Основне питання філософії

Основне питання філософії

Вступ

Уже давно було помічено, що філософська думка тісно пов'язана з тим або іншим співвіднесенням духу й природи, думці й дійсності. І справді, увага філософів постійно прикуто до різноманітних відносин людини як істоти, наділеного свідомістю, до об'єктивному, реальному миру, пов'язане із з'ясуванням принципів практичних, пізнавально-теоретичних, художніх і інших способів освоєння миру. Залежно від того, як філософи розуміли дане співвідношення, що приймали за вихідне, визначальне, зложилися два протилежних напрямки думки. Пояснення миру, виходячи з духу, свідомості, ідей, одержало назву ідеалізму. У ряді моментів він перегукується з релігією. Філософи ж, що брали за основу природу, матерію, об'єктивну реальність, що існує незалежно від людської свідомості, примикали до різних шкіл матеріалізму, багато в чому родинного по своїх установках науці, життєвій практиці, здоровому глузду. Існування цих протилежних напрямків - факт історії філософської думки.

Однак вивчаючу філософію, а часом і тим, хто професійно працює в даній області, буває нелегко зрозуміти, чому й у якому саме змісті питання про співвідношення матеріального і духовного є для філософії основним і чи не так це насправді. Філософія існує більше двох з половиною тисяч років, і нерідко бувало так, що протягом довгого часу це питання чітко не ставилося, не обговорювався філософами. Полярність "матеріальне - духовне" те виступала чітко, те відступала в тінь. Її "стрижнева" роль для філософії була усвідомлена не відразу, для цього потрібні були довгі століття. Зокрема, вона чітко виявилася й зайняла принципове місце в період формування властиво філософської думки (XVII-XVIII століття), її активного відмежування від релігії, з одного боку, і від конкретних наук - з іншої. Але й після цього філософи далеко не завжди характеризували співвідношення буття й свідомості в якості основного. Не секрет, що більшість філософів не вважало в минулому й не вважає зараз своєю найважливішою справою рішення саме даного питання. На перший план у різних навчаннях виносилися проблеми шляхів досягнення щирого знання, природи морального боргу, волі, людського щастя, практики й ін. Французький мислитель XVIII століття К. А. Гельвеций найважливішою справою, великим покликанням філософії вважав рішення питання про шляхи досягнення людьми щастя. По переконанню нашого співвітчизника Д. И. Писарєва (XIX століття), головна справа філософії - вирішувати завжди насущний "питання про голодних і роздягнених людей; поза цим питанням немає анічогісінько, про що коштувало б піклуватися, міркувати, клопотати". Французький філософ XX сторіччя Альбер Камю вважає самої животрепетної проблему змісту людського життя. "Є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема-проблема самогубства. Вирішити, коштує або не коштує життя того, щоб неї прожити, - значить відповістити на фундаментальне запитання філософії. Все інше - чи має мир три виміри, чи керується розум дев'ятьма або дванадцятьма категоріями - другорядне".

Але чи може розглядатися в якості основне питання, що взагалі не формулюється більшістю філософів? Може бути, він уводиться post factum (заднім числом) з метою класифікації філософських позицій і напрямків? Одним словом, особливе місце у філософії питання про відношення духовного і матеріального не очевидно, його потрібно пояснити, теоретично обґрунтувати.

Принаймні ясно одне: питання про відношення свідомості й буття не перебуває в одному ряді із численними конкретними питаннями. Він носить інший характер. Може бути, це взагалі не стільки питання, скільки значеннєва спрямованість філософської думки. Важливо зрозуміти, що полярність "матеріальне - духовне", "об'єктивне - суб'єктивне" становить якийсь "нерв" будь-якого конкретного філософського питання або міркування, незалежно від того, чи віддають собі в цьому звіт ті, хто філософствують. Притім ця полярність далеко не завжди виливається в питання, а з перекладом у таку форму розростається в безліч взаємозалежних між собою питань.

Протистояння й разом з тим складна взаємодія буття й свідомості, матеріального і духовного виростає із всієї людської практики, культури, пронизує їх. От чому ці поняття, значимі лише в парі, у їхній полярній співвіднесеності, охоплюють усе поле світогляду, становлять його гранично загальну (універсальну) основу. Справді, найбільш загальними передумовами людського існування служать наявність миру (насамперед природи), з одного боку, і людей - з іншої. Все-таки інше виявляється похідним, осмислюється як результат практичного й духовного освоєння людьми первинних (природних) і вторинних (суспільних) форм буття й взаємодії людей між собою на цій основі.

