Загальні положення критичного реалізму

3

Загальні положення критичного реалізму

Критичний реалізм виник у вигляді опозиції до неореалізму, як спроба звільнити навчання неореалістів від труднощів і численних помилок. У чому ж складався задум «критичного реалізму» і які теоретичні проблеми він намагався вирішити?

1. Критичний реалізм згодний з неореалізмом у визнанні реального або незалежного існування речей, що є об'єктами пізнання. Насамперед він прагне підтвердити обґрунтоване право будь-якого реалізму вірити в незалежність реального миру від якого б те не було суб'єкта, що пізнає.

2. На відміну від неореалізму, він готовий у цьому питанні прийняти деяку метафізичну концепцію.

3. Він категорично не згодний з неореалістичною концепцією про пряме входження пізнаваної речі у свідомість.

4. Щоб пояснити механізм пізнавального процесу, критичні реалісти вводять, видимо, запозичені в Дж. Э. Мура поняття почуттєвих даних, sens-data або просто data, що становлять сприйняття людини в момент пізнання, у результаті пізнавальних зусиль.

5. Основне завдання й труднощі неореалістів складається у визначенні характеру або природи взаємини свідомості суб'єкта, що пізнає, із самим пізнаваним об'єктом. Якщо у свідомості немає й не може бути пізнаваної речі, як думають неореалісти, то що ж у ньому з'являється в момент пізнання або хоча б у момент сприйняття?

Почуттєві дані? Але почуттєві дані - це адже не більш як відчуття. Яким же образом відбувається пізнання складного емпіричного об'єкта в його цілісності? А якщо мова йде про пізнання якихось математичних або логічних предметів, які взагалі не можуть бути представлені за допомогою почуттєвих даних?

Якщо не вдатися до рятівної метафори «відбиття» або «образ», чого критичні реалісти робити ніяк не хочуть, то завдання виглядає досить важко розв'язної.

Такі проблеми, поставлені критичними реалістами. Подивимося ж, які їхні підходи до рішення цих проблем.

Уперше погляди критичних реалістів були викладені в систематичному виді в збірнику «Нариси по критичному реалізмі», написаному сьома філософами (Д. Дрейк, А.О. Ловджой, Дж. Б. Пратт, А. К. Роджерс, Дж. Сантаяна, Р. В. Селларс, С. А. Стронг) і вийшов в 1920р.

У статтях, опублікованих у збірнику, критичні реалісти рішуче виступили проти численних протиріч і явних нісенітниць, у які впали неореалисти, захищаючи свою тезу про пряме входження пізнаваної речі у свідомість людини і їх неминучий «об'єктивізм», що перетворює мир у химеру реальних і нереальних об'єктів.

Як писав А. Ловджой, гносеологічний монізм деяких неореалістів неминуче приводить «до заповнення так званого фізичного миру всіма страшними й створеннями, що жолоблять, галюцинацій, гарячки, сновидіння, ілюзії й уяви, так що мир став сумою всіх кошмарів, де столи, дерева, примари, горгони, гідри й химери викликають жах, зігнуті прямі ціпки й круглі монети, що стали еліптичними, речі справжні й речі майбутні, рожеві пацюки п'яниці й безбарвних атомів і електрони фізика - все це живе разом у тому самому просторі й часі, у те час, коли жодна людина їх не сприймає».

Критикуючи неореалістів, критичні реалісти насамперед прагнуть обґрунтувати свій реалізм, тобто абсолютну впевненість в об'єктивності пізнаваних об'єктів, що оточують нас в емпіричному світі, у якому ми живемо. Так, Дрейк у вступній статті «Підхід до критичного реалізму» наполягає на тому, що «...існування набагато ширше, ніж досвід, що об'єкти існують у собі й для себе незалежно від нашого сприйняття».

Існування, по Дрейку, охоплює й такі речі, які ще ніким не сприймалися.

Але яке право ми маємо вірити в існування фізичних об'єктів, запитує Дрейк, тому що це право саме й стверджується ідеалістами? Дрейк дає дуже проста відповідь: наша інстинктивна й практично неминуча віра в реальне існування фізичного миру навколо нас прагматично виправдана.

«...Ми інстинктивно почуваємо, що ці явища суть властивості реальних об'єктів. Ми реагуємо на них так, ніби вони мали власне існування, навіть коли ми спимо або забули про їх. Ми знаходимо, що ця віра, ці реакції працюють - у найсуворішому науковому змісті. Реалізм працює точно так само, як працює коперніканська теорія, але з незмірно більшою очевидністю... Все стає так, ніби реалізм був щирим; і це як якби настільки сильно, що ми можемо вважати нашу інстинктивну й фізично неминучу віру виправданої».

