Історичні типи філософії

Історичні типи філософії

План

1. Вступ

2. Антична філософія

2.1 Старогрецька філософія

2.2 Давньоримська філософія

3. Середньовічна філософія

3.1 Періоди середньовічної філософії

3.2 Ідеї середньовічної філософії

1. Вступ

Філософія, в буквальному перекладі з грецького philosophia, означає любов до мудрості. Це форма суспільної свідомості, вчення про загальні принципи буття і пізнання, про відношення людини і світу; наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія направлена на вироблення узагальненої системи поглядів на світ і на місце в нім людини; вона досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, етичне і естетичне відношення людини до світу. Як теоретична форма свідомості, що раціонально обгрунтовує свої принципи, філософія відрізняється від міфологічних і релігійних форм світогляди, які грунтуються на вірі і відображають дійсність у фантастичній формі.

Перші філософські учення виникли приблизно в один і той же час, в VI столітті до Різдва Христового в трьох центрах древньої цивілізації - Древній Греції, Індії і Китаї. У першому з них були закладені основи, так званій "західній" цивілізації. Другий і третій об'єднується поняттям "Древнього Сходу" (разом з першими близькосхідними цивілізаціями). У цих центрах склалися суспільства різного типа, і відмінності між ними зародили проблему "Захід - Схід". Відмінність суспільств виразилася і у відмінності духовного життя. Тому всю сукупність філософських учень, створених за дві з половиною тисячі років, прийнято розділяти, перш за все, на дві великі групи: західну філософію і східну філософію. Західною філософією називають філософські учення, що виникли в Європі, починаючи з Древньої Греції, і що поширилися в епоху колоніальної європейської експансії на останні регіони земної кулі. Під східною філософією маються на увазі переважний філософські учення, що виникли в Древній Індії і Древньому Китаї і розвивалися до XIX століття практично незалежно від європейської філософії.

2. Антична філософія

Антична філософія - перший період в історії західної філософії. Він охоплює приблизно тисячу років - з VI століття до н.е. до початку VI століття н.е. - і включає філософські учення, створені в Древній Греції і Древньому Римі.

Перших західних філософів, на відміну від східних, цікавила, перш за все, природа як єдине закономірне ціле. У Древній Греції вперше в історії людства виникла теоретична ідея природи, сформувалося відношення до світу як до "природи", були закладені основні принципи наукового природознавства.

Найважливіші питання античної філософії:

1). Питання про буття, про сущий, про "архэ", тобто про єдину першооснову, першооснову, першопричину всіх речей, а також про головний закон, "логос" світу; інакше кажучи, пошук єдиного в різноманітті світу, незмінного у всякому виникненні, знищенні і зміні;

2). Питання про істину - "алетейя", або про розкриття буття в мисленні людини, про його пізнання і "споглядання" ("феория") людиною;

3). Питання про людину, про його місце в космосі, про властивості і будову душі - "эвдемонии" (блаженства, щастя) або "атараксії" (безтурботності, мудрого незворушного спокою).

2.1 Давньогрецька філософія

Грецька філософія виникла в процесі засвоєння запозичених у народів більш древніх цивілізацій Сходу фізичних, математичних, астрономічних і інших знань і в процесі переробки древньої міфології в мистецтві, в поезії. Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її займало, перш за все, питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей. Космологією обгрунтовувалися психологія і етика. Космологизм складав специфічну особливість старогрецької філософії, що відрізняла її від середньовічної і новоєвропейської філософії.

Філософія досократиків (натурфилософский період, або "рання класика", VI століття до н.е. - перша половина Vвека до н. э) охоплює "старших натурфілософів" (натурфілософію милетскої школи, піфагорійську школу, элеатів, Геракліта), молодших натурфілософів, атомистів.

Перші філософи античного світу прагнули головним чином відкрити єдине джерело багатообразних природних явищ. Натурфілософія (філософія природи) з'явилася першою історичною формою філософського мислення.

