в історії філософії з іменем Дж.Віко.

Дж. Віко - захисник гуманізму, апелював до "здорового глузду" як до суспільного почуття і суспільного ідеалу. Тобто як до тих моментів, що вже були закладені в античному понятті "мудрість". На думку Віко, поняття "здорового глузду" розвивається в межах риторичного мистецтва і розуміється як "говоріння вірного", тобто "очевидно істинного". Ця правильність містить в собі позитивіський зміст. Мова у Віко йде про те, що існує певна очевидна суспільна справедливість, і, відповідно, несправедливість, які не потребують своїх раціональних доказів, але в силу цієї своєї очевидності, існує деяке суспільне "почуття істини і права, яке в основі своїй не є знанням, проте дозволяє знаходити провідний шлях" [8].

Досить точний аналог поняття "здоровий глузд" - "серце" був використаний Етінгером. Він бачив в "серці" джерело всякої істини, головний шлях пізнання. За Етінгером, основою серця - "здорового глузду" є поняття життя. "Центр кола життя знаходиться в серці, яке сприймає безкінечне просто завдяки здоровому глузду" [9].

Анрі Бергсон наполягає, що в той час, коли інші почуття ставлять нас в деяке ставлення до речей, здоровий глузд керує нашим ставленням до людей. А.Бергсон вважає, що здоровий глузд - це геній практичного життя, "такт практичної істини", "правильність судження, обумовлена повнотою душі". На думку А.Бергсона, здоровий глузд - є загальним джерелом мислення та волі до суспільної свідомості, який в рівній мірі уникає помилок наукових догматиків, що шукають соціальні закони, і помилок метафізиків-утопістів. Певний інтерес викликає теза Бергсона про роль здорового глузду в соціальній орієнтації людини. "Може у нього, суворо кажучи, немає методу, але швидше, є деякий спосіб дії" [10].

Такі представники філософії "здорового глузду" як Дж. Бітії та Дж. Освальд наполягали на "практичній корисності" "здорового глузду". Вони вважали, що "моральні почуття", які об'єднують народ, можуть сприяти значним перетворенням економічного, культурного, релігійного, політичного планів і т.д.. Народ має вроджені "моральні почуття", які складають основу його ставлення до себе та до світу взагалі, це ставлення та дії і є здоровий глузд, - стверджував Дж.Освальд [11].

Зовсім необов'язково поділяти позиції вищеназваних філософів, щоб погодитися з тим, що ці позиції відкривають нам деякі закономірності швидкого зметення радянської ідеології в Україні та заміни інтелектуального контексту суспільного життя.

Цікаво, що в той час, коли в Європі, насамперед в Англії та Шотландії (Томас Рід) активно поширювалася філософія "здорового глузду", в Україні творив Г.Сковорода, чиї погляди близькі до філософії "здорового глузду" по цілому ряду позицій в оцінці морального пізнання світу людиною. Сам Г.Сковорода створює моральний потенціал в українській філософії і в свідомості української інтелігенції та національне розуміння "здорового глузду". За Сковородою, саме життя є філософія. "Головна мета життя людського, голова дій людських є дух людини, думки, серце. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блажене. Оце є філософія" [12]. Фактично поняття "серця" у Г.Сковороди це специфічно витлумачене, пристосоване до національного грунту і національної традиції поняття "здорового глузду".

Світ і людина пізнаються повнотою моральних почуттів. Г.Сковорода називає "дійсно людину"- "безодня" або "серце людини". Ця безодня "є ширше усіх сфер та небес". "О серце! безодне усіх вод та небес ширша! яке ти глибоке! Усе обіймаєш й витримуєш, а тебе ніщо не вміщує" [13].

Моральна філософія Г.Сковороди, подібно поєтизму Етінгера, пов'язує пізнання Бога з можливістю здорового глузду в людині, тому що цей здоровий глузд і є дар Божий. "Скрізь Бог, де ж його ближче шукати, як у тобі самому, море від нас далеко, а Бог у нас, у серці нашому" [14].

Запропоноване Г.Сковородою поняття "серця" активно розроблялося в поглядах української інтелігенції і поступово стало перетворюватися в критерій моральної оцінки різноманітних явищ.

П.Куліш часто змінював свої політичні переконання та ідеали, але основа його думок залишалася завжди та сама. Це - уявлення про те, що сутнє в людині є "глибина душевна", яку П.Куліш і зве "серцем". "Серце є глибоке, "таємне", "невідоме нікому" [15]. Фактично, в своєму розумінні "серця" як здорового глузду, П.Куліш продовжує ідею Віко про розрізнення морального і наукового пізнання і надає більше значення моральному пізнанню в процесах соціальних перетворень. "Народна простота дає людині чисте серце... Ніяка наука такого правдивого серця не дасть. Наукою ми тільки розум собі прибільшуємо" [16]. "Здоровий глузд", на думку П.Куліша міститься в деякій соціальній спільноті, в народі, в нації, тобто виступає як загальнолюдське почуття моральної справедливості. Ця справедливість визначається не критично-розумним відношенням до світу, а народною традицією, "велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, а тайна тої сили - в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили" [17].

