Філософія Арістотеля

25

РЕФЕРАТ

Філософія Арістотеля

Зміст

Вступ

1. Життя Арістотеля

2. Форма, матерія, рух і причини. Вчення про можливе і дійсне буття

3. Вчення Арістотеля про предмет фізики і про природу

4. Біологія Арістотеля

5. Етика Арістотеля: вчення про доброчесність

6. Соціально - політичні погляди

Висновок

Список літератури

Вступ

Науковий інтерес античної філософії не обмежується тим, що вона служить особливим предметом історичного дослідження, але також він підтримується в рівній мірі і тим значенням, що продовжується, яке належить вмісту думок античної філософії, через її положення в розвитку духовного життя Заходу.

Центр тяжіння при цьому падає на факт піднесення знання до міри науки: не задовольняючись накопиченням практичних відомостей і наповнених фантазією умоглядів, що стосуються релігійних потреб, греки шукають знання ради нього самого. Із злиття з останніми деятельностями культури знання, як мистецтво, виділилося в самостійну функцію. Таким чином, історія античної філософії є, перш за все, розгляд походження західної науки взагалі. Але в той же час вона також і історія зародження окремих наук. Бо процес диференціювання, який починається відділенням сфери думки від практики і міфології, йде далі і в самій науці: з накопиченням і органічним розчленовуванням матеріалу, наука, що була спочатку простій і загальною, яку греки називали філософія, розпадається на особливі науки, окремі філософії, які і розвиваються згодом більш менш незалежно.

Арістотель жив в кінці творчого періоду в грецькій думці, і після його смерті прошло дві тисячі років, перш ніж світ виробив на світло філософа, якого можна було б розглядати як приблизно рівного Арістотелю.

Читаючи Арістотеля, необхідно вивчати його в двох аспектах: у зв'язку з його попередниками і у зв'язку з його наступниками. У першому аспекті заслуги Арістотеля величезні, в другому - в рівній мірі величезні його недоліки. Проте за його недоліки відповідальніші його наступники, ніж він сам. За тисячолітній період авторитет Арістотеля став майже таким же безперечним, як і авторитет церкви; і цей авторитет став серйозною перешкодою для прогресу, як в області науки, так і в області філософії. З початку XVII століття майже кожен серйозний крок в інтелектуальному прогресі повинен був починатися з нападок на яку-небудь арістотелівську доктрину. Аби віддати Арістотелю належне, слід почати з того, що ми повинні забути його надмірну посмертну славу і рівне надмірне посмертне засудження, до якого вона привела.

1. Життя Арістотеля

Народився Арістотель в липні-вересні 384 р. до нашої ери. Його батьківщина - поліс Стагира у Фракиі біля гори Афонськой. Цей місто-держава був розташований на північ від Афін на північно-західному побережжі моря Егейського поряд з Македонією. Арістотель походив із старовинного прізвища лікарів. Батько його Никомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III і навіть був близький до нього, тому майбутній філософ в дитинстві грав з Філіппом II, майбутнім царем Македонії.

Точно невідомо де виріс Арістотель - в Стагире або в Пелле - резиденції македонських царів. Точно також, як і не встановлений час смерті його батька; ще менш відомо, де жив Арістотель під керівництвом свого опікуна Проксену, - в Стагире або в Атарнєї. Відомо лише, що в 367 р. до н.е. семнадцатилетний Арістотель прибув до Афін і став слухачем в Академії Платона, де він пробув двадцять років, аж до смерті її засновника в 347 р. до н.е. Платон зумів розгледіти геніального хлопцеві і високо його оцінити. Порівнюючи Арістотеля, якого він називав «розумом», з іншим своїм учнем - Ксенократом, Платон говорив, що якщо другою «потребує шпор», то першому «потрібна узда».

Зі свого боку Арістотель високо цінував Платона. Проте він рано побачив вразливі місця платонівського ідеалізму. Пізніше Арістотель скаже: «Платон мені друг, але істина дорожча». Платонізм буде підданий ним проникливій і безсторонній критиці. Але перший час, як це видно з його вигадувань, Арістотель повністю розділяє погляди свого вчителя.

Після смерті великого філософа, коли Академію очолив племінник Платона Спевсипп, Арістотель залишив Афіни. Перші шість років він жив в малоазийской Греції, спочатку в місті Ассосе, де проживали два учні Платон - Ераст і Коріськ, а потім в місті Мітілена, куди його запросив Теофраст - друг і соратник великого мислителя. У Ассосе Арістотель одружувався на Піфіаде - приймальній дочці Гермія - тирана в місті Атарней.