Представники школи греків були вільними об'єднаннями, в яких довкола глави школи збиралися однодумці, учні. Першою з таких шкіл була милетская школа (VI століття до н. э), заснована Фалесом, що висловив думку про єдність матерії як загальної основи сущого. Для милетской школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні були статися з єдиного речового початку. Такою стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр приймав як основу всього сущого хаотичне "безмежне (апейрон), рухоме одвічно і що містить в собі протилежні початки, з яких складаються світи. Анаксимен характеризував цю безмежну і невизначену стихію як повітря: всі речі утворюються з нього шляхом згущування і розрядки і він оживляє все своїм диханням як душа. До цього напряму примикали і ряд філософів V століття: Гиппон, Ідей, Діоген Аполлонійський.

Іншою ранньою школою старогрецької філософії був піфагореїзм, заснований Піфагором в VI столітті. Піфагорійці вважали початком всього сущого число. Вони, вперше в історії людства, створюють чисту (теоретичну) математику як науку про числа, лінії і фігури, і розглядають число і числові стосунки, гармонію, як першооснову і божественне в світі. У числі здійснюється синтез єдності і безлічі, і воно є підставою всякої міри, гармонії і пропорційності. Разом з безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядався як гармонійне об'єднання протилежних початків через число.

Думка про єдиний незмінний початок всього була представлена мислителями элейской школи (VI -V століття) у вченні про вічність достеменно-сущого буття. Засновником элейской школи був поет Ксенофан з Колофона. Закінчену форму учення элеатов отримало в Парменіда, що учив про достеменно-сущий як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні походити ні з чого, ні звертатися ні в що. Є одне позитивне буття, небуття ж немає; а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття в просторі (порожнечу) і в часі. Множинний світ плотських відчуттів сам по собі недостеменний. Елеати поклали початок всієї багатовікової традиції західного філософського раціоналізму, тобто принципу тотожності мислення і буття: дійсне буття це то і лише то, що мислиться розумом. Елеати також - родоначальники спекулятивної філософії, представники якої вважають, що дійсне буття мислиться одним лише розумом, без всякої опори на плотське сприйняття і досвід.

Мелліс і Зенон Елейський розвинули учення Парменіда в полемічній формі. Зенон виступив як родоначальник негативної діалектики як вчення про суперечність всього рухомого, такого, що змінюється, множинного, тобто всякого буття у просторі та часі, як свідоцтві його неістинності.

Учення Геракліта Ефесського є яскравим зразком ранньої, позитивної діалектики старогрецької філософії, як вчення про те, що єдність і боротьба протилежностей, протиріччя, "війна" - єство світу. Він, навпаки, визнавши першоосновою всього вогонь, як абсолютно рухливу і все змінюючу стихію, учив, що істинно лише загальна зміна, становлення, що "все тече, все змінюється", що все в світі "існує і не існує", що все перетворюється на свою протилежність - і в цьому саме полягає головний закон "логос" світу. Все ж нерухоме і незмінне - не існує насправді, є видимість, ілюзію.

У V столітті до н.е. виникли космогонії і натурфилософские учення, що прагнули розглянути дійсну множинність речей і початок руху. Таке учення Емпедокла, який першим, як початкові, приймає чотири незмінні стихії: вогонь, повітря, воду і землю. З'єднання і розкладання цих стихій дією Кохання і Ворожнечі наводять до виникнення або загибелі речей. Кохання і Ворожнеча тут виступають як нематеріальні причини руху.

Представники школи матеріалістичного атомізму Льовкипп і Демокріт з Абдери (V - IV століття) поклали в підставу всього сущого атоми, рухомі в порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неділимими, розрізняються за об'ємом і фігурі і цим обумовлюють відмінності явищ. Демокріт проводив думку про причинний порядок всіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він об'єднав в своєму ученні великий запас сучасних йому естественноисторических знань, розробив етичне учення.

Анаксагор також вважав, що існують "насіння", частки, з яких складені всі речі в світі, але ці частки нескінченно всілякі за якістю і ділимі до безкінечності, і змішані так, що в кожній речі є частка всякої іншої речі.

У V столітті до Р.Х. філософська думка Греції концентрується в Афінах, що стали після греко-персидских воєн економічним, політичним і культурним центром Греції. Розвиток в цей час демократичних установ створив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, досвідчених в питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Вони популяризували філософію і просунули вперед риторику (Горгий), граматику і стилістику (Продік), роздумували про етичні закони і політичні установи (Гиппій, Фрасимах і ін.). Філософський напрям, що іменується софістичним, на відміну від їх попередників, зводився до думки про те, що плотський світ не володіє справжньою дійсністю. Відвернуті учення ранніх грецьких філософів не дають можливості пізнання реальності, іншими словами пізнання мінливого світу явищ дає лише думку. Тому мірою всіх речей для софістів стає людина, його сприйняття і оцінка, як учив Протагор (V століття).

