Проблема буття у філософії

ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ

План

1. Філософське розуміння буття

2. Матерія. Спосіб та форми існування матерії

3. Поняття практики. Структура практики

Література

ВСТУП

Ми закінчили розгляд різних напрямків світової філософії.

Тепер з'ясуємо одну з найважливіших тем філософії науки, яка має виняткове значення для її розуміння.

Мова ведеться про онтологію.

Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії, в якому з'ясовується фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Поняття "Онтологія" не має однозначного тлумачення у філософії, і як не випадково воно складне, змістовне, багатогранне.

Зміст поняття "Онтологія" становить основні витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті "Онтологія" знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначала, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це становить сутність такого поняття як "Онтологія" .

1. Філософське розуміння буття

Проблема буття є однією з найдавніших філософських роздумів і досліджень "Чому взагалі є суще, а не навпаки-ніщо?" - це запитання Хайделгер, один з найавторитетніших філософів ХХ ст. , слідом за Шелліном вважав основним питанням "метафізики" як науки про фундаментальні основи

всього існуючого З часів давньої філософії існував розділ філософського знання, пов'язаний з дослідженням буття, але свою назву "онтологія" він утримав лишу у 17 ст. Онтологія вивчає прояви буття ,те якими воно постає перед людиною коренів буття. Отже, онтологія ставить питання "Яким та як є буття?", а метафізика "Чому, та як є буття?". Внаслідок цього проблематика онтології перебуває ніби на перехресті основних філософських дисциплін: вона поєднує метафізику із антропологією.

Найбільш розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, яка у вищому способі буття постає як єдине. Воно є тотальним, вічне та незмінне. всі речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до єдиного. За Аристотелем, який виступив проти подвоєння сущого Платоном, річ та єдине тотожні. Тому розуміння сущого вимагає не сходження від речей, до їх вічних сутностей, а дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій.

У середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі. За своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий.

В епоху нового часу на перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, але плідно й досить інтенсивно розробляли Декарт, Спіноза, Лейбніц та представники нім. класичної філософії.

В епоху Нового часу виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму. Прихильники другої лінії вважали субстанцію чуттєву сутність або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму.

Проблема буття відноситься до так званих "Вічних питань" філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішується уже філософами Стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни , що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, суть буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно образній формі виражає буття як становлення. ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає в себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.

Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес "самостворення" людини.

Суть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною роза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючись певною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її. Буття людської свідомості є, таким чином, функціональним, воно формується аксіологічним, когнітивним, конструктивно - проектуючими чинниками.

Буття суспільства (соціального) ґрунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може відтворити.

Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки ,ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об'єктивоване) ідеальне - суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

2. Матерія. Спосіб та форми існування матерії

Поняття "матерія" має конкретніший зміст і охоплює собою вужчий клас об'єктів у порівнянні з категорією "буття".

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до ХІХ ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з не створюваними, незнижуваними, природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.

Наприкінці ХІХ ст. природознавство відкриває нові явища, і не завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину). Фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності) вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів , незмінність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них , а не поруч з ними. Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них .

Це визначення виходить з нескінченного різноманіття структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами - речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для нового знання про неї. Вона невичерпна у структурному плані , її неможливо зводити до одного певного стану , одного структурного рівня чи основних властивостей.

Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь "праматерії" не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. У категорії "матерія" це безліч утворень об'єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості - існувати незалежно від людських чуттів і відображатись у людській свідомості , філософське поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об'єктивної реальності , а світ у цілому будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.

Категорія матерії має вагоме методологічне і світоглядне значення. Світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що вона охоплює не лише ті об'єкти, які вже пізнані наукою , а й ті , які будуть відкриті в майбутньому. І хоча ті потенційні об'єкти можливо будуть мати принципово нові властивості , все ж вони будуть матеріальні . Оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями. Методологічна функція поняття матерія виявляється в тому що воно спрямовується проти пошуків першої матерії як останньої і незмінної суті об'єктивного світу. Матерія безкінечна у своїх просторово - часових вимірах (кожне явище є лише формою матерії, а не якимсь субстратом світу).

