Філософія Тараса Шевченка

14

ВСТУП

Саме філософія є виразом самостійного розвитку окремого народу, його самосвідомості. Українська філософська думка багато століть розглядалась тільки в рамках російської філософії, без права на окреме існування. І тільки в період набуття Україною незалежності, історію української філософії почали розглядати саме так, як вона заслуговувала. Головною тематикою української філософської думки була ідея кордоцентризму та ідея соборності. Ця тематика відчувається в творчості видатних представників філософії України - у Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича та Тараса Шевченка.

Тарас Григорович Шевченко - видатний представник української культури свого віку. Його художні і літературні твори увійшли до скарбниці української культури. Але при цьому мало хто знає, що Тарас Шевченко був не тільки поетом, художником, теоретиком української мови, але був ще і філософом. Він як і багато його попередників не писав якихось філософсько-наукових трактатів. Його літературні і художні твори і були філософією. Тарас Григорович, як і багато українських діячів вважав за краще, народну філософію, філософії наукової - простої і доступної лексиці народу він віддавав перевагу над складною і важко зрозумілою філософською термінологією. На філософські ідеї Шевченка вплинули різні філософські школи, але більше всього на його філософську думку вплинули ідеї Г.Сковороди, П.Юркевича і діячів Кирило-Мефодіївського братства. Філософ був яскравим представником своєї епохи. Його літературну спадщину неможливо вивчати у відриві від історичних і культурних подій даної епохи. Тому літературну творчість Шевченка слід розглядати і вивчати виходячи з соціально-політичної і філософсько-культурної картини світу.

Тому мета даної роботи: сформувати основні напрями української філософської думки, в рамках якої розвивалася творчість великого поета, та мислителя, а також прослідити розвиток двох головних тематик української філософської думки в творчості Т.Г.Шевченка.

РОЗДІЛ I. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Особливо місце серед національно-просвітницького руху займало створене наприкінці 1845 - на початку 1846 р. в Києві таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів - Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство). «У його програмних документах - «Книзі буття українського народу» та «Статуті братства» знайшли відображення ідеї українського панславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя. Членів братства єднала з масонством і польськими месіаністами не лише символіка, а й наявні у їхній програмі релігійно-містичні елементи» [6 - 240]. Члени товариства розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янської конфедерації. При цьому М.Костомаров, В.Білозерський, М.Гулакта інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників. У духовному житті України XIX століття відбулися події, що знаменували зародження та розвиток нової української культури. Насамперед, під впливом сковородинства формується новий тип українського національного інтелігента, який не тільки не цурався народного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову. Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалися на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспільно-політичного життя свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські ідеї засновників Кирило-Мефодіївського братства внесли певні корективи в світогляд Т.Г.Шевченка.

Світогляд Кирило-Мефодіївців формувався в руслі ідей культури романтизму. «Різними шляхами прийшли до товариства його члени. Неоднаково склалась їхня подальша доля. Відмінними були підходи окремих членів товариства до тих чи інших політичних питань. Але всіх їх єднає спільність філософсько-світоглядних засад, що ґрунтувались на зусиллях, спрямованих до відтворення образу України та українського народу, усвідомлення його місця в світі, особливостей, що визначають специфіку українського народного духу з-поміж інших народів» [2 - 152 - 153]. В основі філософії Миколи Костомарова була ідея обґрунтування єдності слов'янських народів та братерства усіх народів. «Миколай Костомаров вважав, що слов'яни завжди соціально не розшаровані. Україна - невгамовна войовниця за волю та Христову правду, створила державу вольності - Запоріжську Січ» [5 - 621]. Але панство, побачивши загрозу, яку їм несло козацтво, знищило його, а Україна, розшматована навпіл, потрапила під владу Польщі й Москви. Таким чином історіософська концепція М.Костомарова була значним внеском у теоретичне обґрунтування філософії української ідеї. В центрі історіософських поглядів М.Костомарова - переконання в тому, що головний зміст і спрямування історичного процесу визначає народ. Інтерес до історії як вияву духу народу зумовлює й метизацію картини історичного поступу, яку вчений вважає за необхідне розцінювати з огляду на відповідність моральному законові. З цієї точки зору, вважає він, аналізуючи людські вчинки, з яких складається реальний перебіг історії народу, треба оцінювати їх не лише за метою, в ім'я якої вони здійснювались, а й за засобами, що використовувались для досягнення цієї мети.

