Контрольна робота

з Філософії

Тема: Свідомість

План

Вступ

1. Свідомість: визначення та структура

2. Виникнення свідомості, її історичний характер та суспільна природа.

3. Функціїї та структура свідомості

Висновок

Література

Вступ

Становлення й розвиток специфічно людської діяльності, практики опредметнюються в людському тілі, надаючи йому нових (не притаманних від природи) суспільних властивостей. Саме в процесі становлення практики, праці рука нашого далекого предка набуває такої важливої (і вирішальної в процесі антропо- і соціогенезу) властивості, як здатність до праці. Так само як у ході становлення й розвитку практики остання опредметнювалася в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органа праці, ця ж сама практика опредметнювалася і в нервовій тканині мозку (точніше, в корі великих півкуль головного мозку), надаючи йому суспільної властивості органа мислення.

1. Свідомість: визначення та структура

Людське відображення, яке формується на базі практичної дії і на перших кроках історії безпосередньо вплетене в діяльність і спілкування людей, громади, саме внаслідок свого походження з практики виявляє як свою сутнісну рису здатність відображати можливості, які безпосередньо (чуттєво) виявляє в процесі свого функціонування найпримітивніша практика. Отже, тим безпосереднім чинником, що породжує специфіку людського відображення (свідомість), постає не сама по собі природна дійсність, а процес практичного впливу на цю дійсність.

Будучи суспільною властивістю певного матеріального субстрату (руки, мозку), і здатність до праці, і здатність до мислення існують ідеально і не можуть бути змістовно розкриті «чуттєвим» аналізом їх матеріального носія. Проте натуралістична ілюзія про існування змістовного зв'язку між фізіологічними процесами, що відбуваються в мислячому мозку, і самим процесом мислення тривалий час чіпко трималися в головах природодослідників і натуралістично орієнтованих філософів: мовляв, якщо мозок є органом мислення, то можна, детально проаналізувавши фізіологічні процеси, що відбуваються в цьому органі, так би мовити, «прочитати» й самі думки. Однак це все одно, що спробувати «прочитати» текст, який друкується на машинці, завдяки детальному аналізові механічних рухів усіх деталей машинки, які відбуваються в процесі друкування тексту. Звичайно, без цих механічних рухів не буде й тексту, але ж змістовний зв'язок між цими рухами й текстом -- відсутній.

Переконливе свідчення на користь сказаного -- ґрунтовне дослідження проблеми, що його провела група американських психологів-біхевіористів на чолі з Дж.Б. Уотсоном (1878--1958). Під враженням відкриття видатного російського вченого І.М. Сеченова (1829--1905) про те, що всі різноманітні психічні стани обов'язково виявляються в рухових реакціях, біхевіористи зробили неправомірний (натуралістичний в основі) висновок про можливість безпосередньої фіксації свідомості в експериментальному дослідженні рухових реакцій.

Біхевіористами була створена досить тонка та ефективна експериментальна техніка досліджень, проведено тисячі (а може, й десятки тисяч) експериментів, отримано великий і надзвичайно цікавий і цінний експериментальний матеріал. Однак у жодному з експериментів свідомість не була зафіксована. Уотсон так підсумував результати біхевіористських пошуків свідомості: «Свідомість ніколи не бачили, ніколи до неї не доторкались, її не нюхали, не відчували, не рухали. Це чисте припущення, як і стара концепція духу». Висновок про неіснування свідомості цілком логічний, якщо разом з біхевіористами визнати реально існуючим лише те, до чого можна «доторкнутися». Свідомість і справді не існує як матеріальне буття, але ж, як уже зазначалося, реальне існування буття не обмежується лише тим, що існує як чуттєва даність.

Будучи безпосереднім відображенням не самого по собі реального світу, не природи як такої, а практики, свідомість і сама є відображенням діяльним. Саме ця суттєва обставина випадала з поля зору матеріалізму, який тлумачив свідомість за типом форм відображення, притаманних природі (подібних відбитку печатки на воску або відображенню предметів у дзеркалі). Дж. Локк, наприклад, говорив, що поняття трикутника є відображенням усіх реальних трикутників, оскільки «схоже» на них (тобто є їх «копією»). Дж. Берклі досить слушно зауважив, що якби Локк був правий, то кожний реальний трикутник мав би бути одночасно і гострокутним, і прямокутним (адже саме таким є зміст поняття трикутника), оскільки ж такого реального трикутника не існує (і в принципі не може існувати), то про жодне відображення речей «ідеями» не може бути й мови. І Берклі цілком правий стосовно споглядального («дзеркального») тлумачення свідомості Локком.

