Екзистенціалізм Ж.-П. Сартра. Творчість як філософський термін

План

1. Екзистенціалізм Ж.-П. Сартра

Вступ

Екзистенціалізм - загальний огляд

Екзистенціалізм Ж.-П. Сартра

Висновок

2. Філософська концепція та природа творчості

Вступ

Філософська концепція та природа творчості

Висновок

Список літератури

Вступ

Ця тема вибрана свідомо - мене давно цікавив Ж.-П. Сартр, у зв'язку з прочитанням фантазійної повісті «Чортова екзистенція» Г.Л. Олді. Давно виникало бажання взнати, що це таке - «екзистенція», та й у чому полягає філософія Сартра . Тому переходимо до справи (вірніше, до першого питання контрольної роботи).

Екзистенціалізм - загальний огляд

Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Першим його представником був датський філософ Серен К'єркегор (1812-1855). Однак його ідеї були забуті і лиш в 20-х роках ХХ ст. німецький філософ М. Хайдеггер сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого і постала «екзистенція» - людське існування. Найбільш відомими представниками були:

Карл Ясперс;

Жан-Поль Сартр;

Альбер Камю;

Габріель Марсель;

Моріс Мерло-Понті;

Сімона де Бовуар;

Хосе Ортега-і-Гассет;

Ніколло Аббаньяно та інші.

Повторюсь, що екзистенціалізм - це вираження глибоких потрясінь, що охопили західну цивілізацію в першій чверті ХХ століття: перша світова війна, прихід А. Гітлера до влади, гітлерівська окупація багатьох країн, що породило настрої песимізму й розпачу, туги і зневіри, безнадійності й безпросвітності обставин, душевного спустошення. Екзистенціалізм звернувся до проблем кризових критичних ситуацій у межах, що вивчають матриці трагічного відчуття сучасної епохи, глибоких психічних переживань і потрясінь. Екзистенціалізм сформувався як відповідь на девальвацію прогресистсько-оптимістичної картини світу. Він виник як реакція на історичний фаталізм узагалі і песимістичний зокрема, розвиваючи філософію кризової епохи й кризової свідомості, ролі свободи й суверенності суб'єкта.

Екзистенціалізм, або філософія існування (походить від пізньолатинського слова «existentia» - існування), проголошує, що «...немає Бога, крім людини, і людина собі пророк». Філософія екзистенціалізму має справу не з проблемами науки, а питаннями власне людського існування, морально-етичної рефлексії суб'єкта.

Екзистенціалізм - філософський напрямок, що висуває на чільне місце абсолютну унікальність людського буття. Префікс «екз» означає «бути поза собою», в екстазі, виходити з берегів свого існування. Заслуга екзистенціалізму в тому, що він звернувся до людини як суб'єкта автономно-екзистенціального буття. Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до «ніщо» і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як «часовість», реальною точкою відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.

Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення в світі.

Особливістю екзистенціального підходу є те, що вивчається не людина взагалі, тобто людський рід, а конкретна окрема жива людина. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення через у цілях, задумах, проектах звернених у майбутнє. Специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній «націленості» на майбутнє. Найперша проблема людини - це саме існування людини з парадигмами - еталонами - субеталонами - процесами культури, онтології, соціуму. Він підкреслює, що трагічність людського існування в тому, що воно завжди чимось поглиналося - родом, церквою, державою, технічною цивілізацією, а це зумовлювало знеособлювання людини. Звідси - ідея скінченності й абсурдності людського буття, почуття розгубленості в цьому світі, песимістичні тони всієї екзистенціальної філософії, яка спирається на ідеї К'єркегора, Гуссерля, Хайдеггера, Ніцше.

Одна із центральних проблем в екзистенціалізмі - проблема життя і смерті: сутністю екзистенції є народження, смерть, любов, доля, розпач, каяття. Модусами існування людини є такі категорії, як турбота, страх, рішучість, совість, ненависть, туга, віра. Загроза смерті, скінченність буття змушує людину задуматися над сенсом життя, повернутися до самого себе і свого буття, тобто до екзистенції. Усі екзистенціалісти категорично заперечували вплив соціального середовища на людське буття. Існуючи, людина сама надає собі тієї чи іншої сутності: ця сутність особливо виразно виявляється в екстремальних ситуаціях, коли перед людиною постає проблема вибору, через який людина реалізує свою свободу. Процес удосконалення людини виглядає як проходження через нескінченний ланцюг виборів, і результат цього буде залежати від того, наскільки людина відповідально буде ставитись до кожного з них.

На противагу методологізму, в системах-моделях екзистенціалізму відроджується онтологія, тобто прагнення зрозуміти людину як щось безпосереднє, як сутність егосуверенної-егонезалежної особистості. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є буття людини. Буття людини можна осягнути тільки інтуїтивно, у процесі вживання в нього, при спробі відчути його - тільки тоді воно стає буттям. В екзистенціалізмі ця категорія наповняється змістом трансцендентного переживання. Екзистенція сприймається як принципова відкритість буття або переживання, тобто незамкнутість. Головне визначення буття - як воно відкрите для нас, тобто відкритість екзистенції. Ці принципові характеристики буття, що перетворюють його на екзистенцію, трансцендують його скінченністю існування, тобто смертністю. Через свою скінченність екзистенція є тимчасовою. Екзистеціалізм розвиває по-справжньому суб'єктивістську онтологію, тобто проблему смислу буття, що розкривається через аналіз суб'єктивної людської індивідуальності, її егосуверенності. Визначаючи певну правомірність об'єктивістського тлумачення історизму, Хайдеггер доводить, що цей погляд не є єдино можливий. Є ще, на його думку, і онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечується феноменологією. Феноменологічний метод дає зогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією.

Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму є виділення поняття «буття-у-світі», яке розкривається через невід'ємне від людини «діяння», яке пояснюється, в свою чергу, через «турботу». «Турбота» характеризує людське існування в цілому. За Хайдеггером, людське буття здатне не лише цікавитись буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття.

Ядром екзистенціалізму є людське життя, індивідуальне людське буття, у центрі якого індивідуальні смисложиттєві питання: провини і відповідальності, розв'язання і вибору, ставлення людини до свого покликання й смерті, місце людини в цьому житті, смисл індивідуального життя, моральна і соціальна відповідальність людини перед природою і собою, орієнтація на вищі цілі - егопроекти. Екзистенціалісти досліджують проблеми безвихідності за умов граничних життєвих обставин: такі ситуації Карл Ясперс називає «шифрами» чи «символами» людського існування. Найбільш надійним підтвердженням істинності чогось екзистенціалісти вважають індивідуальне суб'єктивне переживання, що виражається в настроях, переживаннях та емоціях людини. Також вони дискурс осмислюють людину поза впливом соціальних обставин, залишаючи її наодинці з собою, обмежуючи простір її активності емоційно-забарвленою сферою, розглядаючи як закинуту у світ людину-одинака, приречену на хворобливу внутрішню розірваність в автономних мультиактах. Таким чином, предметом екзистенціалізму є саме життя як ірраціональний і невловимий процес буття. Історичний, або справжній час буття, є олюдненим; він заповнений людськими бажаннями, проектами, активністю, рішучістю зробити щось. Саме в рамках цих модусів і реалізується існування людини. Модуси людини вибудовують межі людського буття і програмують його безвихідність.

Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування - вихід за межі цієї дійсності. Сам акт трансцендування розуміють по-різному. З точки зору релігійного екзистенціалізму трансцендування є Бог. Для Ж.-П. Сартра і А. Камю трансцендування є ніщо, але це «ніщо» виступає як глибока таємниця буття, а А. Ясперс і Г. Марсель визнають реальність трансцендентного, пов'язуючи з ним життя і долю людини. М. Хайдеггер також визнає реальність трансцендентного, хоч і стверджує, що раціонально осмислити його неможливо. Таке неоднозначне розуміння трансцендентного дає змогу виділити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний - Г. Марсель та К. Ясперс і атеїстичний - Ж.-П. Сартр та А. Камю. Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, «трансцендентного» виміру буття. А атеїстичний екзистенціалізм, на думку Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає,то все ж є, принаймі, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність.

Екзистенціалісти розрізняють буття і існування. Існування є внутрішній світ людини, її індивідуальне «Я». Людина - це окремо взятий індивід, істота, що мислить і страждає, «закинута у світ інших речей і інших людей», у «світ байдужого і навіть ворожого мовчання», «незбагненний у своїй відкритості» (М. Хайдеггер). Світ як такий прагне пригнітити людину, зробити її частиною безликого буття, що породжує в ній почуття самотності, тривоги, стаху, розпачу. Людина почувається немов би «закинутою» у певну ситуацію і змушена з нею рахуватися. Саме в цьому і виявляється історичність людського існування.

Таким чином, екзистенціалізм виявив слабкість і нестійкість людського існування - не тільки як індивідуального, але і як родового буття. Тому «кожна людина відповідає сама за те, якою вона є». Для екзистенціалістів зрозуміти історичний світ - означає звести філософію історії до історії людини: від людської історично-розвивальної практики вони переходять до індивідуально-особистісної, де вихідним пунктом екзистенції є саморефлексія, самопереживання. Заслуга екзистенціалістів у тому, що вони звернули увагу на духовний розлад між індивідом та суспільством, на мізерність, незахищеність людини перед вищими інститутами влади. У категоріях «абсурдного існування» екзистенціалісти звертають увагу на опис кризової свідомості особистості. Екзистенціальна онтологогія когеренціює: «усе безглуздо - значить, усе байдуже», «усе дозволено», будь-який вибір має виправдання. Саме життя не має ні змісту, ні значення, ні виправдання. Свідомість особистості розглядається в індексах «страждальця», «смертного», «заклопотаного». Індивід усвідомлює, що соціоматриці подають історію як зовнішній, чужий для нього процес, що історії зовсім байдуже до конкретної особистості. Людське існування продовжує залишатися «суцільною незадоволеністю». Сутністю екзистенціальної історії стає існування «історії як миру». Усі міжособистісні стосунки розглядаються з погляду самотності і покинутості, адже «людина - це свобода». Особистість, спроможна до самовизначення, як базальний феномен є основою будь-якого суспільного стану, і в цьому розумінні первісна матриця дискурсивного осмислення, а отже, індивідуалізм, являє собою абсолютне моральне начало.

Екзистенціальні мислителі обмежуються аналізом сфери - континіуму повсякденної свідомості і існування, стереотипами психоповедінки. Життя, згідно з А. Камю - «це безглузде перебування у світі байдужого мовчання», у результаті чого людське існування рефлексує до розчинення в безликому «Воно». «Абсурдним є не тільки життя людини, а й уся історія людства», - пише А. Камю. Категорія «занедбаності», «розгубленості», «самотності», «трагізму» особистості є субпарадигмою екзистенціальної філософії: екзистенціальний досвід контролює кондиції саморозпаду особистості, суспільства, людини, культури, цивілізації.

