Пізнання як творчість. Проблема істини

Пізнання як творчість. Проблема істини

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляє зміст пізнання). Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, а й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв'язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і водночас помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «існування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взагалі» як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з існуванням узагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Т. Г. Гекслі (1825--1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок стосовно пізнаваності матерії -- «не знаємо і не можемо знати» --лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінцевому рахунку, відомо, -- розпачливо запитує Гекслі, -- про цю жахливу «матерію», крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального», відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. «Конструктивна схема» тієї чи іншої речі (ми вже розкривали її зміст на прикладі аналізу поняття трикутника), по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схему» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), а й одночасно всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися у практиці, вони мають буги зафіксовані в усьому своєму розмаїта, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у субстраті звуків усної чи знаків писемної мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе -- і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, «мова є безпосередня дійсність думки», зауважимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої результати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи водночас свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб'єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справу саме із специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. Як уже зазначалося, цю реальну обставину помітив і влучно використав проти натуралістичного тлумачення пізнання матеріалізмом (Дж. Локком) англійський філософ Дж. Берклі ще в XVIII ст.

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники Марбурзької школи неокантіанства, які стверджували, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв'язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі гадають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю, а родоначальник постпозитивізму К. Поппер навіть говорить про сферу знання як про одну з найважливіших і самостійну сферу реальності -- «третій світ».

До фактичного ототожнення мовної реальності з реальністю взагалі приходить в останній період своєї творчості й екзистенціаліст М. Гайдеггер, а його учень Г. Г. Гадамер робить таке ототожнення вихідним принципом своєї герменевтики. Ототожнення реальності з мовною реальністю стає однією з провідних ідей філософії XX ст.

У міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пізнавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого та аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний. Навіть близькі покоління -- батьки й діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті самі поняття й принципи. Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати й іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

З характеристики пізнавального процесу як від об'єктивні зображення навколишньої реальності випливає на суб'єктивні істини як правильного, адекватного її характеристики відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру заблудження. Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найповнішу міру його об'єктивності. Для того щоб досягти високої міри об'єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб'єктивні моменти, під якими розуміли все те у змісті відображення, що має своїм джерелом суб'єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс, адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних приладів та установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об'єктивному суб'єктивного як виключно «руйнівного» щодо адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб'єктивне в пізнанні -- це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб'єкт у процесі пізнання (до речі, об'єкт не меншою мірою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), скільки сама основа пізнавального процесу -- практика.

Об'єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об'єктивність істини не означає її «загально-значущості», згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про пласку форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об'єктивної істинності такого твердження.

Об'єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об'єктивний зміст істинності знання від неминуче суб'єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроникали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.

Відомий французький психолог А. Валлон (1879--1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки. Якщо ж ми повернемося ще на кілька століть назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи»1. Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, замислимося: а чи не здасться з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме «ілюзії» чи «міфи»?

Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів та ін. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що «управляли» навколишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі, -- писав Бородай, -- лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити й Місяць з людським носом. Але для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природа в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю»2.

Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї здебільшого залишається невідомим зміст тих відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи приклад із праць відомого французького психолога і етнографа Л. Леві-Брюля (1857--1939) про те, що люди 3 племені іуїчолів ототожнюють оленів і пір'я птахів, оленів і пшеницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьев зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який робив з нього «висновок» про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьев пише: «Зближення значень «олень» -- «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється ідеологічно...»1

Отже, навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об'єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII--XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб'єктивності й тому вони істиніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII--XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного механізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом» (Де Бройль).

Обидві картини світу -- антропоморфічна й механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер стихійних рушійних сил навколишнього середовища.

У XVIII--XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об'єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Дж. Сантаяна (1863--1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничо-наукових кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (СІЛА), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % у навчальних програмах.

Об'єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означають її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини. Абсолютні й відносні характеристики істини

Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини -- абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини -- її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність -- заблудження.

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це -- заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика -- далеко не одне й те саме.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина -- об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Дж. Сантаяна (1863--1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці»1.

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничо-наукових кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (СІЛА), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % у навчальних програмах.

Об'єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означають її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищеїшям самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини

Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини -- абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини -- її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність -- заблудження.