Так само й неопозитивісти своєю теорією «верифікації» намагалися безпосередньо «порівняти» зміст знання («твердження») і предмета («факту»), вважаючи, що в разі істинності знання ці змісти мають «збігатися». І знову ж таки виявилося, що зміст «твердження» і «факту» просто непорівнянний (непорівнянним він виявився внаслідок неіснування «дзеркальної» подібності між знанням і предметом, а саме її шукали неопозитивісти, принаймні в межах теорії «верифікації»).

Річ у тому, що відображення реальності свідомістю не є «дзеркальною» копією першої. Поняття трикутників, наприклад, не є «копією» реальних (дійсно існуючих) трикутників. Воно визначає трикутник як фігуру на площині, утворену взаємоперетином трьох прямих ліній (за умови, що вони не перетинаються в одній точці). Іншими словами, поняття трикутника вказує на ті дії, які необхідно зробити, щоб отримати будь-який трикутник: і такий, що дійсно побудований (накреслений), і такий, який ще не побудований, але може бути побудований.

Те саме можна сказати про будь-яке інше поняття: «гори» визначаються як «ділянки земної поверхні, що підносяться більш ніж на 600 м над рівнем моря і характеризуються різким коливанням висот на невеликих віддалях», «ріки» -- як «водні потоки, що живляться стоком атмосферних опадів і течуть по видовжених пониженнях рельєфу» та ін. Такі визначення стосуються умов, реалізація (створення) яких робить певні ділянки земної поверхні «горами», інші -- «ріками» тощо. Тобто свідомість, по-перше, відображає не сам по собі предмет, а його, так би мовити, «конструктивний принцип», спосіб творення, а по-друге, вона відображає не лише дійсно існуючі предмети і явища, а й усі можливі, не тільки дійсність, а й можливість.

Отже, свідомість, безпосередньо відображаючи практику, є діяльним відображенням навколишнього світу (відображає не чуттєву дійсність предметного світу, а його «діяльну схему») і до того ж -- творчим його відображенням (не просто «повторює» те, що існує або існувало, а показує те, чого не було й немає, але могло чи може бути).

Зазначена обставина потребує додаткових міркувань: будучи специфічним (діяльним) відображенням, свідомість, як і сама практика, має здатність набувати предметних форм, опредметнюватися. Але практика опредметнюється в природній речовині, надаючи останній суспільних властивостей (ціннісних характеристик, людського значення, смислу). У свідомості в процесі її становлення та розвитку мірою того, як вона звільняється від стану безпосередньої вплетеності в діяльність і спілкування людей, з'являється своє власне матеріальне «тіло», в якому вона опредметнюється, надаючи йому суспільних властивостей -- значення, смислу. Таким специфічним матеріальним «тілом» свідомості є мова.

2. Виникнення свідомості, її історичний характер та суспільна природа

Десь на початку XX ст. в Північних Альпах археологи знайшли кілька предметів, за припущенням, римського походження. Особливу увагу привернув один із них -- багатогранник геометричної форми (пентагондодекаедр), зроблений з бронзи. Посеред кожної його грані були розташовані отвори різних діаметрів Після ґрунтовного вивчення (зрозуміло, «чуттєвої» сторони) були висловлені різні припущення -- «фішка», «іграшка», «шаблон для виміру циліндричних тіл» тощо. Та справжнє призначення цього предмета так і лишилося не з'ясованим, тим більше, що нічого подібного вчені раніше не знаходили. Пояснюється це тим, що єдиний шлях до розкриття смислу даного предмета -- аналіз діяльності що його створила, -- зі зрозумілих причин виявляється неможливим

Причина неможливості з'ясування суспільних властивостей набутих природною речовиною в процесі праці за допомогою вивчення самої речовини, полягає в тому, що ці властивості хоча вони існують у якомусь «чуттєвому» (матеріальному) субстраті безпосередньо не зв'язані своїм змістом з «чуттєвим» субстратом існують інакше, ніж цей субстрат, існують не матеріально, а ідеально. Отже ми впритул підійшли до проблеми свідомості.

