Що є істина?

Не може бути жодних сумнівів стосовно того, що західна цивілізація своєю специфічною формою, а також своєю дедалі зростаючою цілісністю завдячує науці. Але якщо ми хочемо зрозуміти цей зв'язок, то ми повинні повернутися до джерел західної науки, тобто до грецьких першооснов. Грецька наука є чимось новим і відрізняється від того, що було відоме раніше і що заступало місце знань. Створюючи науку, греки відірвали Захід від Сходу і надали йому властивого йому напрямку розвитку. До цього спричинився особливий потяг до знань, пізнавання, дослідження ще не пізнаного, дивного, особливого, а також особливий скептицизм щодо того, що люди говорять і що вони видають за істину. З цієї точки зору повчальним прикладом є одна сцена з Гомера. Телемах на запитання, хто він є, відповідає: моєю матір'ю є Пенелопа, але хто є моїм батьком, того ніколи точно знати не можна. Люди говорять, що Одіссей. Цей крайній скептицизм показує характерну здатність греків перетворювати безпосередній потяг до знань та прагнення до істини у науку. Гайдеггер, розглянувши грецьке слово, яке має означати істину, зробив надзвичайно важливе відкриття. Звичайно, Гайдеггер не перший відкрив те, що aleitbeia це, власне кажучи, те саме що й „сокритість". Але Гайдеггер показав нам, яке значення це має для мислення про буття, що саме зі сокритости та наявності речі треба чимось на кшталт насильства добути істину. Сокритість і не явність пов'язані. Самі по собі речі ховаються; „природа любить ховатися" -- змушений був сказати Геракліт. Але не явність характерна також і для слів та дій людей. Людська мова переказує не лише істину, вона знає і ілюзію, і видимість, і удавання. Тому повинен існувати якийсь первісний зв'язок між істинним буттям та істинною мовою. Не скритість того, що існує, дістає свій вислів у наочності висловлювання. Різновидом мови, який найчистіше реалізує цей зв'язок, є навчання. Звичайно, ми переживаємо у своєму досвіді мову не лише і не насамперед як те, що навчає, але саме такий досвід мали на увазі грецькі філософи і саме він покликав до життя науку зі всіма її можливостями. Мову, логос можна подавати і як розум; це настільки ясно, що греки дуже швидко зрозуміли: те, що від початку закладене і криється у мові, є самими речами в усій їх очевидності. Очевидність самих речей можна уявити і переказати, вдавшись до певного особливого способу мовлення. Цей спосіб мовлення ми називаємо висловлюванням чи судженням. Грецька мова визначала це словом apopabansis; логіка, йдучи за нею, викувала поняття судження. Характерною рисою судження, яка відрізняє його від інших способів мовлення, є те, що воно має одну-єдину мету -- відповідати істині; судження хоче бути істинним і хоче, щоб його оцінювали лише з огляду на те, чи показує воно все, що є, так, як воно є, чи ні. Є накази, прохання, заклинання, є загадкове явище запитування, до якого ми ще матимемо нагоду повернутися; коротше кажучи, мова має безліч форм, де є щось на кшталт істинності. Але ці форми призначені не лише для того, щоб показати те, що є, так, як воно є, але й для чогось іншого. Тоді що це за переживання досвіду, у якому істина є лише тим, що передане у мові? Істина -- це не сокритість. Сенс мови полягає у подаванні цієї не сокритости, утому, щоб вона її проголошувала. Вона подає щось, і у такий спосіб щось є даним, переказаним комусь так само, як воно дане мені самому. Для Аристотеля судження є істинним, коли воно показує разом те, що насправді є разом; і судження є хибним, коли воно показує разом те, що насправді є окремим. Тому істинність мови визначається як відповідність мови речам; мова є істинною, якщо те, що вона подає, стосується даної речі. Звідси походить добре відоме у логіці визначення істини як adequatio intelletus ad rem. При цьому як щось очевидне закладається те, що мову, тобто intelletus, котрий нею висловлюється, можна укласти так, що у ній знаходить свій голос лише те, що дане, тобто, що вона воістину подаватиме речі такими, якими вони є. З огляду на існування інших можливостей мови бути істинною, ми називаємо це завдання істиною. Основою істини є судження. Наведений тут приклад, можливо, є однобічним і не дістає однозначного схвалення у Аристотеля. Але саме такий погляд сформувався на основі грецької теорії логосу і став основою сучасного поняття науки, яке з тієї теорії виросло. Наука, створена греками, зовсім не відповідає нашому поняттю науки. На думку греків, справжня наука це не природознавство і, звичайно, не історія -- це математика. Предметом математики є буття, вловлене чисто розумом, математику можна подати у формі замкненої дедуктивної системи, а тому вона є взірцем для інших наук. Для науки нових часів характерним є те, що математика є для неї взірцем не з огляду на те, який рід буття притаманний її предметові, а як найдосконаліший спосіб пізнання. Наука нових часів цілковито порвала з тими формами знання, які сформувалися у Греції та на християнському Заході. Домінуючим елементом стала ідея методу. У новому розумінні метод, хоч він і по-різному подається у різних науках, усе-таки є цілісним. Ідеал пізнання, визначений поняттям методу, полягає у тому, що ми настільки свідомо йдемо дорогою пізнання, що у будь-який момент можемо знову її віднайти, знову на неї ступити. Methodos -- це прямування шляхом, який уже протоптаний чиїмись ногами. Методичність закладає те, що я можу в будь-який момент стати на шлях, яким хтось колись ішов, і ця можливість вказує на науковість моїх починань. Але відповідно, внаслідок самого стану речей зменшуються і претензії на істину. Якщо істину (veritas) встановлює лише справджуваність -- без огляду на її форму, -- то критерієм пізнання уже є не його істинність, а його підтверджуваність. Тому від часу класичного формулювання Декартом принципу безсумнівності стосується науки нових часів зобов'язує визнавати як достатню умову істинності лише ту, яка віддає належне ідеалові безсумнівності.