Історія одним з постулатів експлікації світу обирає факт спокути провини. Таким чином, екзистенціальна філосфія в центр ставить вічні проблеми сенсу життя людини, становлення індивідуальності в часі - у континіумі, суспільстві, історії, культурі. Дискурс осмислення метафізичних учень висуває фундаментальні проблеми людського існування, а також звертає увагу до таких понять, як право людини на гідне життя, дотримання прав людини, справедливість, гуманізм, людинолюбство, добропорядність. Екзистенціальна революція - це перспектива морального перетворення людського суспільства й історії як цілісно-тотальної макромоделі.

Підсумовючи сказане, підкреслюємо деякі особливості екзистенціальної філософії: екзистенціальна філософія - це цілісний рух, сконцентрований наколо проблем людини, що сформувався на історичному грунті соціальних криз ХХ ст., екзистенціальна філософія спробувала відшукати теоретико- методологічні шляхи до комплексного вивчення людини.

2. Екзистенціалізм Ж.-П. Сартра

Для кращого розуміння цієї теми я обрала яскравого представника екзистенціалізму Ж.-П.Сартра. Мені цікавий його філософський погляд.

Ж.-П.Сартр (1905-1980) - французький філософ, просвітитель, письменник і критик, що брав активну участь у політичному житті Франції; глава французького атеїстичного напрямку, володар дум студентської молоді. Був учасником Руху Опору. Після закінчення війни посів посаду редактора щомісячника «Modernes». У 1964 р. за багатогранну творчість йому було присуджено Нобелівську премію, але він відмовився прийняти її. Випробував на собівплив феноменології Гуссереля, учень Хайдеггера і Гегеля, а пізніше марксизму.

Екзистенціалізм Сартра сформувався під впливом ідей німецького ідеалізму, психоаналітичних напрямків, учень Е. Гуссереля і М.Хайдеггера. Сартр вважав, що людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим. Людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою. Він вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, при чому матеріальний світ розглядається як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак ці всі спроби закінчуються трагічно для людини, вона втрачає свою специфічність і перетворюється в річ серед інших речей. Свобода неможлива ні в природному, ні в соціальному житті. Живучи в суспільстві, вона виконує функції, які їй нав'язують. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Тобто свобода людини виявляється в її виборі майбутнього. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

Умовно проблематику Сартра розділяють таким чином:

«буття-в-собі» - феномен предмета «об'єкта»;

«для-себе-буття» - буття свідомості;

«буття-для-іншого» - вираження вічного конфлікту «я» - «ти»;

«ніщо» - можливість вибору;

«існування»: справжнє і несправжнє;

сутність;

свідомість;

свобода вибору;

«помилкова віра» - ілюзія існування;

етичне вчення;

екзистенціальне розуміння історії;

Щоб адекватно зрозуміти вчення Сартра необхідно докладно розглянути ці проблеми.

1. «Буття-в-собі» - це сурогат об'єктивної реальності, що конститує матерію. У ньому відсутні розвиток, рух, протиріччя, заперечність. Воно є абсолютна пасивність; чисте твердження, вільне від усякої негативності; сурогат матеріального світу. В-собі-буття не співвідноситься ні з самим собою, ні з чим-небудь іншим; тобто воно являє собою позитивність, що не може бути перерваною ніяким небуттям; воно є те, чим воно є. Ніщо з'являється лише разом з людською свідомістю. Для-себе-буття здатне до негації (розриву буття з небуттям). У цьому - призначення людської екзистенції. Вона несе своє заперечення в самій собі, тобто суперечливо. Сартр описує існування «в-собі-буття» як існування явища або речі; як того, що наповнено собою: річ не має внутрішніх і зовнішніх якостей, не має «свідомості в собі», вона просто існує. «В-собі-буття» і діалектика виключають одне одного, являють собою об'єктивний полюс онтологічно витлумаченої інтенціональності.

Позбавлене руху, розвитку і самодіяльності, «в-собі-буття» перетворюється в безпредметне, беззмістовне, порожнє, таке, що відрізняється від кантівської «речі в собі», оскільки не наповнене свідомістю. У той же час воно подібне до неї, коли йдеться про «непроникне буття» - чисто фіктивне, баласт свідомості - єдиної, справжньої реальності. У Гегеля означене поняття має трохи інший зміст : «буття якості як таке» є «в-собі-буття». У Сартра недіалектичність і незмінність є суттю «в-собі-буття». У Гегеля воно наповнено діалектичним змістом і є однією з категорій діалектичного руху до істини.

2. «Буття-для-себе» як буття свідомості, протилежне «буттю-в-собі», є щось інше, як свідомість. Свідомість існує сама по собі. Тут зустрічаємося з негативною діалектикою Сартра. Саме розмежування «в-собі-буття» і «для-себе-буття» за ознакою дії і порушення дії в них закону тотожності є метафізичним розривом тотожності і розходження, нерозумінням їхньої діалектичної єдності. Існує думка, що Ж.-П. Сартр не розуміє, що чисте буття і небуття - лише дві грані конкретної реальності, тим самим обмежуючи діалектику і заперечуючи її універсальне значення.