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це -- заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика -- далеко не одне й те саме.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина -- об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плоскою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних межах (у межах нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за межі його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це межі, залишаючись у яких та стосовно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо самого факту існування таких меж є відносною. Абсолютна й відносна істина -- це не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення меж відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність -- заблудження.

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли на підставі аналізу легенд, стародавнього епосу знаходили у цих фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що в основі давньогрецького міфу про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3--3,5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фройда. Та особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізніше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (у визначенні місця, де слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика -- конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи дощ, отримаємо таку загальну відповідь: і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь: і плоска, і сферична. Звернімося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським Імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ»1. Ці слова на століття стали офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він порушив «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування на Україні справжня й щира»2.

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектично суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як уже наголошувалося, істина не є «байдужим відображенням» усього існуючого, вона є «відображенням реального світу як «поля потреб та інтересів» людини.

Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона -- і в цьому її чи не найголовніша характеристика -- завжди є істиною-процесом.

Шляхи і способи пізнавального освоєння світу

Наукове передбачення

Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи -- серед позитивістська орієнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою мусив існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (або «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі «верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумачення, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту (його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль (здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами -- «позитивно» чи «негативно») знаходимо, в І. Лакатоша в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують «ядро» програми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у XIX ст. суперечило («фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези, які допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету -- Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирішального експерименту» (хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки він залишився на загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального») джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в його міркуваннях є думка про «стійкість» теорії проти «фальсифікуючої» сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі, астрономи (і серед них передусім Птоло-мей), розробивши складну теоретичну побудову «епіциклів» і «екс-центрів», зуміли несуперечливо «прив'язати» негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III ст. до н. є. Аристархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними щодо геоцентризму фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі наук того періоду.

У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Земля мала рух, спільний з усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити».

Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть у часи М. Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілей і І. Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав одному з послідовників Коперника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілей вчинили б обережно, якби задовольнялися здогадними висловлюваннями й утрималися б від абсолютних; так чинив, як я завжди гадаю, і Коперник... І справді, якщо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів та ексцентрів, то це -- прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком досить для математики».

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на існування фактів, що її «фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. є.), яка простіше пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії, фундамент якої було закладено Коперником.

Прагне такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії, аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова «додаткових гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії, узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів. Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої відомої на початок XIX ст. планети Сонячної системи). Узгодження цих аномалій з законами небесної механіки, якій вони нібито суперечили, не тільки зберегло теорію, а й привело до відкриття (суто теоретичним шляхом) нової планети Нептун. Аналогічним шляхом була відкрита в 1930 р. остання відома на сьогодні планета Сонячної системи Плутон.

Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то з'ясувалося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця». Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала наявність «порожніх місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів із цілком певними (вчений точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці елементи і справді (більшість -- ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з цих елементів -- галія -- виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав Менделєєв. Учений написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану, в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив правоту Менделєєва.

Подібні випадки були і в інших галузях науки, наприклад відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в Північному Льодовитому океані, здійснене теоретичним шляхом. Згодом цей острів був справді відкритий однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий, здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами, метод виявлення й пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.

Конструювання подібного роду «логічних моделей» має на меті отримання нового знання. Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови (логічна «модель» Птоломея і логічна «модель» Адамса і Левер'є з точки зору їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними «моделюються».

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в геоцентричній теорії були новими фактами щодо небесної механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному. Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не відрізнявся від уже відомих планет Сонячної системи), другий, як з'ясувалося згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної системи знання. Отже, характер наукового передбачення має такі логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання. Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межами фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються заблудженням. Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється вже після її конструювання (часто -- набагато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його належність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі порівняти їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії Евклідом (III ст. до н. є.) при зіставленні сторони й діагоналі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру -- раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і радіус кола (число п), діагональ і сторона квадрата (А/2) та ІН., на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої теорії ефіру, що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого й виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів твердішим за крицю, і водночас ефір не повинен був чинити опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дає можливість лише визначити системи координат, в яких є справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість постала нова перешкода -- не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса -- Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним) показником нежиттєвості даної «моделі», показником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації є поява ірраціональних залишків у спробах «включити» ці об'єкти в традиційну систему7 пояснення. Настає криза традиційної системи пояснення і тлумачення реальності. Нові факти потребують для свого осягнення нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, а й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і філософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Е. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали новий хімічний елемент -- торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П. Кюрі. Водночас історія науки переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами. Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її виникнення було тісно пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі шкодую, що мав справу з атомною теорією»1.