З різноманіття відносин "світ - людина" можна виділити три основних: пізнавальні, практичні й ціннісні відносини.

У свій час І. Кант сформулював три питання, що мають, за його переконанням, принципове значення для філософії в найвищому "всесвітньо-цивільному" її змісті: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися?

Ці три питання саме й відбивають три зазначених типи відносин людини до миру. Звернемося насамперед до першого з них.

Філософське пізнання

Перше питання, з якого починалося філософське пізнання і який заявляє про себе знову й знову, - це питання: що собою представляє мир, у якому ми живемо? По суті він рівнозначний питанню: що ми знаємо про світ? Філософія - не єдина область знання, покликана відповісти на це питання. У його рішення протягом століть включалися всі нові області наукових знань і практики.

Формування філософії, поряд з виникненням математики, знаменувало народження в давньогрецькій культурі зовсім нового явища - перших зрілих форм теоретичної думки. Деякі інші області знань досягли теоретичної зрілості значно пізніше, притім у різний час, і цей процес триває понині. Відсутність протягом століть науково-теоретичних знань про багатьох явищах дійсності, різкі розходження в рівні розвитку наук, постійне існування розділів науки, що не мають скільки-небудь зрілих теорій, - все це створювало потреби в пізнавальних зусиллях філософських розумів.

При цьому на частку філософії випали особливі пізнавальні завдання. У різні періоди історії вони приймали різний вид, але все-таки зберігалися й деякі стійкі їхні риси. На відміну від інших видів теоретичного пізнання (у математику, природознавстві) філософія виступає як універсальне теоретичне пізнання. Відповідно до Аристотеля, спеціальні науки зайняті вивченням конкретних видів буття, філософія ж бере на себе збагнення самих загальних принципів, почав усього сущого. І. Кант убачав основне завдання філософського пізнання в синтезі різноманітних людських знань, у створенні їхньої всеохоплюючої системи. Звідси найважливішою справою філософії він уважав дві речі: оволодіння великим запасом раціональних (понятійних) знань і "з'єднання їх в ідеї цілого". Лише філософія здатна, за його переконанням, додати "всім іншим наукам систематична єдність".

Правда, це не конкретне завдання, з яким потрібно впоратися в доступне для огляду час, а ідеальний орієнтир пізнавальних домагань філософа: як що б віддаляється в міру наближення до неї лінія обрію. Філософської думки властиве розгляд миру не тільки в малому "радіусі", ближньому "обрії", але й в усі більше широкому охопленні з виходом у невідомі, недосяжні для людського досвіду області простору й часу. Властива людям допитливість переростає тут в інтелектуальну потребу безмежного розширення й поглиблення знань про світ. Така схильність властива в тім або іншому ступені кожній людині. Нарощуючи знання вшир і вглиб, людський інтелект осягає мир у таких його зрізах, які не дані або навіть не можуть бути дані ні в якому досвіді. По суті, мова йде про здатність інтелекту до знання. Це підкреслив І. Кант: "...людський розум... нестримно доходить до таких питань, на які не можуть дати відповідь ніяке досвідчене застосування розуму й запозичені звідси принципи..." Справді, ніяким досвідом не можна осягти мир як цілісну, безмежну в просторі й неминущу в часі, нескінченно переважаючої людської сили, що не залежить від людини (і людства) об'єктивну реальність, з якої люди повинні постійно вважатися. Досвід не дає такого знання, а філософська думка, формуючи загальне світорозуміння, зобов'язана якось упоратися із цим завданням, принаймні постійно додавати до цьому свої зусилля.

У пізнанні миру філософи різних епох зверталися до рішення таких завдань, які або тимчасово, або в принципі, назавжди, виявлялися поза компетенцією й полем уваги конкретних наук.

Згадаємо кантівське питання "Що я можу знати?" Це питання не стільки про те, що ми знаємо про світ, скільки про саму можливість пізнання. Його можна було б розгорнути в ціле "дерево" похідних питань: " чи пізнаваний мир у принципі?"; " чи безмежно людське пізнання у своїх можливостях, або воно має границі?"; "Якщо мир доступний людському пізнанню, те яку частину цього завдання повинна взяти на себе наука, а які пізнавальні завдання випадають на частку філософії?" Можливий також цілий ряд нових питань: "Як виходить знання про світ, на основі яких пізнавальних здатностей людей і з використанням яких методів пізнання?"; "Як упевнитися в тім, що отримані результати - це добротні, щирі знання, а не омани?" Все це вже властиво філософські питання, що помітно відрізняються від тих, що звичайно вирішуються вченими й практиками. Притім у них - то сховане, то явно - незмінно є присутнім співвідношення, що відрізняє філософію, "світ - людина".

