Філософія Стародавньої Греції

План

1. Філософія як специфічний феномен людської культури

2. Класична доба античної філософії

Висновки

1. Філософія як специфічний феномен людської культури

Прагнення стати не тільки освіченою, а й сучасною людиною не може здійснитися без вивчення філософії, яка завжди була джерелом віковічних запитань людського духу щодо смислу життя та смерті, тайни людського існування, розгадки секретів пізнання світу та історії. Філософія - це сфера людського знання, яка є не тільки атрибутом цивілізації і культури, а й тією духовною силою, своєрідним «інтелектуальним магнітом», до якого прагне кожна особистість. Як у «спільному знаменнику» всіх форм людської діяльності, в ній інтегровано і пізнання людства, і вся його суспільно - історичну практику. Один з найвідоміших філософів XX ст. К. Ясперс назвав період виникнення філософії «осьовим часом історії». Завдяки філософії людський дух зумовив могутній цивілізаційний та суспільний прогрес, який постійно розширюється і прискорюється.

На рівні буденної свідомості філософію розуміють як абстрактне знання, відірване від реального «нормального» життя. Таке уявлення занадто далеке від істини, адже філософське знання спрямоване на конкретну людину, з їх прагненнями, сподіваннями, настроями, пошуком відповідей на «вічні» запитання про призначення і смисл життя. Однак цей смисл не знаходить і не зберігається в готовому вигляді, його потрібно постійно шукати. Смисл означає наше ставлення до явищ навколишнього світу, їх оцінку і значення під кутом зору того, що потрібно людині. В природному, позалюдському нема ні смислу, ні безглуздя, як немає в ньому прогресу і реакції, добра і зла, істини і омани; він етично і культурно нейтральний. Все це - людські виміри. Смислоутворюючим ініціатором життя є тільки людина, що максимально актуалізує необхідність входження в запитальний потенціал сучасного філософствування.

У своїй цілісності філософія уособлює мудрість і знання, віру і розум, дух і душу. Цим самим вона покликана стверджувати творчі начала в житті, не взаємовиключення, а поєднання їх через послідовне подолання всього, що заважає гідному процесу самореалізації особистості.

Ще більшою мірою хвилюють людину проблеми сенсу життя та його кінцевої мети, розуміння вічності людського існування, пошук меж пізнавальних можливостей людей, споконвічні прагнення до істини, її відмінності від правди і хибного погляду тощо. Перебуваючи в системі суспільних відносин, які постійно ускладнюються, людина має знайти відповідь і на цілий ряд морально - етичних питань: що таке совість, обов'язок, честь, відповідальність, справедливість, добро і зло, гідність та ін..

Без таких відповідей неможливе практичне життя людини. Вирішуючи проблемні запитання, філософія дає певні відповіді. Але й це відповіді специфічного ґатунку.

Плюралізація ідей у процесі розвитку філософії - не заперечення їх істинності, а імпульс до нового творчого пошуку, тому вивчення філософії дає унікальну можливість для розвитку мислення, активізує його процеси.

Включаючи в предмет свого дослідження нові проблеми, філософія тим самим постійно розширює свої межі. Філософія вже за своєю природою покликана звертатися до різноманітних сфер об'єктивної реальності, до різних галузей знання.

Виділені з життя проблеми, які аналізуються на рівні філософії, сприяють формуванню світоглядних, духовно - моральних, естетичних ідеалів, цінностей, гуманізації буття особистості. Для цього філософія надає індивіду різноманітний фактичний матеріал для аналізу і водночас досить ефективні «інструменти» для інтелектуального мислення. Вивчення філософії - це апробована багатовіковим досвідом людства найкраща школа творчого мислення.

Філософія необхідна, бо жодна людина не може обійтися без системи ідей, переконань, які передають її уявлення про світ і ставлення до нього. Адже жити - означає спілкуватися зі світом, звертатись до нього через духовну, психологічну необхідність. Прагнення мати повне уявлення про світ властиве кожній освіченій людині, яка не повинна бути обмеженою ні в чому. Адже справжнє життя немислиме без духовних і душевних спонукань і пошуків, тривог і турбот про інших. Без цього воно перетворюється на існування, яке не дає радості та задоволення навіть самому собі. Якщо забуто про «душу», визначальними стають примхи «тіла».

