Німецька філософія права

Німецька філософія права XVIII-XIX століття

В кінці XVIII - початку XIX ст передові рубежі європейської морально-правової філософії переміщаються з Франції до Німеччини. У політичному відношенні Германію цього періодом була аморфну сукупність сотень самостійних держав - королівств, герцогств, князівств і вольних міст.

Революція 1789 р. в сусідній Франції духовно збудила творчу інтелігенцію німецьких держав. Почалася надзвичайно продуктивна епоха в історії німецької культури, що дала світу Гете, Шиллера, Бетховена, Канта, Гегеля і інших видатних мислителів і художників.

Складний політичний стан, в якому перебувала Німеччина, стимулював пошукову активність німецької соціально-філософської і морально-правової думки. На цьому фоні в духовне життя Європи входять такі крупні мислителі, як Кант і Гегель.

Іммануїл Кант (1724-1804) безвиїзно прожив все життя в Кенігсберге. Як доцент, а потім професора він викладав в місцевому університеті. Там же вийшли його основні праці «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності думки».

Правова філософія Канта грунтується на його вченні про людину. Згідно цьому ученню історія не безцільна, а має своїм завданням повний розвиток людських здібностей. У зміні поколінь йде рух до вищої досконалості. Здібності досягнуть свого повного здійснення не в окремому індивідуумові, в людському роді в цілому.

Мудра, але сувора природа висунула як основний засіб історичного розвитку антагонизмы між людьми. В результаті нескінченної ворожнечі світ загрузнув в злі, пороках і злочинах. Коли древні іранські мудреці порівнювали землю з клоакою, відхожим местомом, куди спускаються нечистоти з інших світів, вони були, на думку Канта, недалекі від істини.

Приборкати антагонизми, здолати зло можна лише шляхом побудови цивілізованого цивільного суспільства, де право наділяє кожного такою мірою свободи, що вона могла б успішно поєднуватися зі свободою інших.

Але вся біда в тому, що люди не уміють розпоряджатися наданою ним свободою. Це відбувається через те, що людина - подвійна істота, в якій об'єдналися два різні світи. Як частка природного світу, як живий організм, що знаходиться у владі природних потреб, людина егоїстична, аморальна і схильна зловживати свободою. Але як розумний, мислячий суб'єкт він здатний зважати на морально-правові заборони, поважає вищий етичний закон і здатний бути незалежним від власної егоїстичної природи.

Вищий етичний закон Кант іменує категоричним імперативом. Під ним він розуміє вимогу, аби кожна людина відносилася до іншого завжди безкорисливо, бачивши в нім не засіб досягнення своїх цілей, але лише самостійну абсолютну самоценность. Буквальне формулювання категоричного імперативу таке: «Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого як до мети, і ніколи не відносився б до нього лише як до засобу».

Природа не наділила людину здатністю постійно поступати відповідно до вимог категоричного імперативу. Аби не стати рабом свого природного егоїзму, він вимушений удаватися до вольового самопринуждению, пам'ятаючи про свій головний борг - поступати так, як того вимагає категоричний імператив.

Замість людини чекає винагорода - що прославляє його дух відчуття власної гідності.

Готовність людини поступати відповідно до ведення категоричного імперативу Кант називає моральністю. Що стосується права, то воно, хоча і стоїть поряд з моральністю, істотно відрізняється від неї по декількох позиціях. Так, якщо моральність - сфера внутрішнього особового вибору, то право за своєю суттю публічно і є засобом зовнішнього примусу. Враховуючи існування правових норм, люди підкоряються їм не із-за усвідомлення внутрішнього боргу, а із-за страху покарання. Дотримання правових норм складає як би перший рівень на шляху до етичної поведінки. Норми права містять в собі той мінімум моральності, без якого суспільство не може нормально існувати.

Право не вимагає від людей взаємного кохання. Люди можуть недолюблювати, зневажати і навіть ненавидіти один одного, але, підкоряючись законам, вони не повинні давати волі своїм відчуттям. Взамен же право гарантує підтримку цивілізованих стосунків в суспільстві. Ці гарантії передбачають:

а) наявність примусово здійснюваних законів;

б) законодавчий захист власності і особистих прав;

в) рівність громадян перед законом;

г) можливість вирішення суперечок в судовому порядку.

Успішне функціонування правової системи вимагає відлагодженого механізму міжнародних відносин. Тому краще всього, якщо всі держави встановлять стосунки вічного світу.