Дрейк справедливо зауважує, що суб'єктивіст є реалістом у тім, що стосується (інших) свідомості (minds), але немає ніяких підстав зупинятися на цій кількості реалізму. «Послідовність вимагає або універсального скептицизму, або безстрашного й повного реалізму» .

Дж. Сантаяна називає свою главу в збірнику «Три докази реалізму» і дійсно представляє їх. Сантаяна розглядає проблему реальності не саму по собі, але у зв'язку із проблемою пізнання. Іншими словами, мова в нього йде про те, чи пізнаємо ми реально існуючі об'єкти або не пізнаємо їх.

Сантаяна вводить розрізнення двох типів або ступенів реалізму: «Мінімум реалізму складається в пропозиції про те, що є така річ як знання; інакше кажучи, що сприйняття й думка ставляться до деякого об'єкта, а не є чистим досвідом сприйняття й мислення. Максимум же реалізму складався б у запевненні, начебто всі, коли-або сприйняте або існує крім сприйняття й точно в такій формі, у якій ми віримо, що воно існує; інакше кажучи, що сприйняття й поняття (conception) завжди суть буквальні одкровення, і що така річ, як омана, не існує».

Тут, звичайно, мається на увазі позиція неореалістів, що критичні реалісти, у тому числі Сантаяна, категорично відкидають. Сантаяна вважає, що «будь-яка розумна теорія пізнання - будь-яка теорія, що не знищує свій предмет - займе деяку позицію між цими крайностями й буде більш-менш реалістичної».

По роз'ясненню Сантаяни, тип реалізму, що захищають критичні реалісти, являє собою єдність двох інстинктивних пропозицій, необхідних для забезпечення надійності пізнання. По-перше, знання повинне бути транзитивним, так що самі по собі існуючі речі можуть стати виборними об'єктами розуму, що встановлює їх і вказує на них. По-друге, знання повинне бути релевантним, тобто таким, щоб зазначена річ володіла хоча б деякими якостями, приписуваними їй свідомістю.

Сантаяна вважає, що не тільки людина, але й всі тварини мають релевантне й транзитивне знання навколишнього їхнього середовища, так що реалістичне знання є лише іншу назву для життєвої чутливості й розумності.

Досить характерна риса навчання критичних реалістів складається, отже, у відмові вирішувати питання про реальність зовнішнього миру лише чисто абстрактним теоретичним шляхом. Видимо, під впливом прагматизму, вони переносять рішення цього питання в площину реального життя, і не тільки людської, але й... тваринної!

І справді, життя не тільки людини, але й тварини була б неможлива, якби вони не поводилися так, ніби їх оточувала цілком об'єктивна, незалежна реальність. Тварини роблять це інстинктивно, люди - більш-менш свідомо.

Проти ж філософів-ідеалістів, які додумалися до сумніву в реальності навколишньої нас дійсності й навіть до заперечення її, Сантаяна пропонує три спеціальних докази реальності зовнішнього миру.

В «Біологічному доказі» Сантаяна вказує на та обставина, що коли ребенок вимагає, щоб йому дали Місяць, він безпомилково вказує на наш земний супутник. Очевидно, що «для дитини її почуттєвий досвід не є його об'єкт. Якби він був таким об'єктом, то дитина одержала би його. Його спрямований погляд і протягнена рука повідомляють зовсім недвозначно про те, який його об'єкт».

Сантаяна говорить, що та ж тілесна позиція дитина встановлює його об'єкт і для нас. Він додає, що безліч результатів дії різних органів почуттів - зору, слуху, нюху, дотику, страху, виклику й т.п. - по одинаку або спільно вказують на якісь зовнішні об'єкти.

Згідно Сантаяна, те, що являє собою об'єкт по всій своїй внутрішній структурі, ніколи не буде відомо людині, але те, що цей об'єкт існує у відомому місці й часі разом з іншими фізичними об'єктами, дано із самого початку, хоча б у самому тім факті, що ми можемо вказати на цей об'єкт.

Також і тварини, переслідуючи, доторкаючись або тікаючи від навколишніх речей, мабуть, знають їх.

«Психологічний доказ» Сантаяни складається в показі незліченних протиріч, до яких неминуче приводить відмова від реалізму.

«Якщо ідея, що ми маємо про світ - і повинні продовжувати мати її - була б щирої, тоді знання, що належить тим, хто жив би в цьому світі, було б реалістичним; але якщо ця ідея є тільки ідея, оскільки позбавлено об'єкта, вона є помилковою (оскільки вона претендує на володіння деяким об'єктом); тоді тільки не транзитивне знання, тобто володіння без об'єктивними станами свідомості буде існувати в реальності».

