Матеріалізм і ідеалізм як два способи філософського освоєння людини і світу

МАТЕРІАЛІЗМ І ІДЕАЛІЗМ ЯК ДВА СПОСОБИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСВОЄННЯ ЛЮДИНИ І СВІТУ

Реферат по дисципліні

«Філософія»

План

Введення

1. Основне питання філософії і дві його сторони

1.1 Основне питання філософії

1.2 Дві сторони ОПФ

1.3 Філософія як теоретичне ядро світогляду

2. Матеріалізм

2.1 Матеріалізм як один з напрямів сучасній філософії

2.2 Людина в концепції Фейєрбаха

3. Ідеалізм як один з напрямів філософії

Висновок

Список літератури

Вступ

Філософію незрідка представляють як вельми мудровану, абстрактну науку, відірвану від реального, повсякденного життя. Немає нічого дальшого від істини, чим думка такого роду. Насправді всі проблеми філософія черпає з життя і вирішує їх з єдиною метою - допомогти людині в його бутті, життєвих перипетіях, у вдосконаленні і розвитку, в досягненні бажаних цілей і ідеалів, в подоланні знегод і забезпеченні успіху. Філософія дає людині багатий фактичний матеріал для роздумів, а також і вельми ефективний інструментарій розумової діяльності. Вивчення філософії - це перевірена багатовіковим досвідом людства школа розумного мислення, яка дозволяє вільно оперувати поняттями, висувати нові ідеї і піддавати критиці відомі думки, відділяти істотне від неістотного, виявляти взаємозв'язки явищ і розкривати закони, що діють в світі. Філософія допомагає людині визначити життєву позицію і орієнтацію, дозволяє розумніше і оперативніше вирішувати життєві проблеми, що встають перед ним.

Певне уявлення про філософію має кожна культурна людина. Річ у тому, що кожен з нас постійно, вільно або мимоволі, стикається з тими питаннями, які обговорюються у філософії. До них відносяться: коли і яким чином виник світ або він існує вічно? Як він влаштований? Чи знаходиться він в стані хаосу або в нім наявний порядок? Світ змінюється або знаходиться у спокої?

У ще більшій мірі людини хвилюють питання, які стосуються його безпосередньо. Яке місце в світі займає чоловік? Яку роль він в нім грає? Коли і через які причини з'явилася людина? У чому його призначення, сенс життя? Людина смертна або безсмертна? Що чекає його за порогом життя? Які можливості розуму і діяльності людини? Що є істина? Як відрізнити її від помилки і брехні? Чи є в світі аналоги людини або він в нім перебуває наодинці? Добрий або злий людина за своєю природою? Чи викорено зло? Чи може в розвитку людства настати "епоха загального світу і згоди"?

Це "вічні питання буття". Пошук відповідей на них люди вели у минулому, ведуть сьогодні і вестимуть в майбутньому. Цей пошук дає можливість людині самовизначитися, не "втратити себе", знайти упевненість в своїх силах, думках і діях, міцну основу в житті. Відповіді на ці питання якраз і покликана дати філософія.

Мета даної роботи розглянути матеріалізм і ідеалізм як два основні напрями в освоєнні людини і світу.

1.Основне питання філософії і дві його сторони

1.1 Основне питання філософії

Основне питання філософії, питання про відношення свідомості до матерії. Складає вихідний пункт філософського дослідження, через що те або інше рішення цього питання (матеріалістичне, ідеалістичне, дуалістичне) утворює основу кожного філософського учення. "Філософи, - пише Ф. Енгельс, - розділилися на два великі табори згідно тому, як відповідали вони на це питання. Ті, які стверджували, що дух існував раніше природи..., - склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, прилучилися до різних шкіл матеріалізму" .

При постановці основного питання філософії виникає питання не лише про пріоритет матеріального або духовного, але і відносно того, що вважати матеріальним, а що духовним. Звідси виникає можливість багаточисельних модифікацій в рішенні основного питання філософії, як в матеріалізмі, так і в ідеалізмі. Гегель, наприклад, приймає за первинне деяке поза людиною існуюче мислення ("абсолютну ідею"), А. Шопенгауер виходить з уявлення про несвідому космічну волю, Е. Мах вважає, що всі речі складаються з відчуттів.

