Концепції суспільного прогресу
Філософські концепції суспільного прогресу. Історико-філософські дослідження проблеми суспільного розвитку. Концепції сучасних мислителів про сенс і призначення історії. Значення історичних досліджень Ясперса та Бердяєва в сучасній філософській науці.
| Рубрика | Философия |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.05.2010 |
| Размер файла | 30,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1
- План
- 1. Філософські концепції суспільного прогресу
- 2. Історико-філософські дослідження проблеми суспільного розвитку
- 3.Концепції сучасних мислителів про сенс і призначення історії. Ясперс, Бердяєв
- Список використаної літератури
1. Філософські концепції суспільного прогресу
Проблеми суспільного прогресу є найважливішими проблемами соціальної філософії. Вони завжди хвилювали мислителів, що досліджували соціум по висхідній лінії його розвитку.
Прогрес (від лат. progressus - рух уперед) -- такий напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.
Особливу увагу проблемам суспільного прогресу стали приділяти в Новий час, коли на історичну арену вийшла буржуазія й вустами своїх представників проповідувала ідею нескінченного прогресу. Так, французький економіст і соціолог Тюрго всесвітню історію розглядає як послідовність успішних дій людського роду. У цьому зв'язку він говорить про початок історії людства, виникненні народів, створенні урядів, утворенні мов, досягненнях наук і т.д. Незважаючи на війни, перевороти й труднощі, відзначає Тюрго, людство постійно розвивається по висхідній лінії, оскільки прогрес носить безперервний характер.
Розглядаючи питання про виникнення суспільства, французький вчений пише, що люди насамперед заселили всю земну кулю, потім стали займатися науками, що сприяло вдосконалюванню людського розуму. Він звертає увагу на нерівномірність прогресу, що виражається, з його погляду, у тому, що мистецтво й науки в одних народів розвиваються швидше, ніж в інших народів. Тюрго малює широку картину історії Древньої Греції, захоплюється її досягненнями в області мистецтва, науки й філософії. Але натомість негативно озивається про культуру Римської імперії, у якій не бачить великого прогресу, оскільки цією імперією правили деспоти, які мало піклувалися про прогрес людського розуму.
Подібні думки щодо прогресу висловлював інший видатний французький мислитель - Кондорсе, для якого людський дух був "великим двигуном історичного розвитку". У своїй знаменитій книзі "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" Кондорсе виклав своє розуміння розвитку людського суспільства. Весь історичний процес він розділив на десять епох і дав відповідну характеристику кожної з них. Кожна епоха, пише Кондорсе, являє собою більше прогресивний щабель розвитку суспільства в порівнянні з попередньою.
Великий німецький просвітитель Гердер, як і його французькі однодумці, намагався представити всю історію як єдиний процес, що розвивається. Правда, на відміну від французьких вчених він починає свій аналіз людства з характеристики всього всесвіту й землі як планети. Гердер, керуючись пантеїстичною ідеєю, проводить аналогію між людиною й усіма частинами космосу. "Людина формується, - пише він, - у череві матері, росте там, як рослина; і пізніше наші нерви й волокна, перші паростки й сили можна порівнювати із чутливими органами рослин. І життя наше можна зрівняти з життям рослини: ми проростаємо, ростемо, цвітемо, відцвітаємо, вмираємо" [5, 40].
Гегель всесвітню історію характеризує як прогрес у свідомості волі. Він представляв весь історичний процес як поступальний, прогресивний рух людського суспільства. Гегель-діалектик прекрасно усвідомлював, що прогрес в історії людства не відбувається без боротьби, що були й періоди регресу. Але, незважаючи на це, прогрес людства не зупиняється.[4, 119-120]
Маркс вперше науково розкрив сутність суспільного прогресу. Маркс показав, що всякий прогрес варто розглядати через продуктивні сили, що утворять основу всієї історії людей. Саме ріст і вдосконалювання продуктивних сил показує висхідний розвиток людського суспільства. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більше високої, є не що інше, як якісний, тобто прогресивний стрибок у розвитку людства.
