Екзистенціальна філософія, її основні напрямки

Словник “Сучасна західна філософія” пропонує таке визначення поняття “відчуження” : “Відчуження (нім. - Entfremdung, англ. - alienation) - відносини між суб'єктом і якоюсь його функцією, що складаються в результаті розриву їхньої первісної єдності, що веде до зубожіння природи суб'єкта і зміни?відхилення, переродження природи відчуженої функції; а також процес розриву цієї єдності”[Совр.зап.фил.,225].

З погляду екзистенціалізму, одним з важливих джерел відчуження є процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує по власних законах. “Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральної, оскільки техніка чим далі більше переповняє предметне буття людини, функціонуючи і змінюючись за чужими людської Самості законами” [Совр.зап.фил.,226].

У.Баррет та інші американські екзистенціалісти вбачають джерело відчуження не тільки в техніці, а й у раціоналістичній філософії, особливо в логічному позитивізмі. Справа в тім, що прийняття установок раціоналізму, концепцій об'єктивної істини й об'єктивного часу примушує людини жити за законами так називаної наукової картини світу, що є причиною відчуження. Отже, подолання відчуження можливо на шляху переорієнтації людини на сугубо особистісне світосприймання й адекватному йому спосіб життя.

Іншої точки зору дотримувало К.Ясперс. На його думку, подолання відчуження складається в розвитку комунікації, у глибоко індивідуальному й інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності до дискусії, у протистоянні усякому фанатизму.

Ж.-П.Cартр затверджував, що невідчужуваність волі людини, з одного боку, і фундаментальна конфліктність міжособистісних відносин, з іншого, антитеза творчої індивідуальної практики і безликого, інертного соціального буття з необхідністю породжують відчуження. Цей філософ розрізняв “синхронічне” і “діахронічне” відчуження. Останнє є результатом опредмечування, воно постійно присутнє в предметної діяльності людину.

М.Хайдеггер розглядав відчуження як форму існування людини в обезличеному світі повсякденності. На його думку, відчуження виявляється у виконанні індивідом соціальних ролей, у підпорядкуванні його суспільним нормам поводження, мислення, мови.

Важливе місце в екзистенціальній філософії сяде проблема буття людини в умовах соціальних криз. Можна навіть сказати, що екзистенціалізм немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Непевність людини в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в чи бізнесі втратою зайнятості зробили страх онтологічною, т.е властивому буттю, характеристикою людини.

“Вихід із соціальної кризи екзистенціалісти шукають не в зміні суспільних відносин, а в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні з богом” [Спиркин,87].

Поняття граничної ситуації (нім. die Grenzsituation) ввів у філософію екзистенціаліст К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину на границю між буттям і небуттям. “Виявившись у граничній ситуації, людина, згідно Ясперсу, звільняється від всіх умовностей, що раніш сковували її, зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, що характеризують сферу “Ман”, і в такий спосіб вперше осягає себе як екзистенцію” [Фил.слів.,317].

Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття до сьогодення, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Відповідно до поглядів екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове мислення. Усі те, чим раніш жив людину, у граничній ситуації виникає перед нею як ілюзорне буття, як світ бачимостей. У такій ситуації людин починає розуміти, що цей світ відокремлював його від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.

Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають задачею філософії займатися не проблемами науки, а питаннями сугубо людського буття (існування, “екзистенції”). “Людина усупереч свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточений таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає в ній”[Спиркин,86].

Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більше страшний, що в ньому нема рації, він не піддається людському розумінню. Неприємності вартують на людину на кожнім кроці. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе насамперед емоціями. На усе, що неї оточує вона реагує не тільки чи теоретично інтелектуально, але передовсім емоційно.

“Велике місце в екзистенціалізмі сяде проблема волі, що розуміється як вибір людиною самому себе : людина є такий, котрої вона себе вільно обирає. Воля трактується в екзистенціалізмі (...) у дусі повного індетермінізму, тобто поза всякою закономірністю і причинною залежністю” [Спиркин,87]. Воля не вимагає ні причини, ні підстави. Вона передбачає незалежність сучасного від минулого, а майбутнього від сучасних. Таким чином, воля не пов'язує, а розриває час людського буття, утворюючи “діру в бутті”. Екзистенціальна філософія тлумачить волю як волю чи вибору волю відношення суб'єкту до незалежного від нього оточення : він чи може вільно змиритися зі своїм положенням, чи вільно не приймати його. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу волю, а як переживання її як обмеження. Наприклад, вільним може бути чи в'язень раб, відповідно визначаючи своє відношення до свого положення. Воля сприймається екзистенціалістами як невідворотна доля. Людина приречена бути вільної. Воля перетворюється в болісну необхідність.

3. Рішення проблеми життя і смерті, сутності й існування людини у філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю

Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське навчання, центральним поняттям якого з'явилася “екзистенція” (від англ. existence - існування).

З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, що спирається на раціоналістично-об'єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечувала цінність наукового об'єктивного аналізу реальності. На його думку, об'єктивне філософське дослідження дає можливість фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненого, украй збідненій, абстрактній, мертвій схемі світу”. Заперечуючи об'єктивний аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися в “екзистенціальну аналітику буття”, що може розкрити світ не як “суще” (повторюване в речах і явищах), а як “існування” речі і явища в їхній неповторності і цілісній “унікальності”.

Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буттю-в-світу” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буттю-в-світу” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” - як формальний колектив. Недарма і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.

“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування начебто взаємне “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються в “безликі” одиниці, “юрба”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань приводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), що “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “утрату власного існування”. Панування das Man приводить до того, що кожної уподібнюється будь-якому” [Бичко,167].