Давньогрецька філософія охоплює більш ніж тисячолітній період - із VII ст. до н.е. до V ст. н.е. Формування і становлення філософського погляду на світ підготували міфологія, література, культура, де визначалися місце і роль людини в Універсумі пояснювалися мотиви причин і дій. У давньогрецькій філософії ми заходимо зародження ідей та думок, які сьогодні є невід'ємною складовою європейської духовної культури. Саме вона визначала стиль сучасного філософського мислення, вічне прагнення людини до мудрої істини, яке ніколи не може завершитися повністю.

2. Класична доба античної філософії

Антична філософія в цілому - це грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні питання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у зародку всі більш пізні типи світоглядів.

Сила давньогрецьких філософів полягає в тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азіатських надбань та активно переробляли їх на дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світо створення.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - Космосом (у пер. з грец. - спочатку «порядок», а потім (світо порядок). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе - вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

Виникнувши в Елладі як світогляд промислово-торговельного класу, тобто людей, у яких з'являється вільний час для розмислу, філософія формується і розвивається на фоні виникнення товарно-грошових, речових відносин, міської культури, переходу від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

Факт зародження філософії в Іонії не викликає подиву, бо в VII - VI ст. до н.е. вона була передовою частиною Егейського світу. Іонійська філософія - філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію.

Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, була Мілетська школа. Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстратного (від лат. Substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним. Разом з тим першооснова мілетців - не просто відчутні речовини, а існуючий принцип, закон виникнення та зникнення конкретно-чуттєвого розмаїття речей навколишнього світу.

Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н.е. (бл. 625 - 547 до н.е.). Фалес двічі одержував золоту триногу від дельфійського оракула як наймудріший з еллінів. З метою популяризації науки передбачив урожай маслин, взяв у оренду масло бійні, внаслідок чого мав можливість швидко розбагатіти. Аристотель зауважив: «Філософу не важко стати багатим, але не це його інтересів».

Як філософ Фалес виступав з позицій стихійного матеріалізму. Першопричиною на його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану). На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів але ці боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла живуть завдяки випарам води. Діоген Лаертський так визначив суть філософії Фалеса: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав живим і повним божеств».

У теорії пізнання Фалес усе зводить до єдиної основи. Його афоризмом є: «Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре, вибирай щось добре, саме так ти припиниш пустослів'я базікуватих людей». У цьому полягає його філософський заповіт.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (бл. 610 - бл. 540 до н.е.). Світ головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н.е. Про його життя майже нічого невідомо.

Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейроні - це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепло. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

У поглядах Анаксімандра чітко простежуються діалектичні ідеї, що знайшли вираження у вченні про вічність апейрону, виділення ним протилежностей, створення чотирьох стихій з протилежностей; а сама космогонія - у вченні про походження живого з неживого, людина з тварини - це передбачення еволюційності живої природи.

Як, учений Анаксімандр, увів у практику користування сонячним годинником, побудував модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту. Він займався математикою, дав загальний нарис геометрії.

Учнем і послідовником Анаксіомандра виступав Анаксімен (бл. 585 - бл. 525 рр. до н.е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу».

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем. Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення - з охолодженням. Сонце - це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила «висять у повітрі», тоді, як Земля нерухома - інші світила рухаються повітряними потоками.

Анаксімен відомий своїми науковими здогадками. Наприклад, град утворюється при замерзанні води в хмарах, а якщо до неї домішується повітря - утворюється сніг. Стан погоди він пов'язував з активністю Сонця.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 рр. до н.е.) Головний твір Геракліта - «Про природу». Збереглося близько 130 його фрагментів, які зрозуміти нелегко. Вже древні прозвали його «Темним». Після ознайомлення з цією працею Сократ сказав: «Те, що я зрозумів, - чудово. Думаю, що таким і є те, чого я не зрозумів».

Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він - субстанційно-генетична причина всього існуючого. Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. На сонові перетворень вогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь.

Усі зміни світо створення у Геракліта відбуваються з певною закономірності, і підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність - це всезагальний закон Логос. Буквально Логос - це слово, але слово розумне. Усе відбувається згідно з Логосом. У найбільш загальному плані Логос Геракліта є вираженням логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо дано живому спогляданню.

Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики. Світ, як упорядкована система Космос створюється на основі всезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все нові й нові води». Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі». Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце - не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове».

Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вчиненням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилежностей. Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється зазначенням про те, що все походить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу.

Античну філософію важко уявити без Піфагора і піфагорійців (бл. 580 - бл. 500 рр. до н.е.)

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшими, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялись прийоми поліпшення розумних здібностей, вміння слухати і спостерігати. Спосіб життя піфагорійців мав світоглядні основи: він брав початок в уявлення про космос як упорядковане і симетричне ціле, краса якого доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору.

У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалися через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня.

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Єлейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона. Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією.

Засновник Єлейської школи - Ксенофан із Колофона (бл. 570 до н.е - після 478 до н.е.) У його вченні філософія починає розмежовуватися з фізичною картиною світу, тобто філософія виділяється зі світоглядної фізики. Розглядаючи світ у цілому, Ксенофан виділяє його філософський аспект, злитий з поняттям бога.

Світогляд Ксенофана антропоморфний. Бог Ксенофана - це чистий розум він фізичний, без тілесної сили. Його сила - в мудрості. Мудрість, на думку Ксеофана, є кращою за силу людей і коней. «Тому філософ більш корисний для суспільства, ніж будь - який олімпійський чемпіон. Бог Ксенофана і є таким космічним філософом. Він нерухомий, позаяк вештатися по світу як це роблять інші боги, йому не личить. Цей богофілософ керує лише силою своєї думки, без будь - якого фізичного зусилля: він є все, але «все» береться не в багатоманітності, а у вищій єдності.

Основою філософії олеатів стало вчення Парменіда (VI - V ст. до н.е.) Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. За словом Парменіда, єдино істинним є положення; «буття є, небуття, тому що небуття неможливо не пізнати (воно недосяжне), ні висловити». Якщо буття є, то не можна сказати також, що воно буде, що воно стає буттям. Отже буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорідне і безперервне. Отже, не має порожнього простору. Все наповнене буттям.

Єлеати, як і інші давньогрецькі філософи, були енциклопедистами-мудрецями. І тому також намагалися дати фізичну карту світу. Наприклад, Парменід багатоманітність світу зводив до двох начал: перше - ефірний вогонь, чисте світло; друге - пітьма, ніч, холод. Змішування цих двох начал дає початок усій багатоманітності відомого світу.

У теорії пізнання олеати чітко розмежовували істину, яка базується на раціоналізованому пізнанні, і думку. Яка засновується на чуттєвому сприйнятті. Почуття знайомлять людей лише з видимістю речей. Істинність знань забезпечується філософським вченням про буття а те як дається світ нашим почуттям, описується у вченні про Природу. Чуттєво багатоманітність світу, на думку елеантів, ілюзорна.

Філософія Ємпедокла (бл. 490 - бл. 430 рр. до н.е.) синтетична, вона містить у собі елементи монізму і плюралізму. Всі процеси у світі Ємпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних начал. Вони не фізичні, а психічні. По-перше - це любов, як космічна сила, і по-друге - ненависть, гнів. Любов - космічна причина єдності та добра. Ненависть причина різнорідності та зла. Любов з'єднує різнорідне і розділяє однорідне. У своїй боротьбі любов і ненависть по черзі отримують перемогу. Виходячи з цього, Ємпедокл уявляє собі світ, що вічно повторюється. Світ незмінний у своїх «коренях» і в межах «кругів часу», але мінливий на рівні речей, всередині «кругів часу».