Головними представниками класичного періоду в античній філософії ("висока класика", друга половина V століття до н.е. - IV століття до н. э) є Сократ, його учень Платон і учень Платона Арістотель.

Новий період в старогрецькій філософії почався з Сократа (V століття). Сократ відмовився від дослідження космології і відкинув релятивізм софістів. Він переніс свої дослідження в етичну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання в самому собі. Згідно його думці - самопізнання є початок мудрості і дійсної людської діяльності, як практичної, так і теоретичної. Викриваючи уявні думки, Сократ шукав універсальний початок розумного пізнання. Він був переконаний в тому, що людина як вільно-розумна істота, не повинен підкорятися нічому, окрім свого розуму, який здійснює вищу правду. Сократічеськоє ототожнення доброчесності і знання називається етичним раціоналізмом. Сократ став основоположником етики (філософські теорії моралі), а також діалектики, як мистецтва ведення бесіди, де через суперечку і протиріччя досягається загальне розуміння суті речей, істина.

Сократ за життя не заснував жодної школи, але після його смерті, його послідовники, по-різному тлумачивши його учення, заснували ряд філософських шкіл (IV століття):

Мегарськая школа, заснована Евклідом і элидо-эритрейска школа, заснована Федоном, розвинули формальну діалектику Сократа;

Кинічеська школа була заснована Антісфеном. Засновником киренської школи став Арістіпп. Для тієї і для іншої було характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання і обмеження філософії практичною мудрістю. Для киников вищою метою, яка б удосконалювала розум, було звільнення від пристрастей і потреб (апатія). А для киренаиків - насолода (Арістіпп) або відсутність страждань (Гегесий).

Плідніше сократовське учення було розвинено одним з його учнів Платоном, який перетворив його в умоглядний ідеалізм. Він синтезував вчення досократиков і учення Сократа про досконалий розум. В результаті достеменний сущим буттям у Платона стали не матерія, не тіла, а безтілесні і не сприймані відчуттями "эйдосы", "ідеї", - вічні і незмінні, такі, що споглядають за допомогою умогляду.

Ейдос - це моделі", що "породжують, для всіх речей; ідеальні, досконалі зразки, які вічно текуча матерія прагне втілити в собі; тобто всяка річ в світі має лише тимчасове і незавершене "втілення" або віддзеркалення в матерії якоїсь ідеї. Прагнення до якоїсь мети, яким охоплена вся матерія і всяка річ, в цілому, Платон називає эросом. Ерос - це незадоволення своїм станом і прагнення до божественної досконалості. Зв'язок людини з абсолютним і вічним, з сферою божественного, якому родинна його душа, поміщена в розумності людини. Розум виявляє причинність людини до вічного, і є це вічне і божественне в нім.

Також Платону належить проект "ідеального" держави, яка могла б стати мірилом оцінки будь-якого існуючого або існуючого суспільного устрою. Дана теорія є соціально-політичною утопією. Впродовж багатьох століть діалоги Платона були, і залишаються до цього дня, кращим введенням у філософію.

Приєднуючись до Платона в прийнятті ідеальних загальних початків, гаданих нашим розумом, учень Платона Арістотель, проте не погоджується з тим, що єство речі існує саме по собі поза самою річчю, і засуджує Платона за непотрібне подвоєння світу. Насправді немає відвернутої матерії і немає чистих ідей - вони здійснюються в реальних речах. Він поміщає єство речі в саму річ, як окрему, плотський сприйману, і розуміє це єство як "енергію". Річ може повністю реалізовувати своє єство ("форму"). У понятті Арістотеля, природа - це природна градація одиничних речей, верхній кордон якої є божественний розум, як нерухомий перводвигатель світу, а нижній кордон - невизначена речовина, здатна набути будь-якої форми. Це вчення про буття Арістотель поклав в основу аж цілої системи філософії, що охоплює величезний круг знань про природу і суспільство. Його трактат "Метафізики" - один з головних філософських творів в історії світової філософії.