У рішенні питання про пізнаванність миру існують позиції-антиподи: точці зору пізнавального оптимізму протистоять більше песимістичні системи поглядів - скептицизм і агностицизм (від гречок. - заперечення й gnosis - знання; недоступний пізнанню).

Прямолінійно відповісти на питання, пов'язані із проблемою пізнаванності миру, важко - така вуж природа філософії. Це розумів Кант. Високо цінуючи науку й силу філософського розуму, він все-таки дійшов висновку про існування границі пізнання. Раціональний зміст у цьому не завжди усвідомлюється. Але сьогодні він здобуває особливу актуальність. Позиція Канта, по суті, була мудрим застереженням: людина, багато чого знаючи, уміючи, ти все-таки багато чого не знаєш, і жити, діяти на границі знання й незнання тобі призначене завжди, будь же обережний! Застереження Канта про небезпеку настроїв всезнайства стає особливо зрозумілим у сучасних умовах. Крім того, Кант мав на увазі й принциповій неповноті, обмеженість сугубо пізнавального освоєння миру, про що теж всі частіше доводиться думати сьогодні.

Пізнання й моральність

Зміст філософствування не вичерпується лише пізнавальними завданнями. Великі мислителі пронесли це переконання античності через всі наступні століття. Яскравим його виразником знов-таки з'явився Кант. Без знань, пояснював він, не можна стати філософом, але цього не можна досягти й за допомогою одних лише знань. Високо цінуючи зусилля теоретичного розуму, він без коливань виніс на перший план практичний розум - те, чому в остаточному підсумку служить філософія. Мислитель підкреслював активний, практичний характер світогляду: "...мудрість... взагалі-те більше складається в образі дій, чим у знанні..." Справжній філософ, на його погляд, - це філософ практичний, наставник мудрості, що виховує навчанням і справою. Однак Кант згідно з давньогрецькими філософами зовсім не вважав доречним довіряти світорозуміння, життєрозуміння стихії повсякденного досвіду, здорового людського розуму, неосвіченої, наївної людської свідомості. Він був переконаний: для серйозного обґрунтування й закріплення мудрість має потребу в науці, до мудрості ведуть "вузькі ворота" науки, і філософія завжди повинна залишатися охоронницею науки.

Філософія в найвищому її значенні втілює в собі, по Канті, ідею зробленої мудрості. Цю ідею Кант характеризував як всесвітньо-цивільну, світову або навіть космічну, маючи на увазі не реальні навчання філософів, а програму, до якої повинна прагнути філософська думка. В ідеалі вона покликана вказувати вищі цілі людського розуму, пов'язані з найважливішими ціннісними орієнтирами людей, насамперед - з моральними цінностями. В обґрунтуванні вищих моральних цінностей убачається суть філософствування. Будь-які мети, усякі знання, їхнє застосування філософія покликана, по переконанню Канта, погоджувати з вищими моральними цілями людського розуму. Без цього стрижня всі прагнення, досягнення людей знецінюються, втрачають зміст.

У чому ж бачиться вища мета, головний зміст філософських шукань? Згадаємо про три кантівських питання, що відбили основні способи людського відношення до миру. Продовжуючи далі свої міркування про призначення філософії, німецький мислитель дійшов висновку, що, по суті, всі три питання можна було б звести до четвертого: що є людина? Він писав: "Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, те це та, котрої я вчу - а саме належним чином зайняти зазначене людині місце у світі - і з якої можна навчитися тому, якої треба бути, щоб бути людиною". По суті це і є стисле визначення змісту й значення філософського світогляду.

Отже, найвищою цінністю й вищою метою Кант проголосив людину, людське щастя (благо, блаженство) і разом з тим достоїнство, високий моральний борг. Споконвічні надії на щастя філософ поставив у тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідним щастя, заслужив його своїм поводженням. Поняття вищих цілей людського розуму сфальцьоване в Канта на людині, моральних ідеалах, перейнято гуманізмом. Разом з тим у ньому укладені строгі моральні вимоги до людини, виражені у формулах вищого морального закону і його наслідків. По переконанню Канта, орієнтація на людину й вищі моральні цінності повідомляє філософії достоїнство й внутрішня цінність, а також надає цінність всім іншим знанням. Ці думки глибокі, серйозні й багато в чому мають неминуще значення.

