Філософія Нового часу: Р. Декарт, Д. Локк

Зміст

Вступ

1. Особливості філософії Нового часу

2. Філософія Р. Декарта

3. Філософія Дж. Локка

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми «Філософія нового часу: Р.Декарт, Д.Локк» полягає тому що найсуттєвіша особливість філософії Нового часу - принципова орієнтація на науку, її тісний зв'язок із проблемами наукового пізнання. В Новий історичний період у суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовний сферах. Від науки в цей час чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. математика та механіка в природознавстві, логіка та філософія - в гуманітарній сфері - це ті науки, що, на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок у перед.

XVII сторіччя - період діалогу й компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця природи і людини, обґрунтовуючи необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність природи та її найвищої істоти - людини.

Серед видатних вчених, причетних до творіння філософії Нового часу - Ф.Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Дж. Локк, Г. Лейбніц, Х. Вольф, Д. Юм, Дж.Берклі, філософські системи яких і розглядає ця робота.

Мета даної роботи - розглянути особливості філософії Нового часу, філософські погляди Р. Декарта, Дж. Локка.

Об'єкт дослідження даної роботи - наука філософії, філософська думка Р.Декарта, Дж. Локка.

1. Особливості філософії Нового часу

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не лише справді існуючі (чи ті, що справді існували) предмети, процеси і явища, однак й усіх їх можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання відображає загальне.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не лише «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), однак й водночас і всю сукупність нездійснених варіантів, себто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і опісля цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого», (у субстраті звуків усної або знаків письмової мови) існування.

Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу і вибору, зберігаючи разом з тим свій «можливісний» статус існування. І, пізнаючий суб'єкт (вчений, мислитель тощо) безпосередньо має справу саме із специфічним світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) чи про майбутнє (про те, чого немає), ми фактично безпосередньо маємо справу із знанням про минуле або майбутнє, яке відчутно існує для нас, у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти.

З характеристики пізнавального процесу, як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Одначе наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Метод (грецьке metodos) в широкому розумінні слова - «шлях до чого-небудь», спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а не тільки в пізнавальній. Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, що застосовуються в тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці мистецтві і т. д.); 2) вчення про цю систему, теорія метода. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи інтерпретації його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Однак не правильно повністю зводити методологічне до раціонального. «Все що існує не ділиться на розум без залишку», так як існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.

Проблема метода постійно була в центрі філософської та наукової думки, особливо починаючи з Нового часу, і обговорювалась в рамках багатообразних, в тому числі полярних підходів.

Філософія Нового часу на відміну від попередніх часів відрізнялася тим, що більшість ідей і напрямків, які розроблялися у бік пояснення світобудови були не просто домислами чи теоретичним матеріалом. Більшість напрямків і гіпотез, які були запропоновані у той час опиралися на нові досягнення в області фізики, механіки, хімії та інших наук. Наукова практика стала фундаментом новим філософським міркуванням. Вчені різних наук у період Нового часу створили фундамент для розвитку філософії Нового часу стосовно пояснення світобудови.

За спеціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних відносин. Зараз термін буржуазний не дуже вживаний, проте в даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально - політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає велика сім'я, а натомість з'являється вільний автономний індивід. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

- з'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

- народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі - і наукові, з'являється мілкий транспорт.

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

- світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

- світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

- людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

- природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

- вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI--XVII ст., Становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з неуввязками методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. Два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм, й Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, роз судку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

2. Філософія Р. Декарта

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я -- Ренатус Картезіус (1596--1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про спосіб" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Головними завданнями своєї філософії Р. Декарт вважав обґрунтування суверенітету науки, вивільнення її з полону середньовічних авторитетів. Наука має бути вільною від догматів, бо тільки вільне від догматизму мислення спроможне створити нову наука. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт стверджував практичну значність науки, вбачаючи у ній знаряддя людської могутності. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт критикував схоластику, її метод і логіку, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф.Бекон пішов шляхом емпіризму і обстоював матеріалізм, Р.Декарт створив систему раціоналізму і обстоював філософський дуалізм.

Р. Декарт відомий не тільки як відомий науковець, а й як методолог, автор ефективного методу наукового пізнання. Першою його філософською працею був саме методологічний трактат «Міркування про метод», в якому вчений обстоює думку про безмежні можливості людського розуму для якого не існує нерозв'язаних проблем: треба тільки вивільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами використання розуму, цієї здібності, що дана кожній людині від природи, і є метод.