Коли настане стан вічного світу, можна буде сказати, що прихований план природи по створенню найкращих умов для повного розвитку людських здібностей здійснився.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) здобув богословську освіту, працював домашнім вчителем, редактором газети, директором гімназії, викладачем в університетах Німеччини.

Вихідна спроба філософії Гегеля - твердження про існування Світового (Абсолютного) Духу або Світової Ідеї як вищої сили, яка править світом і направляє хід історії.

Завдяки тому, що Світовий Дух є головним, суб'єктом культурно-історичного процесу, цей останній розвертається закономірно і цілеспрямований але. Через плутанину подій і хаос випадковостей Світова Ідея прокладає свою дорогу, втілюючи їй одній лише ведені задуми. Цивілізація, що існує на землі, є створенням Абсолютного Духу. У ній розкривається його вища, божественна премудрість.

В Світового Духу, що наводить в рух історію є для того спеціальний засіб - протиріччя. Завдяки виникненню, загостренню і вирішенню протиріч здійснюється рух природних, соціальних і духовних форм в світі, суспільстві і культурі.

В усесвітньої історії, що розвивається через протиріччя, є своя мета. Це, на думку Гегеля, свобод а. У здійсненні свободи філософ бачить виправдання того зла, яким поки що в надлишку насичено соціальне життя.

Свобода виявляється в таких соціокультурних формах, як мораль, релігія, мистецтво, філософія. Важливим її втіленням є право. Його призначення полягає в тому, аби допомагати людям знаходити в житті мінімум необхідних соціальних свобод.

Праву властиво розвиватися. Гегель трактує його історичну динаміку як процес наростання міри свободи. Так, в державах Древнього Сходу існувала лише свобода одного і цього одного був правителем, деспотом. У античних державах Європи мала місце свобода небагато, що не були рабами. У сучасних Гегелю християнських державах спостерігається прагнення до поступового здійснення свободи всіх.

Право як здійснена свобода має ще один напрям розвитку і проходит також декілька фаз - першу з них Гегель іменує абстрактним правом. На цьому рівні свобода людини виявляється як його право володіти власністю. Саме власність робить людину особою, суб'єктом права, готовим поважати особу в будь-якій іншій людині.

Абстрактне право враховує лише зовнішню передумову правового статусу людини в суспільстві. Внутрішні, мотиваційні аспекти правосвідомості на цій, першому рівню поки що не розглядаються.

Другий рівень затвердження прав Гегель називає мораллю. Тут йдеться вже про те, що суб'єкт права повинен не лише володіти приватною власністю, але і мати більш менш розвинену правосвідомість. Людина повинна свідомо відноситися до правопорядку, уміти оцінювати свої і чужі вчинки з точки зору добра і зла, законності і справедливості, мати уявлення про суб'єктивну, мотиваційну сторону злочину. Від особи тут потрібна здібність до критичного аналізу свого відношення до морально-правової реальності.

Третій рівень іменується моральністю. Вона є вищою і передбачає в особи творчі здібності до жизнестроительству і правотворчості. Індивідууми, що досягли в своєму правовому розвитку цього рівня, активно беруть участь в створенні таких форм спілкування, як сім'я, цивільне суспільство і держава.

Наїглавнейшим результатом правотворчості є держава. Лише у нім, вважає Гегель, людина знаходить максимальну свободу. Існування держави - це вище втілення свободи, розуму і права, це «хід Бога в світі».

Держава долає і знімає протиріччя всіх попередніх соціальних форм, всіх ранніх рівнів історичного розвитку. Серед різноманіття конкретних типів держави Гегель ставить на перше місце спадкову конституційну монархію.

Призначення людини полягає в тому, аби жити в державі, бо лише держава дає йому можливість вести життя не тварини, а цивілізованого, морального суб'єкта. Але, марнуючи свої блага, воно взамен вимагає від людини повної самовіддачі, а при необхідності і самопожертвування. Громадянин зобов'язаний завжди бути готовим до того, аби нехтувати своїми особистими інтересами в ім'я інтересів держави.

Держава несе в собі самому самоціль свого раз вития. Такий є його власна могутність. Індивіди для нього - всього лише засіб досягнення і збереження цієї могутності. Головний обов'язок, моральний борг індивідуума полягає в тому, аби бути покірним волі держави і з готовністю приносити свої сили, здібності, таланти і саме життя на жертовний вівтар в ім'я процвітання і могутності «земного Бога»

Концепція Гегеля містить в собі глибоке і трагічне протиріччя. Почавши з твердження ідеї свободи, філософ прийшов у результаті до її заперечення. Світовий Дух Гегеля, втілений в державі, простує по рівнях прогресу. Людські страждання, нещастя, погублені долі, розтоптані життя - все переплавляється в цій поступальній ході, все перегорає в топці і дає енергію для нарощування державної потужності. З точки зору держави жертви необхідні, і воно приймає їх як належне. Окрема людина не має права розраховувати на щастя, Світовому Духу немає до нього поділа. Настільки ж байдужа до людини Світова Воля Шопенгауера.