Багато домарксистських і немарксистських філософів не рахують питання про відношення духовного до матеріального основним питанням філософії. Для Ф. Бекона, наприклад, основне питання філософії - це проблема опанування стихійних сил природи. Французький філософ 20 ст А. Камю вважав, що основне питання філософії є питання про те, чи варто жити. Лише небагато з філософів, в першу чергу Гегель и Л. Фейєрбах, близько підійшли до правильного формулювання основного питання філософії. Вичленення ж основного питання філософії і з'ясування його ролі в побудові філософських учень належить Енгельсу . Енгельс розглядав основне питання філософії як теоретичний підсумок інтелектуальної історії людства. Вже в релігійних віруваннях первісних людей міститься певне уявлення про відношення психічного до фізичного, душі до тіла. Проте теоретичний розгляд цього відношення став можливим лише завдяки розвитку абстрагуючого мислення, самоспостереження, аналізу. Історично цей рівень інтелектуального розвитку збігається з утворенням протилежності між розумовою і фізичною працею. В середні віки, коли релігія стала пануючою формою суспільної свідомості, основне питання філософії, за словами Енгельса "... набув гострішої форми: чи створений світ богом або він існує від століття" . Але лише завдяки ліквідації духовної диктатури клерикалізму в ході буржуазних революцій основне питання філософії "... міг бути поставлений зі всією різкістю, міг придбати все своє значення..." .

При формулюванні основного питання філософії марксизм виходить з того, що поняття духовного і матеріального, суб'єктивного і об'єктивного (і відповідно суб'єктивній реальності і об'єктивній реальності) утворюють дихотомію, що охоплює що все існує, все можливе, все гадане; будь-яке явище завжди можна віднести до духовного або матеріального, суб'єктивного або об'єктивного. Основного питання філософії містить в собі, окрім питання про об'єктивно існуюче відношення психічного і фізичного, духовного і матеріального взагалі, також питання про пізнавальне відношення людської свідомості до світу: "... Як відносяться наші думки про навколишній нас світ до самого цьому світу? Чи в змозі наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ складати вірне віддзеркалення дійсності?" . Негативна відповідь на це питання характерна для представників скептицизму, агностицизму. Позитивне вирішення цієї проблеми принципово різне в матеріалізмі і ідеалізмі. Матеріалісти бачать в пізнанні віддзеркалення в людській свідомості незалежної від нього реальності. Ідеалісти ж виступають проти теорії віддзеркалення, тлумачать пізнавальну діяльність то, як комбінування плотських даних, то, як конструювання об'єктів пізнання за допомогою апріорних категорій, то, як чисто логічний процес здобуття нових виводів з наявних аксіом або допущень. Історична обмеженість домарксовского матеріалізму (метафизичность, механіцизм, ідеалістичне розуміння історії) позначалася і в рішенні ним основного питання філософії. Ця обмеженість була здолана лише філософією марксизму, яка розуміє духовне як специфічний продукт розвитку матерії, поширює діалектико-матеріалістичне рішення основного питання філософії на пізнання суспільного життя. "Якщо матеріалізм взагалі пояснює свідомість з буття, а не назад, то в застосуванні до суспільного життя людства матеріалізм вимагав пояснення суспільної свідомості з суспільного буття" . Це положення складає відправний пункт матеріалістичного розуміння історії. У рішенні основного питання філософії виявляються два головних філософського напряму - матеріалізм і ідеалізм, боротьба яких складає вміст історико-філософського процесу.

1.2 Дві сторони основного питання філософії

Повторюся, основним у філософії традиційно вважається питання про відношення мислення до буття, а буття - до мислення (свідомості).

Важливість даного питання полягає в тому, що від його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про навколишній світ і місце людини в нім, а це і є головним завданням філософії.

Матерія і свідомість (дух) - дві нерозривні і в той же час протилежні характеристики буття. У зв'язку з цим існують дві сторони основного питання філософії - онтологічна і гносеологічна.

Онтологічна (буттийна) сторона основного питання філософії полягає в постановці і вирішенні проблеми: що первинно - матерія або свідомість?

Суть гносеологічної (пізнавальною) сторони основного питання: пізнаваний або чи непізнаваний світ, що первинно в процесі пізнання?