Метод Р. Декарта докорінно відрізняється від наукового методу Ф.Бекона. Якщо Ф .Бекон виходив із того, що лише чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання, то Р. Декарт вважав, що саме тільки чуттєвого досвіду для цього замало. Джерелом достовірного знання, на думку Декарта, може бути лише людський розум, інтелект. «Лише інтелект здатний пізнавати істину, хоча і мусить звертатися на допомогу до уяви, чуттів і пам'яті» - писав вчений.

Декарт виробив свій науковий метод під впливом математики, адже він сам був блискучим математиком. Тому людський розум, перед яким відкриваються усі таємниці світу, постає у Декарта як математичний розум, а правила користування ним можуть бути запозичені у тієї таки математики.

Декартові належить заслуга дедуктивного методу в умовах формування нової науки. На відміну від Ф.Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція, Р.Декарт у своїх методологічних розробках ґрунтується на методі логічної дедукції. Цей метод зафіксований у відомих чотирьох правилах Декарта.

Перше правило: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і упереджено, брати до розсуду тільки те, що мислиться розумом ясно, виразне і не викликає ніяких сумнівів.

Друге правило: ділити кожне явище, що пізнається, на стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в пізнанні всього явища повністю, цілісно.

Третє правило: рухатися поступово від найпростіших, що можна легко перевірити, положень, до найскладніших.

Четверте правило: досліджуючи ті або інші явища, потрібно складати повні переліки, всеохоплюючі огляди.

Крім того, Рене Декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу «правильно спрямовувати свій розум»: по-перше, покірно сприймати закони та звичаї країни, де живеш; по-друге, залишатися твердим і рішучим у здійсненні раціональних принципів; по-третє, завжди намагатися переборювати швидше себе, аніж долю; змінювати свої бажання, а не порядок світу; по-четверте, намагатися вибрати серед різних занять те, що найбільш прийнятне для тебе.

Рене Декарт увійшов в історію як глибокий і логічно послідовний мислитель раціоналістичного напрямку.

3. Філософія Дж. Локка

Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату "Досвід про людський розум" (1690). За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального ґрунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування "вроджених ідей" і стверджує поняття "рефлексу". Продуктивним методом створення наукових знань визнається індуктивний метод Декарта.

Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу "чистим аркушем", на який лише досвід накладає свої письмена.

Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній -- як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, -- рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м'якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування -- це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.

Локк запропонував поділ якостей на первинні та вторинні, уявлення про які виникають на підставі зовнішнього досвіду. Первинні якості виникають через вплив на наші органи чуття об'єктів з різноманітними властивостями. Вони свідчать про різноманітність світу. Такими визнаються просторові властивості, маса, рух тощо. Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органів чуттів: смак, колір, запах, звук тощо. Ці властивості існують лише для нашої свідомості, наших почуттів. Проблему вирізнення первинних і вторинних якостей Локк визнає як найважливіша для філософії, науки, бо якщо перші е реальними сутностями світу, то другі -- лише номінальними, а люди часто не бачуть різниці між ними і приписують дійсності такі властивості, яких реально не існує.

Відмінність реальних і номінальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд існуючих класифікацій буття, традиційних принципів створення таких класифікацій. Згідно з Локком, реально існують лише індивідуальні об'єкти як носії властивостей. Тому різноманітні роди, види, класи, групи визнаються лише номінальними поняттями, що фіксують властивість різних речей бути схожими. Разом з тим схожість не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номінальне визначення, яке не завжди відповідає реальним властивостям речей.

Локк відрізняє два ступені знання: правдоподібне та беззаперечне. Незаперечне знання є продуктом мислення, міркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнішнього досвіду. Правдоподібне -- продукт безпосереднього емпіричного досвіду. Таке знання дає відповідну думку, яка ще не пройшла процедури міркування, порівняння з іншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадії: спекулятивну (інтуїтивну, яка опирається на узагальнююче мислення внутрішнього досвіду); демонстративну (така, що є міркуваннями над даними зовнішнього досвіду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття).