В кінці 40-х років IV ст до н.е. Арістотель був запрошений Філіппом II вихователем до його сина - тринадцятирічного Олександра - і перебрався в столицю Македонії Пеллу. Виховання Олександра Арістотелем продовжувалося близько чотирьох років. Згодом великий полководець скаже: «Я шаную Арістотеля нарівні зі своїм батьком, оскільки якщо батьку я зобов'язаний життям, то Арістотелю тим, що дає їй ціну». Арістотель не намагався зробити з Олександра філософа, він намагався ушляхетнити смаки юного македонця, прищепити йому любов до знань і прекрасному. Стосунки вчителя і учня ніколи не були теплими. І як тільки Олександр став царем Македонії, він постарався позбавитися від Арістотеля, якому довелося повернутися на батьківщину, - в Стагиру, де він провів близько трьох років.

У 335 р. до н.е. Арістотель знов переселився до Афін і там в 336 р. до н.е. відкрив власну філософську школу - Лікей, названу так тому, що вона знаходилася поряд з храмом Аполлона Лікейського (Вовчого). Він викладав там більше 12 років і вів велику роботу по систематизації і розвитку своїх ідей. У його школі виучувалися декілька сотень учнів.

Після смерті Олександра Македонського (13 червня 323г.) в Афінах сталося антимакедонське повстання. Арістотелю було пред'явлено звинувачення в богохульстві, і він вимушений був покинути Афіни. Через два місяці після цього в 322 р. до н.е. Арістотель помер від хвороби шлунку на острові Евбея, на віллі своєї матері в Халкиде. У нього залишилася дружина (а фактично наложниця) Герпілла - мати його сина Никомаха, і дочка Піфіада (від першого браку).

Після смерті Арістотеля главою Лікея став Теофраст. Лікей проіснував до кінця античного світу.

2. Форма, матерія, рух і причини. Вчення про можливе і дійсне буття

«Суть буття» речі - її форма, або її «перше єство» (у «Метафізиці»). Форма, суть буття і перше єство в «Метафізиці» - синоніми. «Формою я називаю суть буття кожної речі і перше єство», - підкреслює Арістотель.

Ключем до розуміння форми (морфе) Арістотеля є отожествление її з суттю речі. Форма якої-небудь речі, є її єство і первинна субстанція. Форма - не всякий загальний початок, а мінімально загальне, і притому таке, яке властиво самостійно існуючим речам безпосередньо.

Матерія (hyle - буквальний переклад: лісоматеріал, сировина для споруди) - «те, з чого річ складається», «з чого річ виникає». Матерія («перша матерія») - деяка безформна речовина, потенція (можливість) стати певними речами, предметами. Речі виникають завдяки формі.

Існує стільки ж форм, скільки нижчих видів речей. Форми вічні і незмінні. «Форму ніхто не створює і не виробляє». Матерія пасивна, нездібна нічого виробляти сама з себе; вона нескінченно ділима, позбавлена визначеності. Форма - активний початок. Діяльний характер форми додає матерії визначеність; будучи внесені до матерії, форми створюють речі. Таким чином, кожна річ складається з пасивної матерії і активної форми.

Матерія сама по собі представляє лише можливість речей. Рух - це процес перетворення потенційного в актуальне в результаті активності форми у момент її з'єднання з матерією.

Аналізуючи рух, Арістотель виділяє чотири його види: збільшення і зменшення, якісна зміна або перетворення, виникнення і знищення, переміщення в просторі. Основним виглядом руху є просторове переміщення, воно - умова всіх останніх видів руху. Таким чином, якщо змінюється якість предмету, то причиною цього може бути лише з'єднання предмету, що змінюється, з тим предметом, який виробляє в нім зміни, тобто рух в просторі.

Існування кожної речі причинно обумовлене. Арістотель виділяє чотири види причин: 1) матеріальна («з чого?»), 2) формальна («що це є?»), 3) рушійна («звідки початок руху?») і 4) цільова («ради чого?»). Кожна річ складається з матерії, має форму, знаходиться в русі і прагне до якоїсь мети. Арістотель вводить поняття энтелехии, яке означає прагнення речі до своєї мети і здійснення цього прагнення.

Відношення між формою і матерією ми трактували статично: форма як суть речі, як її єство - мінімально загальне, матерія - той матеріал, в якому це загальне неодноразово збережене. Але дане відношення Арістотель трактує і динамічно, вводячи у філософію такі епохальні поняття, як можливість (дюнамис) і дійсність (энергейа). Вони дозволяють представити відношення матерії і форми в русі.

Носієм можливості є матерія. Оформляючись, вона переходить із стану можливості в стан дійсності: «Матерія дається в можливості, тому що вона може отримати форму, а коли вона існує насправді, тоді вона [вже] визначена через форму» (IX,8). Але повна дійсність - це не дійсність речі, а дійсність форми, у формі немає приміси можливості бути або не бути, яка речі додається матерією. Звідси відносність будь-якої речі. Річ дійсна лише в тій мірі, в якій вона володіє суттю.

У міру свого оформлення матерія втрачає свої можливості стати іншій. Але і найостанніша матерія зберігає, проте, якусь можливість стати іншій, хоча вже і в межах певного вигляду. Коли річ змінюється, залишаючись, по суті, тій же самій (людина старіє), це відбувається завдяки матерії.