Філософи розділилися на два великі табори згідно тому, як відповідали вони на це питання. Ті, які стверджували, що дух існував раніше природи, і які, отже, кінець кінцем, так або інакше визнавали створення світу, а у філософів, наприклад в Гегеля, створення світу набирає незрідка ще заплутанішого і безглуздішого вигляду, ніж в християнстві, склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, прилучилися до різних шкіл матеріалізму.

Нічого іншого спочатку і не означають вираження: ідеалізм і матеріалізм, і лише в цьому сенсі вони тут вживаються. Нижче ми побачимо, яка плутанина виникає в тих випадках, коли їм додають яке-небудь інше значення.

Матеріалізм первинною визнає матерію, природу, а свідомість, мислення - вторинним, похідним від матерії. Що оточує нас матеріальний світ існує вічно, завжди, вважають матеріалісти. Його ніхто не створив. Він існує незалежно від волі і свідомості людей. Свідомість же, носієм якої на Землі є людина, є продукт, результат розвитку і функціонування матерії, природи.

Ідеалізм же в протилежність матеріалізму первинним вважає щось нематеріальне, а саме - свідомість, дух, ідею. Дух, свідомість, згідно ідеалістам, існує раніше природи і незалежно від неї. Матерію, природу вони розглядають як результат творчої діяльності свідомості, духу. Духовне, на їх думку, породжує, визначає існування матеріального, природи.

В даний час, не дивлячись на тисячолітні шукання філософів, основне питання філософії достовірно не вирішене ні з онтологічного, ні з гносеологічного боку і фактично є одвічною (недозволеною) філософською проблемою.

У XX ст в Західній філософії намітилася тенденція приділяти менше уваги традиційному основному питанню філософії, оскільки він трудноразрешим і поступово втрачає свою актуальність.

Ясперс, Хайдеггер, Камю і ін. заклали основи того, що в майбутньому може з'явитися інше основне питання філософії - проблема экзистенционализма, тобто проблема людини, його існування, управління власних духовним світом, взаємин усередині суспільства і з суспільством, його вільного вибору, пошуку сенсу життя і свого місця в житті, щастя.

1.3 Філософія як теоретичне ядро світогляду

Філософія складає теоретичну основу світогляду, або його теоретичне ядро, довкола якого утворюється свого роду духовна хмара узагальнених буденних поглядів життєвої мудрості, що складає життєво важливий рівень світогляду. Але світогляд має і вищий рівень -- узагальнення досягнень науки, мистецтва, основні принципи релігійних поглядів і досвіду, а також якнайтоншу сферу етичного життя суспільства. В цілому світогляд можна було б визначити таким чином: це узагальнена система поглядів людини (і суспільства) на світ в цілому, на своє власне місце в нім, розуміння і оцінка людиною сенсу свого життя і діяльності, доль людства; сукупність узагальнених наукових, філософських, соціально-політичних, правових, етичних, релігійних, естетичних ціннісних орієнтації, вірувань, переконань і ідеалів людей.

Залежно від того, як вирішується питання про співвідношення духу і матерії, світогляд називають ідеалістичним або матеріалістичним, релігійним або атеїстичним.

Матеріалізм є філософське переконання, що визнає субстанцією, сутнісною основою буття матерію. Згідно матеріалізму, світ є рухома матерія. Духовний же початок, свідомість є властивість високоорганізованої матерії -- мозку.

Ідеалізм є філософський світогляд, згідно якому дійсне буття належить не матерії, а духовному початку -- розуму, волі.

Можна сказати, що матеріальне і духовне -- це совечно єдине суще. Поза цим принципом ми не можемо зрозуміти сенс сущого, його регулятивні принципи, об'єктивну доцільність і гармонію у всесвіті. В рамках лише матеріалізму ми в принципі не в змозі відповісти на питання: хто так мудро формообразует все і вся і здійснює регулятивну функцію. Матеріалізм не сумісний з визнанням об'єктивної доцільності в світі, а це безперечний факт в бутті сущого.

2. Матеріалізм

2.1 Матеріалізм як один з основних напрямів сучасній філософії

Матеріалізм (від латів. materialis - речовий) - одне з дух головних філософських напрямів, яке вирішує основне питання філософії на користь первинності матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, мислення як властивість матерії в протилежність ідеалізму, що приймає за початкове дух, ідею, свідомість, мислення психічне, суб'єктивне.

