Філософія, її предмет і місце у системі наукових знань

1. Філософія, її предмет і місце у системі наукових знань

Філософія (від грецьк. філео -- люблю і софія -- мудрість) -- це загально світоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення «мислення -- буття», відношення людини і світу.

Зміст філософії визначається її місцем у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії й з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною й загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоб будь-який учений відповідав високим вимогам сьогодення, йому необхідно мати глибокі філософські знання.

Формуванням предмету філософії був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його відмінності від попередніх типів світогляду - міфології та релігії.

Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносять своєрідність форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією.

Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його «образом і подобою».

Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкінці XIII - на початку ХIV ст., виявилося тісно пов'язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку - добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людину - як вищу цінність. Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонукань продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.

Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов'я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття - свободі, творчості тощо.

Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI - початку XVII століття, коли виникає експериментальне природознавство і починається процес розмежування філософії та конкретних наук - спочатку механіки, астрономії, математики, пізніше фізики, хімії, біології. Гегель вважав, що «філософія є квінтесенція культури», «епоха, схоплена в думці», а для Канта філософія виступала «завершенням культури розуму», була символом «культури рефлексії».

У визначенні предмета філософії виникає нова проблема - місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, - нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію - особливе філософське вчення про природу, або як метафізика - умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).

В XVIII ст. О. Конт стверджував про зміни предмета філософії у зв'язку з появою приватних наук, що постійно звужувало її рамки. Філософія не може мати власного предмета пізнання. Це форма світогляду і як така, що має той же предмет - загальне в системі «світ - людина», і в основному те ж коло проблем, що й в інших формах світогляду. Система «світ - людина» при первинному підрозділі розпадається на дві протилежні, але взаємозалежні підсистеми - «світ» й «людина». Кожна зі сторін підрозділяється на рівні, взаємини між сторонами на чотири аспекти: онтологічний, пізнавальний, аксиологический, духовно-практичний. У предмет філософії входить загальне в матеріальному бутті й цілісне буття людини.

Предмет філософії в основному відмінний от предмета приватних наук, що вивчають матеріальне буття й людину, своїм поданням відносини людини до світу, світу до людини. Але такий зріз предмета філософії також береться в його загальній визначеності. Словом, у предмет філософії входить тільки те з матеріально-загального, що включено в створювану людиною універсальну картину світу під призмою таких понять, як Істина, Краса, Добро й Справедливість; такі загальні в матеріальній дійсності поняття можуть служити людині елементами для формування світогляду.

Кожна наука - це свого роду обривок знання, а всі науки в їхньому простому додаванні - це сума обривків. Філософія ж дає систему знання про світ як ціле. Вона не займається простим додаванням всіх наукових знань, а інтегрує ці знання, беручи їх у самому загальному виді й, опираючись на цей «інтеграл», будує систему знання про світ як цілому, про відношення людини до світу, тобто про розум, про пізнання, про моральність тощо.

Філософія містить у собі навчання про загальні принципи буття світобудови (онтологія, або метафізика), про сутність і розвиток Людського суспільства (соціальна філософія й філософія історії), навчання про людину і його буття у світі (філософська антропологія), теорію пізнання (гносеологія), проблеми творчості, етику, естетику, теорію культури й, нарешті, свою власну історію.

На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

Предмет філософії - не одна яка-небудь сторона сущого, а все суще у всій повноті свого змісту й змісту. Філософія націлена не на те, щоб визначити точні границі й зовнішні взаємодії між частинами й частками світу, а на те, щоб, переборюючи ці границі, зрозуміти їхній внутрішній зв'язок й єдність. Предмет філософії включає в себе відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують зв'язку і відношення, а також питання про стан, у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку. Характер рішення цього питання, як і інших загальних питань буття людини, залежить насамперед від рівня розвитку самої людини, його пізнавальних здібностей і засобів проникнення в сутність явищ навколишньої дійсності.

