Антична філософія

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ФІЛОСОФІЇ

НА ТЕМУ: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ.

План

Вступ

Світоглядні основи виникнення античної філософії

Атомістичне та ідеалістична трактовка буття в філософських концепціях Демокріта і Платона

Проблема взаємовідносин особи та суспільства в філософії софістів і Сократа.

Висновок

Література

Вступ

Філософське мислення починає формуватися в Античній Греції приблизно в VII-VI ст. до н.е. У суспільстві в цей час відбуваються великі зміни. Майнова нерівність спричиняє за собою поглиблення соціальної диференціації. Процес формування нового класу пришвидшується, зокрема, розвитком ремесел і торгівлі. Відбувається поступове розкладання родового суспільства й обмеження влади родової знаті. Рабство в порівнянні з часами Гомера набуває нових форм. Його патріархальність поступається місцем новим формам. Суспільний клас рабовласників, пов'язаний із господарським розвитком, захоплює політичну владу і встановлює тиранію. Зі зростанням економічної і політичної сили цього класу розвивається і грецька культура.

У VIII і VII ст. інтенсивно здійснюється і грецька колонізація. Вона поширюється як на північний схід (острови і малоазійське узбережжя), так і на захід (зокрема, на Сицилію і Південну Італію). Грецькі поселення запроваджують не тільки торгівлю і ремесла, але поступово висуваються і як центри культури й освіти. Це стосується, зокрема, тих колоній, що були засновані на малоазійському узбережжі в VII і VI ст. до н.е. Серед них особливе місце займають Мілет і Ефес, що і стають центрами розвитку філософії.

Перші ознаки філософського осмислення світу можна знайти вже у творах Гомера, хоча по своїй міфологічній формі вони ще далекі від «раціоналізму», властивого грецької філософії. Гомер говорить про три першопричини, що можна у вважати першоосновами світу, і називає їх Ніке, Океанос і Тетис.

Спроба пояснення виникнення світу міститься й у працях Гесіода. Відповідно до Гесіоду, основою усього є хаос, що розуміється як необмежена, безформна маса, яка містить у собі всі можливі потенції. З нього ж виникають правихідні форми буття. З одного боку, це Гея (Земля) і Ерос (визначена життєва сила), з іншого боку - це Еребос (тьма) і Ніке (ніч) як визначальна, правляча сила.

З них потім виникають Уран (зоряне небо), Етер (Ефір), світло, і поступово інші божества.

Такий світогляд можна розглядати як проміжну ланку між релігійно-міфологічними уявленнями і спробами створення наукової картини світу. На цих спробах власне і зароджується феномен грецької філософії. Філософські розмірковування в цьому випадку виступають як спроба дати обґрунтоване і зрозуміле пояснення питання космогонії (походження всесвіту) і космології (його складу і будови) не посилаючись на надприродні сили. Тобто мілетська, а потім -іонійська і елеатська школи стали в цих умовах оплотом стихійного матеріалізму. Цей матеріалізм, звичайно ж не являв собою стрункої системи, а отже і не міг бути визнаним мислячими сучасниками "істиною в останній інстанції". Подальший розвиток філософської думки відбувається двома ззовні протилежними, але водночас взаємопов'язаними шляхами: шляхом подальшого обґрунтування (і ускладнення) матеріалістичної картини світу (Демокрит) та шляхом відходу від матеріалістичних поглядів на користь поглядів ідеалістичних (Платон). Жодна з цих тенденцій не перемогла, та мабуть і не могла перемогти, іншу. Питання про первинність матерії чи духу залишається основоположним питанням філософської думки і в наші дні.

1. Світоглядні основи виникнення античної філософії

Космологічний натуралізм - філософська течія, що намагалася пояснити походження і будову всесвіту з позицій стихійного матеріалізму, згідно з яким природа виступає як єдиний, універсальний принцип всього існуючого, що виключає будь-яку потойбічну, надприродну силу. Космологічний натуралізм був першим різновидом матеріалістичних уявлень філософів давньої Еллади. Він притаманний філософським школам, що увійшли в історію під назвою мілетської, іонійської і елеатської.

Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше свідомо було поставлене питання про першооснови всього існуючого. І хоча філософія в цей період подає, власне, сукупність усіх видів і форм пізнання (як теоретичного, так і практичного), головний інтерес усіх представників мілетської школи охоплює визначене коло проблем. На першому місці тут стоїть питання про сутність світу. І хоча окремі представники мілетської школи це питання вирішують по-різному, їхні погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у визначеному матеріальному принципі. Тому можна сказати, що ця перша грецька філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму. Взагалі питання про взаємне відношення матеріального і духовного принципів, природно, ще не ставився, воно було сформульований пізніше. Представники цієї школи інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом із стихійним матеріалізмом у мисленні цих філософів виявляється і «наївна» діалектика, за допомогою зрозумілих засобів якої вони прагнуть осягнути світ у динаміці його розвитку.

Стихійний матеріалізм мілетських філософів був подоланням старих релігійно-міфологічних уявлень про світ. На основне питання попередньої космогонії про першопричину світу вони давали, на відміну від усіх міфологічних концепцій, цілком матеріалістичну відповідь, хоча ще і наївну.

Перший з мілетських філософів - Фалес з Мілета - жив приблизно в 640-562 р. до н.е. Походив він із багатої сім'ї і крім теоретичних досліджень займався торгівлею і політичною діяльністю. Отримав гарну освіту. Це стало можливим завдяки розвитку Мілета, а також його вигідному положенню і торговим контактам. Мілет підтримував торгові зв'язки з Єгиптом, Персією й Індією. Сам Фалес дуже багато подорожував і збирав усі доступні відомості і знання. Цікавився, зокрема, астрономією, геометрією й арифметикою. Вавілонська освіта дала йому можливість познайомитися з роботами халдейських учених.

Основою всього існуючого Фалес вважав воду. Ця думка з'являється вже в дофілософській космогонії. Проте підхід Фалеса цілком від неї відмінний. Воду він розумів не як конкретну форму або персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне зосередження матерії. З огляду на математичні успіхи Фалеса, можна думати, що до визначення води як основи всього існуючого він підійшов, виходячи з матеріальної розмаїтості шляхом методу абстракції.

У праоснові Фалеса, у «безкінечній воді», міститься і потенція подальшого розвитку. Все інше виникає шляхом «згущення» або «розрідження» цієї першоматерії. У цьому суперечливому розумінні розвитку можна побачити визначну тягу до діалектичної інтерпретації дійсності.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксимандр (611-546 до н.е.). Подібно Фалесу, він стихійно тяжів до матеріалізму. Зважаючи на все, був він учнем Фалеса.

По збережених фрагментах можна судити, що, подібно Фалесу, він насамперед вивчав природу. У нього можна знайти думки, що поглиблюють і розвивають погляди Фалеса, зокрема в області астрономії. На відміну від Фалеса він не приділяв великої уваги геометрії. Якийсь час Анаксимандр жив на острові Самос, де визначну частину життя провів і Піфагор. Свої погляди він, певне, об'єднав у суцільну систему, у вигляді якої їх і викладав.

Найбільш цікавою із його астрономічних поглядів є думка про те, що «Земля вільно підноситься, не будучи нічим пов'язана, і утримується, тому що вона однаково віддалена звідусіль». Тут міститься зародок геоцентричного погляду на всесвіт. Він також говорить про те, що Земля знаходиться в постійному вічному обертальному русі, що служить джерелом тепла і холоду.

У Анаксимандра зустрічається проблематика, що Фалес лише абстрактно позначає, - проблематика виникнення і формування життя: «Перші тварини зародилися у вологому і мали на собі покров із шипами. Але коли вони виростали, виходили на сушу і, коли покров ламався, жили ще деякий час». Спроможність життя приписується тут безпосередньо визначеному виду матерії. Цей погляд, характерний для представників мілетської школи, можна визначити як гілозоїзм. Відповідно до нього, уся матерія жива. Таким проявом стихійного матеріалізму є той факт, що Анаксимандр до природного ряду розвитку тварин відносить і людину.