Артур Шопенгауер (1788-1860) народився в м. Данциге (сучасний Гданськ) в сім'ї комерсанта-торговця. Здобув освіту в університетах Геттінгена і Берліна, згодом викладав в Берлінському університеті. Його кар'єра не склалася і він залишив викладацьку діяльність. Оселившись у Франкфурті і маючи як рантьє засоби для життя, Шопенгауер цілком присвятив себе філософській творчості. Основна праця його життя книга «Світ як воля і вистава» вийшла в світ в 1819 р., але не була відмічена сучасниками. Лише опісля сорок років вона привертає до себе увагу широкого читача, і з цієї миті Шопенгауер займає місце у ряді найбільших європейських філософів.

Для Шопенгауера світопорядок позбавлений розумного вмісту. Життя як така не має ні сенсу, ні мети. Світом править не благий надрозум, як в Гегеля, а безрозсудна, ірраціональна Воля. Будучи сліпою, дикою і злою, Воля виступає як джерело бід, страждань катастроф, випадних на долю людства. В світі відсутня справедливість, і існування людей переповнене злом. Воля підштовхує людей до активних дій. Наділені спрагою життя і егоїстичними інстинктами, вони частіше заподіюють зло один одному і самим собі, чим досягають благоденствування і дійсного щастя. Життя більшості схоже на суще пекло. Данте, помічає Шопенгауер, вигадуючи «Божественну комедію», брав матеріал для свого «Пекла» з реального життя і в результаті у нього вийшло «вельми порядне пекло».

Завдяки всевладдю Волі людська історія з'являється як хаос, переповнений конфліктами, війнами і злочинами. І з цим, як з неусувною даністю, слід миритися. Шопенгауер пропонує прийняти таким, який він є, невлаштований світопорядок з відсутністю в нім закону, права, блага і доброчесності. Людини з його невигубною схильністю до пороків і злочинів Шопенгауер так само пропонує прийняти як онтологічну реальність.

Філософ відкидає ідею французьких просвітителів про те, що людина від природи добра, а у всіх його вадах винна цивілізація. Для Шопенгауера чоловік - це дика, страшна тварина, яку не змогли приборкати цивілізації і культура. У періоди соціальних катаклізмів, коли слабшає законопорядок, дійсна природа людини проривається, і тоді виявляється, що своєю лютістю він не поступається тиграм і гієнам. Більш того, людський мозок є знаряддям, незрівняно страшнішим, ніж кігті кровожерливого звіра. Завдяки ньому люди здатні не просто мучити Інших людей, але бачити в мучительстве самоціль.

Лише держава і право роблять життя людини в суспільстві порівняно стерпною. Держава є суто охоронною установою і виконує дві основні функції. Перша - це функція зовнішньої охорони: держава оберігає своїх громадян від розгулу природних стихій. За допомогою норм міжнародного права воно упорядковує свої стосунки з іншими державами. Друга охоронна функція - внутрішня - дозволяє попереджати зіткнення громадян між собою, не дає їм відноситися один до одного за принципом «чоловік людині вовк». З її допомогою забезпечується приватне право і підтримується правопорядок.

Право і законопорядок можуть існувати лише в умовах розвиненої державності, де має місце також «охорона проти охоронців», де прийняті заходи проти зловживань властей і використовуються засоби розділення влади на законодавчу, судову і старанну.

Безпосереднім ідейним наступником Шопенгауера в німецькій філософії став Ніцше.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький мислитель з трагічною долею. Його успішній кар'єрі університетського професора перешкодила важка, невиліковна хвороба, що завершилася безумством. Основні вигадування філософа - «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі».

Всі книги Ніцше характеризуються яскравою, притчеобразной, афористичною формою оповідання. Філософсько-теоретичне і художньо-образне початки зляться в них воєдино. Будучи обдарованим поетом і філологом, Ніцше був в той же час сильним і оригінальним мислителем моралістичного складу.

Як філософ Ніцше вважав своїм головним завданням здійснення радикальної переоцінки моральних цінностей, реформування традиційних гуманістичних принципів європейської цивілізації.