І, нарешті, «Логічний доказ». Однак, перш ніж перейти до нього, необхідно з'ясувати, із чим же конкретно має справа свідомість людини, коли його почуття вступають у зв'язок або у відношення з незалежно існуючою реальною річчю і її властивостями. Що з'являється у свідомості людини в момент почуттєвого сприйняття, якщо це не сама річ, як те затверджують неореалісти?

Відповісти на це питання, відмовившись від метафори «образа» або «відбиття», досить нелегко. Ясно, однак, одне, що це повинне бути щось, так чи інакше, що має відношення, до сприйманого об'єкта.

Сантаяна дає однозначна відповідь: свідомість має справа з «сутністю», і із цим охоче погоджуються інші критичні реалісти. Це значить, що в момент «схоплювання» речі будь-яким видом пізнання, тобто в момент сприйняття (так само й у наступному мисленні про річ) у свідомості виникає не сама річ, що існує в просторі й часі, як затверджують неореалісти, не субстанція її, але її сутність, що являє собою деяке ідеальне утворення.

«Під "сутністю", - роз'ясняє Сантаяна,- я розумію універсалію будь-якого ступеня складності й визначення, що може бути дана безпосередньо почуттю або думки. Тільки універсалії мають логічну або естетичну індивідуальність або можуть бути дані прямо, ясно й всі цілком».

Особливість «сутності», як неї уявляє собі Сантаяна, у відмінність, скажемо, від «образа» або «відбиття», складається в її універсальному характері. «Сутність може з'явитися в будь-якому числі випадків, не втрачаючи своєї тотожності; вона може мати ідеальний статус об'єкта інтуїції, так само як і матеріальному статусі форми деякої речі. І саме ця ідеальність, незламна якість є те, що відрізняє сутність від факту й робить сутність (як це було відкрито Сократом) ключем до проблеми пізнання».

Сантаяна роз'ясняє, що для появи у свідомості сутності необхідне уява, але сутність не виникає в ньому сама собою. Для її появи потрібно ще деяке сприйняття, що у випадку його правдоподібності вимагає наявності трьох елементів. Це - деяка фізична подія, ментальна подія і явище, або почуттєві дані (sense-data або просто data).

Дрейк у свою чергу підкреслює, що те, що є, у цілому ніколи не є те, що існує. «У тій мері, у який сприйняття правдиво, що виникають характерні риси його суть характерні риси фізичних об'єктів. Але в момент сприйняття ніколи немає гарантії того, що вони дійсно суть характерні риси якого-небудь зовнішнього існування; завжди є теоретична можливість того, що вони являють собою лише уявлювані дані або плоди галюцинації».

Однак «сутності, що з'являються в сприйнятті, не є моїми ментальними станами». Ментальні стани, роз'ясняє Дрейк, існують тоді, коли з'являються data. Але datum, те, що «дано», що налично в моїй свідомості, у сприйнятті, є сутність такого-те фізичного об'єкта, але не сутність « такого-те ментального стану». А ці дві сутності по необхідності досить різні. Коли, наприклад, мені сниться ведмідь, що переслідує мене, моїм datum у цей момент буде комплекс характерних рис, або сутність «ведмідь, що переслідує мене». Стан сну... існує; але ведмідь, що мені сниться, не ментальний стан. Він являє собою комплекс характерних рис, якому в цей момент приписується існування, але який насправді їм не володіє. «Звичайно, - зауважує Дрейк, - це особливий стан - даність або явище, - у якому перебувають сутності, коли вони пливуть перед свідомістю, може бути названо "ментальним існуванням", оскільки, подібно Шалтай-Бовтаю, ми, зрештою, є хазяїнами наших власних термінів». Однак, думає Дрейк, подібне слововживання не вирішує ніяких проблем.

Що стосується «даних», те деякі елементи комплексу характерних рис можуть бути реальними, а інші уявлюваними. Але, підкреслює Дрейк, чи будуть вони дійсно «там» або не будуть, їх ніколи не знаходять там за допомогою якогось телепатичного бачення, але вони уявляються там деякою свідомістю. «Вони стають data тільки тоді, коли організм, збуджений зовнішнім об'єктом, уявляє їх як характерні риси об'єкта тими живими способами, які ми називаємо «баченням», «дотиком» (нашими пальцями) і т.д.