М.Хайдеггер намагається знайти рятувальний вихід з-під знелюднюючої влади das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самої самості людини”, що, мовляв, є “закликом землі і крові”, закликом самої “долі”. Проте єдине, що може, на думку Хайдеггера, звільнити людини з-під влади das Man, це смерть, що виражає найпотаємнішу суть людського існування.

Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування чоловік один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-1980), що “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а воля. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна погроза нашому життя”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається перебороти ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини даремними, ба і навіть трагічними, оскільки приводять до втрати нею своєї специфічності і перетворення її на “річ серед інших речей”. Унаслідок цього відбуваються “перетворення”, цілком аналогічні тим, що називає Хайдеггер, описуючи існування людини під владою das Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху “гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому зв'язку, виникає єдиної “справді гуманістичною філософією”.

На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людського обличчя, що знаходить своє безпосереднє втілення з метою, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини зв'язаному з її постійної “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, адже людина постійно знаходиться в ситуації вибору, що є власне єдиної справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, цей теж своєрідний вибір - вибір не вибирати. Отже, воля є універсальною характеристикою людського існування.

Сартр вважає людську волю універсальної, “тотальної”. Ця воля не знімає, а підсилює “сторонність” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової п'єси “Муха” Орест, досягши стану “тотальної волі”, змушений визнати, що якщо “воля раптово вдарила” по ньому, природа відхитнулася, і він залишилася сам як “людина, що утратив свою тінь”. Сторонність наділеною волею (...) людини навколишньому світу виразно підкресленому в словах Юпітера, що докоряє Орестові за його волю: “Ти у світі як скалка в тілі, як браконьєр у панському лісі” [Бичко, 168].

“Подібно до усіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людини відкриває не шляхом наукового чи пізнання філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, що немов висвітлює її існування, “буттю-в-світу”. Камю посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що несподівано оволіває людиною”[Руткевич,13].

Якщо К'еркегор надав онтологічного характеру таким почуттям, як “меланхолія”, страх, то в Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності. Воно з'являється не по нашому бажанню, народжується з нудьги, перекреслює значимість всіх інших переживань. Особистість випадає з ходу повсякденного життя і зіштовхується з питанням “Чи вартує життя того, щоб бути прожитої ?” Камю згадує твердження К'єргекора: “Самогубство - негативна форма нескінченної волі. Щасливий той, хто знайде позитивну.” Пошуком такої позитивної форми буття у світі, у якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”, написана в 30-ті роки 20 ст. Камю задумує над питанням : як жити без вищого змісту і без благодаті ?

Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, що не має нічого загального з нашими бажаннями і нашим розумом. На відміну від агностиків Камю високо цінує емпіричне пізнання, методи науки, що відшукує чимдалі досконаліші наукові теорії. Проте ці теорії завжди є добутками людського розуму. “У світі немає остаточного, останнього змісту, світ не є прозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші спішні питання... Ми закинуті в цей космос, у цю історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про зміст усього сущого наука не дає ні єдиної відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки - запропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри”[Руткевич,14].

Камю розглядає два неправомірних висновки з констатації абсурду : самогубство і “філософське самогубство”. Абсурд складають людина і світ, адже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, адже самогубство - це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” же уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений того, хто запитує, то у випадку “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за відповідної дійсності, світу приписуються людські риси - розум, любов, милосердя і т.п.. Філософські доктрини уподібнюються до релігії, затверджуючи наявність останнього змісту, порядку. Очевидна нісенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею. Але немає і ясності мислення. Камю називає цей шлях відхиленням. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансендентного порядку.

Камю “проповідує ясність розумного мислення, заповідану всією європейською традицією “метафізики світу”, починаючи від Платона й аж до Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина - світлу, лжа - пітьмі, бог - джерелу чи світла самому світлу…У Камю ясністю бачення наділена тільки кінцева істота, закинута в чужий для неї світ”[Руткевич,15].

З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висновку : “Усі дозволений”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань. Абсурд не треба знищувати чи самогубством стрибком віри, його треба по можливості повніше зживати. Камю пропонує людині міф про твердження самого себе - з максимальною ясністю розуму, з розумінням своєї долі, людина повинна нести тягар життя, не змиряючись з ним - самовіддача і повнота існування важливіше за усі вершини, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів.

З часом філософська концепція Камю визначеною мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного бунта “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до колективістської моралі “Чуми” і “Стану облоги”, що виражає людську солідарність у боротьбі проти зла. ”Чуму”, що означала для людей “вигнання”, що була найглибшою “розлукою”, породила в них прагнення до возз'єднання й спілкування одне з одним Тому, вважає Камю, є більше основ захоплюватися людьми, чим зневажати їх”[Совр.зап.фыл.,121].

Список використаної літератури

Руткевич А. Філософія А.Камю // Камю А. людина, Що Бунтує. Філософія. Політика. Мистецтво : Пер. с фр. - М.: Политиздат, 1990. - С.5-22.

Сучасна західна філософія: Словник / Сост.: Малахів В.С., Філатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. - 414 с.

Спиркин А.Г. Основи філософії. Навчальний посібник. - М.: Политиздат, 1988. - 592 с.

Філософія. Курс лекцій : Навч. посібник / Бичко И.В., Табачковський В.Г. і ін. - 2-і вид. - К.: Либід, 1994. - 576 с.

Філософський словник. Під ред. М.М.Розенталя. Изд. 3-і. М., Политиздат, 1975. - 496 с.