Ніцше різко негативно відносився до християнської системи етичних норм. На його думку, з тих пір, як християнство зрівняло всіх людей перед лицем єдиного Бога, почалося «псування людської природи». Філософ відкидає рівність, вважаючи його «брехнею натовпу». Велика французька революція 1789 р., що спиралася на ідею рівності, висунула помилковий ідеал, за який навряд чи варто було битися і вмирати.

Як немає рівності, так не може бути єдиної для всіх системи моральних норм. Серед людей завжди були і будуть слабкі і сильні, раби і господа. Життя - це трагедія, де одні виявляють слабкість і нікчемність, інші проявляють здатність піднестися над обставинами і забобонами. В кожної з цих категорій є своя мораль.

Християнство, що захищало слабких, проголосило ідею рівності слабких і сильних, - це ідеологія рабів, що прагнули компенсувати свою соціальну неповноцінність.

Протиріччя сили і слабкості є вихідним протиріччям буття. У стосунках людей завжди мають бути конфлікти, бо лише вони дозволяють сильним виявити свою силу. Лише там, де стикаються протилежності, що борються між собою, є життя і рух.

Нескінченною боротьбою наповнено життя природи. Біологічний закон боротьби за виживання універсальний і охоплює все живе, від клітки до людини. Але, прийнявши близько двох тисяч років тому християнство, людство зрадило цьому великому закону. І ось тепер головне завдання - відновити його панування, відкинути масу християнських забобонів, придуманих слабкими людьми для захисту від сильних, що накопичилася.

Для Ніцше головне в людині - не його духовність і моральність, а його вітальна, біологічна сила, його воля до життя і воля до влади. Будь-яка слабкість гідна засудження. Ніцше цілком на стороні сильних. Він висуває як ідеал фігуру надсильної і надвольової істоти, названої їм «надлюдиною» або «білявим звіром».

Ета «білява бестія» не потребує християнських Принципів, в морально-правових нормах. Вона їх відкидає, аби вони не сковували її вітальні сили.

Ніцше обгрунтовує правомірність життєвої позиції «надлюдини» ще за допомогою тези про радикальну історичну зміну типів культури. Залишилася у минулому традиційна теоцентрическая модель світопорядку з фігурою Бога, що очолює в ній. Тепер Бог помер, а це означає, що зникло першоджерело всіх моральних норм. Разом з «смертю» Бога звалилася вся минувщина етичні обмеження і заборони.

Тепер на місце Бога в центр світопорядку повинна встати могутня і прекрасна «надлюдина», яка здатна корінним чином відновити світ, що одряхлів.

На оновленому світі, де немає Бога, смішні і безглузді моральні забобони «маленьких людей», недоречні традиційні уявлення про добро і зло. «Надлюдина» починає з того, що розбиває «старі скрижалі» релігійно-етичних заборон. Для нього етичні категорії добра і гуманності - не що інше, як «поняття-ублюдки». Його улюблені стани - конфлікти і антагонизмы. Він всюди вишукує можливість битися з ким-небудь. Війна з ближнім для нього вище за любов до ближнього.

Вихваляючи агресивну войовничість «надлюдини», Ніцше стверджує, що чоловік повинен виховуватися для війни, а жінка - для натхнення воїна. Навіть інтимні стосунки між чоловіком і жінкою він трактує як одвічний антагонізм: «Хай чоловік, що йде до жінки, не забуде батіг».

Про реальне пришестя, що наближається, в обезбоженный світ нового господаря, «білявого звіра» віщає пророк Заратустра. Майже кожна з його сентенцій - антитеза тієї або іншої християнської заповіді: «Не благословляй клянучого тебе, а прокляни його», «За одну несправедливість по відношенню до тебе плати п'ятьма несправедливостями», «Умій, кому треба, подати не руку, а лапу, і аби в цієї лапи були кігті» і так далі

Заратустра відкидає гуманність і співчуття, не приемлет традиційних заборон «не убий», «не вкради» Багато його проповідей відверто аморальні.

Вироблена «переоцінка цінностей» дозволила Ніцше іменувати здібність до зла кращою людською властивістю, називати вбивство подвигом, тиранення - волею до влади, згвалтування - волею до життя, готовність підштовхнути падаючого - доблестю. Це була одіозна філософська спроба знецінити загальнолюдські етичні норми і довести право людей будувати своє життя на підставі біологічного принципу боротьби за існування.