Таким чином, основні зусилля філософської думки, що усвідомила себе, спрямовуються до того, щоб знайти вищий початок і зміст буття. Унікальність і зміст буття людини у світі, відношення людини до Бога, проблеми свідомості, ідея душі, її смерть і безсмертя, ідеї пізнання, проблеми моральності й естетики, соціальна філософія й філософія історії, а також історія самої філософії - такі, говорячи гранично коротко, фундаментальні проблеми (або розділи) філософської науки, таке її предметне самовизначення.

2. Цінність філософії для особистості і суспільства

Філософія завжди відігравала важливу роль у житті людини, визначенні її статусу, формуванні світогляду, виробленні життєвої стратегії. Значення філософії значно збільшилося у XX столітті, яке не має собі рівних за масштабами й ґрунтовністю перетворень. Ця наука відіграватиме ще більшу роль у XXI столітті, яке й далі роздирають глобальні проблеми. В їх осмисленні й вирішенні філософії належить першорядне місце. Тому XXI століття стане століттям філософії

Розвиваючись стрімкими темпами, суспільство сьогодні часто змінює уклад свого життя. Ці зміни зачіпають усі сфери життя та діяльності як суспільства, так і кожної людини зокрема. I хоч би якими різними були інтереси та цілі людей, на перше місце все ж має вийти те, що об'єднує їх (спільна доля, загальнолюдські цінності та ідеали).

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді -- передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.

Філософія має сенс не замикатися в «національних» межах, рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецької класичної філософієї.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга - естетичній; у Гегеля - осягненню епохи («філософія є у думках схоплена доба»); у Фейербаха - антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає в духовнопрактичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії -- у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості.

Потрясінння -- пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті «Про педагогіку»: «Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному застосуванню розуму».

Душа філософії -- рефлексія як. принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних норм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: «Пізнай самого себе» та «Я знаю, що я нічого не знаю». Його ж видатний учень Платон у діалозі «Тімей» розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: «Я не знаю» -- означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень.

Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення.

Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей. Особистість повинна мати в сучасному суспільстві високу культуру мислення, у формуванні якої визначальна роль належить філософії. Цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного просування в майбутнє.

3. Функції філософії. Філософія і наука

Філософія виконує низку важливих функцій і тому відіграє важливу роль в житті суспільства. Однією з найважливіших функцій філософії є формування нею найзагальніших ідей, уявлень про природу, про форми людської діяльності. У філософії вони одержали назву універсалій. Важливе місце серед них посідають категорії, які відображають найзагальніші зв'язки, відношення між речами, явищами. Ні в науці, ні в повсякденному житті обійтись без них неможливо. Тому всі разом вони становлять основу людського інтелекту.

Категорії виникають на певному етапі історичного розвитку й втілюються в мовних структурах. Аналізуючи їх і дії людей, філософи виявляють загальні основи мислення й практики.

У найзагальніших основах культури важливе місце посідають узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії. У свою чергу, як вже було сказано, ці образи трансформуються у філософські вчення: онтологію, праксеологію, гносеологію, аксіологію та ін. Тому філософія в науковому пізнанні та суспільному житті виконує низку важливих функцій:

- світоглядну: формує загальну систему розуміння природи, людини, суспільства в їх сутнісних характеристиках, тобто вирішує загальнотеоретичні проблеми їх наукового розуміння. Вона формується в процесі осмислення, обґрунтування світоглядних ідеалів. Філософія як світогляд -- це не лише зміст, а й спосіб осягнення дійсності, а також принципи самого життя, які визначають характер діяльності людей. Найважливішим компонентом світогляду є ідеали як визначальні життєві цілі. Характер уявлень про світ сприяє постановці певної мети, життєвих завдань, із узагальнення яких виробляється життєвий план, формуються відповідні ідеали.