Розуміння суті філософії в навчанні І. Канта переконує в тім, що початий ще в античності пошук мудрості, нерозривного зв'язку людського розуму й моральності (згадаємо Сократа) не згас. Але міркування про завдання філософії на цьому не завершилися. Більше того, час показало, що вони взагалі не можуть бути повністю вичерпані. А як же зорієнтуватися в різноманітті поглядів, позицій? Як навчитися відрізняти щирі від помилкових? Спроби оцінювати філософські навчання подібною мірою вживали в історії філософії не раз. Спробуємо ж і ми обміркувати питання про пізнавальну цінність філософського світогляду й у цьому зв'язку про відношення філософії до науки.

Суперечка про пізнавальну цінність філософії

Європейська традиція, що сходить до античності, що високо цінувала єдність розуму й моральності, разом з тим міцно зв'язувала філософію з наукою. Ще грецькі мислителі надавали великого значення справжньому знанню, компетентності на відміну від менш надійного, а те й просто легковагої думки. Таке розмежування має принциповий характер для багатьох форм людської діяльності. Чи значимо воно й для філософських узагальнень, обґрунтувань, прогнозів? Чи вправі філософія наполягати на статусі істини, або ж такі домагання необґрунтовані?

Згадаємо, що щире знання, наука, як і філософія, народилося в Древній Греції (математика, раннє науково-технічне знання, початку наукової астрономії). Часом бурхливого розвитку природознавства, появи всі нових наук про природу й суспільство стала потім епоха раннього капіталізму (XVI-XVIII століття), як і античність, відзначена глибокою трансформацією й розквітом культури. В XVII столітті статус зрілої науково-теоретичної області одержала механіка, що склав потім базу всієї класичної фізики. Подальший розвиток наук пішло наростаючими темпами. Наука стала найважливішим фактором науково-технічного прогресу, цивілізації. Її соціальний престиж високий і в сучасному світі. А що можна щодо цього сказати про філософію?

Зіставлення пізнавальних можливостей філософії й конкретних наук, з'ясування місця філософії в системі людських знань має в європейській культурі давні традиції. Філософія й наука виросли тут з одного кореня, потім відділилися друг від друга, придбали самостійність, але не відокремилися. Звертання до історії пізнання дозволяє встановити їхній зв'язок, взаємовплив, звичайно, теж піддане історичним змінам. У співвідношенні філософії й спеціального наукового знання умовно розрізняють три основних історичних періоди:

- сукупне знання древніх, звернене до самих різних предметів і має назву "філософія". Поряд із усілякими конкретними спостереженнями, висновками практики, зачатками наук воно охоплювало й узагальнені міркування людей про світ і про себе, яким у майбутньому стояло розвитися у філософію вже в спеціальному змісті цього слова. Первинне знання містило в собі одночасно пранауку й прафілософію. У міру розвитку тієї й іншої в процесі формування властиво науки й філософії поступово уточнювалася їхня специфіка, чіткіше визначалося споріднення й розходження пізнавальних функцій;

- спеціалізація знань, формування всі нових конкретних наук, їхнє відділення від сукупного знання (так званої "філософії"). Одночасно йшло розвиток філософії як особливої області знання, її розмежування з конкретними науками. Цей процес тривав багато століть, але найбільше інтенсивно відбувався в XVII-XVIII століттях. Нові розділи знання виникають і в наш час і будуть, треба думати, формуватися також у наступні періоди історії. Причому народження кожної нової дисципліни якоюсь мірою повторює риси історичного переходу від до наукового, , первинно-філософського вивчення предмета до конкретно-наукового;

- формування теоретичних розділів ряду наук; їхня наростаюча інтеграція, синтез. У рамках перших двох періодів конкретно-наукове знання, за винятком порівняно невеликої його частини, носило досвідчений, описовий характер. Копітко накопичувався матеріал для наступних узагальнень, але при цьому відчувався "дефіцит" теоретичної думки, уміння бачити зв'язку різних явищ, їхня єдність, загальні закономірності, тенденції розвитку. Такого роду завдання значною мірою падали на частку філософів, які повинні були умоглядно, нерідко навмання "вишиковувати" загальну картину природи (натурфілософія), суспільства (філософія історії) і навіть "миру в цілому". Справа це, зрозуміло, не простої, тому не дивно, що геніальні здогади вигадливо сполучалися з фантазією, вимислом. Попри все те філософська думка виконувала важливу місію формування й розвитку загального світорозуміння.