Визнання первинності матерії означає, що вона ніким не створена, а існує вічно, що простір і час суть об'єктивно існуючі форми буття матерії, що мислення невіддільно від матерії яка мислить, що єдність світу полягає в його матеріальності.

Матеріалістичне вирішення другої сторони основного питання філософії - про пізнаваність світу - означає переконання в адекватності віддзеркалення дійсності в людській свідомості, в пізнаваності світу і його закономірностей.

Слово «матеріалізм» почали вживати в 17 столітті головним чином в сенсі фізичних уявлень про матерію (Р. Бойль), а пізніше в загальнішому філософському сенсі (Г.В. Лейбніц) для зіставлення ідеалізму.

Під вмістом матеріалізму розуміється сукупність його вихідних посилок, його принципів. Під формою матеріалізму розуміється загальна його структура, визначувана в першу чергу методом мислення, у зв'язку з яким і за допомогою якого розробляється і обґрунтовується даний перебіг матеріалізму.

Таким чином, у вміст матеріалізму поміщено, перш за все, то загальне, що властиво всім школам і перебігу матеріалізму, в їх протилежності ідеалізму і агностицизму, а з формою матеріалізму пов'язане те особливе, що характеризує окремі школи і перебіг матеріалізму. Але таке розмежування в той же час відносно, умовно.

Форма матеріалізму, впливаючи на його вміст, вносить до нього істотні корективи, завдяки чому, наприклад, діалектичний матеріалізм не лише формою, але і за змістом якісно відмінний від вульгарного матеріалізму, від метафізичного матеріалізму і всіх інших видів матеріалізму, хоча має з ними те загальне, що властиво всякому матеріалізму взагалі.

Якщо йдеться про послідовних рівнях розвитку одного і того ж вигляду матеріалізму, то ці рівні розглядаються як його етапи. Коли ж відбувається корінна зміна форми матеріалізму, зміна старої його форми новою, говорять що міняється вигляд матеріалізму. Зміна форми матеріалізму здійснюється в першу чергу під впливом прогресу наукового знання і суспільного розвитку.

Кожне, що створює епоху в природознавстві 20 століть, відкриття - у фізиці (теорії відносності, квантової механіки, використання атомної енергії, проникнення в глиб елементарних часток, ін.), в молекулярній біології (розкриття «механізму» біосинтезу, физико-хімічних основ спадковості і ін.), в кібернетиці, астрономії і інших науках - вимагало безперестанної зміни і розвитку форми і вмісту діалектичного матеріалізму шляхом його збагачення узагальненнями нових природно-научних відкриттів. При цьому зберігаються всі принципи діалектичного матеріалізму, одержуючи підтвердження, розвиток і конкретизацію.

Відповідно трьом головним рівням розвитку виділяються основні види матеріалізму:

Наївний або стихійний матеріалізм древніх греків і римлян, що поєднувався у них з наївною діалектикою. Антична наука не розчленована на окремі галузі; вона носить єдиний філософський характер: всі галузі знання знаходяться під егідою філософії і підпорядковані їй.

Метафізичний, або механічний матеріалізм 17 -18 вв. Наука швидко диференціюється, розчленовуючись на відособлені галузі, які виходять з-під опіки філософії. Відбувається розрив між матеріалізмом і діалектикою: у матеріалізмі зустрічаються лише елементи діалектики за панування загального метафізичного погляду на світ.

Діалектичний матеріалізм, в якому матеріалізм і діалектика органічно з'єднуються, так що встановлюється повна єдність діалектики (вчення про розвиток), логіки (вчення про мислення), теорії пізнання. У науку проникає велика ідея загального зв'язку і розвитку природи. Роз'єднані доти окремі науки наводяться у взаємний зв'язок не лише між собою, але і з філософією. Подальша диференціація наук здійснюється в єдності з їх інтеграцією.

Разом з основними видами матеріалізму існували проміжні - перехідні від одного основного вигляду матеріалізму до іншого. У розвитку матеріалізму раптові перевороти завжди готувалися поступово. Як перехідні виділялися наступні види матеріалізму:

Матеріалізм Древнього Сходу, що передував античному матеріалізму. Здебільше це був передматеріалізм, оскільки перші елементи матеріалізму у філософських ученнях Древнього Сходу ще не цілком відокремилися від міфологічних вистав, не звільнилися від антропоморфізму і гилозоизма.