Бердяєв вважає, що ідея прогресу має релігійні коріння. Вона "припускає мету історичного процесу й розкриття змісту його залежності від цієї кінцевої мети" [3, 145]. Але сама мета перебуває за межами історичного процесу. Ця ідея є ідея настання Царства Божого й царства справедливості, і, по суті, теоретики прогресу проповідували релігійну ідею.
Аналізуючи вчення про прогрес, Бердяєв пише, що воно повне протиріч, основним серед яких є зневажливе відношення до часу.
"Вчення про прогрес являє собою релігійне сповідання, вірування, тому що обґрунтувати науково-позитивне вчення про прогрес не можна, тому що позитивно можна обґрунтувати тільки теорію еволюції, навчання ж про прогрес може бути тільки предметом віри, сподівання" [3. 147].
Якщо відкинути релігійну оболонку вчення про прогрес, то його потрібно розуміти так:
"...У потоці часу, у якому здійснюють долі людської історії, одне покоління поміняє інше, людство сходить на якусь невідому й далеку мені вершину, іде вперед, іде нагору, до вищого стану, стосовно якого всі попередні покоління є лише ланками, лише засобом, знаряддям, а не самоціллю. Прогрес перетворює кожне людське покоління, кожну епоху історії в засіб і знаряддя для остаточної мети - досконалості, могутності й блаженства прийдешнього людства, у якому ніхто з нас не буде мати долі" [3, 147].
Суспільний прогрес - це перехід від менш досконалих форм організації людської діяльності до більш досконалих, це поступальний розвиток всієї світової історії. Не можна прогрес зводити тільки до кількісних змін. Звичайно, вони маються на увазі, але для соціального прогресу головною характеристикою є якісні зміни. Перехід від старого до нового готується всім ходом попередньої історії. Передумови виникнення нового вже перебувають у надрах старого, і коли рамки старого стають вузькими для нового, тоді відбувається стрибок у розвитку суспільства. Він може носити як еволюційний, так і революційний характер. Взагалі треба сказати; що революції - виключення, тоді як еволюційний шлях прогресу є природною формою висхідного розвитку суспільства.
Якщо спробувати в загальному вигляді визначити причини суспільного прогресу, то ними будуть потреби людини, що є породженням і вираженням її природи як живої й не в меншому ступені як соціальної істоти. Ці потреби різноманітні по своїй природі, характері, тривалості дії, але в кожному разі вони визначають мотиви діяльності людини. У повсякденному житті протягом тисячоріч люди зовсім не ставили своєю свідомою метою забезпечити суспільний прогрес, а сам суспільний прогрес аж ніяк не є якось споконвічно закладеною в хід історії ідеєю («програмою»), здійснення якої становить її таємний зміст. У процесі реального життя люди спонукувані потребами, породжуваними їх біологічною й соціальною природою; а в ході реалізації своїх життєвих потреб люди змінюють умови свого існування й самих себе, тому що кожна вдоволена потреба породжує нову, її ж задоволення, у свою чергу, вимагає нових дій, наслідком яких і є розвиток суспільства.
2. Історико-філософські дослідження проблеми суспільного розвитку
1. Еволюційний шлях.
У проблематиці форм соціальної динаміки взагалі й форм спрямованої зміни зокрема, важливе місце займає питання про співвідношення революційного й еволюційного шляхів суспільного розвитку. Зазвичай еволюція розуміється як кількісні зміни, а революція - як якісні.
Насправді все виглядає набагато складніше. Слово "еволюція" (з лат. - розгортання) найчастіше застосовувалося для позначення багатоаспектного розвитку біологічних видів, що регулює природний добір.
Використовуючи термін "еволюція", О. Кант і Г. Спенсер полегшили формування ідей буржуазного лібералізму і їхнє поширення в робочому русі у вигляді реформізму.
Кант рівною мірою виступав як проти традиціоналістів, так і проти радикалистів, які проголошували єдиною умовою прогресу революційне руйнування. Прагнучи перебороти характерне для епохи Просвітництва протиставлення соціального порядку й прогресу, Кант мріяв про суспільство, у якому соціальний порядок не приводить до застою, а прогрес - до революційної анархії. Він писав: "Основне узгодження між порядком і прогресом становить ще більш невід'ємну перевагу позитивізму... Порядок стає... незмінною умовою прогресу, тим часом як прогрес становить безперервний ланцюг порядку" [2, 576].