Третій період, що почався в XIX столітті, переходить потім в XX століття. Це час, коли багато теоретичних завдань, що дотепер вирішувалися в умоглядній філософській формі, наука впевнено взяла на себе. А спроби філософів вирішувати ці завдання колишніми способами виявляються усе більше наївними, безуспішними. Усе ясніше зізнається, що універсальну теоретичну картину миру філософія повинна будувати не чисто умоглядно, не замість науки, а разом з нею, на основі узагальнення конкретно-наукових знань і інших форм досвіду.

Першу спробу обрисувати коло завдань філософії перед особою вже виниклих і конкретних наук, що знову формуються, у свій час почав Аристотель. На відміну від приватних наук, кожна з яких зайнята дослідженням своєї області явищ, він визначив філософію у власному розумінні слова ("першу філософію") як вчення про першопричини, принципи, самих загальних початках буття. Її теоретична міць представлялася йому непорівнянної з можливостями часток наук. Філософія викликала замилування Аристотеля, що знало користь і в спеціальних науках. Він називав цю область знання "пані наук", уважаючи, що інші науки, як рабині, не можуть сказати їй і слова проти. У міркуваннях Аристотеля відбите характерне для його епохи різке відставання багатьох спеціальних дисциплін від філософської думки за рівнем теоретичної зрілості. Така ситуація зберігалася протягом багатьох століть. Підхід Аристотеля надовго затвердився у свідомості філософів. Гегель, випливаючи тієї ж традиції, наділив філософію титулами "королева наук" або "наука наук". Відгомони таких подань можна почути ще й сьогодні.

Разом з тим в XIX столітті, а ще різкіше в XX столітті - на новому рівні розвитку знань - зазвучали протилежні судження: про велич науки й неповноцінності філософії. У цей час виникло й придбало вплив філософський плин позитивізму (від слів "позитивний", "позитивний"). Його прихильники звеличували й визнавали науковим тільки конкретне знання, що приносить практичну користь. Пізнавальної ж можливості філософії, її істинність, науковість були поставлені під сумнів. Одним словом, "королева" була розвінчана в "служниці". Був сформульований висновок про те, що філософія - це "сурогат" науки, що має якесь право на існування в ті періоди, коли ще не зложилося зріле наукове пізнання. На стадіях же розвитий науки пізнавальні домагання філософії оголошуються неспроможними. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що мучили розуми протягом багатьох сторіч.

Серед філософів (у серйозному й високому змісті слова) такі погляди, як правило, не популярні. Але вони залучають аматорів філософії з конкретних областей знань і практиків, упевнених у тім, що заплутані, що не піддаються рішенню філософські проблеми піддаються спеціальним методам науки. При цьому на адресу "суперниці"- філософії висуваються приблизно такі докори: у неї немає ні однієї власної предметної області, всі вони згодом потрапили у ведення конкретних наук; у неї немає експериментальних засобів і взагалі надійних досвідчених даних, фактів, немає чітких способів відрізнити щире від помилкового, інакше суперечки не розтягувалися б на століття. Крім того, у філософії все не конкретно, нарешті, неочевидно її вплив на рішення практичних завдань. Про який вуж науковості отут можна говорити?!

Тим часом наведені доводи далеко не бездоганні. Вивчення питання переконує в тім, що такий підхід, його називають сцієнтизмом (від лат. scientia - наука), пов'язаний з невиправданою переоцінкою інтелектуальної моці й соціальної місії науки (яка, безперечно, велика), з баченням тільки позитивних її сторін і функцій, помилковим поданням про науку як про нібито універсального духовного фактора людського життя, історії. Цей підхід продиктований ще й нерозумінням специфіки філософського знання - особливих завдань філософії, зводи не лише до науково-пізнавального. До того ж з позицій філософського інтелекту, мудрості, захисту гуманізму, моральних цінностей здійснюється гостра критика культу конкретно-наукового знання (його техніко-економічних ефектів і ін.), бездушної й небезпечної для доль людства сцієнтистської орієнтації. Як бачимо, питання про пізнавальну цінність філософії - у порівнянні з наукою - був поставлений досить різко: королева наук або їхня служниця? А як реально є справа з науковістю (не науковістю) філософського світогляду?