Ця риса сучасної науки визначає все наше життя. Тобто ідеал верифікації, обмеження того, що ми знаємо, тим, що можна підтвердити, здійснюється у наслідуванні. Саме принципи науки нових часів сформували весь цей світ планування і техніки Проблема нашої цивілізації і тяжка доля, яку готує нам її технізація, полягають не у тому, що немає справжньої опосередковуючої інстанції між пізнанням та практичним застосуванням його наслідків. Неможливість існування такої інстанції прямо випливає з ідеї наукового способу пізнання. Технікою є сама наука. Гідною уваги річчю є те, що зміни, які за нових часів відбулися з поняттям науки, не торкнулися фундаментальної першооснови грецької науки про буття. Фізика нових часів закладає стару метафізику. Гайдеґґер побачив це сягаюче давнини тавро західного мислення, у цьому і полягала роль, яку він відіграв у формуванні сучасної історичної самосвідомості. І те, що він його побачив, робить даремними всі романтичні спроби відновити древні -- середньовічні чи елліністично-гуманістичні -- ідеали, оскільки підтверджує незворотність історії західної цивілізації. Відтепер нас не може вдовольнити навіть , створена Гегелем схема філософії історії й історії філософії, оскільки для Гегеля грецька філософія була лише спекулятивною вправою, яка повинна підготувати нас до того, здійснення чого принесло нам лише самопізнання духа у нових часах. Спекулятивний ідеалізм і його постулат спекулятивної науки залишилися безсилою спробою реставрації. Наука -- хоч би що про неї говорили -- є альфою та омегою нашої цивілізації.