Поширення сенсуалістської методології Локком на пізнання суспільних явищ дає змогу внести зміни у поняття "природного стану людей", яке запропонував Гоббс. Локк стверджує, що природний стан -- це не війна усіх проти всіх, а стан рівності між людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити із собою та своїм майном усе, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу іншої людини. Тому і влада, яка дається суспільною угодою володареві, не є абсолютною. Вона завжди обмежена -- іноді більше, іноді менше -- природними законами. Таке поняття природного стану людей дає змогу створити поняття доцільності розподілу влади, яке стало базовим для усіх сучасних демократичних конституцій, на "законодавчу", "виконавчу" та "федеральну". Відношення між ними будуються на системі противаг, зумовлених суспільною угодою обмежень однієї влади іншою. В основі угоди лежить право обох сторін, у випадку невиконання тих чи інших положень, розірвати її.

Отже, найґрунтовнішим видом розумової діяльності, таким, що лежить в основі інших, є складання або поєднання простих ідей. Ця синтетична операція, як зазначалося, пов'язана з поняттям субстанції, аналізові якого Локк приділяє досить багато уваги. І це не випадково, адже поняття субстанції було одним із центральних метафізичних понять у філософії XVII ст. Дж. Локк розрізняв емпіричні субстанції (окремі речі) і загальну субстанцію. Щодо існування перших у нього немає жодного сумніву, а поняття загальної субстанції, навколо якого якраз і будуються метафізичні системи, викликає у Локка досить скептичне ставлення. Існування такої субстанції проблематичне, а її ідея -- темна і неясна. Вона, на думку Дж. Локка, є винаходом самого розуму, його припущенням й існує швидше в нашій уяві, ніж у реальній дійсності. Коли ми не знаємо реальної причини самостійного буття окремих якостей або не можемо пояснити, чому ці якості утворюють певну цілісність, ми просто вигадуємо ідею якоїсь підпори, на якій вони тримаються. «Не спроможні осягнути, як ці якості існують самі або одне в одному, ми припускаємо, що вони існують на якійсь загальній основі - носієві -- і підтримуються нею. Цей носій ми позначаємо словом «субстанція». Іронізуючи над зусиллями філософів віднайти таку загальну основу речей, він порівнює філософське поняття субстанції з тим слоном, на якому, згідно з віруванням давніх індійців, тримається Земля, і черепахою, на якій стоїть цей слон. «Субстанції й акциденції мало корисні у філософії»,-- робить висновок Дж. Локк.

В онтологічному плані поняття загальної субстанції, на думку Локка, малозмістовне й не визначене, чуттєвим досвідом або рефлексією воно не дається, але функціонально його існування цілком виправдане. Річ у тім, що ідея такої субстанції потрібна з гносеологічної точки зору як умова можливості створення розумом складних ідей одиничних речей. Кожна ідея такої речі (ідея людини, коня, золота, води тощо) нічого, крім поєднання простих ідей чуттєвого досвіду або рефлексії, собою не являє, доводить Локк. За своїм змістом вона є «тільки сполученням і «об'єднанням різноманітних простих ідей».

Проблеми суспільно-політичного життя посідають чільне місце в системі філософських поглядів англійського філософа. В своїх трактатах про державне правління він розвинув теорію буржуазного конституційного ладу. Ці твори були написані для підтримки режиму Вільгельма Оранського і спрямовані проти роялістської теорії державної влади Р. Фільдшера. Але значення цих трактатів значно ширше. В них Дж. Локк уперше сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства. Вчення Дж. Локка значною мірою вплинуло на формування юридичного світогляду і встановлення буржуазного конституційного правління не тільки в країнах Європи, а й Америки. Багато політичних діячів, таких як Джефферсон, Франклін, Бріссо, були прибічниками і послідовниками Дж. Локка, теорія якого розглядалась ними не як система абстрактно-теоретичних постулатів, а як декларація непорушних прав людини, що мала становити конституційне ядро розумного суспільного ладу. Сам Дж. Локк брав активну участь у цьому процесі. Наприклад, написав конституцію для Північної Кароліни, ухвалену 1669 р.

У своїх поглядах на суспільне життя Дж. Локк виходив із тих етичних настанов, що розвивалися П. Гассенді, Т. Гоббсом, Б. Спінозою.

Концепція походження держави у Дж. Локка багато в чому подібна до концепції Т. Гоббса. Як і Гоббс, він розглядає утворення держави як результат суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Т. Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, Дж. Локк розрізняє їх. Суспільство у нього виникає раніше від держави.