Ніцше відмовлявся визнавати якісну відмінність між соціокультурним життям людей і існуванням тварин, підлеглим закону боротьби за виживання. Він ігнорував ту обставину, що з розвитком цивілізації змінився характер еволюції. Первісне «право сильного» змінилося дієвими механізмами релігійної, моральної і правової регуляції людських відносин. У співтовариствах людей склалися всілякі засоби і способи захисту слабких. Етична мудрість всіх цивілізованих народів одностайно засуджує і злу силу, і сильне зло.

Трагічний досвід XX ст, пов'язане з виникненням ряду тоталітарних режимів, довело, що будь-які спроби культивувати антитезу «надлюдина» - «недочеловек», а з нею і практику панування «сильних» над «слабкими» неминуче спричиняють за собою розпад основ цивілізації і духовну деградацію мільйонів людей.

Схожою з ніцшеанцем була і доля філософії марксизму.

В марксистської філософії по суті два автор-творці - Маркс і Енгельс, що написали ряд спільних робіт.

Карл Маркс (1818-1883) народився в прусському місті Трірі в сім'ї адвоката. Здобув юридичну освіту в університетах Бонна і Берліна. Значну частину життя провів в еміграції в Англії, де створив свою головну працю «Капітал».

Фрідріх Енгельс (1820-1895) народився в р. Барменові. Його батько - текстильний фабрикант, залучив сина з 17 років до роботи у фірмі. Енгельс придбав обширні знання в основному шляхом самоосвіти. Спільно з Марксом написав «Святе сімейство», «Німецьку ідеологію», «Маніфест комуністичної партії». Головні філософські праці - «Анті-Дюрінг» і «Діалектика природи».

Вихідна посилка марксистської філософії має социоморальный характер і нагадує євангельську тезу: «Світ лежить в злі». У марксистському звучанні він свідчить: суспільство, розділене на антагоністичні класи експлуататорів і експлуатованих, влаштоване несправедливо. Соціальний світ має бути об'єктом не споглядання, а перетворення. Прийшов час радикальних, революційних змін існуючого порядку

Людство довго йшло до цього історичного моменту, минувши три рівні, що іменуються суспільно-економічними формаціями: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну. Тепер воно знаходиться на етапі буржуазно-капіталістичної формації. Капіталізм - це світ зла, експлуатації і соціальної несправедливості.

Вищою цінністю в марксизмі є не окрема людина, а соціальна спільність. Серед різноманітності можливих общностей найважливішим є клас, об'єднуючий людей по виробничо-економічних ознаках, по місцю в системі суспільного виробництва. Класи виникають з переходом суспільства від первіснообщинного устрою до рабовласницького. В умовах кожної формації соціальне життя визначалося стосунками головних класів-антагоністів. При рабовласницьких буд це були раби і рабовласники, при феодалізмі - селяни і поміщики-землевласники, при капіталізмі - пролетаріат і буржуазія.

Пролетаріат займає центральне місце в марксистському ученні. Робітник-пролетар - це істота, приречена при капіталізмі на вимирання. Йому нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів. Тому він повинен повстати, почати революцію, яка буде святом для бідних і страшним судом для багатих. Саме пролетарська революція звільнить світ від зла і соціальної несправедливості.

Головне історичне завдання пролетаріату полягає в тому, аби встановити власну диктатуру. Дорога до неї пролягає через запеклу, кровопролитну боротьбу з буржуазією. Це буде боротьба не на життя, а на смерть, де не буде місця жодним компромісам. Після перемоги над буржуазією відкривається можливість руху до безкласового суспільства, де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих.

Важливе місце в марксистській доктрині займає вчення про державу. Держава виникає з надр родового суспільства, коли в тому починає активно відбуватися класове розшарування. Для того, щоб антагоністичні класи не «пожерли» в непримиренній ворожнечі один одного, створюється сила, що встає над ними і прагнуча утримувати їх від зіткнень. Етой силоміць стає держава. При цьому державна влада майже повсюдно зосереджується в руках представників експлуататорських класів. Державні інститути стають для них знаряддям експлуатації мас. Цьому ж служить і право, що є волею панівного класу, зведеною в закон.

Пролетаріат повинен в ході революції замінити буржуазну державну машину власною диктатурою і тим самим створити передумови для переходу до безкласової, комуністичної буд. Комунізм - це, по думки Маркса і Енгельса, безкласового і безгосударственный буд народної самоврядності.

Література

1. Бачинін В.А, Чефранов В.А. Історія філософії права. - Харків, 1998

2. Фролов І.Т. Введення у філософію. - М., 2004

3. Сорокин П.А. Людина. Цивілізація. Суспільство. - М., 1992

4. Тойнбі А.Дж. Збагнення історії. - М., 2001

5. Кант І. Метафізіка вдач. - М., 2000