Арістотель вніс видатний вклад до створення і розвитку ряду конкретних наук, що є широкою систематизацією вивчення природи. Почату Арістотелем роботу в області історії і природознавства продовжували його учні: Теофаст (класична ботаніка, історія фізики, етичні трактати і ін.), Евдем (етика, історія наук), Аристоксен (теорія музики), Дікеарх (історія культури Греції).

Платонізм і аристотелизм (перипатетизм) сталі одними з найвпливовіших напрямів у всій подальшій історії західної філософії.

З часу походів Олександра Македонського (334 - 323 рр. до н. э), в історії країн Східного Середземномор'я починається етап еллінізму, що триває до завоювання цих країн Римом, Єгипту, що завершився підпорядкуванням, в 30 г до н.е. У цю епоху виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

Скептицизм в старогрецькій філософії був представлений особливою школою, в розвитку якої розрізняють три періоди: ранній скептицизм - засновник Піррон; скептицизм, що розвивався в платонівській Академії, заснованій Платоном близько 387 г до н.е. в Афінах, при її керівниках Аркесилає і Карнеаде; пізній скептицизм, представлений Енесидемом, Агріппой, Секстом Імпіріком і ін. Скептицизм піддав критиці всі філософські учення. Він закликав до досягнення незворушності духу на дорозі відмови від пошуків неможливого об'єктивного знання, до того, що утримується від думок і дотриманню розумній вірогідності, традиціям і звичаям.

Школа Епікура надавала значну дію на світогляд епохи еллінізму. Епікур створив своє учення на основі атомістичного учення Демокріта і етики киренаиков. Він проповідував досягнення щастя і духовного блаженства через помірність в плотських задоволеннях, самовладання і тому подібне

Історія стоїцизму розпадається на три епохи:

1. Древня Стоячи (III - II вв. до н. э), засновниками якої були Зенон з Катіона, Клеанф з Асса, Хрісипп Солський і їх учні. Древня Стоячи відрізнялася крайньою жорстокістю етичного учення.

2. Середня Стоячи (II - I вв. до н. э), головними представниками якої є Панеций і Посидоній, що використали методи Платона і Арістотеля, тому даний період отримав назву стоїчного платонізму. До цього ж періоду відносять і римський стоїцизм.

3. Пізня Стоячи (I - II вв.) - стоїчний платонізм римлян Сенеки, Епіктета, імператора Марка Аврелія і ін.

Надалі, стоїцизм злився з напрямом неоплатонизма і, в результаті, в нім і розчинився.

Стоїки ввели строге розділення філософії на логіку, фізику і етику. У фізиці, відроджуючи космологизм Геракліта і його вчення про вогонь, вони представляли космос розумним вогненним диханням, яке розливається в світі і створює всі речі, аж до людини і тварин, остигаючи в неорганічній природі. У етиці стоїки були близькі киникам, але не розділяли їх презирства до науки і культури. Вони проповідували ідеал мудреця, який любить свою долю; творчий "вогонь".

Стоїки вперше ввели термін "логіка", яку вони розуміли як науку про словесне вираження. Стоїчне вчення про слова і пропозиції зробило великий вплив на розвиток античної граматики (Діонісій Фракийський, I століття до н. э).

З середини II століття до н.е. починається процес зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції і Сходу. Центральною фігурою цього процесу є Посидоній, що змішав піфагорійсько-платонічну і стоитическую філософію в обширну систему платонічного стоїцизму і що зробила величезний вплив на античну філософію аж до Гребля.

Гребель в своєму ученні створив складну умоглядно-діалектичну систему неоплатонизма, всесторонньо логічно оброблену Проклом. Це вища крапка і останній розквіт творчої думки грецької філософії.

У VI столітті старогрецька філософія припинила свій самостійний розвиток.

2.2 Давньоримська філософія

Римська філософія формувалася безпосередньо під впливом грецької філософії епохи еллінізму. Вона перейняла її понятійний апарат, термінологію і найважливіші напрями. Початковий етап римської філософії супроводився звільненням думки від підпорядкування релігії і міфології, і цей етап можна назвати просвітницьким (III - I вв. до н. э).