За Сартром, діалектика іманентна свідомості тільки їй; він намагається зрозуміти заперечність як внутрішню структуру духовності буття. Його трактування заперечності є емоційно-волюнтаристичним; поняття ці перетворюються в притягання потягів, набувають яскраво вираженого емоційного забарвлення. Категоріальний аналіз заперечення будується на негативних екзистенціалах, осмислюючи соціум, онтологію, природу, суб'єкт. Єдиною сферою втілення діалектики є не свідомість узагалі, а моя свідомість як «для-себе-буття».

«Я» - єдине джерело заперечення. Людина є істотою, завдяки якій у світ приходить негативне. Поняття самозапереченя приводить до філософії свободи. Обидві полярності аж ніяк не врівноважуються і не рівнозначні. «Буття-в-собі» залишається в системі «темним тлом», на якому існує і діє одне лише «для-себе-буття» - єдине джерело різноманітності та носій життя й руху. Сфера діалектики інваріантно збігається зі сферою свідомості. Границі свідомості утворюють і границі активного становлення зміни, тому що для того, щоб у світі відбувалося заперечення, необхідно, щоб якимось чином давалося те, що заперечує. Те, що заперечує, не мислиться поза буттям, воно знаходиться в надрах буття, свідомості.

3. «Буття-для-іншого» - вираження вічного конфлікту між «я» і «ти». Ця форма екзистує ізольованість, конфлікт з іншими, переживання власної свободи. Звідси - ставлення до іншого й визнання своєї свободи: свобода своєї свободи; свобода власної особистості в очах інших. Таким чином, формується головна дихотомічність людського буття: з одного «боку» - бути Богом і досягти самодостатнього «буття-в-собі», зберігши при цьому вільну суб'єктивність «буття-для-себе»; з іншого ілюзорність цього безмежного самоствердження. Прояв «для себе» іншої людини може призвести до кофлікту з іншими людьми; «інше може стати пеклом», коли «буття-для-себе»вступає в конфлікт з «буттям-для-інших». У результаті сартрівська макромодель стосунків постає похмурою й конфліктною - такою, що експлікує іманентні колізії суб'єкта. Дуже важливим є дослідження ставлення людини до Іншого. Сартр розглядає структуру «буття-для-іншого», аналізуючи погляд; «побаченість» - означає, що буття людини завжди констатується присутністю Іншого. Лише наодинці з собою кожна людина має можливість віддатися власній діяльності; причому вона не усвідомлює себе у своїй свідомості як таку, якою вона є в собі, коли діє. Але в «побаченості» Іншим вона застигає у вигляді об'єкта, про який може скласти своє судження Інший. Щоб пізнати самого себе, необхідний Інший. Залежність від влади Іншого в цій ситуації переборюється, якщо людина свідомо проектується відповідно до своїх можливостей. Для людини важливим є її самобуття, суть якого в тому, щоб не бути Іншим.

4. «Ніщо» - свобода вибору. Так як свідомість є ніщо, то вона цілком включена в майбутній світ, і в цьому полягає її людська свобода. Свобода є щось таке, щоми переживаємо, коли усвідомлюємо те, що є, і це дає нам можливість вибору того, що буде в майбутньому. Вибір, зроблений людиною, спирається на щось, і він є вибором цінностей змістів. Вибір дії є вибором самого себе, але, обираючи себе, я не вибираю існування. Існування вже дано, і кожний повинен існувати, щоб обирати: те, що я обираю, є моя сутність, специфічний спосіб мого існування. «Я» обираю себе, тому що передбачаю своє існування. У кожній ситуації людина обирає своє «я»:

або «я», котре мислить;

або імпульсивне «я»;

або інше можливе «я».

«Я» повинен думати про себе як про такого, котрий обирає певні еталони, і цінність для себе в самому акті свого існування. Ми постійно обираємо себе через заперечення того, чим ми є, й утвердження того, чим ми хотіли б стати, освоюючи соціум, природу, світ, феномени культури.

5. «Існування»: справжнє і несправжнє. Коли ми обираємо, вибір дії є також вибором себе, але, обираючи себе, я не обираю своє існування (existentia): кожний повинен існувати, щоб обирати. Те, що я обираю, є моя сутність, специфічний спосіб, яким я існую. Я обираю себе, тому що я передбачаю себе, у такий спосіб я можу обирати будь-яке «я»: що мислить,імпульсивне, будь-яке інше ролеідентичне «я». Існування містить у собі два злитих у ньому визначення: свідомість та заперечення. Свідомість сприймається як заперечення й самозаперечення. Обидва поняття в Сартра можуть заміняти одне одне. У сфері свідомості принцип тотожності є недійсним, тоді як у сфері «буття-в-собі» діє принцип тотожності. «Для-себе-буття» не є субстанція; за сутністю воно є залежною змінною стосовно абрисів існування як до перманентного самозаперечення. Відмова від традиційного розуміння сутності й існування - один із наріжних принципів екзистенціалізму.

За Сартром, свідомість не репрезентує у собі нічого субстанціального. Вона існує лише настільки, наскільки може виявлятися. Саму свідомість Сартр трактує як чисте заперечення, самодіяльність без носія. У людини існування передує сутності. Людина спочатку існує, а потім знаходить свою сутність; а якщо це так, то вона повністю відповідає за те, якою є. Екзистенціалістська парадигма, говорить Сартр, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги - матриця структури й умов особистісного існування кожної людської істоти. На що схоже людське існування? Проблеми свободи вибору, особистої автентичності, стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, - усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип - випадковість існування. Таким чином, слід відзначити нез'ясовність існування кожного й кожной речі.