У формуванні цієї функції філософія спирається на сукупність наук, на всю людську практику осягнення дійсності, визначає своє ставлення до релігії, яка теж претендує на виконання світоглядної функції;

- онтологічну: вирішує проблему, яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких він (світ) дається людині, якою є його природа, сутність, структура. До онтологічних включали й проблему людського буття, його залежності від зовнішніх факторів, під якими мали на увазі як природні, так і надприродні чинники. Ця функція тісно пов'язана з попередньою;

- праксеологічну: досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблему свободи й необхідності та різноманітні спроби її розв'язання (фаталізм, волюнтаризм тощо);

- гносеологічну (логіко-гносеологічну): досліджує процес закономірності пізнання світу людиною, визначає його сутність, можливості, умови закономірності, розробляє систему принципів і категорій, які організують раціональне пізнання, є його понятійним фундаментом;

- методологічну: відіграє роль загального методу, цілісної сукупності орієнтирів як практично-перетворюючої, так і пізнавальної діяльності. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації людських ідеалів, формуючи принципи їх досягнення, філософія тим самим виконує методологічну роль. Процес пізнання й практичної діяльності може дати потрібний ефект, лише будучи відповідно упорядкованим і організованим. Якщо на перших порах секрети такої упорядкованості залишалися поза увагою людей, то в подальшому вони виділяються в спеціальний предмет раціонального пізнання й фіксуються як система соціально апробованих правил, нормативів пізнання й діяльності. Пізніше методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої передусім є філософське осмислення принципів організації й регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури й змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Кожна наука сама розробляє свої методи, проте вони спираються на ту чи іншу філософську систему. Методологічна функція філософії не зводиться лише до методології пізнання, а й охоплює весь рівень методології людської діяльності.

- ідеологічна: показує, що філософські вчення й напрями виражають не тільки «чисте прагнення до істини», а й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй, класів тощо). Тому будь-яка філософська школа з позицій певного класу формує світогляд і впливає на суспільну діяльність з тих же соціальних (класових) позицій;

- виховна: показує, що опанування філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розумного осягнення світу й самої себе, свідомого визначення свого місця в світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів, життєвих орієнтирів і цілей, сенсу життя;

- аксіологічна: вказує на місце цінностей в житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними й культурними факторами та структурою особистості. Вона досліджує моральне й естетичне ставлення людини до дійсності;

- інтегруюча (інтегративна): показує, що філософія робить узагальнення з висновків часткових (спеціальних, «конкретних») наук, пов'язуючи їх з постановкою й розв'язанням корінних світоглядних проблем; тим самим філософія сприяє створенню цілісної системи наукового знання, елементи якої (окремі науки, галузі, розділи) між собою не пов'язані. При цьому філософія не підміняє конкретних наук, не претендує на розв'язання «своїми методами» їх проблем.

Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Взаємозв'язок філософії і науки - традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти - Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

Спільним для філософії і науки є те, що:

1. філософія і наука є формами суспільної свідомості;

2. філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків;

3. філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду;

4. філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності:

1. у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;

2. філософія є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва;

3. закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;

4. філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;

5. філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Підсумовуючи, необхідно наголосити, що у філософії відображається не лише вчорашнє й сьогоднішнє. Вона конструює й майбутнє, формуючи принципово нові ідеї, світоглядні ідеали. В галузі конкретно-історичного життя вона здійснює інтеграцію різних форм людського досвіду. Нині, коли інтереси людства потребують планетарного підходу до розв'язання світових проблем, філософія має інтегрувати основні досягнення й цінності людської культури. Це може здійснюватися лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети.

Список використаних джерел

1. Арцишевський Р.А. Світ і людина. - К.: Перун,1997.

2. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: Навч. посібник. - Харків: Право, 2003.

3. Князєв В.М. Філософія. - К.: МАУП,1997.

редмет і проблематика філософії: Навч. посібник / За заг. ред. Скринника М.А., Скринник З. Е. - Львів: Львівський банківський інститут Національного банку України., 2001.

4. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1994.

5. Філософія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За заг. ред. Щерби С.П. - К.: МАУП, 2004.

6. Філософія: Навч. посібник / За ред. Надольного І.Ф. - К.: Вікар, 1997.