Думки Анаксимандра, таким чином, поглиблюють стихійно-матеріалістичні положення мілетської школи, і зокрема її орієнтацію на діалектику.

Третім видатним мілетським філософом є Анаксимен (585-524 до н.е.). Він був учнем і послідовником Анаксимандра. Подібно Фалесу й Анаксимандру, Анаксимен вивчав астрономічні явища, що, як і інші природні явища, він прагнув пояснити природним чином.

У визначеному змісті він зміцнив і завершив тенденцію стихійного старогрецького матеріалізму пошуків природних причин явищ і речей. Прихильники подібних поглядів у своїй більшості були представниками прогресивних суспільних верств, а їхні думки формують ядро нового світогляду, що виникає в боротьбі проти старого релігійно-міфологічного. Саме тому вони вважають природне пояснення природних явищ важливою задачею і прикладають у цьому напрямку багато зусиль.

З цього погляду Анаксимен, як раніше Фалес і Анаксимандр, висуває і вирішує питання про основну причину буття і дії, про те, що є основою світу. Він, як і його попередники, першоосновою світу вважає визначений вид матерії. Такою матерією він вважає необмежене повітря. З повітря потім виникає все інше.

Розрідження повітря призводить до виникнення вогню, а згущення викликає вітри - хмари - воду - землю - камені. Згущення і розрідження розуміються тут як основні, взаємно протилежні процеси, що беруть участь в утворенні різноманітних станів матерії. Природне пояснення виникнення і розвитку світу Анаксимен поширює і на пояснення походження богів.

Анаксимен уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, «постійно коливається, тому що якби воно не рухалося, "те і не змінювався б настільки, наскільки воно змінюється⁵.

Анаксимен є останнім представником натурфілософії мілетської школи. Як очевидно, ця школа прагнула матеріалістично пояснювати світ, його окремі явища, його загальний принцип або основу.

Вчення мілетської школи було дуже популярним, так як являло собою просту і логічно виважену космологічну модель всесвіту. Незабаром вчення мілетської школи розповсюдилося на усе іонійське узбережжя. Тому послідовники мілетської школи увійшли в історію філософії під загальним терміном "іонійська школа".

Найбільш яскравим представником іонійської школи кінця VI - початку V ст. до н.е. був Геракліт (540 - 480 до н.е.). Про його життя збереглося досить багато (в порівнянні з його попередниками) відомостей. Він виступав як оратор, безкомпромісний критик. Діоген Лаєртський з посиланням на Антисфена каже, що він "уступив своєму братові царську владу" (посаду базилевса, котру наслідували члени роду Геракліта).

З праць Геракліта збереглося приблизно 130 фрагментів. Серед них є фрагменти, що пояснюють природні явища. Сонце, відповідно до них, так велико, як нам воно здається, і, «коли б не було Сонця, була б ніч, незважаючи на те що існують зірки». Природним чином він пояснює й інші природні явища. Так, Геракліт думає, що «грім виникає шляхом сутички вітрів і хмар і проникнення вітрів у хмари; блискавки утворюються запаленням випарів, а зірниця - загоранням хмар». Зі збережених думок Геракліта для нас найважливіші ті, що належать до засобу пояснення сутності і розвитку світу як цілого. Основою усього Геракліт вважає вогонь. У розумінні Геракліта, вогонь, з одного боку, подібний праматері!" у представників мілетської школи і є як першоосновою світу (архе), так і основним елементом (стойхейрон). З іншого боку, це поняття в Геракліта, являє і визначений методологічний принцип. Вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних змін.

Гераклітова стихійна діалектика дуже тісно пов'язана з його природним матеріалізмом і глибоко пронизує його. Разом з однозначним підкресленням матеріальної основи всякого буття і з констатацією безкрайості цього матеріального принципу ми знаходимо в Геракліта і думку, що підкреслює безкраїсть матерії в історичному змісті слова й очевидне пояснення її нествореності: «Цей світ, що для усіх не створив ніхто з богів або людей, але завжди був, є і є вічно живим вогнем, що розпалюється відповідно до міри і угасає відповідно до міри».