Практично офіційною доктриною римської держави став стоїцизм - кружок Сципіона Молодшого, учня грецького стоїка Панеция, друга половина II століття до н.е.

Вигідно орієнтований еклектизм на основі скептичного платонізму платонівської Академії був представлений Цицероном.

Еклектизм - сполучає філософські учення і принципи різних шкіл, навіть якщо вони противоречат один одному.

Філософська поема Лукреция "Про природу речей", викладає учення грецького філософа Епікура - головним чином його фізику. Це єдиний пам'ятник матеріалістичної думки античної старовини, що повністю зберігся.

Скептицизм, так само як і еклектизм, мали в Римі таких прибічників, як Варрон, представники школи Секстієв.

Деякі йшли від епікурейства до стоїцизму, наприклад поети Вергилій і Горацій.

Стоїчний платонізм грецького філософа Посидонія набув в Римі величезного поширення.

Найбільші представники римського стоїцизму - Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

У II - III вв. платонізм почав рішучу боротьбу із стоїцизмом, використовуючи при цьому Арістотеля, а також пифагоризм. Тепер вчителями були вже не стоїки, а пифагорействующие платоніки типа Плутарха. До платоніків відносяться відомий критик християнства Цельс, Північ - коментатор " Тімея" Платона, і граматика Цензорін.

III -IV століття - панування неоплатонизма, засновником якого став грецький філософ Гребель, що жив і працював в Римі. Потім його традиції продовжив християнський філософ Августин.

Філософи IV -V століть вже більше перекладали греків латинською мовою, коментували Платона і Арістотеля і займалися збиранням історико-філософських і историко-религиозных матеріалів. До них відносяться Халкидій, Марій Вікторин, Макробій і ін.

"Останній римлянин" Боецій пише, нарешті своє головне вигадування, трактат "Втіха філософська", у формі діалогу між автором і втіленою філософією. Це вибіркове зведення античної філософії, яке він передає середньовіччю на латинській мові.

3. Середньовічна філософія

При періодизації історії Західної Європи нової ери за точку відліку зазвичай береться V століття - століття краху рабовласницької Римської імперії. Звідси бере свій початок епоха середньовіччя, вона продовжується аж до XIII-XIV століть.

Раніше філософія виступала "законодавцем моди" в області духу (культура, політика, педагогіка і так далі) будучи невід'ємною його частиною, його серцевиною. Середні століття дихали іншими ідеями: вже в перші століття до нової ери і нової ери в європейських племен на Близькому Сході з'явилися нові учення, основу яких складали - Старий завіт, а пізніше і Новий заповіт. Переселення і розселення цих племен на колишніх територіях древньої Греції супроводилося поширенням християнського учення.

Це був дуже складний, хворобливий і суперечливий процес - відбувалося витіснення зі свідомості людей язичеської античної культури (і філософії) і затвердження нової культури, стержнем якої ставала релігія одного бога (затверджувався монотеїзм). Зміна духовної моделі (парадигми) буття мала величезне значення, як для людей епохи середньовіччя, так і для всієї подальшій історії. Виникла нова парадигма, складова найглибинніші підстави людського життя. Змінилося відношення людини до самого собі і до інших людей, до влади, до держави, до історії, до знання. Виникли абсолютно нові авторитети, соціальні структури, на історичну арену вийшли нові народи. З приходом і затвердженням християнства люди дістають рівні можливості в сенсі духовного буття: перед єдиним і єдиним Богом були всі рівні; всі, хто вірував в нього, могли звертатися до нього особисто і розраховувати на його увагу і прихильність. Це означало індивідуалізацію духовності, давало стимул-реакцію до роботи думки і пошуків дійсних доріг в житті. В той же час монотеїзм об'єднував суспільство, додавав суспільному життю громадський характер, проте при цьому неминуче обертається неминуче релігійною нетерпимістю відносно інших релігій, що не раз використовувалося світською владою для розправи з інакодумцями, для підготовки і здійснення загарбницьких воєн (хрестові походи, наприклад) і так далі

3.1 Періоди середньовічної філософії

Філософське знання середніх століть прийнято умовно розділяти на декілька періодів, найбільших з яких патристика і схоластика. У свою чергу кожна з них ділиться на декілька різних періодів і напрямів.