Ємпедокл обґрунтовує вічність «коренів»: вони не гинуть, тому що було б незрозуміло, чому вони існують. Крім того, для їх загибелі у світі немає вільного місця тобто порожнечі наявність якої філософ заперечує. У разі загибелі «коренів» світ не міг би виникнути. Поглядам Ємпедокла притаманний стихійно-натурфілософський характер, хоч він і розділяє орфіко піфагорійське вчення про переселення душ.

Анаксагор жив у V ст. до н.е., в эпоху Перікла. У центрі уваги Анаксагора як філософа - проблема якісного перетворення тіл.

Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якої є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Тому «в малому немає найменшого, але завжди є менше». Основна теза Анаксагора - «все у всьому». Що означає, що в будь-якому місці космосу знаходиться гомеометрії всіх видів, усі види якостей.

Філософія Анаксагора мала великий вплив на подальший розвиток давньогрецької філософії класичного періоду: вона дала поштовх до підняття її на більш високий теоретично раціональний рівень.

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл. 460 - 370 рр. до н.е.), який прагнув до створення чіткого, якісного і логічного обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових, неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».

Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічувалась мудрість, бо він вважає несерйозними всі справи, якими займались люди.

Головне філософії Демокріта - це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується.

Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об'ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом - буття, то пустота - це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз'єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;

атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.

Атомізм Демокріта (і він сам це визначав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Є. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта з неї все вийшло ї є її плоть від плоті».

Демокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з'єднуються і роз'єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті - решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна, як і нескінченна в ньому кількість світів.

Людина - також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа - це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогняні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.

Пізнання, вважав Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Цікаво, що Демокріт є представником крайнього детермінізму, який переходить у фаталізм. Він ототожнює причинну зумовленість явищ і необхідність. Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі через необхідність. Якщо людина знайшла скарб - це не випадковість, а наслідок того, що вона почала копати в цьому місці. Почала копати також не випадково, а через певну причину. Або іншій приклад: дорогою йде лисий чоловік, а в цей час орел піднімає в небо черепаху, щоб кинути на каміння і розбити її панцир, і, сприймаючи лисину за камінь, кидає черепаху, - чоловік гине. Це не випадковість, а зову ж таки ланцюг причини і наслідків.

Центральні поняття вчення Демокрита - це умоглядні конструкції. Адже атоми і пустота - не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не природні стихії, не фізичні частинки, а поняття, рівноцінні елеатському розумінню буття або сущого. Тому з повним правом можна говорити про онтологізм Демокрита, з якого починає розвиток філософський матеріалізм.

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V ст. до кінця IV ст. до н.е. Виникає потреба в професійних вчителях. Вони навчали не тільки риторики, політики, судочинства, але й всіх інших галузей знань, які людина могла практично використати. Їх називали софістами.

Істина софістів не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати супротивника в суперечках і судових позовах: адвокатів тоді не було. Софісти були філософами тою мірою, якою ця практика діставала у них світоглядне обґрунтування. Софісти ототожнювали мудрість із знанням, умінням, здатністю доводити все, що вони вважали необхідним, вигідним. Користуючись енциклопедичними знаннями і мистецтвом риторики, вони заперечували очевидні істини і обґрунтовували найнезвичайніші твердження.

З появою софістів проблема людини, людської особистості стає однією із найважливіших проблем філософії. Особливо чітко це простежується у філософії Сократа, в якого на передній план виходить проблема відношення людини до світу, тобто акцент переноситься на розробку світоглядної проблематики. Інакше кажучи, починаючи з софістів і Сократа, філософія вперше формулює основне світоглядне питання як питання про відношення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття. Необхідно підкреслити, що для філософії специфічним є не окремий розгляд людини і світу, а постійне їх співвідношення. Філософське сприйняття світу завжди суб'єктивне, особисте в ньому неможливо абстрагуватися від присутності пізнання, людини, яка оцінює і емоційно переживає. Філософія - це самоусвідомлюючи мислення.

Сократ (470 - 399 рр. до н.е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів. Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одиночна людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

За переказами, мати Сократа була повитухою (акушеркою), звідси і походження назви його методу. Сократ - перший афінський філософ. Чесно виконував свої громадські обов'язки, брав участь у війні проти Спарти, намагався у всьому бути справедливим. Вів життя філософа: жив скромно, весь свій час присвячував філософським розмовам і суперечкам. У нього було багато учнів, але грошей за навчання (на відміну від софістів) він не брав.