Поняття можливості у Арістотеля робить світ діалектичним. Він унеможливив для речей містити в собі протилежності, а тим більше протиріччя. Але суть можливості полягає в тому, що вона містить в собі протилежності. Арістотель і говорить, що «в можливості одне і те ж може бути разом протилежними речами, але в реальному здійсненні - ні» (IV,5). Насправді, людина може бути і живим, і мертвим, і добрим, і злим, і прекрасним, і потворним, але насправді він або живий, або мертвий і тому подібне

Далі, можливість - друга форма існування відносного небуття. Матерія може володіти формою, але не може бути і позбавлена її, будучи таким чином первоматерией. Навіть якщо матерія володіє якою-небудь формою, то вона позбавлена всіх інших. Лішенность (стерезис) - це і є небуття.

3. Вчення арістотеля про предмет фізики і про природу

Арістотель прагне відокремити фізику від метафізики і від математики. Метафізика і математика мали у нього те загальне, що вивчали нерухомі єства, але математичні нерухомі єства були неотделимы від матерії і існували в них не як такі, а як властивості речей, а метафізичні єства були не лише в речах, як їх єстві і суті буття, але і поза матерією (у бозі). Фізика ж, по Арістотелю, у відмінність про метафізики і математики, вивчає рухливі предмети, які до того ж, на відміну від метафізичних єств, зовсім нездібні існувати окремо від матерії. «Фізичні єства» не можуть існувати без матерії так само, як, пояснює Арістотель, курносости не може бути без носа.

Як і наше слово «природа» (тобто народжене, природжене), старогрецьке слово «фюзис» динамічне. У своєму словнику філософських термінів (V книга «Метафізики») Арістотель налічує в слові «фюзис» шість значень, з яких три буденних, а три арістотелівських. Природа - це:

1) виникнення речей, що народжуються;

2) то основне у складі речі, що народжується, з чого річ народжується;

3) джерело, звідки виходить перший рух в кожній з природних речей;

4) матерія;

5) форма;

6) єство.

З шести названих значень Арістотель віддає перевагу останньому. Матерія для нього є природою лише в тій мірі, в якій вона здатна визначатися через єство, а оскільки ми бачили, що у Арістотеля єство і форма тотожні, то і через форму (таким чином 6-і і 5-і значення збігаються). Проте не всяке єство є природне, природне єство. Адже є штучні речі, створені людиною. Тому «природою в першому і основному сенсі є єство - а саме єство речей, що мають початок руху в самих собі таких» (V, 4).

Автор «Фізики» прагне відрізнити природу як природне від штучного, кажучи, що «природа є відомий початок і причина руху і спокою, для того, чому вона властива первинно, по собі, а не по збігу» («Фізика» II, 1). На перший погляд таке трактування природи противоречит вищеназваній фізичній догмі Арістотеля, згідно якої все, що рухається, має джерело руху у нестямі, а зрештою - в нерухомому перводвигателе. У якому те сенсі протиріччя дійсно є. Але тут, мабуть, Арістотель робить акцент на відмінності природних єств, що мають незалежну від людини причину свого виникнення і існування, від штучних, причина яких поміщена в діяльності людини.

У «Фізиці» Арістотель вагається в трактуванні проблеми природи: адже, з одного боку, «вона є перша матерія, лежача в основі кожного з тіл, що мають в собі самому початок руху і зміни», але з іншого боку, «вона є форма і вигляд згідно поняттю» (II, 1). У своїх коливаннях Арістотель займає проміжну позицію дуалізму, кажучи, що «природа двояка: вона є форма і матерія» (II, 2).

Ідеалістичне тлумачення природи Арістотелем ще виразніше позначається в його вченні про природну доцільність.

Мета - це форма, яка ще повинна стати внутрішньо властивій речі, а форма - це мета, яка вже стала внутрішньо властивій речі. Арістотель розглядає природу органицистски: це як би єдиний живий організм, де «одне виникає ради іншого» (II, 8).

Арістотелю відомі філософи, «які причиною і нашого піднебіння, і всіх світів вважають мимовільність», філософи, в яких «самі собою виникають вихор і рух, що розділяють і наводять в даний порядок Всесвіт» (II, 4), т. е., мабуть, Льовкипп і Демокріт. Йому відомі, з іншого боку, і думки, заперечливі випадковість. Про це сказано в деякому «древньому вислові», про це ж говорять та інші, що стверджують, що ніщо не відбувається випадково, але що для всього, виникнення чого ми приписуємо мимовільності і випадку, є певна причина. Необхідно відзначити, що Арістотель абсолютно неправомірний ототожнює тут мимовільність і випадковість, тоді як це не одне і те ж. Адже те, що виникає мимоволі, само собою, з себе, не обов'язково буває випадковим. Адже можлива і внутрішня необхідність.