Людина поглинута безглуздістю існування: і все-таки лише в цьому світі негативного, безглуздого вона може домогтися свободи, не залежати ні від кого ні від чого. Чистий аркуш паперу - такою є людина на початку свого життя. Вона зустрічається з усе новими й новими ситуаціями, що змінюють її; і людська сутність формується в залежності від того, як людина переборює складнощі життя. Справжнє існування - це автентичний вибір самого себе, коли людина, обираючи свою сутність, самореалізує себе і творчо самовизначає актами покликання суб'єкта. Несправжнє існування - це існування у вигляді самообману, коли людина хоче стати то однією, то іншою, але так і не реалізує свою справжню сутність. Джерелом самообману є амбівалентність людського існування, якому властиво: фактичність реальності «буття-в-собі» та творчий характер «буття-для-себе» у критичних ситуаціях. Роздвоєність особистості робить людське буття безглуздим і беззмістовним.

6. Сутність людини - це те, як вона вміє використати своє існування в соціоінститутах. Її «для-себе-буття» полягає в постійному проектуванні своєї свідомості. «Людина є лише тим, що вона робить». Сутність людини не є якийсь ідеальний образ - прототип, що має «вічні», «незмінні» людські та антропологічні якості. Людина сама визначає себе, хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, вона творить себе, обирає свій шлях у житті. Справжня людина не ховається за міражами й вимислами «надіндивідуального буття». Вона розуміє, що несе повну відповідальність за свої вчинки. Буття людини - це драма. Свідомість людини, свобода і її воля визначають життєвий шлях; вибір людини і визначає суть буття кожної особистості. Це не означає, що людина абсолютно вільна у своєму виборі від суспільства; навпаки, існування людини можливе тільки в рамках колективності, «спільного буття». Істина - це «суб'єктивність», її можна знайти, досліджуючи свої переживання. Дійсна реальність - це внутрішнє рішення у виборі своєї сутності, яка буде визначати всю діяльність людини.

7. У концепції Ж.-П. Сартра свідомість постає як заклопотане, стражденне, смертне, що накладає заборону на будь-яку пізнавальну діяльність. Замість розкриття дійсної природи свідомості Сартр констатує деякі властивості повсякденної свідомості. Тому екзистенціальна філософія не в змозі перейти від індивідуальної свідомості до мультиструктур суспільної практики. У цілому свідомість постає як кризова: криза розглядається як криза раціональності, вираження світової катастрофи, «занепад цивілізації». Найбільш адекватним і глибинним знанням про природу людини Сартр визнає усвідомлення власної смертності й недосконалості. Основна проблема для нього - пояснити, як індивідуальна свідомість осягає існування. Саму свідомість він трактує як чисте заперечення: свідомість як специфічний вид істоти є мій вибір себе. У свідомості я обираю себе заново як істота: вибір і свідомість це одне і теж. Треба мати свідомість, щоб «піднятися до рівня свідомості». Людина така, якою вона себе обирає. Обираючи себе, я створюю світ.

8. Свобода і вибір. Парадигма свободи є життєвим нервом усієї західної філософії. Відкидається свобода в її марксистському розумінні як «усвідомлена необхідність», свободу потрібно зрозуміти зі своєї екзистенції. Свобода в дискурс осмисленні екзистенціалізму є своєрідним тягарем, який повинна нести людина, якщо вона є особистістю. Людина може й відмовитися від свободи, перестати бути сама собою, але ця відмова відбувається разом з відмовою від себе як особистості. Людина - це вільний вибір самої себе, тому необхідно «будувати себе до найменших подробиць», «перебуваючи із собою». Це автентичність свого буття, свого людського існування. Свобода виступає в ролі чогось такого, що не можна пізнати й детермінувати. Екзистенціалізм негативно ставиться до будь-яких форм колективності, тому що це є помилкове і несправжнє буття. Свобода - це заперечення стосовно буття; людина вільна в тому розумінні, що має можливість постійно проектувати, обирати. Людина приречена бути вільною. Людина - це абсолютна свобода: вона є засудженою, тому що сама себе створила, і все-таки вільною, тому що один раз закинута у світ, відповідає за все, що з нею відбувається. Свобода трактується в дусі індетермінізму, що ставить людину поза закономірністю й причинною залежністю. Свобода не потребує ні причини, ні підстави; вона утверджує незалежність щодо минулого, заперечення його і розрив з ним. Свобода є розривом каузальної залежності, причинної обумовленості, вона неначе утворює «дірку в онтобутті».

Людина є вільною зовсім незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Свобода - не результат дії, не досягнення, вона міститься в самому прагненні. Проект - свобода, що проектує себе; вона спрямована на вибір - але не реальних можливостей, а свого ставлення до даної ситуації. Зміст свободи суб'єктивується, зводиться до оцінювання незалежної від людини ситуації: в'язень або раб вільні, самовизначаючись щодо свого стану. Об'єктивна ситуація сама по собі не обмежує і не придушує свободу - справа лише в тому, як людина сприймає її як обмеження. Досить відмовитися від свого прагнення, і дана ситуація перестане бути перешкодою. Завдання полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє ставлення до соціоситуацій. Свобода звільняється від каузальних визначень: мотиви, прагнення й ідеали не розглядаються як суб'єктивне трансформування причин рушійних сил, об'єктивних тенденцій і закономірностей. Свобода озброєна вибором мети і не має потреби в її досягненні. Усі бар'єри руйнуються, бо їх знищує усвідомлення моєї свободи, від волі нікуди не подінешся, абсолютність свободи робить людину вільну від свободи. І лише сама свобода може бути єдиним обмеженням людської свободи. Екзистенціалістська філософія - це фаталізм свободи, відірваної від об'єктивної дійсності, тому що свобода перетворюється усього лише на «свободу бажати».