За умов природного стану у житті людей панують природні закони, концентрованим виразом яких е так зване природне право. Концепція природного права відіграла важливу роль у формулюванні непорушних прав людської особи, що, за цією концепцією, є вроджені. Головними серед них є свобода, право на власне життя і право власності. Власність, за Локком, виникає до створення держави і є реалізацією природного права, результатом природної життєдіяльності людини. Життя, за Локком,-- це діяльність, підпорядкована щастю і вигоді, які є самою природою визначеними цілями кожного індивіда. Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої на досягнення цих цілей. Саме в такому розумінні Дж. Локк говорить про рівність людей у їх природному стані, маючи на увазі рівність можливостей і домагань. Проте така рівність не означає зрівняйлівки. Люди мають різні таланти, у них різні здібності, вони не однаково працьовиті, звідси виникає відмінність у власності. Власність Локк розглядає як результат особистої праці людей. Право на власність має взагалі фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства.

Саме власники, на думку Дж. Локка, становлять основу суспільного життя і держави, саме власники більше від інших були зацікавлені у переході до громадянського стану. «Головною метою вступу людей у суспільство, -- писав він, -- є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони». Власників Локк вважав основою правопорядку, і тільки людей, що мають власність, мав за розумних громадян.

Вчення Дж. Локка про права особистості справді мали революційне значення, оскільки потреба суспільних перетворень, прагнення до нового, розумного суспільного ладу набули у ньому свого свідомого вираження, отримали чітке юридичне оформлення. Це вчення було спрямоване проти феодальних порядків, закріпачення і поневолення людини, будь-якої деспотії. Право на життя означає у нього не тільки неприпустимість убивства, а й неможливість добровільного рабства. Свобода для Локка -- це право кожної людини бути власником свого життя. Вона заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, кріпака і пана, слуги і господаря). Людина має право не тільки користуватися своїм власним життям, а й самостійно визначати свої життєві цілі.

Важливим елементом теорії правової держави у Дж. Локка було вчення про розподіл влад. Законодавча влада має належати парламенту, який у відповідних законах закріплює свободу сумління, свободу слова, друку, зборів, право власності і т. ін. Виконавча влада, до якої Дж. Локк відносив і судову, має належати кабінетові міністрів і лише частково королю. Ідея розподілу влад як суттєвого визначення правової держави була розвинута у XVIII ст. французьким просвітником Монтеск'є, який виокремив ще й судову владу.

Висновки

Таким чином, в процесі написання даної роботи ми розглянули особливості філософії Нового часу та філософські думки деяких вчених того часу.

Формування західноєвропейської філософії Нового часу супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних настанов і вимагало створення якісно нових уявлень про світ.

Значення Декарта для розвитку сучасної науки і філософії величезне. Він затвердив «нові принципи філософії», він сприяв розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється засновником аналітичної геометрії. Його праці присвячені проблемам фізики, в тому числі оптики. Його ідеї, що відносяться до області природничих наук, вплинули на розвиток французького, філософського, і природничо- наукового мислення.

У своєму аналізі свободи Локк певною мірою уникає однобічностей раціоналізму і сенсуалізму. Зрештою, як бажання (пристрасті), так і розум для нього -- то лише моменти самовизначення людини. Вони -- лише її засоби, здібності, в той час як вона -- власна ціль. Такою ціллю для Локка є не абстрактний обов'язок, а власне, особисте щастя людини.

Аналіз механізмів самовизначення людини, умов її вільної самореалізації стало суттєвим доповненням соціальної філософії Локка, воно давало фунт для трактування свободи як основи її суспільного буття, оскільки утверджувало погляд на людину як на вільну за своєю природою і призначенням істоту. Цей погляд став відправною точкою для всієї ліберальної філософії.

Треба зазначити, що розвиток філософії Нового часу відбувається як загальноєвропейський процес: створюється унікальне співтовариство філософів і науковців, яке отримало символічну назву «Республіки вчених».

Сьогодні важко передбачити, яких конкретно форм може набрати філософія в майбутньому, але безсумнівним є те, що філософія Нового часу займе щільне місце в їх побудові.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. -- 2-е вид.,перероб.і доп. -- К. : КНЕУ, 2001. -- 221с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Власов Віталій. Історія України.: 8 клас / За ред. Ю.А. Мицика.: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2000.

4. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова, М-во освіти і науки України. -Київ: ВД Професіонал, 2004. -460 с.

5. Кирильчук В.Т. Філософія: Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко М-во освіти і науки України КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

6. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

7. Філософія: Навч. посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997.