Третє питання теми стосується вияснення способу та форм існування матерії. Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійні зміні, в русі. ми ніколи не спостерігали матеріальної системи яка б не знаходилась хоча б в якомусь русі ,а була у стані абсолютного спокою. Така б нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно. На цій підставі цілком слушним є висновок проте , що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії , її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше ніж у русі. тому рух є способом існування матерії. Рух - це зміна загалом.

Оскільки матерія є абсолютною , рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види, матерії). Рух взагалі - це абстракція яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. при виділенні різних форм руху варто пам'ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов'язані з ієрархію структурних рівнів матерії. В основу виділення форм руху покладені такі основні принципи: а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу; функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.

У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний , біологічний , соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною ,але всі вони пов'язані між собою. Їх взаємозв'язок виявляється в тому що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того вищі форми руху виникають на основі інших.

Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу.

Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики довжину, ширину, висоту. Воно спів існує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце в більш глобальній системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті "простір". Отже, простір - це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта за іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійсності кожен матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни, окрім того, одне явище приходить на зміну іншого. Для характеристики саме цього аспекту матерії філософії вироблено поняття часу. Час - це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки, Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, все загальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів, він одномірним, асиметричними ( тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотного. Простір характеризується протяжністю, тримірністю до майбутнього та симетричністю.

Простір і час, як форми існування матерії, пов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні не пов'язані між собою та із матерією феномени . За такими уявленнями простір - це пустота, вмістилище тіл; час - це рівномірна тривалість. ХХ ст. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежить від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи системи: чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

Питання про відношення людини до навколишнього світу є одним із центральних при розв'язанні світоглядних проблем. В класичній європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід - натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до довкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття; вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне прийняття людиною впливів зовнішнього світу.

Другий підхід розроблявся в основному представниками ідеалістичних течій у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в Ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльності.

Поняття "матерія", його формування має свою історію. У найдавніших філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь , атом тощо (Фалес, Анаксимен, Геракліт, Анаксимандр). Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мають тієї універсальності, визначальності охоплення об'єктивної дійсності, котре характерно для матеріального, філософського розуміння матерії.

Наприклад, Анаксимандр - перший дійшов висновку, що в усіх матеріальних речах повинна бути одна , загальна першооснова (всеохоплююча, безмежна, вічна) - "апейрон" (нескінченне , безмежне).

Аристотель стверджував, що матерія чуттєво не сприймається.

Френсіс Бекон : матерія - позбавлена будь-яких якостей... Вона є, очевидно, найдостойнішою фікцією людського розуму...".

Отже, поняття матерії вище згадані філософи пов'язували не з конкретними її властивостями, а з конкретними її властивостями, безмежними.

Однак не всі філософи поділили таке уявлення про поняття матерії. Але філософ, єпископ Джордж Берклі (1684-1753) виступив з різкою критикою матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив "Трактат про начала людського пізнання" (1710) В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах, тему як визнання матерії не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.

Все те, що реально існує вважалось Берклі, як сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії як поняття він не сприймав з допомогою органів відчуттів органи (органи дотику, нюху) , а оскільки це так , то вона не існує , позбавлена сенсу.

Однак це негативне твердження. Людина багато речей з допомогою відчуттів, але це не означає , як такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттями магнітне там, ультразвук радіохвилі, але вони є. Про їх існування ми дізналися з допомогою відповідних приладів.

Таким чином Матерія - це філософська. категорія для позначення об6єктивної реальності, яка відображається органами людини, але існує незалежно від них.

Рух, простір, час. Все існуюче перебуває ц русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не виникало сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що "життя - це рух. Де немає руху, там немає життя". Ніде й ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух - це сам спосіб існування матерії.