Творчість Г. Спенсера з найбільшою повнотою втілила основні ідеї еволюціонізму. Він гаряче захищав принципи індивідуальної волі й волі конкуренції. Усяке втручання в природний хід подій, тим більше соціалістичне планування, на його думку, приводить до біологічного виродження, заохоченню "гірших за рахунок кращих".
Спенсер почав спробу створення всеохоплюючої філософської системи, фундаментальні положення якої він формулював у термінах "речовина", "матерія", "сила". Він вважає, що "еволюція є інтеграція речовини, що супроводжується розсіюванням руху й протягом якого речовина переходить зі стану невизначеної, нескладної однорідності в стан певної зв'язної різнорідності, а збережений речовиною рух перетерплює аналогічне перетворення... Межа, за яку еволюція не може перейти, - рівновага системи" [8, 237].
Бернштейн протиставляв соціальні перетворення політичним революціям, розуміючи під корінним соціальним перетворенням не якийсь об'єктивно виділений самою історією етап суспільної еволюції, а суб'єктивно вихоплений відрізок часу, протягом якого відбулися певні зміни в суспільстві. Він вважав за можливе перехід від капіталізму до соціалізму чисто еволюційним шляхом. Таким чином, кумуляція поступових кількісних і якісних змін, тобто поступовість (еволюція) обов'язково припускає виникнення нового. Не випадково багато країн, у тому числі Швеція, Данія, Норвегія, Канада, Фінляндія, Ісландія перейшли до більше досконалих громадських порядків без сильних революційних потрясінь.
Отже, поняття еволюції використовується не тільки для аналізу природи, але й для аналізу соціальних систем. При цьому еволюція в широкому змісті - це синонім розвитку, точніше, це процеси, які в соціальних системах ведуть до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи (хоча буває й навпаки). Еволюція у вузькому змісті включає лише поступові кількісні зміни, протиставлювані якісним змінам, тобто революції.
2. Революційний шлях.
Революція (від піздньолат. - поворот, переворот, переривання поступовості) - це зміна у внутрішній структурі системи, що стає сполучною ланкою між двома еволюційними стадіями в розвитку системи, ця корінна якісна зміна, тобто стрибок. У той же час реформа є частиною еволюції, її разовим одноразовим актом. А виходить, еволюція й революція стають необхідними компонентами суспільно-історичного розвитку, створюючи суперечливу єдність.
Якщо виходити зі спиралевидності суспільного розвитку, то більшу роль тут грає один із законів діалектики - закон заперечення заперечення. Гегель знайшов вдалий термін для діалектичного заперечення - зняття (Aufhebung). У цьому терміні органічно злилися три значеннєві плани: скасування, збереження й підйом. І в цьому змісті діалектичне заперечення пояснює проблему еволюційного й революційного шляхів розвитку і якоюсь мірою реформи й революції, тому що діалектичне заперечення позначає усунення, знищення відкидання старого, віджилого, тобто того, що не відповідає умовам, що змінилися, і перешкоджають подальшому розвитку. Воно далі вбирає, утримує й зберігає все життєздатне, перспективне, коштовне, що було в попередньому розвитку. І, нарешті, діалектичне заперечення дає життя новому якісному стану, новій стадії розвитку.
За Марксом, соціальні революції є вираженням сутності природно історичного процесу розвитку суспільства. Вони мають загальний, закономірний характер і являють собою розвиток, принципові зміни, які здійснюються в історії людства. Відкритий марксизмом закон соціальної революції вказує на об'єктивну необхідність у зміні однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною.
Немарксистські й антимарксистські концепції в цілому заперечують закономірність соціальних революцій. Так, Г. Спенсер порівнював соціальні революції з голодом, нещастями, повальними хворобами, проявами непокори, "агітацією, яка розрослась до революційних зборів", відкритими повстаннями, які він називав "суспільними змінами ненормального характеру" [8, 216-217]. К. Поппер ототожнював революцію з насильством. Соціальна революція, за його словами, "руйнує традиційну структуру суспільства і його інститутів... Але... якщо вони (люди) руйнують традицію, то разом з нею зникає й цивілізація... Вони вертаються до тваринного стану" [6, 101].