Сартрівське розуміння самодостатньої свободи відкриває шлях до примирення і протесту проти будь-якої дійсності. Абсолютизуючи свободу, людина релятивізує її. У суб'єктивній аналітиці детермінізм знищується взагалі. Свобода трактується не як свобода дійсності, а як свобода вибору в усіх онтологічних процесах; абсолютну свободу екзистенціалізм розглядає як якийсь фантом, що визначає людину і панує над нею. Не людина має свободу, а свобода - людину; свобода є іспитом волі людини.

Бути вільним - це бути самим собою, свобода незнищенна і не підлягає відчуженню. Індивідуальна свобода не може розглядатися в рамках механічної рівності. Над існуванням не стоїть ніякий закон, імператив, детермінізм: любов, мазохізм, садизм, деструктивізм, ненависть, агресія, байдужість - це усього лише окремі прояви абсолютної свободи. Людина перебуває в світі «байдужого мовчання», в якому вона розчиняється, стає знеособленою, відчуженою, ув'язненою у своїй «шкарлупі» онтології. Свобода є перетворення на якесь «в-собі-буття» через проект. Свободу не скасовує те, що фактично існує, оскільки лише свобода вперше виявляє його як обмеження; дане є обмеженням тільки в рамках проекту конкретного життя. Оскільки Сартр не визнає існування Бога, що дає людині розуміння її сутності, то вона сама визначає себе у своїй екзистенції.

9. Помилкова віра - це стан інтенціональності, ілюзія існування; має безліч форм. Однією з цих форм є такий стан речей, коли людина обирає стиль життя, що відповідає її стереотипам чи кліше в ментально-світоглядних установках, психологічних диспозиціях, егозацікавленості, індивідуально-апостеріорних мультипроцесах суб'єкта. Пригнічена й відчужена особистість прагне знайти притулок і штучний комфорт, вживаючись в нову роль. Із суб'єкта суспільних відносин людина перетворюється на об'єкт або річ, на виконавця якоїсь певної функції. У «помилковій вірі» ми обманююємо себе. Це ошуканство специфічно ускладненої форми, це форма обдурювання самого себе. Жити в «помилковій вірі» - це відмовлятися від відповідальності, відвернутися від свободи і від створення змісту для себе. Віра стає тією колосальною харизматичною силою, спираючись на яку об'єкт досягає цілісно-вагомої мети: віра, надія і любов створюють колосальну силу, підсилюють могутні біопсихоенергетичні імпільси, феномени людської інтеграції - асиміляції і адаптації. Віра константно проектує загальні егоустановки суб'єктів, які консолідують їх екзистенцію-буттєвість в цілісну макромодуль: чекати - вірувати - сподіватися. Людина сама відповідає за себе. Але в неї є можливість бути нещирою із собою. При цьому взаємодія фактичної давності і вільного проекту піддається такому перегляду і маніпуляції, що можна уникнути відповідальності за своє буття.

10. Етичне вчення. Вчення про людську свободу не соже обійтися без екзистенціальної етики; його моральні принципи вільні від релігійного впливу. Божественне провидіння і людська свобода є поняттями, що виключають одне одне. В основі моральності лежить усе те ж незалежне волевиявлення особистості, моральні цінності позбавлені об'єктивного критерію. Як основний критерій моральності висувається автентичність, тобто відповідність свідомості людини її власній, справжній свідомості. Категоричний імператив Ж.-П. Сартра: володіючи свободою, будь самим собою. Якщо людина приречена на свободу, то свобода є неодмінним законом усієї людської діяльності. Свобода завжди вимагає: «роби себе самим собою».

Оскільки суєтність заважає правильно усвідомлювати існування, неможливо бути тим, чим ти є, керуючись принципом автентичності. Філософія свободи не може бути надійною підставою для моралі, оскільки стоворює теоретичне підгрунтя для аморалізму. Це вчення ігнорує соціальність норм, соціоправову регулятивність.

Саме тому екзистенціальна філософія не може дати відповідь на питання: «через що?», «заради чого?», «в ім'я чого?». Для Сартра питання «в ім'я чого?» є неприйнятним, тому що відсутня діалектика об'єкта і суб'єкта, як взаємодія об'єктивних і суб'єктивних факторів соціокультурно-генезисного порядку.

Усі міжособистісні стосунки розглядаються з погляду самотності і покинутості, причинний зв'язок позбавляється свого онтологічного статусу, поступається місцем таким психологічним цінностям, як прихильність, любов, вірність. На місце причинно-наслідкових зв'язків приходять поняття з області культури - тому світ не знає відповіді на такі питання. Замість теоретичного аналізу об'єктивної природи людини застосовується герменевтичний опис психологічної влаштованості індивіда, місце історії посідає психологізм. Таким чином, у контексті наукових орієнтирів не існує істини взагалі: істини стають застарілими, неповними, частковими, витісняються більш гнучкими істинами, унаслідок чого сутність суспільно-історичного процесу в екзистенціалізмі оголошується недосяжною для пізнання.