Арістотель намагається розрізнити два види причин. Він згоден з тими, хто стверджує, що все має причину. Але причина причині ворожнеча. Є «причина сама по собі» і є «причина по збігу» (II, 5), «причина побічним чином» (II, 5). Причинність другого вигляду можлива тому, що предмет складний, що в нім «може збігатися нескінченно багато що» (II, 5). У такій формі це доки вірно: у всякому предметі і процесі є ствол і гілки, і ці гілки стосуються гілок іншого ствола, а тому весь час утворюються необов'язкові, випадкові зв'язки і взаємодії, яких могло б і не бути. Проте обмеженість Арістотеля пов'язана тут з думкою можливостей його теорії подвійної причинності через підпорядкування цього ділення цільовій причині. Тому випадковість і мимовільність обертаються у нього ненавмисністю і виявляються різновидом цільової причини, тим, що супроводжує здійснення мети, энтелехию. Хоча самі по собі випадковість і мимовільність ніким не запрограмовані, не задумані і їх немає ні в чиєму намірі, вони все ж відбуваються і здійснюються не у вакуумі, а в складному середовищі.

Отже, випадкове і мимовільне, будучи підпорядковані у Арістотеля цільовій причині, позбавляються права на самостійне існування, вони не можуть бути п'ятою причиною, і Арістотель залишається при своїх чотирьох причинах: «Мимовільне і випадок є щось більш другорядне, ніж розум і природа» (II, 6).

4. Біологія Арістотеля

Арістотель - засновник біології як науки. Як астроном Арістотель був систематизатором і популяризатором, і притому не найкращим. Як біолог він - піонер.

До Арістотеля біології чужалися. Зірки були більш шанованими об'єктами, благороднішим матеріалом для спостережень і роздумів, чим наповнені слизом і калом живі організми. Тому не випадково в першій книзі «Про частини тварин» Арістотель доводить, що рослини і тварини представляють для наукового дослідження предмет не менш коштовний, чим небесні тіла, хоча перші скороминущі, а останні, як здавалося філософові, вічні. Кажучи як про астрономію, так і про біологію, Арістотель проголошує, що «і те, і інше дослідження має свою красу» (Про частини тварин I, 5).

Хоча Арістотель і сам відчував гидливість і відразу до нутрощів тварин, він, проте, протиставляв цьому властивому багатьом людям і що відлякує їх від занять біологією відчуттю насолода пізнанням, незалежно від того, приємний чи ні предмет пізнання безпосередньому відчуттю людини, якщо, звичайно, ця людина дійсний учений і тим більше філософ. Адже «спостереженням навіть над тими з них, які неприємні для відчуття, - говорить Арістотель, - природа, що створила їх, доставляє. невимовні насолоди людям, здібним до пізнання причин і філософів за природою» (II, 5). У пізнанні ж причин, як ми бачили, Арістотель вважав суть наукового пізнання і вищий прояв людського розуму.

При цьому Арістотель відзначає, що не може зрозуміти, чому споглядання штучних зображень творів природи людям більш за смаком, ніж спостереження живих оригіналів, яке здатне відкрити причинну підоснову спостережуваного. Філософ віддає перевагу спостереженню життя перед естетичною насолодою від споглядання її мертвого відображення в мистецтві.

Слідчий, перед нами апологія реального спостереження живої природи. Вона противоречит умоглядному методу фізики Арістотеля і тим більше всієї його метафізики.

Свого апофеозу емпіризм Арістотеля-біолога досягає в його пораді нічим не нехтувати при вивченні природи: «Не слід дитячий нехтувати вивченням незначних тварин, бо в кожному творі природи знайдеться щось, гідне здивування» (I, 5).

Арістотель говорив в своїх лекціях з біології: «Треба і до дослідження тварин личити без жодної відрази, оскільки у всіх них міститься щось природне і прекрасне» (I, 5).

Проте не слід закривати ока на те, що наш філософ убачає прекрасне в живій природі не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме вона і викликає відразу), а в спогляданні доцільності.

Хоча свій принцип доцільності Арістотель поширює на весь всесвіт, він не гилозоист. Далеко не всі тіла наділені життям. У своєму творі «Про душу» Арістотель пише, що «з природних тіл одні наділені життям, інші - ні» (II, 1). Арістотелю належить перше визначення життя: «Життям ми називаємо всяке живлення, зростання і занепад тіла, обгрунтовані в нім самому» (там же).