Поняття соціальної революції і її типів має в сучасній літературі неоднозначне тлумачення. Термін "революція" увійшов у вчення про суспільство менше трьох століть назад, а в його сучасному значенні вживається порівняно недавно. У цілому, як відомо, термін "соціальна революція" застосовується, по-перше, для позначення переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої, тобто соціальна революція розуміється як епоха переходу від одного типу виробництва до іншого протягом тривалого періоду часу. Ця епоха з логічною необхідністю завершує процес вирішення виникаючого на певному етапі розвитку виробництва протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами, а конфлікт між останніми загострює всі суспільні протиріччя й закономірно приводить до класової боротьби, у якій пригноблений клас повинен позбавити визискувачів політичної влади. По-друге, для позначення аналогічного переходу в рамках окремого соціального організму. По-третє, для позначення відносно швидкоплинного політичного перевороту. По-четверте, для позначення перевороту в соціальній сфері громадського життя. По-п'яте, для позначення методу історичної дії на противагу іншому методу - реформістському й т.д. (термін "революція" розуміється гранично широко - наукова, технічна, торговельна, фінансова, аграрна, екологічна, сексуальна).
У рамках національної держави, у якій відбувається соціальна революція, у ній можна виділити три найважливіші структурні елементи: 1) політичний переворот (політична революція); 2) якісні перетворення економічних відносин (економічна революція) і 3) культурно-ідеологічні перетворення (культурна революція).
Ще до Маркса зложилися дві концепції революції: соціальна й політична. Процес осмислення сутності соціальної революції був складним і в марксизмі. Спочатку його основоположники протиставляли поняття "політична революція" і "соціальна революція", розуміючи під першою буржуазні революції, а під другою - пролетарські. Тільки через деякий час Маркс доходить висновку: "Кожна революція руйнує старе суспільство, і остільки вона соціальна. Кожна революція скидає стару владу, і остільки вона має політичний характер" [10].
У цьому зв'язку найбільш прийнятною є точка зору Селезньова, що стверджує, що, оскільки соціально-економічний і політичний аспекти в революції взаємозалежні, то "перевороти, які відбуваються прогресивним класом у соціально-економічній і політичній області шляхом свідомих і насильницьких дій і які нерозривно зв'язані один з одним у просторі й часі, точніше було б називати соціально-політичними революціями" [7, 240].
Незважаючи на те, що дійсно все компоненти революції перебувають у нерозривному зв'язку між собою, у той же час вони мають відносну самостійність. У цьому змісті можна виділити політичну, економічну й культурну революції. Хоча економіка лежить в основі політики, головною сферою революційної боротьби виступає не економіка, а політика. І це не тільки тому, що політика панівного класу, яка опирається на силу держави, є основною перешкодою для здійснення назрілих економічних перетворень, але й тому, що в політиці знаходять своє концентроване, узагальнене вираження економічні інтереси класів. Звідси зміст і характер політичної революції можна визначити так: встановлення влади нового класу; створення апарата нової держави; перетворення колишньої державно-правової системи й створення нової.
При всій неоднозначності підходів до сутності соціальної революції можна погодитися, що існують її загальні закономірності: 1) наявність причин соціальної революції (розширення й загострення протиріч); 2) зрілість об'єктивних умов і суб'єктивного фактора і їхню взаємодію як закон соціальної революції; 3) соціальна революція як процес (сполучення еволюційних і стрибкоподібних змін); 4) рішення корінного питання (про владу).
3.Концепції сучасних мислителів про сенс і призначення історії. Ясперс, Бердяєв
Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?
Видатний німецький філософ-екзістенціаліст, Карл Ясперс (1883-1969) у своїй праці “Витоки історії та її мета” запропонував своєрідну концепцію історичного розвитку людства.
Ясперс розкриває свою тезу про значущість історії. За його словами, вона являє собою основу, зв'язок з якою ми зберігаємо, якщо не хочемо зникнути безслідно. Лише у контексті історичного знання можливо прийти до розуміння природи людини. Саме тому історичне не є для нас чимось байдужим, а виступає моментом нашого життя.
Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно змінюватись. Історія не може бути завершеною.
Ясперс виділяє три, на його погляд, найважливіші властивості історії: історія має межі, що відокремлюють її від інших реальностей: природи і Космосу.
Природа. Історія існує не сама по собі, а на основі природи. Але природа - неісторичне явище, її розвиток являє собою лише просте повторення одного й того ж (в той час як історичним є лише перетворення явища у свідомо проведених смислових зв'язках). Поєднанням цих двох феноменів є людина. Адже вона є одночасно і природою, і історією. Ясперс переконаний, що історичний процес перерветься, якщо досягнуте нами протягом історії зникне з життя.
Космос. Основним фактом нашого існування є наша можлива ізоляція в Космосі. Ця ізольованість становить реальну межу історії (поза людським життям на Землі існує лише пуста у духовному розумінні світобудова).
Історія являє собою рух, і чим радикальніший є цей рух, тим глибші пласти істини відкриваються нам. Існуватиме кінець історії, як колись існував її початок.
· єдність історії.
Ця властивість історії є об'єктом найбільшої уваги Ясперса, вона лежить в основі всієї його історичної концепції. Він наголошує на тому, що при всьому розмаїтті людей, культур, історичних епох існує дещо істотне, що їх об'єднує: люди значущі одне для одного. Філософ пропонує цілий ряд фактів, які, на його думку свідчать про існування такої єдності:
* єдність людської природи, яка не змінилась протягом історії. У це поняття входять нетільки і не стільки біологічна чи психологічна єдність, але явище вищого порядку, яке символічно відображається в ідеї створення Богом людини за своїм образом і подобою і в ідеї гріхопадіння. Саме ці витоки людства штовхають нас до комунікації. Проявами цього є те, що а) людина утверджує себе в історії, виходячи за межі природної данності і рухаючись до єдності; б) кожна людина є одиничною в дійсності, але за своїми можливостями вона може все; в) етапами на шляху до єдності є певні творчі акти, прориви.
* універсальність - близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь і т.п. Існують певні закономірності у характері реалізації біологічної і соціальної природи людини. Але завжди виникають певні відхилення, які можуть також втілювати в собі історичне.
* прогрес - єдина лінія все зростаючого набуття людиною нового. Але ця властивість стосується лише знання і уміння, сфери ratio, а не субстанції людини, її духовних якостей.
* єдність у просторі і часі. Людство об'єднане вже самою територією планети Земля, а також певними часовими межами. Вже одне це з необхідністю зумовлює комунікацію, обмін досягненнями між людьми. Але і цей факт немає визначального значення, оскільки він характерний для всього природного світу Землі, а не виключно для людини.
* існують і особливі види єднання - єдність окремих культур, єдність народів залежно від мови, походження, долі, єдність релігій у їх світовому значенні, єдність держави. Але ці єдності не можуть дати уявлення про цілісний феномен єдності історії людства.
Таким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається лише задачею; її, зокрема, і намагався розв'язати Ясперс. Створена ним схема світової історії, на його думку, найбільш відповідає вимогам відкритості, єдності і емпіричної реальності. Запропонована схема дозволяє лише визначитися з єдністю попередньої історії, але єдність історії у розумінні повного єднання людства ніколи не буде завершена. Така єдність, на думку Ясперса, є межею історії, її початком і кінцем. [13]
Багато своїх праць М. Бердяєв присвятив безпосередньо історіософії - це такі праці, як: «Смысл истории», «Судьба России», «Истоки и смысл русского коммунизма» та «Новое средневековье». В своїй роботі «Смысл истории» Бердяєв розкриває і показує сутність історичного процесу, намагається розкрити залежність історії від таких факторів, як релігія, культура, суспільна свідомість тощо. Червоною ниткою через всі праці, які присвячені історії проходить те, що історія має свій початок і повинна мати свій кінець, і лише тоді в неї буде свій смисл.