11. Екзистенціальне розуміння історії. В одній з своїх праць Сартр розмірковує над суспільними проблемами, намагаючись об'єднати екзистенціалізм і марксизм. Марксистська інтерпретація історії, беручи за вихідний пункт суперечливіть між економічними передумовами і відчуженням індивіда, визнає предметом вивчення історичну і суспільну реальність у межах якої відбувається проект екзистенції. Тому Сартр намагається діалектично пов'язати індивідуальну свободу з матеріальними, економічними обмеженнями, які накладає суспільство. Завдання полягає в тому, щоб виробити прийнятне розуміння, яке б знову відкрило людину в соціальному світі і досліджувало б її аж до практики, тобто проекту. У теоретичних інтерпретаціях суспільні відносини розглядаються як «практичні ансамблі», причому в них вкладається не зовнішній, а внутрішній зміст. Це не означає визнання примата внутрішнього над зовнішнім, а є запереченням можливої діалектики на шляхах об'єктивного пізнання. «Зсередини» - значить суб'єктивне, беручи до уваги самосвідомість, тому що суб'єктивне при цьому може виглядати як момент об'єктивного процесу, хоч насправді є його необхідною основою.

Мова йде про реінтеріоризацію об'єктивних, матеріальних протиріч і перетворення їх у справжній двигун історичного процесу, оскільки вони є внутрішньою основою мультипроцесів. Концепція Сартра вивертає суспільні відносини навиворіт, вторинне (суб'єктивне) перетворюється на первинне.

Категорія «відносини» являє собою поняття «соціальних ансамблів», що співвідносяться як індивідуальні самосвідомості, а не як об'єктивні структури, що визначають стан особистості і її самосвідомості. Для Сартра, відносини - це ставлення «я» як суб'єкта до себе та до інших «я», до наколишнього середовища. Ці стосунки можуть бути: двосторонніми - бінарними та тристоронніми - тернарними, але їх серцевина суб'єктивна і індивідуалістична.

У контекстах концептуальних установок енкзистенціалізму особистість є первинною, система суспільних відносин - вторинна і обмежується міжіндивідуальними відносинами. Саме поняття історико-екологічної «практики» інтеріоризується, розглядається в плані самосвідомості індивіда, що діє, як «пережита особистістю практика», а не як об'єктивні відносини між суспільною людиною і об'єктивною реальністю, яку особистість змінює. Практика сприймається як «проект організовування», що забезпечує валентно-раціональне буття людини на землі. Єдиний конкретний фундамент історичної діалектики - це діалектична структура індивідуальної діяльності. Але ж проект ще не є практика, а лише інтенція, спрямована на здійснення. Вона повинна ще перетворитися з можливості в діяльність: перед нами метафізична спроба утвердити окреме і особливе за рахунок загального і всупереч йому, відкидаючи взаємокореляцію одне з одним. Діалектиці сучасного марксизму Сартр протиставляє «тоталізацію» як повноцінну, справжню діалектику. Під тоталізацією Сартр розуміє становлення тотальної (цілісної) діалектики, сама ж діалектика визначається як «активність, що тоталізує», або «логіка тоталізації».

Тоталізація, таким чином, виявляється замкнутою в границях суб'єктивного розуміння діалектики і не може бути змістом об'єктивного розуміння; вона є недоступною за межами інтеріоризації - її можна осягнути лише зсередини. Діалектика і є тоталізація, але не можна говорити про матеріальність, що має здатність до тоталізації.

Отже, завдання Ж.-П. Сартра - створення діалектичних основ стуктурної антропології, тобто створення пролегомена до майбутньої антропології. Вся історична діалектика базується на індивідуальній практиці, тому що особистість є первинною, а соціальне - вторинне; вся історична діалектика не є діалектичною, тому що загальне розглядається в ній як вторинне, похідне. Соціальні закономірності втрачають у ній свою специфічну, якісну первинність щодо інших закономірностей. Ядро діалектики утворює тоталізація, або інтуїтивістське розуміння; діалектика сприймається як антипод раціональності, науковості, логічності, як безпосередній інтуїтивістський синкретизм. Таким чином, Сартр намагався поєднати марксизм з екзистенціалістською антропологією, відправним пунктом якої є суб'єктивність.

Висновок

Перше питання розбите на дві частини не випадково - неможливо розглядати погляди Ж.-П. Сартра, не знаючи, що являє собою екзистенціалізм. Тепер після того, як була розкрите перше питання, стає зрозуміло, що хоч Сартр хоча і є відомим філософом, а також в деякій мірі і одним з засновників сучасної антропології, однак його філософські погляди недосконалі і в них є багато протиріч. Мені особисто, його філософські погляди не є такими близькими і зрозумілими, як от, наприклад, погляди Г. Гегеля (так як я їх розумію).

Вступ

Сама контрольна робота передбачає творчий підхід, тому, вважаю, буде цілком природнім другим питанням вибрати творчість. Адже творчість навколо нас - це і нова техніка, і живопис, і література, і відносини між людьми.

Філософська концепція та природа творчості

Людська пам'ять зберігає і проносить через віки і тисячоліття лише такі соціально-духовні цінності, без яких народ не може мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро, справедливість. З повним правом до них можна віднести і феномен творчості. В ньому закладена життєстверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Люди творчого злету порушують інертність суспільства, здійснюють реформування, а то і злом того, з чим суспільство зжилося, що для нього стало звичним, стабільним. Реформатори - особистості творчого гатунку, провидці бачать нові шляхи розвитку суспільства, науки, культури,виступають за реалізацію своїх ідей, планів. Вони пророки свого часу, адже ми самі програмуємо через творчість своє майбутнє. Кожний наступний виток людського прогресу - це згусток енергії, розуму, почуття, волі творчих особистостей.