Істина поза наукою

Істина як відповідь

Немає висловлювання, яке можна було б сприйняти лише з огляду на поданий у ньому зміст, якщо ми хочемо вловити його в усій його істинності. Кожне висловлювання є вмотивованим. Кожне висловлювання має вихідні засади, які самі відкрито не висловлює. Виявлення цих засад є умовою поглиблення істини висловлювання. Тому я стверджую, що кінцевою логічною формою такої мотивації є запитання. У логіці першість є не за судженням, а за запитанням, історичним свідченням чого є діалоги Платона і діалектичні джерела грецької логіки. Однак первинність запитання щодо відповіді означає й те, що висловлювання за самою своєю природою є відповіддю. Немає висловлювання, яке не було б певного роду відповіддю. Тому критерієм розуміння висловлювання має бути розуміння запитання, на яке воно відповідає. Зрештою, це ніби є цілком очевидним, кожному це добре відомо з його життєвого досвіду. Коли хтось висловлює твердження, якого я не розумію, я намагаюся вияснити, яким чином він до нього дійшов, яке запитання поставив перед собою, що на нього й повинна відповідати ця відповідь. Звичайно, не завжди легко знайти саме те запитання, на яке дійсно відповідає це висловлювання. І передусім тому, що запитання теж не є чимось первинним, вихідним, на що ми можемо довільно посилатись. Тому що кожне запитання саме є відповіддю. Це і є та діалектика, у якій ми заплутуємось. Кожне запитання є вмотивованим. Саме тут слід шукати коріння вищезгаданого олександризму, який загрожує нашій науковій культурі, настільки у ній важко ставити первинні запитання. У цьому запитуванні вирішальною здатністю, вмінням, що ним має володіти дослідник, справді гідний цього наймення, є вміння бачити запитання. Бачити запитання означає пробити діру в глухій стіні упереджень, яка оточує наше мислення й пізнання. Той, хто не здолає прорватися крізь ту стіну, не може бути справжнім дослідником, бо він ніколи не зможе побачити нових запитань і дати нових відповідей. Горизонт сенсу кожного висловлювання окреслює запитання. Якщо я вживаю у цьому контексті поняття ситуації, то це свідчить про те, що наукове запитання і наукова відповідь є лише частковими випадками біль й загального відношення, до якого відсилає це поняття. Ситуацію та істину пов'язує між собою вже філософія американського прагматизму. Прагматизм визнає як загальну властивість істини її здатність долати якусь ситуацію. Пізнання є плідним, якщо воно усуває якусь проблематичну ситуацію. Я не гадаю, що точка зору прагматизму вичерпує всю проблему. Про це свідчить уже той факт, що прагматизм відкидає будь-які так звані філософські, метафізичні запитання, бо тут не йдеться про те, щоб подолати якусь ситуацію. Прагматизм твердить, що на те, аби піти вперед, треба позбавитись усього догматичного баласту традиції. Я гадаю, що це занадто поспішний висновок. Примат запитання, про який я казав, не має прагматичного характеру. Істинна відповідь не в'яжеться з критеріями успішної діяльності. Але прагматизм має рацію остільки, оскільки він обстоює необхідність виходу за межі формального зв'язку між запитанням і сенсом висловлювання. Явище запитування як категорія стосунків між людьми проявиться у всій своїй конкретності, якщо від теоретичного зв'язку запитання і відповіді, яке у науці є вирішальним, ми перейдемо до конкретних ситуацій, у яких люди -- ті конкретні, названі по іменах люди -- отримують запитання і самі ставлять собі ці запитання. Тоді ми побачимо, що природа висловлювання розширюється. Висловлювання завжди є відповіддю і завжди відсилає нас до запитання. І навіть більше -- і запитання, і відповідь як висловлювання виконують герменевтичні функції. Як запитання, так і відповідь до когось спрямовані. Йдеться не лише про те, що у зміст наших висловлювань уплітається якийсь елемент суспільства, у якому ми живемо. А це дійсно так Але справа ще й у тому, що висловлювання містить у собі істину лише остільки, оскільки воно до когось спрямоване. Тобто горизонт ситуації, який встановлює істина висловлювання охоплює також і того, для кого тим висловлюванням щось говориться. Цей висновок цілком свідомо був зроблений сучасною екзистенціальною філософією. Згадаймо філософію комунікації у Ясперса, суть якої полягає у тому, що влади науки, яка позбавляє нас свободи, закінчується тоді, коли ми доходимо до справжніх запитань людського існування -- скінченності, історичності, вини та стерти, коротше кажучи -- до так званих порубіжних ситуацій. На цьому полі комунікація - це вже не переказування висновків пізнання з допомогою незаперечних доказів, а певного роду commercium екзистенції. Той, хто говорить, сам стояв перед запитанням і відповідає як якесь Я якомусь Ти, бо сам є якимось Ти для свого Ти. Однак, на мою думку, не досить протиставити поняття наукової істини, яка є анонімною, загальною і позбавляє нас волі, поняття екзистенціальної істини. Мені здається, що зв'язок істини з якоюсь екзистенцією, що про нього говорить Ясперс, криє у собі більш загальну філософську проблему. І лише гайдеггерівське запитання про сутність істини дійсно виходить за межи проблемі суб'єктивності. Думка Гайдеггера проходить шлях від “знаряддя” через “твір” до “речі”, шлях, який залишає далеко позаду проблему науки, у тому числі проблему історичних наук. Варто пам'ятати, що історичність буття панує також і там, де буття свідоме себе і де воно, як наука, поводиться історично. Герменевтика історичних наук, яку вперше почали розвивати романтизм та історична школа, від Шлейєрмахера до Дільтея, стає зовсім новою проблемою, якщо винести її, як Гайдеггер, за рамки проблеми суб'єктивності. Досі у цьому напрямку шов лише Ганс Ліппс, герменевтична логіка якого не є властиво справжньою герменевтикою, але успішно захищає зобов'язуючи силу мови від логічної нівеляції.

Історія та істина