«Філософія історії, історичне пізнання, є один зі шляхів до пізнання духовної дійсності. Це є наука про дух, що прилучає нас до таємниць духовного життя... Філософія історії бере людину в сукупності дії всіх світових сил, тобто в найбільшій повноті й найбільшій конкретності... і ця сукупність світових сил породжує дійсність вищого порядку, що ми йменуємо історичною дійсністю».[3, 13-14]
Людина є істота історична. Історія - це доля людини, той шлях, яким вона, викинута у світ об'єктивацій, повинна іти. Вона не може скинути із себе тягар історії. Разом з тим вона ставить перед собою аж ніяк не тільки благі цілі й вкладає в них свою творчу силу й пристрасть. Але історія байдужа до людини, оскільки переслідує не людські цілі, а мету цивілізацій, держав, націй, класів і при цьому завжди надихається ідеалами експансії й сили. Історія використовує людину як матеріал для нелюдських цілей. І в цьому змісті вся історія робилася й робиться як злочин. Вона розвивається за законами антилюдської моралі. У ній панує егоїзм, боротьба класів, війни між державами, насильство всякого роду.
Дія долі в історії витісняє дію Бога й людської волі, породжує свої втілення, веде до об'єктивації «рабського світу», насиченого ворожнечею й ненавистю. Тому між історією й людиною, шляхами історії й шляхами людськими завжди існує найглибший конфлікт. Але незважаючи на це ми не можемо перестати бути історичними істотами. Людина втягується в історію, підкоряється її долі й одночасно пручається історії, протиставляючи їй цінність особистості, індивідуальної долі. Однак у межах земної історії цей конфлікт нерозв'язний. Але в історії, крім земного шляху є свій таємний метаісторичний зміст, що проривається в земну історію, просвітлює й направляє її шлях. Цей зміст, відповідно до Бердяєва, і відкривається в русі до Царства Божого, що відверто означилось явищем Христа.
«Якби не було волі зла, пов'язаного з основними початками людського життя, якби не було цього темного початку, - стверджує Бердяєв, - то не було й історії» [3, 24]. Таким чином, в абсолютній волі - розгадка трагедії світової історії. Воля є метафізична основа історії, що розглядається Бердяєвим як драма, або містерія волі у відносинах між Богом і людиною. Воля надає напругу, драматизм їхнім відносинам. У результаті людська доля є не тільки земна, але й небесна, не тільки історична, але й метафізична доля, не тільки людська драма, але й драма Божественна.
Із цих позицій Бердяєв проводить послідовну критику теорії прогресу, з її вірою у світле майбутнє людства.
«В історії немає прямої лінії створюваного прогресу добра, прогресу досконалості, у силу якого прийдешнє покоління стоїть вище покоління попереднього; в історії немає й прогресу щастя людського - є лише трагічне все більше й більше розкриття внутрішніх початків буття, розкриття найпротилежніших початків, як світлих, так темних, як божественних, так і диявольських, як початків добра, так початків зла. У розкритті цих протиріч і у виявленні них і полягає найбільший внутрішній зміст історичної долі людства». [3, 150]
Таким чином, проблема відносин людини й історії розв'язна тільки на ґрунті есхатології, тобто філософія історії як вчення про кінець земної історії і її завершенні в Царстві Божому. Але настання його не прийде саме собою або милістю Божою. Воно «готується людиною», залежить від її творчих зусиль. Але й Бог не байдужий у цьому процесі, він направляє творчі сили людини до творення вищих цінностей, концентрація яких здатна прорвати тверді закони необхідності «занепалого» світу й послужити зародком нового еону, або нового проясненого циклу існування вічності. Історія, таким чином, є Боголюбським процесом.
Якщо додержуватися посилок Бердяєва, то не можна не прийти до песимістичних висновків, оскільки жодна із завдань, які ставилися в історичному процесі, не може бути розв'язною усередині потоку історичного часу. У цьому змісті історія є невдача духу. Однак її прихований зміст полягає в тому, що вона є шлях до інший світу й готування до нього людства. І на закінчення своєї філософії історії Бердяєв прибігає до відвертого пророцтва:
«Розривається зв'язок часів, замкнуте коло світової дійсності перестає існувати; у нього зливаються енергії інших щаблів дійсності, історія нашого світового часу кінчається й тому тільки й набуває сенсу». [3, 160]
Таким чином, хоча історія - це трагічна доля людства, вона повинна мати свій останній акт. Нерозв'язне в межах історії, вирішується за її межами. А тому неминуче проходження через очищення й смерть в ім'я воскресіння людства і його повернення в Царство Духа. Торжество духу означає кінець феноменальної історії і її перехід у якісно новий еон ноуменального вічного світу.