Патристика (II-VI століття).

Свою назву патристика отримала від латинського слова "патрис", що означає "отцы церкви". Відповідно це період християнських отцов церкви, які заклали основи християнською, а, отже, і середньовічній філософії. Патристику можна умовно розділити на декілька періодів:

1. Апостольський період (до середини II століття) - час діяльності апостолів-євангелістів.

2. Апологетика (середина II століття - почало IV) - Апологетами називали освічених християн, що встали на захист християнства від язичеської філософії. Для захисту християнства апологети удавалися до допомоги античній і грецькій філософії, використовуючи алегорію і логічні докази, намагаючись показати що вірування язичників безглузді, їх філософія не має єдності і повна протиріч, що християнська теологія це єдина філософія, що несе людям єдину для всіх істину. Видними працями, що збереглися до наших днів були апології Юстина, Татіана, Тертелліана.

3. Зріла патристика (IV-VI) - Виділяють східну (грецьку) і західну (латинську) патристику. Завдяки грецькій мові східна патристика пов'язана з античною філософією сильніше західною. Найбільш відомі діячі східної патристики: Григорій Богослов, Опанас Александрійський, Іоан Златоуст та інші; західною: Авралій Августин, Амвросій Медіоланський, Ієронім. Основні проблеми патристики: формування символів віри, проблема трьох іпостасей, христологія, креационизм та інші.

Схоластіка (VII-XIV).

Слово "схоластика" походить від слова schola (школа), що прийшов в латинську мову з грецької, тому схоластику часто називають шкільною філософією. На відміну від отцов церкви, що спиралися на власний розум і інтуїцію, схоласти використовували раціональні дороги пізнання Бога. У схоластиці існували три основні напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

Реалізм: Середньовічне поняття реалізму не має нічого спільного з сучасним значенням цього слова. Під реалізмом малося на увазі учення, згідно якому справжньою реальністю володіють лише загальні поняття, або универсалии, а не одиничні предмети. Згідно середньовічним реалістам, универсалии існують до речей, будучи думками, ідеями в божественному розумі. І лише завдяки цьому людський розум в змозі пізнавати єство речей, бо це єство і є не що інше, як загальне поняття. Реалісти, розділяючи ідеї Платона, вважали, що загальні поняття є форма сутнісного буття. Найбільш відомі послідовники реалізму: Аврелій Августин, Ансельм Кентерберійський, якого називали в Англії другим Августином. Ансельм Кентерберійський знаменитий своїм онтологічним доказом існування бога - він стверджував, що само поняття Бога доводить його існування.

Номіналізм: Термін "номіналізм" походить від латинського "nomen" - "ім'я". Згідно номіналістам, загальні поняття - лише імена; вони не володіють жодним самостійним існуванням і утворюються нашим розумом шляхом абстрагування деяких ознак, загальних для цілого ряду речей. Наприклад, поняття "людина" виходить відкиданням всіх ознак, характерних для кожної людини окремо, і концентрації того, що є загальним для всіх: людина - це жива істота, наділена розумом більше, ніж хто або з тварин. Дане визначення можна, в принципі, уточнити: у людини одна голова, дві руки, дві ноги і так далі, але це вже надмірно, оскільки перше визначення вже однозначно визначає єство людини. Таким чином, згідно ученню номіналістів, универсалии існують не до речей, а після речей. Найбільш відомим номіналістом був Пьер Абеляр Концептуалісти займали проміжну позицію між реалістами і номіналістами, вважаючи що буття є самостійні речі усередині свого єства.

Концептуалізм - термін, використовуваний для позначення філософських напрямів, що займають проміжне положення між реалізмом і номіналізмом у вирішенні проблеми универсалий. Історично концептуалізм виник як напрям ранньої схоластики. По суті він був теїстом: не загальне самосуще, як у Платона, і не створено на "речовому світі", як у Арістотеля; лежаче в основі доказів фактична одноманітність природи і логосу вже передбачає загальне (у божественному розумі) як джерело цієї одноманітності або як його форму (передвстановлена гармонія).

3.2 Ідеї середньовічної філософії

Середньовічна філософія була нерозривно пов'язана з християнством, тому загальнофілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії - теоцентризм.