Орієнтована способом свого буття (практикою) не на наявний стан навколишнього середовища (він не задовольняє людину, і до нього, на відміну від тварин, людина не повинна пристосовуватися) а на стан, змінений у напрямі його пристосування до людини остання для успішної реалізації такої зміни мусить мати уявлення про цей майбутній, наявно зараз не існуючий стан середовища. Тварина такого уявлення не потребує, оскільки її спосіб буття орієнтований саме на наявний стан речей, до якого вона має пристосуватися. Інакше кажучи, для того, щоб людський спосіб буття (практика) взагалі міг реалізуватися, суспільне відображення має виходити за межі наявного стану речей, за межі дійсності --у сферу можливостей. Суспільне відображення, отже, повинно відображати можливості і вже через зміст цих можливостей -- дійсність.

Тварина, пристосовуючись до змін навколишнього середовища (здійснюючи еволюцію), теж реалізує можливості. Але вона не потребує їх відображення, оскільки це ті можливості, які незалежно від неї реалізуються стихійним рухом самої природи (тварина лише «автоматично» йде за природою). Людину ж цікавлять можливості, реалізація яких змінить дійсність відповідно до інтересів її самої і, отже, можливості, які стихійно, в ході розвитку природи самої по собі реалізуватися не можуть.

Потреби людини (матеріальні у своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них саме тих, які відповідають її потребам. Тільки за такої умови практична людська дія може спрямувати свою активність на природне середовище саме в гуманістичному напрямі.

Таким чином, у процесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об'єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовольняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє може бути тільки тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю.

Стілець постійно існує як дійсна (відчутна) річ певної форми, кольору тощо. Водночас його суспільна якість предмета, що задовольняє певну потребу людей, існує ідеально в голові людини (суспільній свідомості людства) і може стати дійсною (відчутною) характеристикою лише в момент використання стільця, тобто коли на нього сідають. Так само й суспільні якості всіх інших речей (електрична лампочка, праска, бритва, телевізор тощо) набувають характеру дійсного (а не лише можливого, ідеального) існування в момент увімкнення їх в електромережу, зброя -- коли з неї стріляють, тощо. Процес виготовлення речей (у світлі сказаного) є процесом опредметнення в природному матеріалі певного типу людської діяльності (предметність «згаслої» в продукті праці, звичайно ж, ідеальна), надання готовності даному матеріалу задовольняти певну людську потребу. Опредметнена в продукті праця існує на цьому етапі ідеально й тому не може бути виявлена чуттєво.

Проте опредметненням людської дії, переходом «з форми діяльності в форму буття, з форми руху у форму предметності» вказаний процес не завершується. Створені людською діяльністю продукти існують не для безглуздого їх нагромадження, вони неодмінно включаються в процес наступної діяльності, процес їх використання. «Застигла» в ідеальній предметності суспільних властивостей речей праця з форми буття знову переходить у форму діяльності, з форми предметності -- у форму руху, з форми можливості -- у форму дійсності, тобто розпредметнюється. Адже коли «оживає» телевізор, увімкнений в електричну мережу, або рушає з місця автомобіль, то це «оживає» опредметнена в них праця тих багатьох людей, зусиллями яких вони були створені.

Отже, людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями (останні і є опредметненою в цих речах діяльністю). Але ж найголовніше полягає в тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності. Отже, акт людської діяльності спонукається певним ідеальним чинником -- ідеальною метою діяння, яка передує цьому діянню і визначає його спосіб і форму. Саме ця мета і є відображенням певної матеріальної потреби, а також тієї можливості (чи групи можливостей), реалізація якої (перетворення в дійсність) цю потребу задовольняє.

Об'єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо «відчуване», дійсне буття, а й буття можливостей. З формуванням специфічно людського способу буття -- практики, яка завдяки своїй специфічності виявляє здатність вступати в безпосередній контакт не тільки з дійсністю, а й з можливостями, вже на перших кроках своєї історії людина (первісний дикун) вступає в діяльний контакт не тільки з тими елементами навколишньої дійсності, які становлять безпосередній біологічний інтерес (які можна з'їсти, в яких можна сховатися від ворогів, врятуватися від холоду тощо), але й з біологічно «нейтральними», наприклад з уламком кременя.