Список використаної літератури
1. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества.-- М., Мысль, 1982;
2. Антология мировой философии.-- М., 1971. Т. 3.;
3. Бердяев Н.А. Смысл истории. -- М., 2000;
4. Гегель Г.В.Ф. Философия истории. -- СПб., 1993;
5. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества.-- М., 1977;
6. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги.--К., Основи, 1994;
7. Селезнёв М.А. Социальная революция.-- М., 1961;
8. Спенсер Г. Основные начала.-- СПб., 1899;
9. Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія. Навчальний посібник. -- Тернопіль, Астон, 1997;
10. Філософія: Підручник. За редакцією Заїченко та ін. -- Київ, 1995;
11. Філософський словник. За редакцією В.І. Шинкарука. -- Київ, Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986;
12. Человек и общество (основы современной цивилизации).-- М., Геликон, 1992;
13. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991.
Подобные документы
Причини та основи соціального розвитку держав світу, відображення даних питань та проблем в філософських пошуках. Сутність концепції суспільно-економічних формацій, її основні евристичні можливості і недоліки. Технократичні концепції суспільного процесу.
контрольная работа [20,4 K], добавлен 27.09.2010Зародження, особливості та періодизація античної філософії. Сутність філософського плюралізму. Філософські концепції природи релігії. Філософські погляди К. Ясперса. Платон як родоначальник послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму.
контрольная работа [50,8 K], добавлен 25.08.2010Дослідження філософської концепції О. Шпенглера у аналізі його історіософської праці "Присмерки Європи". Філософська інтерпретація історії у теорії локальних цивілізацій А. Тойнбі. Історіософсько-методологічні концепції істориків школи "Анналів".
реферат [26,2 K], добавлен 22.10.2011Розгляд станів і громадянського суспільства у філософській концепції Г.В.Ф. Гегеля, роль та значення даного процесу в визначенні статусу цих соціальних інститутів у державі. Напрямки вивчення правових, філософських, політичних і соціальних аспектів.
статья [25,9 K], добавлен 30.07.2013Класичні філософські першоджерела, філософські погляди мислителів різних історичних епох, країн і народів. Виклад текстів-фрагментів супроводжується короткими вступами, що вміщують біографічні і творчі дані авторів праць, та питаннями для самоконтролю.
учебное пособие [160,0 K], добавлен 25.02.2010Книга Т. Куна "Структура наукових революцій" як новий погляд на шляхи розвитку науки; різноманітність поглядів на проблему наукового прогресу. Карл Поппер і проблема демаркації; концепція дослідницьких програм І. Лакатоса; проблеми концепції Т. Куна.
реферат [52,9 K], добавлен 25.12.2009Історичні віхи та коріння містицизму як всезагального світового явища. Містичні концепції від Античності до епохи Нового часу. Філософські досягнення найвидатніших представників німецького містицизму XIV-XVI століть та роль генія Мейстера Екхарта.
дипломная работа [83,0 K], добавлен 02.07.2009Розмаїтість поглядів на основи суспільного розвитку. Взаємозв'язок продуктивних сил та виробничих відносин. Сутність науково-технічної революції, її соціальні наслідки. Поняття суспільного виробництва. Виникнення, розвиток суспільних зв'язків та відносин.
реферат [69,2 K], добавлен 25.02.2015Філософія історії як складова системи філософського знання, її сутність та розвиток. Шляхи трансформації поняття "філософія історії" від його Вольтерівського розуміння до сучасного трактування за допомогою теоретичної спадщини Гегеля, Шпенглера, Ясперса.
реферат [32,2 K], добавлен 23.10.2009Сутність науки як суспільного явища, історія її розвитку та значення на сучасному етапі. Технологія наукових досліджень у сфері філософських наук. Різновиди кваліфікаційних та науково-дослідницьких робіт студентів, методика їх підготовки та захисту.
книга [9,4 M], добавлен 14.08.2010