У чому полягає сутність маєвтики і на які філософські основи вона спирається? Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах. («Я знаю, що я нічого не знаю», - заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

Цієї мети Сократ досягав завдяки точній постановці запитань. Зустрічає, наприклад, він софіста Гіппія, котрий похвалявся, що є наймудрішим із еллінів, оскільки заробляє більше, ніж будь-хто інший. Сократ просить розібратись в питанні яке він, через простоту свою, не може осилити: що є прекрасне? Гіппій задоволений, що сам Сократ звертається до нього з запитанням, пихато відповідає, що прекрасне - це прекрасна дівчина. Але Сократ, здавалося б, задоволений відповіддю, знову запитує: «А хіба прекрасна кобилиця не є прекрасною? А що таке прекрасна ліра? А що таке прекрасний горщик?» Сократ говорить, що йому багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина,горщик, кобила. Проте, кожна річ прекрасна по -своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне - прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті. Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в часи Сократа це було інновацією.

Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша ідея - це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ - не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов'язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідси вона черпає це розуміння. Завдання філософа - допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожній з вас міг би стати кращим і розумнішим», - говорив у «Апології» Сократ.

Іронія Сократа - це форма властива філософії в її суб'єктивному відношенні до буденної свідомості. Відомо, що Сократ був не дуже добрим сім'янином, в історію ввійшло ім'я його дружини - Ксантіппи. На втіху собі він говорив, що коли чоловікові випала погана жінка, це робить його філософом. «Люди, - говорив Сократ, - які бажають стати добрими вершниками, беруть собі гарячих коней, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упоратися з усіма. От і я взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені буде легко мати справу зі всіма людьми».

Основну частину сократівських роздумів присвячено проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія,- вважає Сократ, - є засобом пізнавання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Він порівнює окремі моральні вчинки, виділяє в них спільні елементи, аналізує їх, щоб знайти попередньо суперечливі моменти, і, нарешті, зводить їх до вищої єдності на основі виділення певних суттєвих ознак. Таким чином він досягає загального поняття про добро, зло, справедливість, красу тощо.

Сократ вчив, що філософія - любов до мудрості, любов до знання - може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І ще рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добро, а що погане то вона ніколи не вчинить зло. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання - це джерело морального удосконалення. Тому істина і моральність - тотожні поняття. Звідси твердження, що існує істинна моральність. Вона, знання того, що таке добро, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її блаженству, життєвому щастю. Сократ виділяє такі основні моральні якості: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватись законів божественних і людських).

У центрі філософії Сократа - людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа - це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах, другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав малієвтикою. Ціль малієвтики - всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального.

Головне для Сократа - процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Сократ різко полемізував із софістами, хоча серйозних змістовних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному філософських міркувань. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом. За свідченням Ксенофонта, Сократ у відповідь на питання, чому він не бере гроші за свої бесіди, відповів так: «З краси і знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником… Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами».

З труднощів натуралістично орієнтованих космологічних концепцій шкіл старогрецької філософії й народжується перші сполуки повороту філософії від природи до людини. Саме тому Сократ з самого початку відмовляється від створення картини світу. Подібні спроби, здійснювані попередніми філософами (головний твір кожного з них так і називався - «Про природу»), давали різні результати, оскільки з кожного з них картина світу виходила іншою, ніж у попередників. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. «Пізнай самого себе» - такою є вихідна теза сократівського філософствування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми - діалозі, практичний зустріч умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою (від грецького «діалегомай» - вести бесіду, сперечатися).