Раціональне місто руйнує сердечні почуття, які породжує спільність людей. В місті, за словами П.Куліша, не залишається місця народному "здоровому глузду", "народному серцю". П.Куліш пише: "залишайтесь при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідувати". П.Куліш вважає "городське життя", міський ритм чужим для України, він мріє про "воскресіння" України, що спить у могилі. Це "воскресіння" буде усуненням всього чужого, зайвого. Дійсне, сутнє українське, було, на його думку, вже десь у минулому, на початку української історії. Тому П.Куліш кличе до "повороту в минуле".

Отже, за Кулішем соціальні перетворення на Україні можливі тільки через збереження народних традицій і розуміння світу серцем.

Видатний філософ П.Юркевич наслідує основну лінію української філософії морального пізнання світу. Категорія "серця" стає у П.Юркевича центральною. Наприклад, Д.Чижевський визначає філософію П.Юркевича як школу "філософії серця". І ми вже з усіма підставами можемо говорити про те, що П.Юркевич є представником українського варіанту філософії здорового глузду, більш того, ідеї школи він інтерпретує і розвиває.

В центрі положень П.Юркевича стоїть думка про серце, як основу душевного життя. Філософське пізнання розумом не здатне схопити та зрозуміти все буття. Поза межами розуму стоїть та вища і глибша діяльність людської душі, що її П.Юркевич називає "серцем". "Серце" - це життя почуттів, людських емоцій. П.Юркевич досить детально обгрунтовує значення серця для всіх сторін життя людини, - "холодний розум" не може з'ясувати релігійної або мистецької чинності людини, не може дати людині етичних правил, не може навчити як поступати в житті. Тут значнішу роль грає почуття, наприклад, любов до дітей, до Бога. Але, за П.Юркевичем, почуття керує і нашим пізнанням: лише завдяки почуттю ми пізнаємо світ не як холодну мертву машину, а бачимо в ньому життя, красу, таємничість і охоплюємо його як ціле. Думки навіть і починаються, зароджуються в серці, а розум лише надає їм обґрунтування та сувору логічну форму. "Дерево пізнання не є дерево життя. Живе життя переливається через рамки розумного пізнання, та якраз це живе знання керує людиною в її цілості. Це живе знання дає нам серце, а не голова" [18].

Наведені вище приклади поглядів українських філософів, дозволяють нам говорити про загальний настрій української філософії як "філософії народної душі" і "серця", як філософії, що виявляє насамперед загальне моральне почуття народу і розглядає це почуття основою критерію можливого соціального розвитку. Ідея пошуку національної та соціальної справедливості на Україні була і є найгострішою з проблем всієї історії держави. Ця філософська і соціально-політична проблема стала інтелектуальною традицією творчості та суспільної діяльності української інтелігенції.

Мотив "шкільної" риторичної переконаності як лінії здорового глузду, заданий Віко, став для української інтелігенції методом створення інтелектуального контексту в конкуренції з радянським інтелектуальним контекстом періоду так званої перебудови. Такі поняття як справедливість історична і соціальна, душа народу, серце народу, національна ідея, незалежність, національна держава та інші виросли із "здорового глузду" народу і виявилися вагомішими багатьох раціональних положень про єдину економіку та історичну неподільність, про політичну стабільність та місце Радянського Союзу в світовому співтоваристві.

Суспільна свідомість України була зорієнтована інтелігенцією на вирішення основної проблеми національного життя - самоздійснення у кожному розумінні (державному, культурному, економічному, релігійному), чітких же раціональних методів не пропонувалося. Дії, в значній мірі, розвивалися по натхненню.

Національна інтелігенція здійснила на певному етапі творення держави те, що могла. Щось зробила добре, щось - не дуже. І коли справи дійшли до раціональних (хочеться вірити) планів в економіці, політиці, коли моральну переконаність влада змушена була замінити холодним розрахунком, інтелігенція просто опинилася за бортом. На яких основах, в якій формі буде повертатися вона до позиції впливу на владу та суспільство - вже інше питання.

Важливо те, що перший поштовх держави в національний інтелектуальний контекст інтелігенція зробила.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грамши А.Тюремные тетради. ч.1,-М., 1988, с.330.

2. Там само, с.331.

3. Мамардашвили М. Интеллигенция в современном обществе. В кн.: Как я понимаю философию.-М., 1990, с.336.

4. Мамардашвили М. Феноменология - сопутствующий момент всякой философии. В кн.: Как я понимаю философию.- М., 1990, с.96.

5. Платон. Соч. в 3-х т.- М., 1968, т.1, с.5.

6. Аристотель. Метафизика - М., 1934, с.20.

7. Лукрецій Кар. Про природу речей.- К., 1990, с.201.

8. Гадамер Х.-Г. Истина и метод.- М., 1988, с.63.

9. Там само, с.70.

10. Бергсон А. Творческая эволюция. Собр.соч.-С.-П., 1914, с.237.

11. История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И.И.Богута.-М., 1991, с.426.

12. Українська культура // Лекції за ред. Д.Антоновича.- К.; 1993, с.171.

13. Там само, с.172.

14. Багалій Д.Г. Сковорода: Український мандрівний філософ.- Харків, 1926, с.71.

15. Українська культура // Лекції за ред. Д.Антоновича.- К.; 1993, с.182.

16. Там само, с.183.

17. Там само, с.183.

18. Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. - Прага, 1931, с.156.