Прадавньою матеріалістичною філософською течією в Індії було учення локаята (або чарвака). Локаята заперечувала існування якого-небудь іншого світу, окрім матеріального. Філософія локаята виникла, по-видиму, в епоху, коли древніх родових буд змінилися в Індії державою і коли разом з древніми Варнамі воїнів і духівництва (брахманами) стала підноситися варна торговців, а із землеробів почали виділятися вільні селяни і ремісники.

Згідно вченню локаята про буття, весь світ складається з матеріальних первоэлементов. Окрім цих первоэлементов і їх поєднань, немає ніякої іншій реальності. Віра в існування бога, душі, раю, загробного світу помилкова, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі, природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі. Після смерті організми знов розкладаються на первинні елементи.

Матеріалізм епохи Відродження з'єднав в собі риси наївного матеріалізму і наївної діалектики з першими елементами метафізичних погляду на світ. Таким чином, він був, строго кажучи, перехідним між античним, наївним матеріалізмом і таким, що ще не сформувався метафізичним матеріалізмом.

Першим філософом, що свідомо поставив перед собою завдання розробки наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був Френсис Бекон (1561 - 1626).

У згоді з передовими розумами свого віку, Бекон проголосив вищим завданням пізнання завоювання природи і удосконалення людського життя. Лише та наука здатна перемагати природу і володарювати над нею, яка сама «покоряється» природі, тобто керує пізнанням її законів. Тому Бекон розрізняє два види дослідів: 1) «плодоносні» і 2) «світлоносні». Плодоносними він називає досліди, мета яких - принесення безпосередньої користі людині, світлоносними - ті, мета яких не безпосередня користь, а пізнання законів явищ і властивості речей.

Матеріалізм, що безпосередньо передував діалектичному матеріалізму і що частково розвивався паралельно йому, вже виходив за кордони метафізичного матеріалізму, містив елементи діалектики, але ще не піднімався до діалектичного матеріалізму і не поширював матеріалізм на суспільні явища.

Цей вигляд матеріалізму зароджується в 18 столітті (напр. Дж. Толанд) і на початку 19 століття (напр. А Сіна-Симон) і особливо російські революційні демократи.

У працях російських просвітителів об'єктивно були виражені прагнення вирішити питання про призначення філософії. Так Козельський, Анічков, Батурін, Десніцкий, Третяків прагнули, звільнити філософію під опіку теології, трактували її як сповна самостійну науку. Філософські переконання цих просвітителів були сповна матеріалістичними.

2.2 Людина в концепції Фейєрбаха

Аби пізнати людину, потрібно його полюбити .

Фейєрбах відкидає трактування людини як тільки духовної істоти (у тому числі картезіанське “Мислю, отже, існую”, але визнає людину як єдність тіла і душі.

Людину Фейєрбах розглядає, перш за все, як тілесна, плотсько-конкретна істота. Головну відмітну властивість людини в порівнянні з тваринами Фейєрбах бачить не в мисленні, а в універсальності. Будучи універсальним, необмежений і вільний. Тварина може мати тонші відчуття, але предметом цих відчуттів є лише ті речі, які мають безпосереднє відношення до життєвих потреб тварини, тобто ці відчуття обмежені чимось визначеним. Людські ж відчуття універсальні, вони підносяться до "самостійного теоретичного сенсу і гідності": "універсальне відчуття є розум, універсальна чуттєвість -- духовність" . Мислить не мозок, не Я, не розум, а лише людина як дійсна, тілесна, універсальна і родова істота.

Тому, коли перед Фейєрбахом встає питання, де і як «людина» («мисляче тіло») знаходиться в безпосередній єдності (контакті) з навколишнім світом, він відповідає: у спогляданні. У спогляданні індивіда, оскільки під «людиною» тут розуміється саме індивід.

Тут-то і корінь всіх слабкостів. Бо в «спогляданні» цьому індивідові дан завжди продукт діяльності всіх інших індивідів, що взаємодіють між собою в процесі виробництва матеріального життя. Іншими словами, в спогляданні йому дані лише ті властивості і форми природи, які вже раніше перетворені у властивості і форми діяльності людини, її предмету і продукту.