Первісна людина розбиває кремінь, вибирає гострі його уламки, з'єднує їх з шматком дерева й отримує примітивну кам'яну сокиру чи спис, за допомогою чого можна вбити якусь тварину. Ні кремінь,ні навіть сокиру не можна споживати як їжу, але, «приєднуючи» їх до свого природного тіла (до рук), людина штучно надає можливості своєму тілу здійснювати операції, не притаманні йому «від природи». Таким чином, діяльність примітивної людини спрямована вже не на те, що є тим чи іншим природним предметом, а на те, що з ним можна зробити, тобто на можливості, на майбутнє.

3. Функціїї та структура свідомості

Свідомість, пізнання, мислення, почуття й відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Тема духовності у її взаємовідношенні з природним буттям уже розглядалась у попередньому розділі. Тут ми продовжимо її в тому плані, в якому духовність виявляє свої автономні, самобутні риси.

Очевидно, духовність є певного роду стан невпинної спрямованості -- інтенци -- людського буття на природу, який єднає людину з природою і тим самим наділяє людину існуванням (людина без природи просто не існує як людина). Але сама єдність людини з природою, її існування (екзистенція) не є чимось наявним, дійсним, «присутнім», -- вона є феноменом, аналогічним математичному відношенню «дотичності». Так, пряма лінія, дотична до кола, має з ним єдину (тільки одну) спільну точку, що і втілює їх реальний зв'язок. Та проте математична точка, як відомо, є нуль-вимірним простором, і так само нуль-вимірним часом, тобто реально є небуттям, ніщо. Згадаймо, однак (про це неодноразово говорилося в попередніх темах), що небуття (ніщо) у філософи (як, до речі, і в математиці) -- це не просто відсутність будь-чого. Ні, це теж реальність, хоча і специфічна; Кант називав її трансцендентальністю («замежовістю», «потойбіччям»), а Гайдеггер -- «сущим», що існує за межами свого сущого. Духовність, інакше кажучи, робить людське буття єдиним і водночас незілляним з природою. І це так, оскільки часово-просторові характеристики духу і природи істотно різняться. На відміну від протяжного (тривимірного) простору природи, простору, який існує дійсно, наявно, тобто просто є, духовний простір -- це «поле можливостей» (і «неможливостей»), які не є, а тільки могли чи можуть (або не могли чи не можуть) бути. Відповідно тривалість часового виміру природи є дана (наявна) мить, тобто нуль-вимірна тривалість (через це, як показав уже Сартр, у природі самій по собі нічого не трапляється, «зміна приходить у природу тільки з людиною», з її духовністю). Що ж до тривалості духовного буття, то вона є нескінченністю всього того, що вже не є (минулого) і нескінченністю всього того, що ще не є (майбутнього). В цьому плані можна говорити про «непорожність» людської тривалості: минуле є «повнотою» людської пам'яті й досвіду, майбутнє -- «повнотою» людських цілей, мрій і надій. Можна сказати, таким чином, що мірою природного буття є протяжність, мірою буття духовного -- тривалість. Духовність, як видно, виявляє себе чинником екзистенційності людського буття, його принципової «замежовості» щодо природи, так само як і індивідуально-унікального і тому принципово неузагальнювального його характеру. Тому тільки лишаючись духовним буттям, людина ніколи не може стати «частиною» природи, вона завжди ззовні природи (частиною природи людина стає лише втрачаючи дух, помираючи, тобто перестаючи бути людиною). Будучи духовною істотою, людина набуває характеристик «внутрішньої» людини, «мікрокосмосу», співмірного з «макрокосмосом», «монадного» типу буття (Ляйбніц). Духовність є внутрішньою «енергією» переносу зовнішнього існування буття у «внутрішній всесвіт людини», у якому вибудовуються будь-які можливі (а нерідко й неможливі) «світопорядки». Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття, окреслюючи тим самим предметне поле філософії -- «світ людини» (взаємодія людини і світу). Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи «несвідоме» й «передсвідоме».

Суб'єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але «переживається» тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов'язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, -- я сам так хочу і тому мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але «інструментальність» людини, її здатність «приєднувати» до свого тіла «зовнішні речі» приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби «одухотворюються» і починають «переживатися» як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з «чужої» («дикої», неосвоєної) на свою, рідну -- «світ» (те, що «висвітилося з темряви»).