Питання про походження життя слід розділити на два аспекти: філософський (метафізичний) і біологічний (науковий). Всі види тварини, будучи формами, вічні, а тому в метафізичному сенсі життя не починалося, оскільки в світі на рівні «суті буття» взагалі нічого не відбувалося. З біологічної ж точки зору походження життя цілком можливо, якщо під цим розуміти здійснення (энтелехию) вигляду в природі. Для цього мають бути сприятливі умови. Здійснившись одного дня, вигляд продовжує сам себе відтворювати, нова особина виникає з сім'я старшою. Проте Арістотель допускав мимовільне зародження з неживого нижчих видів живого: черв'яків, молюсків і навіть риб, що в плані метафізики означає, що форма цих істот може стати энтелехией безпосередньо в морському або в гниючій речовині. Це помилкова теорія мимовільного зародження - продукт відсутності спостережливості відносно того доступного неозброєному оку малого, про вивчення якого ратував сам Арістотель, - завдала великої шкоди біології, укоріняється з часом настільки, що з нею насилу розпрощалися лише в XIX ст, коли дослідною дорогою було доведено, що конкретне життя завжди походить з яйця.

Арістотель - батько зоології. У зоологічних роботах Арістотеля згаданий опис більше п'ятисот видів тварин - цифра для того часу величезна. В центрі уваги філософа вигляд, а не особина і не рід. Це «суть буття», форми, перші єства (по «Метафізиці»). Вигляд - це те саме мінімальне загальне, яке майже зливається з окремим, розповзаючись в нім завдяки випадковим неістотним ознакам.

Проте Арістотель не зупинився на видах. Він прагнув включити їх в загальніші групи. Всіх тварин Арістотель поділив на кровеносных і безкровних, що приблизно відповідає діленню живих істот сучасною науковою біологією на хребетних і безхребетних.

Узагальнюючи факт наявності перехідних форм між рослинами і тваринами, флорою і фауною, Арістотель пише у вигадуванні «Про частини тварин»: «Природа переходить безперервно від тіл неживих до тварин, через посредство тих, які живуть, але не є тваринними» (IV, 5). У «Історії тварин» сказано, що природа поступово переходить від рослин до тварин, адже відносно деяких істот, що живуть в морі, можна засумніватися, рослини вони або тварини; природа так само поступово переходить від неживих предметів до тварин, тому що рослини в порівнянні з тваринами майже не одушевлені, а в порівнянні з неживим одушевлені. Більш одушевлені ті, в кому більше життя і рух, при цьому одні відрізняються в цьому відношенні від інших на малу величину.

З ім'ям Арістотеля зв'язані також конкретні біологічні наукові відкриття. Жувальний апарат морських їжаків називається «Арістотелів ліхтар». Філософ розрізнив орган і функцію, пов'язавши перший з матеріальною причиною, а другу - з формальною і цільовою. Арістотель відкрив принцип кореляції у формулі: «Що природа відніме в одному місці, то вона віддає іншим частями».

5. Етика Арістотеля: вчення про доброчесність

У своїх етичних переконаннях Арістотель виходить з того, що «доброчесність не дається нам від природи»; від природи нам дається лише можливість придбати її. Багато що залежить від людини, «в нашій владі бути етичними або порочними людьми».

Вчинки людини орієнтовані на щастя. Але що таке щастя? Для багатьох це задоволення і насолода. Але життя, розбещене в насолодах, - рабське життя, гідне тварини. Для інших щастя - почесті, успіх. Але вони є чимось зовнішнім, залежне від інших. Треті вважають, що щастя полягає в множенні багатства. Але це абсурдна мета, оскільки багатство - лише засіб для досягнення чогось іншого; як мета воно сенсу не має. Вище благо і щастя, доступне людині, - у вдосконаленні себе як людини. Щастя передбачає, що людина не просто живе (адже і рослини живуть), не просто відчуває (і тварини відчувають); щастя - в розумній діяльності, згідній з доброчесністю.

Моральність тісно пов'язана з вільним вибором. Арістотель підкреслює, що «всякий у відомому відношенні винуватець власного характеру». Людина стає справедливою, здійснюючи справедливі справи, помірним, поступаючи помірно, мужнім - діючи в небезпечних ситуаціях і звикається не випробовувати страху. Будь-яку людину можна зробити хороброю, якщо з молодості учити його не боятися в небезпечній ситуації. Це лише питання виховання.

«Етична доброчесність», на думку Арістотеля, полягає в пануванні над плотською душею. Імпульси пристрасті, відчуття завжди тяжіють до надмірностей. Розум дає нам можливість знайти «точну міру», серединну дорогу між крайнощами. Арістотель наводить ряд прикладів - своєрідні комплекси, в яких середнє поняття є «мірою», розташованою між крайнощами:

ь безрозсудність - мужність - боязкість

ь марнотратство - щедрість - жадність

ь гнівлива - лагідність - упокорювання

ь хвастощі - правдивість - іронія

ь нахабство - соромливість - соромливість

ь самоприниження - самоповага - чванливість, і так далі

Активність розуму - мета, гідна людини. «Благо людини полягає в активності душі, приголосній з доброчесністю, а коли доброчесностей душі багато, - те у згоді з кращою і найбільш досконалішою з них. Але, слід додати, - і в житті виконаною».

Мало знати, що таке доброчесності, потрібно ще уміти на практиці знаходити цю середину. Людина повинна не лише знати, що добре і що погано, але і прагнути і уміти слідувати благу.