У Фейєрбаха є твір під назвою “Проти дуалізму тіла і душі ...” Він вважав, що в людині немає такого дуалізму, ці надумано.

Людина багата різними проявами його природи” В теорії пізнання Фейєрбах - сенсуаліст, оскільки він вважав, що реальність дана нам у відчуттях. Нова філософія, писав він, розглядає буття з точки зору об'єкту, що відчувається, “як воно для нас”. “Буття є таємниця споглядання, відчуття, кохання” . Можна привести ще один з відомих висловів філософа із цього приводу: “Якщо ви хочете поліпшити людей, то зробіть їх щасливими, якщо ж ви хочете зробити їх щасливими, то ступайте до джерел всякого щастя, всіх радощів - до відчуттів” .

Фейєрбах так визначає єство людини "...я - дійсна, плотська істота: тіло входить в моє єство; більш того, тіло в облиште свого складу і є моє Я, складає моє єство". Отже, якщо тіло - єство людини, то ..."людина не є істота тотожна і проста, але по суті своїй дуалистичное, що діє і страждаюче, самостійне і залежне, самодостатнє і суспільне, або що симпатизує, теоретичне і практичне, виражаючись мовою старої філософії: ідеалістична і матеріалістична істота, словом, в його єство входять голова і серце" .

"Людина, -- заявляє Фейєрбах, - усвідомлює самого себе з предмету: свідомість предмету є самосвідомість людини. По предмету ми можемо взнати людину, в нім виявляється його єство: предмет є єством людини, що явило, його достеменне, об'єктивне "Я". Отже, єство людини -- все, що служить об'єктом його мислення і праці.

Єство людини є земним, вона має суспільний характер, включає його тілесність, його чуттєвість і зрештою визначається природою, яка породила людину.

Антропологізм Фейєрбаха в теорії пізнання виражається в тому, що він своєрідно тлумачить само поняття “об'єкт”. По Фейєрбаху, поняття об'єкту спочатку формується в досвіді людського спілкування, і тому перший суб'єкт для людини - це інша людина. Саме у любові до іншого виявляється факт самого існування і що любить, і об'єкту кохання (іншої людини). Зі всіх людських відчуттів Фейєрбах особливо виділяє відчуття кохання. "Любов є пізнання особи". "Є лише одне зло, - пише він, - це -эгоизм; і лише одне благо, це - кохання. Любов робить людину Богом і Бога - людиною. Любов є матеріалізм; нематеріальне кохання є безглуздість. ... Але в той же час кохання є ідеалізм природи; кохання є дух, esprit"

Мистецтво, релігія і філософія є засобом втілення єства людини. Релігія є відношення людини до свого власного єства, але таке відношення, в якому він відділяє своє єство від себе і відноситься до неї як до якогось відмінного від себе і навіть протилежному до себе явищу. Всі свої кращі якості чоловік переносить на піднебіння і приписує їх Богові, а низовинні якості втілюються в сатані. Бог є портрет людини.

3. Ідеалізм як один з напрямів філософії

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання. Хоча ідеалізм виник більше двох з половиною тисячоліть тому, термін цей, як позначення одне з двох таборів, що борються у філософії, з'явився лише на початку 18 століття. У 1702 році німецький ідеаліст Лейбніц писав про гіпотези Епікура і Платона, як найкрупнішого матеріаліста і найкрупнішого ідеаліста. А в 1749 році французький матеріаліст Д.Дідро назвав ідеалізм «...най абсурдною зі всіх систем».

При всій фундаментальній єдності ідеалістичного табору в рішенні основного питання філософії усередині цього табору слід розрізняти дві його головні форми:

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

Наявність двох головних форм ідеалізму не вичерпує різноманіття різних версій ідеалістичних філософських систем. В межах цих двох форм в історії філософії мали місце їх варіації, визначувані тим, як розуміється духовна першооснова: як світовий розум (панлогизм) або світова воля (волюнтаризм), як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних первоэлементов (монадология, плюралізм), як розумний початок (ідеалістичний раціоналізм), що логічно осягається, як плотське різноманіття відчуттів (ідеалістичний емпіризм і сенсуалізм, феноменалізм), або як незакономірний, алогічний «вільний» початок, що не може бути об'єктом наукового розуміння (ірраціоналізм).