Фундатором елеатської школи був Парменід (близько 540-470 до н.е.). Він був ще й учнем Ксенофана. Згідно Діогену Лаєртському, він був також учнем Анаксимандра; великий вплив зробив на нього піфагорієць Аміній. По своєму змісту філософські погляди Парменіда ближче усього поглядам Ксенофана.

До помітних подій життя Парменіда належить його подорож в Афіни, що він разом із Зеноном почав вже в зрілому віці.

Свої погляди і філософські думки Парменід викладав і у віршах, у котрих дуже часто використовуються метафори й алегорії. Його основна праця «Про природу» викладена в алегоричній формі, де розповідається про те, як молода людина приходить до богині, що і повідомляє їй істину про світ.

Парменід бачить дуже різке розходження між справжньою істиною (алетейа), що є продуктом раціонального освоєння дійсності, і думкою (докса), що спирається на почуттєве пізнання. Почуттєве пізнання нам дає уява, це лише стан речей, що здається, і з його допомогою не можна осягнути їхню справжню сутність. Парменід доводить переваги раціонального пізнання перед почуттєвим. Вирішення питання про почуттєве і раціональне пізнання у Парменіда (так само як і в Ксенофана) є скоріш логічним наслідком його підходу до розуміння світу. Основним для нього, як і для всієї елеатської школи, є наука про буття, про те що існує.

З дійсного світу, з області буття Парменід (а після нього й інші представники елеатської школи) цілком виключає рух. Поняття розвитку в тому змісті, у якому воно вживається в іонійській школі, і зокрема Гераклітом, Парменід піддає гострій критиці і називає порожнім ім'ям.

Чому Парменід відхиляє рух і розвиток? Відповідь на це питання випливає з його характеристики відношення буття і небуття: «Варто говорити і думати, що існуюче є, тому що буття є, у той час як нічого іншого немає». Хотіти щось перемістити, за Парменідом, означало б помістити його на місце іншого існуючого, а це неможливо, тому що одне існуюче вже там знаходиться. Звідси існуюче є наповненим і нерухомим.

Найбільше яскравим учнем Парменіда був Зенон. Народився він у Елеї, і його акме припадає на період біля 460 р. до н.е. Все життя Зенон прожив (не рахуючи подорожі в Афін) у рідному місті. У своїх працях він захищав і уточнював систему аргументації Парменіда. Платон вважав його одним із мудріших греків, а Аристотель говорив про нього як про винахідника діалектики. Як і Парменід, Зенон активно брав участь у політичному житті і суспільних справах свого міста. По поглядах він стояв на стороні елеатської аристократії, евпатридів.

Відповідно до принципів елеатської школи Зенон також розриває почуттєве і раціональне пізнання. Правдивим він однозначно визнає раціональне пізнання, почуттєве ж веде до нерозв'язних протиріч. Зенон прославився саме з'ясовуванням протиріч між розумом і почуттями. Свої погляди він викладав у формі діалогів, побудованих особливим методом, що зараз можна назвати методом суперечок.

Спочатку він пропонує правильне твердження, протилежне тому, що він хотів довести. Потім раціональною аргументацією він доказував, що ця передумова веде до нерозв'язних протиріч і що правдивим повинно бути протилежне твердження.

Незважаючи на метафізичний підхід, філософія елеатів виявила ряд проблем, що істотно вплинули на подальший розвиток філософського мислення. Так, у їхньому вченні ми зустрічаємося з порівняно чітким уявленням про буття (тобто про існуюче) і визначеними принциповими підходами до питання про пізнаванність світу (пізнання - гносіс; звідси гносеологія). їхнє розрізнення почуттєвого і раціонального пізнання тісно пов'язано з розрізненням «сутності» і «явища». Але така ж непереборна,, незбагненна межа, що проходить між почуттєвим і раціональним пізнанням, відповідно до їхніх поглядів, проходить і між сутністю і явищем.