Серед всіх доброчесностей виділяється одна, в якій синтезовані всі інші - справедливість. Важливий аспект справедливості - рівність, але не для всіх, а для рівних; нерівність справедлива для нерівних.

Арістотель засуджує заздрість. Заздрість - це не прагнення володіти чим-небудь, а бажання бачити ближнього позбавленим цього. Це не благородне, а дріб'язкове відчуття, відчуття дрібного суперництва, яке може бути напрямлено лише на подібних до нас, але не на тих, кого ми вважаємо набагато нижчим або вищим за себе.

Раціональна душа має справу з реальністю, що змінюється, з одного боку, і незмінними принципами, з іншою. Звідси дві доброчесності - розсудливість і мудрість. Розсудливість виявляється у визначенні того, що є благом і що злом. Розсудливість пов'язана з практичністю. Практичний той, хто здатний тверезо оцінювати обставини, вірно розраховувати засоби для досягнення цілей, ведучих до благополуччя. Практичність вимагає помірності. Для практичності потрібний досвід, і тому молоді люди не можуть бути практичними. Практичні люди придатні для управління будинком і державою, а тому практичність тісно пов'язана і з економікою, і з політикою.

Мудрість полягає в пізнанні принципів буття (що вивчається філософією). Саме на дорозі цього пізнання чоловік здатний досягти вищого щастя, торкнутися божественного. Це пізнання не переслідує якихось конкретних життєвих цінностей. Проте, саме філософія, кінець кінцем, керує практичною і етично-політичною діяльністю.

Арістотель вважає, що етична людина є мірою для інших людей. Він завжди знаходиться в гармонії з самим собою і «не знає докорів совісті».

У етиці Арістотель задоволено багато уваги приділяє дружбі у відношенні між людьми. Досконала дружба можлива між гідними, і не можна дружити з багатьма. Не слід вступати у дружні відносини з людиною, що займає вище положення, ніж ти сам, якщо він не вище і по своїй доброчесності. Друзі є втіхою в нещасті, але не треба робити їх нещасними, шукаючи їх співчуття, як поступають жінки і жінкоподібні чоловіки. Щаслива людина потребує друзів, аби розділить з ними своє щастя.

6. Соціально-політичні погляди

«Політика» Арістотеля цікава і в той же час важлива: цікава вона тим, що показує забобони, загальні освіченим грекам його часу, а важлива як джерело багатьох принципів, вплив яких зберігся до кінця середніх століть. Я не думаю, аби в ній було багато такого, що виявилося б практично корисним для державних діячів наших днів, але багато що проливає світло на боротьбу партій в різних частинах світу еллінізму. У ній мало відомостей про методи управліннях в нееллінських державах. Всі міркування стосуються міст-держав, і відсутнє передбачення їх занепаду. Греція завдяки тому, що вона ділилася на незалежні міста, була лабораторією для політичних експериментів. Але від часів Арістотеля до піднесення італійських міст в середні віки не було нічого такого, до чого прикладені були б ці експерименти. Багато в чому той досвід, до якого звертався Арістотель, мав більше відношення до сучасного світу, чим до будь-якого такому, який проіснував тисячу п'ятсот років після того, як була написана його книга.

Арістотель відчуває, що держава все ж обмежена в своїх виховних можливостях, в його веденні знаходяться швидшим етичні, чим дианоэтические доброчесності. Тому в «Політиці» Арістотель говорить лише про етичні доброчесності, а якщо про дианоэтических, то у зв'язку з практичним розумом. У якості такі Арістотель виділяє мужність, розсудливість, справедливість і розсудливість.

Арістотель розуміє справедливість як загальне благо. Досягненню загального блага і повинна служити політика. Досягти цієї мети не легко. Політик повинен враховувати, що людина схильна до пристрастей і що людська природа зіпсована. Тому політик не повинен ставити своєю за мету виховання етично здійснених громадян, досить, аби всі громадяни володіли доброчесністю громадянина - умінням покорятися властям і законам.

Така програма-мінімум «Політики» Арістотеля. Програма-максимум поширюється Арістотелем лише на правителів: для уміння володарювати необхідна не лише доброчесність громадянина, але і доброчесність людини, бо влада імущий має бути етично здійсненим.

Арістотель визначає державу як «форму гуртожитку громадян, що користуються відомим політичним устроєм» (III, 1), політичний же устрій - як «порядок, який лежить в підставі розподілу державних властей» (VI, 1). Політичний устрій передбачає владу закону, визначуваного філософом як «безпристрасний розум», як «ті підстави, по яких ті, що володарюють повинні володарювати і захищати дану форму державного побуту проти тих, хто її порушує» (VI, 1).

Арістотель розрізняє в політичному устрої три частини: законодавчу, адміністративну і судову. Кажучи про склад держави, Арістотель підкреслює його многочастность і не подібність частин один одному, природна відмінність складових його людей - «з людей однакових держава утворитися не може» (II, 1), а також відмінність сімей в державі.