Приклад, так само як Земля, всі планети нашої Галактики Обертаються навколо Сонця. Стабільність системи досяглись саме завдяки рухові. Якби цього не було, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі цього не відбувається, тому що є рух , діяння відцентрованих та доцентрових сил, котрі рівні за свою величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Отже, рух - це лише переміщення, котре можна спостерігати візуально , а й внутрішня невидима зміна . Рух - це зміна взаємності.

Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття "простір" і "час".

Простір - це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Час - це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття , швидкість та інтенсивність процесів .

Простір і час як філософські категорії і простір та час як природничо - наукові поняття - це не одне і те ж. Перші - найбільш загальні стабільні, абстрактні поняття. Другі - змінні, відносні, нестабільні. простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об'єкти.

Наприклад, Ісаак Ньютон вважав простір незакінченим, абсолютним. На його думку, простір - це щось подібне до порожньої кімнати, в яку можна внести меблі їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Час для людини може протікати по-різному, або повільніше. Все залишить від суб'єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Приклад, Розповідають, цю коли відомий рос. худ-к Ілля Репін малював свої картини, та так цим захоплювався, що цілу добу міг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності - Альберта Ейнштейна - кореспонденти якось запитали, як розуміти його твердження, коли відомо, що час завжди в земних умовах протягається однаково. На це запитання майстерно відповів у жартівливій формі "Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша - коли ви стоїте голими п'ятами на гарячій сковороді". Час для всіх буде пролітати по-різному. У першому випадку час для вас буде пролітати швидко. У другому - надто повільно.

3. Поняття практики. Структура практики

Сучасна філософія вийшла на новий рівень розуміння взаємодії людини і світу. Для опису цієї взаємодії у філософії було вироблено поняття "практика".

Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим середовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Але разом х тим кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

- діяльність по перетворенню природи;

- діяльність по перетворенню суспільства, що постає у революційно - руйнівній і у конструктивно-організаційних формах;

- діяльність по формуванні і перетворенні самої людини;

- діяльність по самовдосконаленні;

- пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

- ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

- комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах.

Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.

Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи , втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична - діяльність включає в себе два основні елементи : суб'єктивну діяльність Людини і об'єктивну (незалежні від людини) властивості буття. При більш детальному підході можна виділити такі структурні елементи практики : потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому , що в ході практики відбувається упредметнення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності , тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.

З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.

Існують два якісно різних об'єкти людської активності - природа як така і соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність , виділяють два види практики : матеріально-виробничу, і соціально історичну.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потреб людини. Історична практика - це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто конкретних-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інструкцій, громадських установ, соціальних відносин і т.д.

Дані види практики відрізняються одна від одної об'єктом перетворення, цілями та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили людини та різноманітний світ матеріальних штучно створених засобів , а її метою є створення певних предметів. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя , політичних, юридичних та інших відносин.

Слід також пам'ятати, що поруч з виробничою і соціальною існує і така форма практики як науковий експеримент, який в останні десятиліття починає все більш активно впливати на всі сторони життя суспільства.

Література

Бардонов С.М. Про множинність форм простору і часу. -Філософ. і соціол. думка, 1990,№4

Ковальзо М.Я., Єнштейн Р.И. О специфике пространства и времени как катагория социально-философской теории - Философ.науки,1988,№8.

Крган Л.Н. Человек и его судьба.М.,1988.-С.107-127.

Левич А.П. Научное постижение времени.-Вопроси философии,1993 №4.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.Навч. посібник - К.,1995.-Розділ 3.

Урманцев Ю.А. О формах постижения бытия.-Вопросы философии,1993 №4.

Філософія.Курс лекцій.-К.,1994.-Лекція 13,15.Філософія: Підручник.- К.,1995.-С. 185-204.

Деятельность: теории,методология,проблемы.-м.,1990.

Філософія.Курс лекцій.-К.,1994.-Лекція 15.

Філософія.Підручник.- К.,1995.-С. 273-282.