У області засобу розмірковувань (у сучасних термінах - методології філософського мислення) великим внеском елеатів є прагнення до осмислення дійсності за допомогою понятійного апарата. (Мова йде про проблематику, актуальну і нині.) Весь наступний розвиток філософського мислення випробував на собі їхній істотний вплив в області аналізу основних понять, за допомогою яких тодішні філософи прагнули відбити, зрозуміти об'єктивно існуючий світ.

2. Атомістична та ідеалістична трактовка буття в філософських концепціях Демокріта і Платона

Проблема співвідношення і первинності духу і матерії є основоположною проблемою філософського мислення, а поставили її давньогрецькі філософи, чіткий розподіл яких на два табори: матеріалістів і ідеалістів можна віднести вже до V - IV ст. до н.е. Найбільш видними представниками матеріалістичної та ідеалістичної філософської течій цього часу були Демокріт та Платон відповідно.

Демокріт (близько 460-370 до н.е.) походив зі знатного сімейства в Абдерах. Успадкував значний маєток, що і дозволило йому цілком присвятити себе науці.

По переказах, він учився в халдейських магів, що лишив в Абдерах перський цар Ксеркс.

Був учнем Левкіппа і учився в Анаксагора. Багато подорожував. Метою його мандрівок було знайомство з ідеями мислителів у далеких країнах. Поза сумнівом, він відвідав Персію, Єгипет, Вавилон і області навколо Червоного моря. Під час подорожей він помітно поглибив свою освіту в природознавстві, астрономії й особливо в математиці.

Демокріт за своє довге життя набув величезної кількості знань. Його праці являють щось на зразок енциклопедії пізнання того часу.

Найбільш відомою частиною вчення Демокріта є вчення про атоми. Атоми, на думку філософа, самі по собі незмінні, були, є і є постійно тими ж самими, тому що «не можуть терпіти ті зміни, в існуванні яких переконані всі люди. Так, говорить Демокріт, "жодний атом не нагрівається і не охолоджується і тому не висихає і не зволожується і тим більше не стає білим або чорним і взагалі не приймає яких-небудь властивостей, тому що він ніяким чином не змінюється». Концепція атомізму містить, таким чином, уявлення про вічність і нествореність матерії.

Якісно новим в античному мисленні є Демокритово розуміння безкрайості, вічності і нествореності всесвіту, переконаність в існуванні безкінечної множини світів, що виникають і гинуть.

Демокріт говорив, що світи незліченні і що вони відрізняються розмірами. У деяких із них немає сонця і місяця, а в деяких світах вони більш багаточисельні. Відстані між світами не однакові, десь світів більше, десь менше, деякі ростуть, інші перебувають у розквіті, а інші гинуть, десь виникають, а десь занепадають. З цього випливає, що немає істотної різниці між світом, у якому ми живемо, і іншими світами. Світ, у якому ми живемо, відрізняється від інших (незліченних) світів лише тим, що «перебуває в розквіті».

Демокріт цілком в новий спосіб вирішує питання про відношення матерії і руху. У мілетських філософів це питання ще навіть не виникало, у елеатських проблема руху стає однією з основних. Проте можливість руху у елеатів суперечить основній характеристиці повного існуючого.

Рухи властиві атомам у природному стані. При цьому вони зштовхуються один з одним, завдяки цьому вони з'єднуються, і з цього виникає усе те, що є і що ми бачимо. Цей рух, за Демокрітом, не мав початку. Рух, таким чином, властивий атомам і передається сутичкою, і рух в цьому розумінні є основним джерелом розвитку.

Варто сказати, що у Демокріта (як і в інших атомістів) мова йде про рух чисто механічний. Демокріт думав, що первинний рух ніколи не був наданий атомам, він, говорячи сучасною мовою, є основним засобом їх існування.

Розуміння світу в Демокріта тісно пов'язано з основними принципами його вчення про буття і його розуміння відношень між явищами. Тут Демокріт був прихильником суворої необхідності. Розвиток Всесвіту, порядок світу, усе в сутності визначене механічним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування «випадку». І сам «випадок» пояснюється відсутністю каузального пояснення, незнанням причин визначеного явища. Це поняття необхідності є наслідком визначеної метафізичної абсолютизації механічної причинності. (Саме цей момент був головним предметом критики одного з видатних представників древньої атомістики - Епікура.)