Основа держави - громадянин. Держава складається саме з громадян. Відзначаючи, що кожен політичний устрій має своє поняття про громадянина, сам Арістотель визначає громадянина як того, хто бере участь в суді і в управлінні, називаючи це «абсолютним поняттям громадянина» (III,1). Крім того, громадяни несуть військову службу і служать богам. Отже, громадяни - ті, хто виконує військову, адміністративну, суддівську і жрецьку функції.

Держава, будучи формою гуртожитку громадян, - не єдина його форма. Інші форми - сім'я і селище. Вони передують державі, яка по відношенню до ним виступає як їх мета. Держава - энтелехия сім'ї і селища, энтелехия людини як громадянина. Арістотель визначає людину як за своєю природою політична тварина.

Більше Арістотель нічого не може сказати про стимул-реакції створення держави, для нього держава існує природно. Це означає, що філософ не може знайти специфічні закони суспільного розвитку, він навіть не підозрює про їх існування.

Перший результат прояву політичного єства людини - утворення сім'ї. Сім'я в зображенні Арістотеля неодмінно має три подвійні частини і відповідні їм три форми стосунків, «перші і самомалейшие частини сім'ї суть: пан і раб, муж і дружина, батько і діти» (I,2), а тому «в сім'ї мають місце стосунки троякого роду: панські, подружні і батьківські» (I, 2). Відповідно до цього Арістотель розрізняє в сім'ї владу панську і влада домогосподаря, перша влада - влада над рабами, друга, - над дружиною і дітьми.

Арістотель розглядає рабство як необхідне і вічне явище. З самого народження одні істоти призначені до підпорядкування, інші - до владарювання. «Природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів; в останніх тіло потужне, придатне для виконання необхідних фізичних праць, вільні ж люди тримаються прямо і нездібні для виконання подібного роду робіт; зате вони придатні для політичного життя». У раба на першому місці тіло, у вільного - душа, а душа - почало те, що володарює.

Арістотель неправильно вважає, що декілька сімей з часом утворюють селище. Насправді, як відомо, індивідуальні сім'ї виділяються з первісної общини і з групових сімей. У Арістотеля ж селище - сім'я, що розрослася, інтереси якої вже перевершують буденні потреби. З декількох селищ як їх энтелехия виникає держава. Арістотель не зміг глибоко поглянути на суть процесу генезису держави. Невірно він уявляє собі і природу державної влади. Для нього влада в державі - продовження влади глави сім'ї.

Така патріархальна теорія походження держави Арістотеля. А оскільки влада домогосподаря по відношенню до дружини і дітей, як наголошувалося, монархічна, то і першою формою політичного устрою була патріархальна монархія.

Проте патріархальна монархія - не єдина форма політичного устрою. Такі форм багато.

Арістотель перш за все розділяє держави на правильних і неправильних. По-перше уряд піклується про загальне благополуччя, в других - лише про власне благополуччя. Існують три види правильних держав: монархія, аристократія і полития (республіка) і три види неправильних держав: тиранення, олігархія і демократія. Крім того, існує безліч перехідних форм.

Хоча монархія - прадавня, «перша і сама божественна» форма політичного устрою, аристократія все ж краще за неї. При аристократії влада знаходиться в руках небагато, що володіють особистими достоїнствами; аристократія можлива лише там, де особиста гідність цінується народом. Політія - влада більшості. Більшості властива єдина загальна їм всім доброчесність - військова, тому «республіканське суспільство складається з таких людей, які за природою своєю войовничі, здібні до підпорядкування і влади, заснованої на законі, по силі якого урядові посади дістаються і бідним, аби вони були гідні».

Серед неправильних форм держави перш за все виділяється тиранення. «Тиранічна влада не згодна з природою людини». До неї Арістотель відноситься різко негативно. Друга неправильна форма - олігархія. Це влада небагато, але не гідних (як при аристократії), а багатих. Далі слідує демократія. Існують два варіанти цієї форми держави: демократія, яка заснована на законі, і демократія, при якій влада знаходиться в руках натовпу, а не закону; фактично ж влада знаходиться в руках народних лестивців-демагогів.

Кажучи про найкращий політичний устрій, Арістотель розрізняє абсолютно найкращу і реально можливу форми. Але ідеальну державу Платона Арістотель не відносить до цих форм. Проти цієї доктрини Платона Арістотель висунув три головні міркування:

1) Платон переступив межі допустимої єдності, так що його єдність навіть перестає бути державою, бо єдність держави - єдність в безлічі, а не єдність як таке, при цьому «єдність менш стисла переважно єдність більш стислого» (II, 1);

2) у Платона благо цілого не передбачає блага частин, адже він навіть у своїх вартових віднімає щастя, але «якщо воїни позбавлені щастя, то хто ж буде щасливий?» (II, 2). Вже звичайно не ремісники і не раби.