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень просто нове відкидають геть. Так, відвертим глузуванням зустріли сучасники М. І. Лобачевского його видатне відкриття -- неевклідову геометрію. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевского «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг -- чотирикутним, суму всіх кутів у прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то - то? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все це і незрозуміло... Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати, наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь подібне»

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевского й видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусс, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть, -- писав він в одному з приватних листів, -- що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь галасу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком» .

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, «підтверджуване» (чи «заперечуване») фактами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як уміння «прив'язувати» ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знання, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходові навіть ореолу «творчого» методу осягнення реальності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти їх, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» навколишнього світу.

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського та А. Ейнштейна, Кузнецов пише: «Коли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби вперше очима, що відкрилися вперше, без тягаря укорінених асоціацій... Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавлена звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які здаються парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату «жорстоким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і тоді виявляються такі сторони думки і характеру, які за звичайних умов неможливо виявити.

Але ж подібному «жорстокому експериментуванню» вчений піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що за звичайних умов приховані, експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умовах «жорстокого експерименту», що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом».

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові дослідження у глухий кут, ставив його перед стіною, об яку розбивалися найвинахідливіші раціональні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому напрямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися «божевільною», «абсурдною», настільки вона суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз, що сталася на межі XIX--XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших припущень -- «прирівнювання енергії частки й частоти хвилі, -- зазначав цей момент німецький фізик М. Борн, -- вже саме по собі абсурдне». Так само і твердження А. Ейнштейна про відносність простору й часу спочатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме такі -- «абсурдні» на перший погляд -- ідеї і надали нового життя фізиці на початку XX ст.

Один із провідних сучасних американських фізиків-теоретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі: «Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона божевільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, вона недосить божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме заперечення -- недостатня божевільність -- може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу. Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи. Ті, які зрозуміти не можна, як правило, друкуються. Велике відкриття, коли воно тільки з'являється, майже напевне виникає в заплутаній, незв'язній формі. Самому відкривачеві воно зрозуміле лише наполовину. Для решти ж воно -- цілковита таємниця. Тому будь-яка побудова, що не здається на перший погляд божевільною, не може мати надій на успіх»2.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевільних» ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала сліпе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глуздові, -- цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її розвитку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні століття розвиток науки відбувався виключно в межах «здорового людського розуму». Нові ідеї завжди були парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого незвичайного. Це -- творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеннями в людській свідомості закономірностями реальності. Коли ж ідеться про так звані божевільні ідеї, то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість. Вона долає наявні (дійсні, вже пізнані й опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається якимось зовсім не детермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або ж такому стану реальності, який іще не склався в дійсності й існує поки як можливість. Тобто детермінуючі чинники тут належать не теперішньому, а майбутньому, не дійсності, а можливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу реальності, є вибором напряму пошуків нових, нетрадиційних ідей: тому цей вибір є свобідним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучи свобідним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають специфічний характер -- їхнє буття є майбутнім буттям, буттям можливостей.

Вище йшла мова про «механізми» контакту людської свідомості з можливостями, з майбутнім. Тут лише додамо про роботи російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої фізіології активності. Якщо проаналізувати, на чому базується формування рухових дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значущий акт являє собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання дії", іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного майбутнього. Вочевидь, життєво корисне або значуще діяння не може бути ні запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього.

Поняття «моделі потрібного майбутнього», сформульоване Бернштейном, дає змогу вказати на певні фізіологічні передумови, що беруть участь у формуванні свобідної дії людини. «Заглядання в майбутнє або... модель майбутнього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності протилежностей, дві категорії (або форми) моделювання сприйнятого світу: модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього. Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони необхідно відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і категорична, тоді як друга може спиратися тільки на екстраполювання з тією чи іншою мірою ймовірності»1. І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б не була його апріорна ймовірність у таблиці самій по собі (хоча б вона там дорівнювала нулю)» . Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.