Спроба розібратися в такій спосіб з проблемою людини поставила Сократа перед новими труднощами. Ми дізнаємося про це передусім із творів Ксенофонта (бл. 430 - 350 до н.е.) - «Спогади про Сократа», а також з перших семи діалогів в Платона «Сократівський метод» полягав у введенні бесіди - діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмовникам запитання, отримував відповідь (як правило, неповні), ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента і т.д. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в суперечностях і цікавилися думкою щодо цього самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді саме цей момент і відображений у відомій тезі Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Сократ тим самим прагнув показати, що остаточна відповідь на те або інше запитання не може бути отримана внаслідок суперечливості і невичерпності самого змісту лунання. Проте така позиція не означає знищення пізнавальних зусиль, навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все нові й нові запитання. Недаремно ж філософія є не самою мудрістю («Софією»), а лише прагненням, любов'ю («філео» - люблю) до мудрості.

Обговорюючи проблему людини, він ставив запитання про такі істотні характеристики людини, як «мужність», «розсудливість», «краса» тощо.

Суперечності як у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, виникали внаслідок неможливості звести загальний зміст досліджуваних понять («мужність», «краса» та ін.), до їх індивідуального існування («краси взагалі з «красивою дівчиною, красивою вазою тощо»). Сократ бідкається: «Я вічно блукаю і не находжу виходу».

Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава. Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Три обвинувачі на суді виступили проти Сократа. Один з них сказав: «Сократ учив своїх співрозмовників нехтувати встановленим законами. Він говорив, що нерозумно посадових осіб у державі вибирати за допомогою бобів, тоді як ніхто не хоче мати обраного бобами кермового, теслі, флейтиста й інших, хоча їх помилки в роботі приносять набагато менше шкоди, ніж помилки в державному керуванні. Промови Сократа збуджують у молоді презирство до встановленого державного ладу і схильність до насильницьких дій». Завданням обвинувачів було змусити Сократа залишити Афіни. Сократ відмовляється від утечі, тому вважає, що хоча суд і не справедливий, але слід підкоритися установленим законам. В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.

За розповідями Дельфійський оракул заявив, що немає нікого мудрішого, ніж Сократ. Бажаючи заперечити це твердження, Сократ почав спілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не запишався, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що справді мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога. Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я, знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що його поставлено богами до афінського народу, щоб він не давав своїм співгромадянам впадати в духовний сон і сприяв моральному та інтелектуальному самовдосконаленню. Саме тому Сократ, впевнений у своїй правоті, доводить, що справжній філософ повинен і померти відповідно до свого вчення. Випив чашу отрути і, коментуючи свою смерть, помер у травні 399 до н.е.

Ще за життя його Піфія сказала: «Сократ вищий від усіх своєю мудрістю». Сократ знав усе, що мав знати істинний мислитель, носій генія, окультуреного багатьма попередніми поколіннями.

Сократ бездоганно знав філософію і філософів. Він бачив, як багато філософів, міркуючи про першооснови, про природу і світобудову, заплуталися в протиріччях, тому зазначив, що рішення цих питань недоступне традиційним методом пізнання. Філософія, як її розумів Сократ, - це вчення про те, як варто жити. Метод Сократа сформувався в ході диспутів і бесід, учасником яких він був.

Заслуга Сократа у філософії в тім, що він показав можливість визначення загальних понять. Сократ був ідеалістом і сприяв утвердженню в філософії об'єктивного ідеалізму, що виходить із примату світу ідей - абсолютних, вічних, нестворених.

Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Аристотеля, вперше поставила і професійно обґрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо? Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визначено всі ідеї та напрямки майбутнього розвитку філософського мислення. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України; після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньогрецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

Використана література

1. В.Г. Кремень В.В.Ільїн «Філософія: /мислителі, ідеї, концепції» Підручник. Київ. Книга. 2005р.

2. Філософія. Курс лекцій. 2-е видання. І.В. Бичко (керівник) Київ. Либідь 1994р.

3. Філософія. Навчальний посібник. За редакцією доктора філософських наук професора І.Ф.Надольного. Київ «Вікар» 2005р.

4. С.П.Щерба. Філософія. Київ КОНДОР 2007.

5. В.М.Вандишев. Філософія. Екскурс в історію вчень і понять. Навчальний посібник. Київ КОНДОР 2005р.