Ієрархічна будова характеристик та проявів людського буття

Міністерство освіти і науки України

Інститут підприємництва та перспективних технологій при НУ «Львівська політехніка»

Факультет економіки та підприємництва

Кафедра ЗЕГП

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: «Філософія»

на тему: «Ієрархічна будова характеристик та проявів людського буття»

Варіант 19

Виконала:

ст. гр. ФЕП-23

1. Рівні та форми прояву людського буття та його характеристики

Людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, то нам не уникнути розгляду того, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. При цьому ми звертаємося насамперед до науки, адже розуміючи певну необхідність поза наукових знань, урешті-решт до науки ми звертаємося тоді, коли хочемо з максимальним ступенем достовірності стверджувати про щось, що воно є або його немає. Інформація, якою володіє сучасна наука, майже безмежна; її досить важко звести до єдиної цілісної системи. Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланочка - наукова картина світу (НКС). НКС є інтегральним узагальненням досягнень багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого (у межах окремих наук або в межах науки загалом). Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія. Звернемося до найважливіших аспектів проявів буття.

По-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді. Класичну науку надихав пафос відкриття останніх та остаточних законів світу, що надали б можливість змалювати його гармонійним, злагодженим, упорядкованим. Із погляду сучасної науки порядок і гармонія радше постають не як норма, а як частковий випадок у стані світу. Отже, світ і буття є процесуальними за основною їх тенденцією.

По-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'язку “всього з усім”. Цей зв'язок не просто з'єднує окремі явища буття, а й об'єднує їх таким чином, що зміни його окремих елементів впливають як на інші елементи, так і на стан буття загалом,

По-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. Мікропроцеси - це процеси субатомарного рівня, макропроцеси - це рівень тіл, мегапроцеси - це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Сучасна фізика намагається створити теорію так званої “великого об'єднання”, яка б дала змогу пов'язати всі ці рівні єдиними закономірностями, але наразі такої теорії не існує. У практичній діяльності слід враховувати, що сили, які діють у мікро- та мегасвітах, набагато перевершують сили макропроцесів. Тому, наприклад, дуже небезпечними постають ядерні випробування та експерименти, атомна енергетика і т.ін.

По-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно, що межує з оцінними підходами. Так, за наявності у Всесвіті безмежної кількості зірок планетні системи в ньому досить рідкісне явище (сьогодні астрономія знає лише шість планетних систем). Серед відомих нам планет органічні процеси розвинені лише на Землі. Отже, лише тут ми реально стикаємося із розмаїттям рослинного і тваринного життя, з реально зафіксованими проявами свідомості. Це дає нам можливість оцінювати процеси Всесвіту за шкалою “вище-нижче”, “краще-гірше” (хоча ці оцінки відносні, а переконливої теорії еволюції сьогодні просто не існує). Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого-входять до вищих як їх складові елементи. Водночас еволюцію не можна пояснити, виходячи з локальних умов розвитку процесів світової взаємодії та життя. Той факт, що за інформаційними потужностями мозок людини майже безмежний, вказує на те, що еволюція детермінована не лише конкретними умовами, а й потенціями світового цілого. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі.

По-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта. З іншого боку, мову про об'єкт можна вести лише щодо людини, бо речі або явища можна характеризувати як об'єкти лише через зв'язок із суб'єктом. Тому сучасна наукова картина світу розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об'єкта і суб'єкта. Це повертає нас до положень некласичної філософії про буття у межах інтенції свідомості та екзистенціальної зустрічі.

Нарешті, у зв'язку з усім зазначеним буття набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого - через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації. Обидва названі процеси мимоволі наводять нас на думку про існування єдиного інформаційного поля Всесвіту: сучасна фізика не визнає можливості існування так званої “далекої дії”, тобто не визнає того, що в реальних процесах світу все може бути пов'язане із усім; швидкість будь-яких взаємодій є обмеженою, а тому пов'язане між собою лише те, між чим може відбутися передача дії. Але єдність всіх процесів та явищ Всесвіту, відомих сучасній науці, змушує припустити й вихідну їх єдність. А це можливе лише за припущенням того, що будь-які дії відбиваються не лише на навколишніх умовах, а й змінюють стан світового цілого. Отже, буття є справді складноорганізованою, ієрархічно побудованою та енергійно самоконцентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється у тому, що вона є єдиною і множинною, перервною і неперервною, скінченою та нескінченною, такою, що в з'явленнях набуває форми просторово-часових співвідношень.