Пізнання, що є процесом цілеспрямованого ідеального осягнення людиною буття, що реалізується в інтенційних актах свідомості, редукує («виносить за дужки») «натуралістичні» та «психологічні» параметри природного буття, трансформуючи його зміст у мовно-предметні системи ідеальних значень і смислів. У пізнанні відбувається взаємна кореляція пізнаваного об'єкта, різні сторони якого можуть виступати окремими предметами пізнання з інтересами й потребами пізнаючої людини -- суб'єкта. Така скорельованість об'єкта й суб'єкта пізнання є метою пізнавального процесу -- істиною. Оскільки об'єктивний зміст буття у його дійсно наявному (темпорально теперішньому) і можливішому (темпорально минулому і майбутньому) вимірах постійно змінюється, так само як змінюються інтереси й потреби людини, істина набирає суперечливої форми, виявляючи себе як об'єктивна, абсолютна, відносна, конкретна істина, а в разі порушення кореляції перетворюється на заблудження (хибне, помилкове знання), а сам процес пізнання набуває нескінченності. Це надає істині й самому пізнанню онтологічного статусу «відкритості» («бездонності»), а стосункам суб'єкта і об'єкта характеру постійно відновлюваної рівноваги змісту «мікрокосмосу» (людини) й «макрокосмосу» (буття).

В діалектиці пізнавальних стосунків суб'єкта і об'єкта виявляється своєрідна взаємодія буття й небуття: адже пізнання починається з проблеми (знання про незнання), і тільки людина може знати про те, що вже або ще не є. Проблема й становить суть тези Протагора про людину як «міру всіх речей» не тільки існуючих, а й неіснуючих. Вирішення проблеми тим самим означає перехід «небуття» у «буття» (незнання у знання). Позитивний початок пізнання -- досвід, що є сукупністю безпосередніх даних почуттєвості -- відчуття і переживання в організовану (предметну) форму чуттєвості -- сприйняття і уявлення. Так формується емпіричний рівень пізнання, що фіксує переважно зовнішній бік об'єкта -- явище, який трансформується у теоретичний рівень пізнання, на якому осягається вже «внутрішній» зміст об'єкта -- сутність, узагальнюваний у логічних формах поняття, судження, умовиводу, гіпотези, теорії, ідеї тощо. Якщо пізнання природного буття здійснюється у формі суб'єкт-об'єктного відношення, то пізнання самої людини, людських спільнот, суспільства, історії тощо є пізнанням суб'єкт-суб'єктним, результатом якого є гуманітарне знання. Якщо реальним початком пізнання є досвід як усвідомлення певної множини фактів, які вказують на наявність проблеми, то формальним початком його є покладання вихідних принципів -- аксіом, постулатів, фундаментальних основ -- систем знання. На відміну від звичайних («рядових») положень системи знання, підставою входження яких до системи є раціональне обґрунтування їх змістом попередніх положень, вихідні (початкові) положення системи покладаються актом гносеологічної віри. Єдиним їх «ґрунтом» може бути лише «внутрішнє чуття» упевненості у їх достеменності. Тут реалізується зв'язок пізнання зі свободою, оскільки остання і є діяльністю, що спирається на «внутрішні» («духовні») критерії вибору своєї чинності. Такого ж роду самочинним (вільним) є і вибір об'єкта, і предмет пізнання.

Пізнання є функцією свідомості, яка є специфічним проявом духовної життєдіяльності людини. Свідомість робить відомим (свідомим) зміст реальності, яка набуває при цьому предметно-мовної форми знання. Мова (і мовлення) органічно пов'язана зі свідомістю, будучи предметною формою існування останньої. Здійснювана свідомістю пізнавальна діяльність обов'язково є предметною не тільки за формою (мовним її аспектом), але і за змістом (диференційованим у систему розмежовано-визначених предметностей -- об'єктів-значень). Свідомість відрізняється від «несвідомих» проявів духовного життя тим, що останні не опредметнюються безпосередньо у мові (не «усвідомлюються»). Свідомість, будучи діяльнісним, а не субстанційним феноменом, реалізовується у актах спрямування на зовнішній світ -- інтенції, принципово не існує поза інтенційним відношенням до реальності, тобто завжди є «свідомістю про...». В інтенційних актах свідомості і формується зміст пізнаваних об'єктів -- множини значень і смислів, які і надають об'єктам онтологічного статусу матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих (або належних), теперішніх чи минулих -- майбутніх, конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних (фіктивних, ілюзорних, фантастичних, галюцинацій, сновидінь тощо).

Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, свідомість трансформує його в інтенційних актах в ідеальний світ, у якому, за Е. Ільєнковим, «форми речей існують за межами самих речей». «Ідеальний світ» існує як внутрішній «мікрокосм» людини, який є корелятивним (співмірним і співрівним) з «макрокосмом» зовнішньої (об'єктивної) реальності. Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, свідомість стає самосвідомістю, результатом чого є вирізнення індивіда зі світового загалу. Будучи феноменом людської життєдіяльності, свідомість набуває характеристик суспільності, суспільної свідомості, представленої такими її формами, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та ін.

Мислення -- різновид духовного осягнення буття, яке фіксує сутнісні зв'язки і відношення пізнаванних об'єктів. Специфіка мисленнєвого пізнавального процесу виявляється в цілеспрямованому, опосередкованому, узагальненому характері форм отримуваного ним знання -- поняттях, судженнях, категоріях, теоріях та ін. Знаряддям опредметнення результатів мисленнєвих операцій абстрагування, узагальнення, ідеації, моделювання тощо є мова, інші знакові системи (від математичної символіки природничих наук до конкретно-чуттєвої образності «мови мистецтва»). Мислення є предметом вивчення різних галузей знання: теорії пізнання (співвідношення об'єктивного і суб'єктивного, емпіричного і теоретичного, раціонального та ірраціонального та ін.), логіки (форми, правила та операції мислення), кібернетики (технічне моделювання мисленнєвих операцій), психології (мотивація та інші психічні аспекти мислення), мовознавства (взаємодія мислення і мови) та ін. В мисленні вирізняють два рівні його функціонування: емпіричний (факти, досвід, «здоровий глузд» та ін.) і теоретичний, що специфікується у формах розсудку і розуму. Як підкреслює відомий київський філософ П.В. Копнін, «розум можна визначити як вищу форму теоретичного освоєння дійсності, для якої характерне усвідомлене оперування поняттями, дослідження їх природи... синтез знань. Розсудкове пізнання так само оперує абстракціями, проте не заглиблюється у їх зміст і природу. Для розсудку характерним є оперування абстракціями в межах заданої схеми чи якогось іншого шаблону. Розсудкова діяльність не має власної мети, а виконує зарані задану мету... Головна функція розсудку -- розчленування і обчислювання».

Висновок

Методологія набуває певної змістовної автономії в загальних рамках епістемологічного знання, коли сама епістемологія у V ст. до н.е. зазнає певної специфікації. Адже саме у цей час ми починаємо говорити про пошуки специфічних шляхів і підходів до проблеми отримання вірогідного і достеменного знання. Йдеться про виникнення сократо-платонівської діалектики, про платонівську ідею анамнезу, про Арістотелеву логіку. Еллінізм і середньовіччя збагачують методологічний доробок принципом екзегезису, ідеями апофатичного і катафатичного пізнання, схоластичним схематизмом пізнавального процесу. Для Нового часу характерні суперечки про переваги індукції чи дедукції, продуктивність емпіричного і раціоналістичного підходів. Кант висуває всупереч догматичному і скептичному методам критичний метод, який пізніше розгортається у класичну діалектику німецької філософії. На противагу раціоналістично-натуралістичним установкам Ренесансу і Нового часу Паскаль, Гемстергейс і Новаліс в Західній Європі, Сковорода і Києво-Могилянська професура в Україні розробляють кордоцентрично-барокову методологію.

Що ж до методологічної «поліфонії» XX ст., то тут слід назвати екзистенційний, феноменологічний, герменевтичний методи, методологію «ментальностей» (або «історичний синтез» школи «Анналів») і, звичайно, методологічні новації філософського постмодерпу -- різноманітні «деконструктивістські» моделі пізнання.

Література

1. Анохин П.К. Избранные трудн. М., 1978. Бичко І. В. Просторово-часові характеристики творчої свідомості // Філос. думка. 1978. № 1.

2. Бородай Ю.М. Воображение и теория познания. М., 1966.

3. Иванов В.П. Человеческая деятельность -- познание -- искусство. К., 1977.

4. Лекторский В.А. Субьект. Обьект. Познание. М, 1980. Практика. Познание. Мировоззрение. К., 1980.

5. Ярошевский Т. Размышление о практике. М., 1976.