Демокрітове розуміння причинності як абсолютної необхідності не має, проте, як підкреслював Аристотель, нічого спільного з телеологією і спрямовано саме проти телеологічної інтерпретації дійсності.

Послідовний матеріалізм у розумінні природи і світу призвів Демокріта до атеїзму. У цій області він близький до древньої атеїстичної традиції грецької філософії. «Розумом видумали люди божественні справи». У відповідності зі своїм вченням він дає матеріалістичне пояснення виникнення богів: люди видумали богів тому що, говорить Демокріт, древні люди, бачили дивні явищ грім, блискавку, зірниці, зближення зірок, боялися і думали, що боги є причиною цих речей.

Матеріалізм Демокріта не тільки виходив із древньої традиції грецького філософського мислення, але і був тісно пов'язаний із розвитком наукового пізнання і суспільної практики.

Демокріт, так само як більшість великих мислителів того часу, займався математикою, фізикою, астрономією, риторикою й етикою. Можна припустити, що Демокріт під час свого навчання в Афінах познайомився з математичними ідеями Піфагора. Проте його філософська і політична орієнтація подавала повну протилежність піфагореїзму.

По назвах математичних праць Демокріта можна судити про те, що в області математичної абстракції він досяг високого рівня. Не випадково і те, що атоми характеризувалися їм властивостями, що саме в цей час інтенсивно досліджувалися геометрією. Праці Демокріта є черговим підтвердженням тісного зв'язку філософського матеріалізму з античною наукою.

Видатний ідеолог давньогрецького ідеалізму Платон (427-347 до н.е.) - син афінського громадянина. По своєму соціальному походженню належав до афінської рабовласницької аристократії і тому був своєю людиною в кружку Сократа. У молодості був слухачем кружка послідовника Геракліта - Кратіла, де познайомився з принципами об'єктивної діалектики, на нього також вплинула і тенденція Кратіла до абсолютного релятивізму. Коли у віці 20 років Платон готувався брати участь у змаганні як автор трагедії, випадково перед театром Діонісія він почув дискусію, що вів Сократ. Вона настільки його захопила, що він спалив свої вірші і став учнем Сократа (хоча і не перестав бути поетом). Платон розділяв із усім кружком Сократа відразу до афінської демократії. Після осуду і смерті Сократа, у період, коли демократи знову повернулися до влади, Платон відправляється до одному зі старших учнів Сократа - Евкліду - у Мегару, що була традиційною суперницею Афін. Незабаром, проте, він повертається в Афін і бере участь у її громадському житті.

У Афінах Платон інтенсивно працює в області філософії. Під час своїх мандрівок він познайомився з піфагорійською філософією, що вплинула на нього в багатьох відношеннях. У цей же період ІІлатон у саду, присвяченому напівбогу Академу, засновує свою власну філософську школу - Академію, що стає центром античного ідеалізму.

У працях Платона своєрідним засобом відбиті майже всі елементи старих ідеалістичних філософських вчень. Проте в порівнянні з ними філософія Платона є якісно більш високим щаблем розвитку ідеалістичної думки. Ідеалізм до Платона виявлявся лише «у натяках» і багато в чому мав інтуїтивний характер. Платон же створює раціональну ідеалістичну систему з раціонально обґрунтованими принципами.

Основне питання філософії він вирішує однозначно - ідеалістично. Матеріальний світ, що нас оточує і який ми пізнаємо своїми почуттями, є, за Платоном, лише «тінню» від світу ідей, тобто матеріальний світ вторинний. Всі явища і предмети матеріального світу нетривкі, виникають, гинуть і змінюються (і тому не можуть бути справді існуючими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. За ці властивості Платон визнає їх справжнім, дійсним буттям.