Багатовікова історія ідеалізму вельми складна. У самих різних видах на різних етапах історії він по-своєму виражав еволюцію форм суспільної свідомості відповідно до характеру соціальних формацій, що змінялися, і нового рівня розвитку науки.

Основні форми ідеалізму, що отримали подальший розвиток в подальшій історії філософії, виникли вже в Древній Греції.

В особі Платона (427 - 347г. до н.е.) старогрецький ідеалізм вперше виступає у формі світогляду, противоставляет себе матеріалізму. По ученню Платона, світ плотських речей не є світ істинно сущого: плотські речі безперервно виникають і гинуть, змінюються і рухаються, в них немає нічого міцного і достеменного. Справжнє єство плотських речей, їх причини - безтілесні неплотські форми, що осягаються розумом. Ці причини, або форми, Платон називає видами («эйдосами) і, набагато рідше, ідеями. Область «видів», або «ідей», утворює, по Платону, систему, подібну до піраміди, на вершині цієї піраміди знаходиться «ідея» блага. Вона обуславливает пізнаваність, існування предметів, від неї вони отримують своє єство.

Серед учнів Платона виділявся геніально обдарований мислитель Арістотель, що створив самобутнє філософське учення ? одне з найбільших в старогрецькій філософії.

Учення Арістотеля - об'єктивний ідеалізм, що включає ряд по суті матеріалістичних положень. Це учення склалося в результаті критики учення Платона про ідеї. Проте сам Арістотель в результаті цієї критики не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин плотський сприйманих речей. По Арістотелю, кожна одинична річ є єдність «матерії» і «форми».

В кінці 4 століття до н.е. посилюються ознаки кризи грецької рабовласницької демократії. В цей час виникають три головних перебігу філософії еллінізму: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

Родоначальником скептицизму був Піррон. По його ученню, філософ - людина, яка прагне на щастя. Щастя ж може полягати лише в незворушному спокої і у відсутності страждань.

Філософія Епікура - вищий етап розвитку старогрецького атомістичного матеріалізму. Епікур відстоює і розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Все, що ми не відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють.

Проти учення Епікура вела боротьбу школа стоїків, заснована Зеноном.

У стоїків єдиний тілесний світ наділяється божественними свойствами, отожествляется з богом.

По своєму походженню і на всіх рівнях свого розвитку ідеалізм тісно пов'язаний з релігією. По суті справи, ідеалізм виник як поняття, що виражає релігійне світобачення, і в подальші епохи служив, як правило, філософським виправданням і обгрунтуванням релігійної віри.

Величезну роль в розвитку філософії зіграли роботи великого філософа Іммануїла Канта, представника німецької класичної філософії 18 ст

Філософський розвиток Канта ділиться на два періоди. У перший період до початку 70 років, Кант намагався вирішувати філософські проблеми - питання об буття, питання філософії природи, філософії релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути розроблена і обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період, з початку 70х років, Кант намагається строго відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від «речей в собі»; останні, на думку Канта, не можуть бути дані в досвіді. Тепер Кант намагається довести, що речі самі по собі непізнавані, що ми пізнаємо лише «явища» або той спосіб, яким ці «речі в собі» впливають на нас. У цей період Кант досліджує склад, походження і кордони різних функцій пізнання. Учення, що склалося в цей період, було ученням агностицизму. Сам Кант називав його «критикою розуму».

Кант розумів, що це його учення обмежує розум, оскільки воно відмовляє розуму в здатності пізнати єство речей, залишаючи за ним пізнання лише явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки він позбавляє підстави всякого роду логічні «докази» буття бога, потойбічного світу і тому подібне Проте Кант все ж вважав, що вірити в бога не лише можна, але і необхідно, оскільки без віри не можна примирити вимогу етичної свідомості з існуванням зла.

Основна риса «критичної філософії» Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, агностицизм.

Представником німецької класичної філософії, що найбільш вдається, є Гегель.

Велика заслуга Гегеля полягає в тому, що він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.

Виходячи з діалектичного положення про єдність єства і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність «речі в собі»; у природі речей немає жодних непереборних перешкод для пізнання.