Теоцентрізм: Відповідно до принципу теоцентризма в середні віки центром всього є Бог. Бог є джерелом всякого буття, блага, вищу мету життя бачать в служінні Богові. В середні віки бог і релігія - ось головні об'єкти філософії, саме бог і релігія вивчається у той час її служителями.

Монотеїзм: На відміну від античного многобожжя - політеїзму, середньовічна філософія визнає лише одного Бога.

Ідея Боголюдини: В середні віки людину тільки почав усвідомлювати свою специфічність. Ідея винятковості людини повною мірою проявить себе лише в епоху відродження (антропоцентризм), але зародження її доводиться на середні століття, і величезну роль тут зіграє Євангеліє. Ісус Христос бог, син бога, але він в той же час і людина, набагато ближча в буденному, чим його батько.

Креационізм: Ідея створення світу Богом ні з чого. Якщо творить бог, то, хай у меншій мірі, повинен творити чоловік. Проте існувала і протилежна точка зору про те, що творчість - прерогатива виключно Бога, а з боку людей це вважалося богохульством. Такого роду вистави стримували розвиток техніки.

Ідея креационизма прославляє Бога над природою. На відміну від античних богів, які були родинні природі, християнський Бог стоїть над природою, по той бік її і тому є трансцендентним Богом. Активний творчий початок як би вилучається з природи, з космосу і передається Богові; у середньовічній філософії космос тому не є більше самодовлеющее і вічне буття, не живе і одушевлене ціле, яким його рахував багато хто з грецьких філософів.

З ідеї креационизма виходить так званий моністичний принцип: є лише одне абсолютний початок - Бог, а все інше - його творіння. Справжнім буттям володіє лише Бог, йому приписується ті атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Він вічний, незмінний, самотождественен, ні від чого іншого не залежить і є джерелом всього сущого. Аврелій Августин (354-430) стверджує, що Бог є вище буття, вища субстанція, вища форма, вище благо.

Провіденциалізм: Історія розуміється як "дорога до Царства Божію" - доля світу зумовлена, і закінчиться апокаліпсисом. З різних обчислень називалися різні дати грядущого Страшного суду - його чекали і в 1491, і в 1666, і в інші роки, проте, як ми бачимо, ці обчислення виявилися помилковими.

Ідея заповідей: Заповіді - договір між богом і людиною, перший список злочинів, які може зробити людина. Людині, що переступила ці заповіді, буде суддею не правитель або держава, а сам бог. Лише віра, а не страх, перед покаранням не дає людині порушити їх.

Ідея первородного гріха: Адам і Єва порушили заборону Бога і спробували заборонений плід. За це вони були вигнані з едему, але стали вільними і самостійними. Зробивши перший гріх чоловік довів своє право на самовизначення.

Ідея воскресіння душі: На місце віри в переселення душ приходить віра у воскресіння душі - тепер померши, праведна людина виявиться знов не на тлінній землі, а на кращому світі - Царстві Божому. Життя розглядається лише як короткочасне перебування на землі, в порівнянні з вічним життям в раю, а смерть - лише відхід з неї.

Ідея святості тіла: Свята не лише душа, але і тіло. Христос складається з плоті і крові, як і чоловік.

Ідея загальної рівності: Всі люди рівні, оскільки бог створив їх рівними, і в раю люди теж рівні. Для бога і релігії немає селянина або короля - є лише християнин.

Герменевтика: Пояснення і інтерпретація біблейських текстів.

Список літератури

1. Асмус В.Ф. Антічная філософія. - М., 1998г.

2. Історія філософії: Підручник для вузів / Ст Ільін. - СПБ.: Пітер, 2003г.

3. Рассел Б. Історія західній філософії. - Новосибірськ: Вид-во НГУ, 1999г.

4. Філософія: Підручник для студентів технічних вузів / Під ред. І.Я. Копилова і В.В. Крюкова. - Новосибірськ: Вид-во НГТУ, 2002г.

5. Чанишев А.Н. Курс лекцій з древньої і середньовічної філософії. М., 1991г.

6. Чанишев А.Н. Філософія стародавнього світу: Підручник для вузів. - М., 2001г.

7. Чанишев А.Н. Історія філософії Стародавнього світу: Підручник для вузів. - М.: Академічний Проект: 2005г