Звичайно, завершують усю будову наукової картини світу філософські розвідки та узагальнення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Саме тому, що філософія розглядає буття не лише у його матеріальних проявах, неможна задовольнитися тими ознаками (або критеріями) справжнього буття, які виробила наука: з позиції науки до справді існуючого можна відносити лише те, що є спостережуваним (прямо чи опосередковано), а, значить те, що має просторово-часові характеристики. Якщо ж ми будемо розглядати такі явища, як ідеалізовані еталонні утворення нашого інтелекту, то з позиції науки їх не можна визнати реально існуючими, оскільки вони не підлягають змінам у просторі й часі, а до того ж не мають і субстратних виявлень, тобто не передбачають матеріалу, із якого вони утворені. Тому у ХХ ст. побачила світ ціла низка творів та концепцій, у яких цілком серйозно обґрунтовувалось, що ні свідомості у її власній якості, ні її специфічних утворень просто не існує. Для сучасної філософії, як вже зазначалося, буття постає найпершою, фундаментальною характеристикою відношення мислення до будь-чого; іншими словами, не існує буття, якщо людська свідомість не продукує деяких моделей, образів, еталонів, у приведенні у контакт із якими те, що потрапляє у поле нашого сприйняття або мислення може набути статусу “Це є”. Тобто для філософії критерієм справжнього існування якраз і буде наявність у нашому досвіді тих складових (або елементів), які би дозволили впевнено стверджувати “Це є”. І тому нам повинно бути зрозумілим, чому для давнього грека богиня полювання Артеміда справді була, але не було і не могло бути, наприклад, генетичного коду або бактерій. Стає ясним також і те, чому окремі люди наполягають на тому, що не існує і не може існувати справжнього кохання, доброти, відвертості та ін.

Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. У гегелівській концепції буття окреслене як єдність простору й часу, множинності та єдності, ідеальності та реальності. Природа тут окреслена як інобуття духу, як його постійна демонстрація через розмаїття та зміну форм. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності ми бачимо принципову спорідненість матерії і духу, ідей та справи, теорії і практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, із взаємодії, в якій кожному з цих видів належать своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції. Серед сфер людської життєдіяльності, в яких яскраво виявляє себе єдність матеріального та духовного, важливе значення мають пізнання, культуротворення, розвиток суспільного життя та цивілізації, що їх ми розглянемо в подальших розділах.

Роблячи висновки з розглянутого питання, звернемося до найпоширенішої класифікації філософських позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття .

2. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини

Важливими аспектами людського буття, зокрема, є такі, як людська неспеціалізованість, унаслідок якої буття людини людиною не можна звести до життя її організму, зв'язок людини із процесами культуротворення та суспільної історії. Всі ці аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як проблематичність людського буття. З одного боку, ця проблематичність проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. З іншого боку, проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи - досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним. Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення “міри людяності” певної конкретної людини. В історії людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід'ємною людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що вважалося раніше неможливим для людини раптом перетворюється на норму та, навіть, престижну якість. Але, попри все, ми чудово розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм - це для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Це значить, що ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній грунтуватися, але її перевищувати. Ось чому буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм вищого значення. Що треба додати до біофізичної організації людини такого, що перевело би останню у людський спосіб буття? Напевне - і ми всі це чудово знаємо - треба включити людину в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини будуть обмежені, а деяким буде надано принципове інакше спрямування. Врешті, людина повинна просто опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших, на зразок того, щоби пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя. Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще не людиною. Але й цього, напевне, недостатньо, оскільки, врешті, людину можна ввести в соціальне життя певним дресируванням, яке передбачає постійний контроль та настанову, але, може статися, що вони чомусь відпадуть та майже автоматично відпадуть і набуті навички соціальної поведінки. Такі явища в історії людства не рідкісні, оскільки майже у будь-якому суспільстві у засобах соціалізації присутні елементи соціальної дресури, а вони супроводжуються за певних умов десоціалізацією певної кількості людей, що чомусь “випали” із соціальних зв'язків. Що потрібно додати до включення людини в соціально-культурні процеси задля того, щоби людський спосіб буття не був засвоєний механічно? - Звичайно ж, свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом людства та власним досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. А інакше ми будемо мати справу не із людиною, а із певними соціальними “зомбі”, біо-роботами, запрограмованими на здійснення певних соціальних операцій. Звичайно, суспільству і окремим людям інколи вигідно мати справу саме із “зомбі”, із людьми, які бездумно та слухняно будуть виконувати певні розпорядження чи установки, що надходять від “господаря”, але суспільство, культура, творчість за таким режимом людської діяльності ні розвиватися, ні нормально функціонувати не змогли би. Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо “бути людиною”. Здавалося б, на цьому окреслення цього феномену можна вважати завершеним, проте це не зовсім так. Бо перед нами постає, наприклад, таке питання: а хто виробляє ті норми, принципи, цінності, які людина потім повинна сама вміти використовувати? І тут ми повинні зрозуміти, що мало мати здатність усвідомлювати, треба, щоби всі наші усвідомлення вписувались у певну цілісність, яку ми звичайно називаємо людським духовним універсумом, а це значить, що ми повинні вміти його створювати, тобто вміти створювати принципи, ідеали, сенси. За великим рахунком це значить, що ми повинні опанувати тим, що називається “гідним мисленням” і що інтенсивно вивчалося та обговорювалося у світовій філософії на протязі всієї її історії, а прямо - Сократом, Б. Паскалем, М. Хайдеггером, М. Мамардашвілі. Коли ми, окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту - виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму - то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт і постає вирішальним для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, бо поза ним неможливі свідомі оцінки, а, значить, неможлива справжня соціалізація і виведення людини за межі суто біологічного існування. Розглянувши основні сходинки входження у людське буття, ми можемо тепер зрозуміти, який сенс має, наприклад, звернений до людей заклик: “Будьте ж людьми!”; суто емпірично цей заклик безглуздий, оскільки з ним ми звертаємося саме до людей, а не до, наприклад, дерев. Вони вже люди, проте, коли ми чуємо такий заклик, ми розуміємо, що тим, до кого він звернений, бракує чогось важливого із тої ієрархії сходинок людського буття, які є необхідними та достатніми. Тому тепер і проблематичність людського буття може постати для нас дещо в іншому плані: можна спокійно жити і діяти в суспільстві, не лише не завершивши сходження до людського способу буття, а лише набувши його найнижчі ознаки, та й то - суто механічно. А ось такі випадки загрожують суспільству суттєвими неприємностями і навіть - трагедіями, оскільки в такому випадку на зовнішньо правильні межі суспільних дій людини вирішальний вплив чинять не власно людські якості, а стихія матеріально-біологічних факторів, які, як відомо, самі собою подібних меж не утворюють, скоріше - їх руйнують. Ще у ХІХ ст. ціла низка європейських мислителів та філософів застерігали людство від закликів до так званої “народної революції”, яка скоріше за все буде розгулом стихії, а її наслідки - руйнівними для цивілізації, що, власне кажучи, і засвідчила соціалістична революція в Російській імперії. Тому бути людиною або перебувати у людському способі буття - це значить боротися за них, відвойовувати у природних стихій територію такого способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й - справжньою, такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників. Звичайно, це не значить, що ми тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує унікальний організм із такими можливостями, яких ми не знаходимо більше ніде. Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною мірою, проте ми знаємо, що людський організм - це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. За судженнями Г. Сковороди, людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина. Проте у прикладенні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя. При цьому як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов'язково задля того, щоби життя не постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує. Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому - як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому - як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв'язки із іншими сущими, явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв'язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

3. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської діяльності та сутнісні сили людини

Всі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки - людські потреби, наміри та виміри - у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі - із її особливим духовним універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична) - пов'язана з перетворенням природи, із подоланням опору матеріалу, з дією з об'єктами

2. Духовна - пов'язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей

3. Духовно-практична - пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність як таку:

* людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;

* людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;

* людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;

* людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче “візитною карткою” людства певного рівня розвитку;

* людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;

* людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність. Доти, доки людина діє у відповідь на дію зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому - не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою специфічну діяльність як свою силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одне, принципово важливе: тварини роблять це одноманітно, із віку у вік, із покоління в покоління, і тому в них немає історії, а людина здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати. Це і є діяльність як самодіяльність, тобто спрямована на свій розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в самовираженні через певні види діяльності.

Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзистенціали людського буття. Термін “екзистенціал” походить від слова “екзистенція”, що його у філософії XX ст. вживають для позначення специфіки людського існування. З цього огляду термін “екзистенціал” означає:

- те, поза чим немає людини як людини;

- те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.

До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії XX ст. можна відности:

* не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій на дійність та від прямого на неї впливу;

* трансцендування (дослівно - вихід за межі, процесування через щось) - неприлученість людини ні до чого остаточно і назавжди, своєрідне “перелітання” від одних форм прилучення до буття до інших, невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціал;

* свобода, тобто незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки;

* індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного значення; у людському ж бутті навпаки- на перший план виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;

* принципова єдність людського початку буття: завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: “обираючи себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала” (Ж-П.Сартр). Яскраво ту саму думку висловив Джон Донн (англ. поет XVI - XVII ст.): Немає людини, яка була б, наче острів, сам по собі; кожна людина є часткою материка, частиною суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову скелю, зменшиться Європа;, смерть кожної людини зменшує і мене, бо я є у єдності з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін: він - по тобі;

* перебування (буття) "на межі", цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм людського існування. На думку М. Аббаньяно, М. Бубера, П. Тілліха, М. Шеллера, людське буття характеризується веденням своєрідного діалогу - із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою собою тощо.

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, - нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Фактично це значить, що людина водночас прилучена до кінцевого та нескінченного, часткового та тотального, тобто людина існує ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності. Ці альтернативи утворюють своєрідне “силове поле” людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан внутрішньої суперечливості, одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо - неможливо у якійсь простий спосіб це поєднати. І все ж кожне людське життя фактично подає нам варіант вирішення даних суперечливостей та певне поєднання названих альтернатив. Точніше - може дати, якщо ми це життя зрозуміємо, адже воно може постати досить невиразним і свідомо побудованим навіть без їх врахування. Проте, коли людина будує своє життя осмислено, вона не може їх обминути; вона намагається зробити реальні та рішучі кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають життєвими вчинками. Тому вчинки - це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними “вузловими пунктами”. При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність, що пов'язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними “атомами” людської діяльності, оскільки “замикають” її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л. Фейєрбах, представник німецької класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її так звані “сутнісні сили”: “Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л. Фейєрбахом додають ще й людську тілесність. Отже, людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи - належної оцінки, смаки - реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, вищий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження. Людське мислення (інколи - розуміння) підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності. Нарешті, воля, воління наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: “Не можна, але якщо сильно воліти, то можна”. Всі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до “біомаси”, що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).

Висновок

У наш час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття: воно охоплює самі підвалини суб'єктно-об'єктного відношення й одночасно вписує людину у структуру світобудови, роблячи її, а особливо її свідомість фундаментальною умовою виявлення форм буття. Отже, ми, люди, є завжди при бутті у відношенні до буття, а з іншого боку, буття ніби стоїть завжди за нами, за нашими спинами, воно апріорно надане нам як тотальна якість, котру ми знаходимо в усьому (тому що вона - у нас) і в яку ми вкладаємо все те, з чим маємо справу. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реальними мірами використання цього масштаб.

Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю.

Зазначені характеристики людини пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже-універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.

Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдосконаленні. Формування індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.

Література

1. Філософія: Курс лекцій. - К., 1993.- Розд. III.

2. Філософія: Підручник для вузів. - К., 2000.

3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен; Львів, 1995.

4. Доброхотов А.Л. Категорія буття в класичній західноєвропейській філософії. - М., 1996.

5. Онтологія світової філософії.-Т.З.-М., 1991.

6. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. - К., 1995.

7. Проблема людини в західній філософії.- М., 1998.

8. Сартр Ж.-П. Зкзистенціалізм -це гуманізм.- М., 1995.