«Приховане єство всесвіту не володіє в собі силоміць, яка була б в змозі чинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відкритися, розвернути перед очима багатства і глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

Мислення, по Гегелю, - це не лише суб'єктивна, людська діяльність, але і незалежне від людини об'єктивне єство, першооснова, першоджерело того, що всього існує. Мислення в порівнянні з плотськими сприйняттями є вищою формою пізнання зовнішнього світу.

Зрештою Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише один з проявів (правда, вище на Землі) когось абсолютного, поза людиною існуючого мислення - абсолютною ідеєю, тобто бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, згідно ученню Гегеля. Звідси витікає одна з найважливіших тез гегелівської філософії: все дійсне розумно, все розумне дійсно.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютирует мислення, він неминуче обожнює і поняття.

Воно по його ученню, «є початок всякого життя і є безконечною, творчою формою, яка укладає усередині себе всю повноту всякого вмісту і служить в той же час його джерелом»

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення.

Розглядаючи логічний процес пізнання як саморозвиток об'єктивної дійсності, Гегель поставив питання про об'єктивність логічних форм. Таким чином «раціональне зерно» ідеалістичної діалектики Гегеля складають багато його ідей, що відносяться до пізнання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і пізнання.

Висновок

Філософія деколи розуміється як деяке абстрактне знання, гранично віддалене від реальностей повсякденного життя. Навпаки, саме в житті беруть початок найсерйозніші, найглибші проблеми філософії. З точки зору філософії зрозуміти дійсність зовсім не означає просто примиритися і у всьому погодитися з нею. Філософія передбачає критичне відношення до дійсності. Вивчення філософії - це школа, яка дозволяє виховувати культуру розумного мислення, - уміння вільне оперувати поняттями, висувати, обгрунтовувати і піддавати критиці ті або інші думки, відділяти істотне від другорядного, розкривати взаємозв'язку між всілякими явищами дійсності, нарешті, виявляти і аналізувати протиріччя в довколишній реальності, а значить - бачити її в зміні і розвитку. Розумне мислення - це мислення ґрунтовне, строге, дисципліноване, не допускаючи свавілля і що уміє відстоювати свою правоту і в той же час мислення гостре, вільне і творче.

Слідує, проте, мати на увазі, що культура розумного мислення, яку несе з собою філософія, не може бути нав'язана людині окрім його волі і бажання, його інтересу. Той, хто механічно вищербив, скажімо, закони діалектики і супроводжуючі їх приклади, не лише не опанував цю культуру, але навіть і не наблизився до неї.

У критичні, переломні моменти своєї історії, подібні сьогоднішньому, людству взагалі властиво звертатися до минулого досвіду, з тим аби витягувати з нього уроки і прагнути не повторювати допущених колись помилок. І в найбільш концентрованому, в найглибше осмисленому вигляді скарбу цього досвіду виражає саме філософія.

Справа полягає також в одній характерній особливості тих проблем, які більш всього цікавлять філософію. Багато з цих проблем прийнято називати «вічними».

Представників різних професій філософія може хвилювати, як мінімум, з двох точок зору. Вона потрібна для кращої орієнтації в своїй спеціальності, але головне - необхідна для розуміння життя у всій її облиште і складнощі. У першому випадку у фокус уваги потрапляють філософські питання фізики, математики, технічного знання, біологічної науки, медицини, педагогіки, художньої творчості і багато інших. Такі питання встають перед фахівцями і наполегливо вимагають свого вивчення. Вони дуже важливі, але все таки складають лише частину обширного нуля філософських проблем. Якщо обмежитися лише ними, це обіднило б, звузило область філософії, звело нанівець її цікаву і важливу проблематику, що хвилює нас вже не просто як фахівців, а як громадян. А це анітрохи не менше важливий, чим перше.

Список літератури

1. Ленін Ст І., Повне зібрання творів, 5 видавництво, т. 26, с. 55-56

2. Любутін К.Н. Фейєрбах: філософська антропологія. - Свердловськ: Вид-во Урал. ун-та, 1988.- С.58.

3. Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 21, с. 283

4. Спіркин А.Г. Філософія: Підручник для технічних вузів. - М.: Гардаріки, 2000. - 368 с.

5. Фейєрбах Л. Історія філософії. - М.: «Думка», 1974. - С.162.

6. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії. - Маркс До., Енгельс Ф. Соч., т. 21. с. 282-283