3) на відміну від Платона, який був комуністом в тій мірі, в якій бачив в приватній власності головне джерело соціальних злий і хотів її усунення, Арістотель - апологет приватної власності. Він проголошує, що «одна думка про власність приносить невимовне задоволення» (II, 1), що відміна її нічого не дасть, оскільки «загальну справу всі звалюють один на одного» (II, 1). Отже, робить вивід Арістотель, «всі думки Платона хоча надзвичайно вишукані, дотепні, оригінальні і глибокі, але при всім тім важко сказати, аби були вірні» (II, 3).

Проте власні ідеали Арістотеля вельми не визначені. У найкращій державі громадяни щасливі, їх життя досконале і сповна собі що є достатній, а оскільки помірне і середнє - найкраще, то там громадяни володіють помірною власністю. Такий середній стан і встановлює найкращу форму правління. Здавалося б, що Арістотель - демократ, що він прибічник середніх верств населення, більшості. Проте і це не так. Хитрість Арістотеля в тому, що він залишається на стороні більшості або навіть всіх громадян, заздалегідь виключивши з їх числа більшість жителів держави. Для цього філософ розрізняє істотні і неістотні, але проте необхідні частини держави. До необхідним, але неістотним частинам держави Арістотель відносить всіх трудящих, а до істотних - лише воїнів і правителів.

Арістотель прямо заявляє, що «держава, що користується найкращим політичним устроєм, не дасть, звичайно, ремісникові прав громадянина» (III, 3), що, з іншого боку, «громадяни такої (найкращого) держави не мають бути землеробами» (адже у ремісників і землеробів немає філософського дозвілля для розвитку в собі доброчесності).

Вихід з протиріччя, що створилося, Арістотель знаходить в експансії греків. Грек не має бути ні ремісником, ні землеробом, ні торговцем, але ці заняття в державі абсолютно необхідні, і місце еллінів тут повинні зайняти варвари-раби.

За програмою Арістотеля, в найкращій державі всі граждане- греки перетворюються на рабовласників, а всі народи світу - в їх рабів. Греки повинні стати володарями світу.

Висновок

Отже, Арістотель прожив славне і многотрудне життя. Завданням його філософії було ніщо інше, як самосвідомість еллінської культури. Він був найбільшим учнем Платона і знаменитим вчителем Олександра Македонського.

Одного дня деякого ієзуїтського професора XVIII століття запросили поглянути в телескоп і переконатися, що на Сонці є плями, він відповів астрономові Кирхеру: «Марно, син мій. Я двічі читав Арістотеля від початку до кінця, і я не виявив у нього жодного натяку на плями на Сонці. А, отже, таких плям немає».

Існувала легенда, що Арістотель, будучи не в змозі вирішити проблему сильних приливів і відливів в протоці Евріп, що відділяє острів Евбею від Беотії, кинувся в нього.

«Шукати істину - і легко і важко, бо вочевидь, що ніхто не може ні цілком її спіткати, ні повністю її замінити, але кожен додає помалу до нашого пізнання природи, і з сукупності всіх цих фактів складається велична картина». Ці слова Арістотеля вигравійовані на будівлі Національної академії наук у Вашингтоні.

Цицерон так говорив про Арістотеля: «Арістотель, безумовно, перший серед філософів, окрім Платона».

У той час жили і працювали багато філософів: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт, Парменід, Платон, Піфагор, але Арістотель, учень Платона в цьому списку займає одне з провідних місць.

Грецька філософія зростає на грунті замкнутої в собі національної культури, вона є чистий продукт грецького духу. Вона починається з відособлення потреби до пізнання, обертається виключно біля вільного від побічних цілей прагнення до знання і закінчується в особі Арістотеля частиною загальної теорії науки, частиною зображенням розвинутої звідси системи наук. Енергія цього чисто теоретичного інтересу згасає в подальший час і частково зберігається лише в скромних роботах по окремих позитивних науках. У філософії ж, навпаки, виступає на перший план практичне питання про життєву мудрість: знання не шукає більше ради знання, але - лише, як засіб для правильних буд життя.

Список літератури

1. Асмус В.Ф. Антічная філософія. - М., 1998г.

2. Історія філософії: Підручник для вузів / Ст Ільін. - СПБ.: Пітер, 2003г.

3. Рассел Б. Історія західній філософії. - Новосибірськ: Вид-во НГУ, 1999г.

4. Філософія: Підручник для студентів технічних вузів / Під ред. І.Я. Копилова і В.В. Крюкова. - Новосибірськ: Вид-во НГТУ, 2002г.

5. Чанишев А.Н. Курс лекцій з древньої і середньовічної філософії. М., 1991г.

6. Чанишев А.Н. Філософія стародавнього світу: Підручник для вузів. - М., 2001г.

7. Чанишев А.Н. Історія філософії Стародавнього світу: Підручник для вузів. - М.: Академічний Проект: 2005г.