Історія філософії знайомить нас із різноманіттям філософських навчань, що належать минулому й сьогоденню. Однак далеко не всі вони претендують і можуть претендувати на статус науковості. Чимало таких філософських навчань, які взагалі не зв'язують себе з наукою, а орієнтовані на релігію, мистецтво, здоровий глузд і т.д. Наприклад, такі філософи, як Кьеркегор, Бергсон, Гайдеггер, Сартр, Витгенштейн, Бубер і ін., навряд чи погодилися б, щоб їх іменували вченими, уважали людьми науки. Самосвідомість філософів в XX столітті виросло настільки, що більшість із них прекрасно почували й розуміли принципове розходження між заняттями наукою й філософією.

Науково-філософським світоглядом, мабуть, можна називати таку систему пізнання миру й місця в ньому людини, що орієнтована саме на науку, опирається на неї, коректується й розвивається разом з нею й часом сама робить на її розвиток активний вплив. Нерідко вважають, що даному поняттю найбільшою мірою відповідають навчання філософського матеріалізму, по суті родинного природознавству й іншим видам знання, які опираються на досвідчене спостереження й експеримент. Від епохи до епохи, залежно від рівня розвитку й характеру наукових знань, матеріалізм міняв свої форми. Адже матеріалізм - це по суті не що інше, як прагнення зрозуміти мир таким, яким він існує реально, без фантастичних перекручувань (така ж, у принципі, установка науки). Але мир, як він є, - це не тільки сукупність "речей" (часток, кліток, кристалів, організмів і ін.), але й сукупність "процесів", складних взаємозв'язків, змін, розвитку. Певним внеском у матеріалістичне світорозуміння стало його поширення на громадське життя, на людську історію (Маркс). Розвиток матеріалізму й вплив наукових знань на філософську думку цим, природно, не закінчилося, воно триває й у наші дні. Змінюючи свою форму з кожною великою епохою в розвитку науки, матеріалістичні навчання, зі своєї сторони, впливали на розвиток науки. Один з переконливих прикладів такого впливу - вплив атомістичного навчання давньогрецьких філософів (Демокрит і інші) на формування наукової атомістики.

Разом з тим наука випробовує продуктивний вплив і творчі прозріння великих ідеалістів. Так, ідеї розвитку (думка про прагнення до досконалості) увійшли в природознавство спочатку в ідеалістичній формі. І лише пізніше вони одержали матеріалістичне перетлумачення.

Ідеалізм орієнтований на думку, на ідеалізований "мир" чистих, абстрактних сутностей, тобто таких об'єктів, без яких просто немислима наука - математика, теоретичне природознавство й ін. От чому "трансцендентальний ідеалізм" Декарта, Канта, Гуссерля, орієнтований на математику й теоретичне знання взагалі, - не менш науковий, чим матеріалістичні концепції природи того ж Декарта, того ж Канта, Гольбаха й ін. Адже теорії - це "мозок" науки. Без теорій емпіричні дослідження тіл, речовин, істот, співтовариств і всякої іншої "матерії" ще тільки готуються стати наукою. Щоб нормально діяти й мислити, людині потрібні дві руки, два очі, дві півкулі мозку, почуття й розум, розум і емоції, знання й цінності й безліч "полярних понять", якими потрібно тонко володіти. У такий же спосіб улаштоване й така людська справа, як наука з її досвідом, теорією й усім іншим. Чи варто дивуватися, що реально в науці (та й у самому житті людей) успішно діють, сполучаються, доповнюють один одного матеріалізм і ідеалізм. Навколо проблеми науковості філософського світогляду тривають гарячі суперечки. Як видно, коректно поставити й вирішити її можливо лише на основі культурно-історичного підходу до філософії. Що ж виявляє такий підхід? Він свідчить про те, що філософія й наука народжуються, живуть і розвиваються в лоні вже сформованих, історично конкретних типів культури, випробовуючи вплив різних їхніх компонентів. Разом з тим обидві вони впливають один на одного й на весь комплекс культури. Причому характер і форми цього впливу мають історичну природу, міняють свій вид у різні епохи. Зрозуміти функції філософії й науки, їхнє споріднення й розходження можна лише на базі узагальнення їхнього реального статусу, ролі в різні періоди історії. Функції філософії в системі культури дозволяють усвідомити ті її завдання, які родинні науці, а також ті, які носять інший, особливий характер, визначаючи важливу суспільно-історичну місію філософської мудрості, у тому числі її здатність впливати на розвиток і життя науки.

Література

1. Машардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1990.

2. Никифоров А.Л. Природа философии: Основы философии. - М., 2001.

3. Нагель Т. Що все це значить? Введення у філософію. - К, 2001.

4. Джеймс У. Введення у філософію; - К., 2003

5. Рассел Б. Проблеми філософії. - К., 2000.