Платон пояснює, наприклад, подібність всіх існуючих у матеріальному світі столів наявністю ідеї столу у світі ідей. Всі існуючі столи - лише тінь вічної і незмінної ідеї столу. Ідею Платон відриває від реальних предметів (одиничних), абсолютизує і проголошує апріорною стосовно них же. Ідеї суть справжні сутності, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього, об'єктивні, матеріальний світ їм лише підпорядкований. У цьому - ядро об'єктивного ідеалізму. Платона (і раціонального об'єктивного ідеалізму взагалі).

Між світом ідей, як справжнім, реальним буттям, і небуттям (тобто матерією як такою, матерією в собі) існує, по Платону, уявне буття, похідне буття (тобто світ дійсно реальних, чуттєво сприйманих явищ і речей), що відокремлює справжнє буття від небуття. Дійсні, реальні речі являють собою сполуки апріорної ідеї (справжнього буття) із пасивною, безформною матерією (небуттям).

Відношення ідеї (буття) і реальних речей є важливою частиною філософського вчення Платона. Почуттєво сприймані предмети не що інше, як подоба, тінь, у яких відбиті визначені зразки - ідеї. У Платона можна зустріти і твердження протилежного характеру. Він говорить, що ідеї присутні в речах. Це відношення ідей і речей, якщо його інтерпретувати відповідно до поглядів Платона останнього періоду, відкриває визначену можливість руху до ірраціоналізму.

Багато уваги Платон приділяє, зокрема, питанню «ієрархії ідей». Ця ієрархія подає визначену упорядковану систему об'єктивного ідеалізму. Вище усього стоїть, за Платоном, ідея красоти і добра. Вона не тільки перевершує усе реально існуюче добро і красоту тим, що досконала, вічна і незмінна (так само, як і інші ідеї), але і стоїть вище інших ідей. Пізнання, або досягнення, цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повноцінності життя.

Гносеологічні й онтологічні погляди Платона перегукуються з його поняттям душі. Душа безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, але існує споконвіку. Тіло однозначно підпорядковується їй. Складається вона з трьох ієрархічно упорядкованих частин. Вищою частиною є розум, потім йдуть воля і шляхетні бажання і, нарешті, третя, сама нижча частина - потяги і чуттєвість. Відповідно до того, яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на шляхетне, або на дурне і низьке. Душі, у яких переважає розум, підтримуваний волею і шляхетними устремліннями, просунуться найбільш далеко в процесі спогадів. «Душа, що побачила усього більше, потрапляє в плід майбутнього шанувальника мудрості і красоти або людини, відданій музам і любові; друга за ній - у плід царя, що додержується законів, у людину войовничу або владну; третя - у плід державного діяча, хазяїна, добувача; четверта - у плід людини, що ретельно займається лікуванням тіла; п'ята передбачає життя віщуна; шоста здобуде славу в поезії або іншій якийсь області імітації; сьома - визначає бути ремісником або хліборобом; восьма буде софістом або демагогом, дев'ята - . тираном».

Послідовним ідеалізмом відрізнялися і космологічні уявлення І! талона. Він відкидає вчення про матеріальну сутність світу. Свої погляди по цьому питанню він викладає в діалозі «Тімей», що припадає на останній період його творчості. Космос «тільки один», він не вічний, тому що був створений. Він кінцевий і має форму кулі. Центром космосу є Земля, оточена планетами і нерухомими зірками, що знаходяться на сьомій віддаленій сфері. Небесні тіла Платон вважає одухотвореними істотами, богами. І рух небесних планет викликаний саме їх душами. Творець, що його Платон називає деміургом, надав світу визначений порядок і послідовність.

3. Проблема взаємовідносин особи та суспільства в філософіі софістів і Сократа

Софiстична фiлософiя

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну концепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко визначити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр. до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим точкам зору.

Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використовує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ``людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують'`. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що ``Протагор . мiрою називає критерiй, речами - справи , що людина є критерiй усiх справ, дiянь'`. Повне роз'`яснення концепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi задуманої справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може слугувати джерелом знання, а не ``нус'`, ``абстрактне мислення'`, ``iдея'`.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв молодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху виникнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, питання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розмежування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядання, усвiдомлення сутi буття.