Організм не проецирує якості актуально туди для того, щоб змінити характерні риси об'єкта або додати їхньому об'єкту, що залишається зовсім незачепленим процесом сприйняття; якби схоплені характерні риси не були там до того, як організм ніколи б туди не потрапили. Сприйняття відрізняється від того, що в більше вузькому змісті ми називаємо уявою, вона відбувається, хочемо ми того або не хочемо.

Природа того, що ми будемо уявляти, частково визначається посланнями від об'єктів, що досягають нашого мозку, а уявлювані комплекси характерних рис мають жвавість і особливий присмак реальності, які наші стани уяви, порушувані із центра, мають украй рідко. Але із цими застереженнями ми можемо назвати сприйняття деяким видом уяви - живої, контрольованої, мимовільної уяви, що до відомого ступеня є правдоподібним (veridical). Поява або даність комплексів характерних рис, які роблять їх даними (data), є не що інше як той факт, що вони в цьому широкому змісті уявляються».

Таким чином, Дрейк хоче справедливо підкреслити те положення, що пізнання, навіть на найпершому, нижчому, так сказати, рівні, тобто як сприйняття, не є пасивний процес. Навпроти, він вимагає активної діяльності свідомості й здатності саме уяви, для того, щоб вихідні почуття перетворилися в data - матеріал для наступної діяльності свідомості вже на рівні мислення.

Після цього змушеного відступу, необхідного для того, щоб увести інше (поряд з data) поняття критичного реалізму - «сутність», ми можемо повернутися до третього доказу Сантаяной реальності миру об'єктів.

Цього разу мова йтиме про логічні сутностях. Сантаяна вважає, що логіка не може не визнати, що поняття і їхні відносини як об'єкти логічної думки реально не залежать від мислення.

«Якщо ми ясно бачимо, що datum не є ні існуюча річ, ні стан свідомості, але ідеальна сутність, то виникає дуже цікавий короларій. Властивим сутностям тип буття є невід'ємним (від них); вони не можуть втратити або змінити його, як це трапляється й повинне траплятися з речами, як тільки їхнє буття є існування.

Тому інтуїція або чисте знайомство з data має об'єкт, повна реальність якого не залежить від його розглядання. Ця незалежність не є фізичної, тому що об'єкт тут ідеальний і ніколи не існує. Але його логічний або естетичний характер, що становить всю реальність, який він володіє, є невідчужуваним (від нього); із цієї причини, може бути, він названий Платоном; буття, що є внутрішнім, істотним і незалежної ні від чого й, звичайно, найменше від пізнання... Звідси треба, що наше знайомство із сутностями або ідеальними термінами є реалістичне знання по перевазі».

Пояснюючи свою думку, Сантаяна говорить, що сутність прямокутного трикутника логічно припускає теорему Піфагора, хоча можна припустити таку психологічну ситуацію, при якій у нас (і в Піфагора) не представилося б випадку відкрити цю теорему. Сама природа, подібно нашої думки, що по більшій частині виражає природу, виборча стосовно сутностей і відтворює тільки частина їх у цьому нескінченному лабіринті, яким є емпіричний мир.

«Якщо фізичне або принаймні земний простір не було б евклідовим, Евклід, звичайно, ніколи б не видумав евклідова простору, і все-таки те, що він говорить про нього, було б так само внутрішньо властиве йому, як і тепер».

Сантаяна наполягає на тому, що навіть ідеальне міркування є реалістичним. Релевантність знання в цьому випадку абсолютна, тому що наш об'єкт такий, як ми про нього думаємо. Транзитивність знання, щоправда, в одному змісті відсутній, тому що об'єкт матеріально не існує. Але в іншому змісті вона є повної, тому що ідеальний об'єкт є незмінним.

Згідно Сантаяне, сутності, як і речі, стають об'єктами завдяки случаю. Отже, пізнання сутностей, уважає Сантаяна, так само транзитивне, воно завершується в об'єкті, самодетермінованому у своїй логічній сфері й істотних відносинах; воно може відкритися свідомості у різний час, у різних контекстах і з більшою або меншою повнотою.

На закінчення Сантаяна робить одне дуже важливе зауваження: «На підставі різних міркувань представляється, що весь розумний людський дискурс приймає реалістичні передумови; таким чином, ці докази, як я їх насмілююся називати, необхідно є круговими: без прийняття реалізму було б неможливо довести реалізм чого-небудь ще. Те, що я намагався показати, є лише те, що біологія, психологія й логіка вимагають і підсилюють це припущення, а то, що особа, що бажає звільнитися від біології, психології й логіки, повинне бути реалістом.