Постійним і незмінним є й той ідейний стержень, що визначає увесь зміст діяльності П.Куліша. Його утворює проблема національної культури. Місію всього свого життя він вбачав в піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. «Надзвичайно суперечливою здається філософська позиція П.Куліша. Проте це поверхове враження. Варто уважно заглибитися у хід думки Куліша, спробувати охопити її єдиним поглядом і починаєш розуміти (навіть скоріше - відчувати, переживати) поліфонію Кулішевого мислення» [1 - 266]. В основі філософського світогляду П.Куліша характерний для традиції української духовної культури погляд на двояку сутність людини й світ: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому. «Глибиною» «внутрішньої» людини, уособленням її найпотаємнішого єства виступає в Куліша серце, яке нерозривне пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. «Внутрішнє», «глибина» постійно протистоять «зовнішньому», «поверхні», що уособлюють, згідно з Кулішем, все вороже людині, все чуже рідному краєві. Суперечність світогляду Пантелеймона Куліша пояснюється абсолютизацією «філософії серця». Серце - внутрішня глибина людини. У нім - архаїчні конструкти світосприймання, такі, що впливають на здійснюване майбутнє. Тобто, виникнувши в серці українського народу бажання об'єднатися задля побудови єдиної незалежної держави нікуди не зникає, а поступово починає втілюватися у життя. Бо саме це істинне і правдиве. В основі цього бажання лежить любов до Батьківщини, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Тільки внутрішньо істинно. Воно спрямоване на внутрішній світ людини, на його серці, яке розкривається в народному слові.

РОЗДІЛ II.ФІЛОСОВСЬКІ ПОГЛЯДИ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Всіфілософські ідеї України з новою силою зазвучали у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка. Його філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т.Шевченко виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченко поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. «Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові» [8 - 188].

Читаючи тексти шевченківських поезій, маємо пам'ятати про екзистенціальний, а не реально-натуральний їхній характер. Тоді, Україна як головний предмет шевченкового поетизування постане перед нами в двох вимірах: як певна соціальна спільність, що реально втілена в історичній дійсності сьогодення, а також як духовно-ідеальна спільність нашої минувшини, що має відродитися в прийдешньому. Перехід від славного минулого до несправедливого, навіть ганебного неслав'я сьогодення був результатом не тих або інших реальних історичних подій, а своєрідної моральної катастрофи, що сталася як «кара» за гріховність. Так само й майбутнє оновлення, відродження «нашої слави» має стати наслідком втручання вищих моральних сил добра та справедливості. Шевченко вочевидь не революціонер, він швидше бунтар у тому екзистенціалістському значенні цього слова. Ідеальне царство Шевченкової мрії є царством творчого людського духу, а не букви, точно зафіксованої в системі суворо визначених законів.

Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти - це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність - світ козацтва. Адже світ козацтва в уявленні філософа-поета - це світ минулого, хоч прекрасного, але минулого. А світ села - позачасовий, навіть трансцендентний, як і світ органічно пов'язаної з ним природи. Світ села - це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності, соборності. А отже, найбільш відомі Шевченківські літературні твори такі, як: «Зацвіла в долині», «Садок вишневий коло хати», «Тече вода з-під явора» належать саме до світу села. Але все ж таки, Шевченко не міг повність ідеалізувати світ села, бо він, як і всі прибічники діалектики, притримувався тієї точки зору, що процес розвитку може виходити тільки через поєднання гармонії та конфліктності. Україна сприймається Шевченко як край, сповнений суперечностей, що зумовлює неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де завжди існує соціальна диференціація. Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина - чільний період козацтва - постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Але якби цим обмежувався погляд в минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини. На цьому духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції. Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії. Світ ідеальної спільноти зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це - світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його - звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності. «Бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи». «Тільки у вільному суспільстві не буде перепон для безмежного поширення людського розуму, для нечуваного збагачення слова як засобу спілкування людей, як джерела духовного розквіту»[9 - 145].

Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія, що обґрунтовує цей ненормальний стан речей. Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, з усвідомлення себе як певної нації, з патріотизму. «Творчість Тараса Шевченка - найболючіший нерв українського народу, найскладніша сторінка української літератури. «Кобзар» важко читати щиро по-людські, вічним серцем, а не за давно розписаним каноном національно-соціальних обвинувачень, в якому кожен раз лицемірно-легко можна запевнити, що неправда була-відійшла, а зараз у нас оце вже і є «сім'я вольна й нова» [11 - 145]. Також важко розуміти його твори якособливе філософське світобачення поета. Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії - світ, всесвіт. А для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.

ПІДСУМОК

Класична доба української філософії представлена творчістю Г.Сковороди, М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченко, П.Юркевича, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі вияву. Філософська концепція цих філософів - це «філософія серця». В філософській ідеї кордоцентризму простежуються морально-етичні ідеї, ідеї пантеїзму, та ідеї соборності. Українські філософи спираються на таку думку, що в основі світобуття покладенні єдині для всіх «космічні» закони. «Космічним» законам підпорядковується як окрема людина, так і суспільство, і, навіть окремі держави. Вони повинні втілюватися в законах кожної держави. Але, проблема полягає в тому, що їх можна відчути тільки серцем. А, отже, коли в серцях однієї нації народжується ідея побудови своєї єдиної самостійної держави - це і є прояв всесвітніх законів. Намагання заважити їм, є - самим тяжких гріхом на землі.

Філософія Тараса Шевченка є діалектичною, екзистенціальною, кордоцентристською. Отже літературну спадщину поета не можна аналізувати з раціоналістичним підходом. Його твори насичені філософськими алегоріями і символами, що відображають діалектику світу. Часто його літературні і художні твори трагічні і песимістичні, несуть подвійну дзеркальну символіку, де в трагічності відбивається ідеальний світ добра і справедливості, що відкривається людині тільки в прикордонних ситуаціях. Тобто, саме страждання відкривають перед людиною дійсний світ позамежності, в якій людина шукає дорогу, але перебуваючи в задоволенні не може її знайти. Основне питання його філософії - співвідношення соціального добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини - України. Необхідність знищення народом царського кріпосного ладу - головний висновок філософії Т.Шевченка. Як наслідок знищення - побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бичко І.В. Філософія. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1994. - 432 с.

2. Горський В.С. Історія української філософії: курс лекцій. - 3-тє виданя. - К.: Наукова думка, 1997. - 281 с.

3. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: навч. Посібник. - Харків: Право, 2003. - 352 с.

4. Єфремов С.О. Шевченкознавчі студії. - К.: Україна, 2008. - 365 с.

5. История философии: Ученик для высшей школы / под ред. Н.И.Горлача, В.Г.Кременя, В.К.Рыбалко. - Харьков: Консум, 2002. - 752 с.

6. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семенко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Х.: Школа, 2007. - 592 с., іл.

7. Смольков О.А., Дещинський Ю.Л. Філософія: Навчальний посібник, 2-ге видання, стереотипне. - Львів: Магнолія 2006, 2008. - 460 с.

8.Філософія: Навчальний посібник. / За ред. І.Ф.Надольного. - К.: Вікар, 1998. - 624 с.

9. Шабліовський Є. Естетика художнього слова. (поетичний світ Тараса Шевченка). - К.: Мистецтво, 1975. - 189 с.

10. Шабловский Е.С. Народ и поэзия Шевченко. - М.: Советский писатель, 1964. - 510 с.

11. Шевченкова криниця. Збірник із творів Тараса Шевченка. / Автор-составитель В.Дорошенко, Т.В.Майданович. - 2-ге вид., доопрацьоване. - К.: Криниця, 2003. - 256 с.