Фiлософiя Сократа

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношення до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони ``продавали знання за грошi кому завгодно'`.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вивчення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. ``Пiзнай самого себе'` - такою є головна теза сократiвського фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд записування своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв поняття ``дiалектика'` (вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики, як ``мужнiсть'`, ``розсудливiсть'`, ``доброта'`, ``краса'` тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмовникiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як конкретного та iндивiдуального iснування (``краси'` взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.), Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: ``Я вiчно блукаю i не знаходжу виходу'`.

Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв (``досократики'`) свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину - ``одну з'` частинок Космосу. Сократ же вирiзняє людину, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення ``людина-свiт'`.

Висновок

Початок грецької філософії був пов'язаний, насамперед, з теорією розчинення людини у всесвіті, пояснення всесвіту, як системи, що не потребує ніяких надприродних сил, але (і в цьому парадокс) сама виступає як певна надприродна сила, обґрунтованого пояснення якої перші грецькі філософи - представники мілетської школи дати не могли.

Космологічний натуралізм іонійців, елеатів, Демокрита (їхня безпосередня спрямованість на природне буття, в якому людина немовби розчинюється) заводив в нігілістичні хащі. Гераклітівська діалектика, наприклад в інтерпретації Кратіла (друга половина V -- початок IV ст. до н. є.), вироджується в релятивізм, оскільки все стає настільки плинним, що поки вимовляється назва речі, вона змінюється і вже цій назві не відповідає. У елеатів уся конкретність буття (світ, яким він постає у гадці) перетворюється па ілюзію. Немала частка суб'єктивізму є і в Демокрита, оскільки в нього у світі «немає нічого, крім атомів і порожнечі». Тим-то космологічний натуралізм ставить грецьку античну філософію на поріг нової кризи, що готова вибухнути через відсутність в античному Космосі певного центруючого «ядра», упорядковуючого центру. І на роль такого «центру» починає претендувати людина, яка до цього була скромною «частиною» космічного «цілого», жорстко підпорядкованою (як і будь-яка «частина») цілому.

Ідеї Платона (як і атоми Демокрита) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного, ніякого «психологізму». Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд» платонізму зберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.

Так виникає природничо-натуралістична тенденція арістотелізму, яка виявляється в підкреслюваному логіко-раціоналістичному спрямуванні аргументації, в заміні поетично-діалогічної форми викладу монологічним трактатом. Проте, відкидаючи платонівський відрив загального (ідей) від одиничного, внаслідок чого зв'язок ідей з одиничними речами і набуває містично-міфологічного характеру, Аристотель врешті-решт здійснює аналогічний відрив форми від матерії, яка внаслідок цього виноситься «назовні». Джерело руху набуває характеру незалежної від матерії «форми форм», «першодвигуна», який цілком логічно трансформується в ідею Бога, а сама філософія набуває характеру «божественної науки» (Арістотель), по суті теології, хоча сам Аристотель цього терміна не вживає.

Таким чином, розвиток грецької філософії являє собою поступовий рух від стихійного матеріалізму до більш складних і розгалужених систем. Подальший розвиток філософії (філософія еллінізму, римська філософія) увібрав багато ідей мислителів Еллади; трансформуючись і видозмінюючись вони пройшли потім через середньовіччя, Новий час, а основні філософські проблеми (насамперед проблема первинності духу чи матерії) дійшла й до сьогодення.

Література

Бичко А.К., Бичко І. В., Табачковський В.Г. Історія філософії. - К._? 2001.

Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. - М., 1988.

Вунд В. Введение в философию. - М., 1998.

Джохадзе А.Г. Основные проблеми античной философии. - М., 1988.

Жюль К.К. Методы научного познания. - К. 2001.

История античной философии. - М., 1989.

История философии в кратком изложении / под ред. И.И. Богута. М., 1991.

Пролеев В.В. Античный мир: философия, история, культура. - М., 2000.

Філософія: Навч. посібник / а ред. І.Ф. Надольного. - К., 1997.