Ви не можете довести реалізм повному скептикові й ідеалістові; але ви можете показати чесній людині, що він не є повним скептиком і ідеалістом, але в душі своєї він реаліст. Поки він живий, його щира філософія повинна дотримуватися припущень, що є умовами його життя, а не руйнувати їх».

Таким чином, очевидно, що центральним поняттям критичного реалізму є сутність. Це поняття дає відповідь на питання: із чим же має справа свідомість, сприймаючи або мислячи який-небудь об'єкт, будь він матеріальним або ідеальним. Що це не може бути сам об'єкт, ясно з переконливої критики неореалістичної концепції. У той же час критичні реалісти не розділяють скептичну позицію, що виражає сумнів у можливості достовірного знання чого б те не було й насамперед - емпіричних речей. Вони переконані в тім, що людина так чи інакше пізнає незалежну реальність.

Повторимо ще раз, що, якщо не прибігати до привабливого й можливо найбільш ефективній метафорі «відбиття», що піддавалося гострій критиці ще в період, що передує виникненню неореалізму, то прийде визнати, що критичні реалісти запропонували досить цікаве рішення проблеми: на підставі безлічі відчуттів, викликуваних пізнаваним об'єктом, складається їхня почуттєва єдність або sense data, логічний концентрат якого або його значення і являє собою сутність.

У випадку ідеальних (наприклад, математичних) об'єктів справа може обходитися без першої ланки, тобто відчуттів: прямокутний трикутник являє собою почуттєву наочність, але він зовсім не обов'язково повинен викликати якісь реальні відчуття.

Завзята наполегливість критичних реалістів у визнанні реальності об'єкта пізнання, особливо, якщо він має емпіричний характер, доходила до зближення позиції критичних реалістів з матеріалізмом.

Це буквально й відбулося з одним з авторів «Нарисів» Риємо Вудом Селларсом, що наприкінці життя прийшов навіть до прийняття матеріалістичної «теорії відбиття».

Що стосується Сантаяни, те він зосередив свою увагу на розробці поняття «сутність». Сантаяна додав цьому поняттю свого роду метафізичний характер, оголосивши сутності вічними і незмінними й включивши їх у своїй філософській системі, що пішла, в особливе «царство буття, у царство сутностей».

Залишається коротко сказати ще про те, як критичні реалісти вирішують проблему омани, помилки, тобто проблему, що з'явилася каменем спотикання для неореалізму. Розгляду цієї проблеми в збірнику присвячена спеціальна стаття А. К. Роджерса, хоча так чи інакше вона зачіпається й іншими авторами.

«Визначення омани, що, як я думаю, повинна запропонувати теорія, розглянута в даній книзі, може бути сформульоване дуже просто й коротко... Коли ми «знаємо» якийсь об'єкт, ми приписуємо деяку "сутність" - характерну рису або групу характерних рис - деякої реальності, що існує незалежно від пізнавального процесу. Оскільки ж істина є тотожність цієї сутності з дійсною якістю зазначеної реальності, то оманою є відсутність такої згоди й приписування ідеальної якості тому, що ми помилково вважаємо реальним, або приписування реальності неправильної якості замість правильного. Я вважаю очевидним фактом те, що на рівні повсякденної мови таке твердження має зовсім зрозумілий зміст, що, крім того, відповідає тому, що звичайна людина має на увазі, коли він говорить про істину й оману».

Якщо міркувати в термінах теорії пізнання критичного реалізму, то проти подібного визначення природи омани важко що-небудь заперечити. Звичайно, можуть виникнути питання про психологічну або іншу причини описаних типів оман. Важко заперечити також проти визначення істини, як тотожності «сутності» з дійсною якістю або із сукупністю характерних рис розглянутої реальності.

У всякому разі тут не виникає тих проблем, у які неминуче утягує теорія омани, що розвивається неореалістами, або вірніше, їхня нездатність запропонувати яку-небудь зрозумілу теорію.

У той же час очевидно, що центральне поняття, що є наріжним каменем всієї філософської теорії критичного реалізму, поняття «сутності» залишається найбільш спірним як з погляду його змісту, так і з погляду його виникнення й правомірності його використання в теорії пізнання.

Залишається додати, що історична роль обох реалістичних навчань в історії філософії США й за їхніми межами була досить значною. Відтепер реалізм у тій або іншій формі став стійкою темою англомовної філософії, і не тільки в ній.

Література

1.Фролов И.Т. Введение в философию. - К., 2004

2. Зотов Р.Д. Мельвиль В.И. Западная философия. - К., 2001

3. Барулин В.С. Социальная жизнь общества. - К., 1997

4. Лукач Д.К. К онтологии общественного бытия. - К.,2001