Діяльність за відомим алгоритмом, готовим рецептом, повтор відомої програми - це просто діяльність. Творчість має у собі щось більше, ніж просто діяльність. Хтось з класиків сказав, що я творю, значить я живу.

У сучасному світі, який вийшов на грань третього тисячоліття, відбуваються складні, багатогранні процеси в соціальному, економічному і духовному житті країн, націй, етносів, народів. Ці процеси гостро обумовлюють необхідність глибинних трансформацій стилю та форм мислення, переходу від корпоративної, блокової свідомості людства до розуміння єдності життя на Землі, системного,інтеграційно-синтетичного аналізу соціальної та духовно-культурної практики і на основі цього прогнозування та творення майбутнього. Фундаментальною основою сучасної діяльності людини має стати творчість. Саме ж місце творчості в структурі діяльності буде зростати в міру перетворення середовище існування людей із природного в створюване, техногенне. Можна з упевненістю стверджувати,що формування нової політико-ідеологічної реальності перебуває в прямій залежності від того, якою мірою ці процеси будуть пронизані стратегією творчо-синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму, здорової критичності, соціальної свободи, плюралістичності думок, високої моральної відповідальності.

Нині особливо актуальною є об'єктивна потреба в активному розвитку творчого, інтелектуального потенціалу кожної особи, нації, суспільства в цілому. В реалізації цього завдання провідна роль належить освіті, навчанню, вихованню. Адже ми починаємо творити ще змалку, саме в юному віці ми формуємося як творчі особистості. Проте практика свідчить, що процес навчання творчості ще не став нормою в освітніх закладах. До того ж більшість навчальних програм морально і не тільки застаріли, та вимагають перегляду та модернізації. Це означає, що людинознавчому аспекту навчання і виховання не завжди відводиться належне місце. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

Таємниця феномена творчості сягає своїм корінням сивої давнини. Перші підходи, спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже в філософії Стародавньої Греції. Платон вважав, що в основі творчості є світова Душа. Він зазначав, що творчість - поняття широке, з чим не можна не погодитись. Все, що викликає перехід від небуття в буття - творчість, і, таким чином, створення будь-яких творів мистецтва і ремесла можна назвати творчістю, а всіх створювачів - творцями. Згідно з Платоном, є два «роди» творчості: людська і божа. Божа творчість створює вічні цінності. Творчість людини залежить від божої іскри, нею визначається і обмежується відповідно часовими рамками, проявляється в творчих справах філософа, царя-правителя, державного діяча, лікаря, пророка, поета, ремісника або землероба і ін. Саме від божої іскри залежить в якому виді творчості ми будемо себе реалізовувати.

Ставлення до проблеми творчості в різні часи мало неоднозначний характер. Вже на початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку про творчі процеси мислення - еврилогію. У її започаткування зробили великий внесок М. Бердяєв, С. Грузенберг, Б. Лезін, В. Енгельмейєр, Т. Райнов, Л. Ферсман та ін. Після революції було створено Інститут еврилогії, який ліквідовано в 30-ті роки. В останнє десятиріччя, у зв'язку з соціальними процесами, що відбувалися в суспільстві, ставлення до проблеми творчості змінилось, і це знайшло відображення в переорієнтації досліджень на особистісний світ, духовні процеси. Людство стало вільнішим, розкутішим в плані творчості, та й інших планах також

Сутність, природа творчості в теоретичній літературі тлумачитися неоднозначно. Так, словник В. Даля визначає поняття «творити» як «давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо». Творчість - діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Відомий російський дослідник початку ХХ ст. В. Енгельмейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі функції і на сферу неживої природи.

З наведених визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо - все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи.

За основу визначення творчості можуть братися різні фактори: предмет, результат, процес, суб'єкт, метод творчості. Саме цим пояснюється різноманітність дефініцій творчості. Проте в більшості визначень ідеться про творчість як діяльність з вироблення, розробки винаходів, реалізації художньо-естетичних задумів, планів, розв'язання соціальних і теоретичних проблем, як наукове відкриття та ін. Створення, наприклад, нової комп'ютерної програми, яка реалізовує бажання її творця - це і є творчість.

Творчість як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності, вона властива лише суспільно-історичній особі - людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії ставлення людини до світу має універсальний, діяльнісний харктер. Ця діяльність, з одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого - є предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, конституючою основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. в переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атрибут діяльності.

Розглядаючи взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер діяльності і не зводити творчість до певного її виду. Творчість - це не тільки картини, чи література, це може бути і кулінарний шедевр, і виведений біологами новий вид орхідей чи блакитних троянд.

Творчість не є ні аспектом, ні стороною, ні функцією, ні атрибутом діяльності. Універсальні здібності людини органічно пов'язані з багатогранними формами діяльності, універсальністю безлічі розумових і предметних дій. Чим більше розвинені, урізноманітнені форми діяльнісного ставлення до світу, тим ширша палітра здібностей, природних можливостей до оволодіння все новими і новими знаннями. Тобто міра творчості виявляється через міру урізноманітнення форм діяльнісних відношень. Звичайно, це не рядопокладені, не відокремлені одне від одного діяльнісні відношення, а такі, що перебувають у єдності, синтезі. Саме на основі розмаїття міжсуб'єктивних стосунків через творчий синтез здійснюється опредметнення нових сфер реальності або вихід в запорговий зміст світу.

Творчий синтез - це найфундаментальніша характеристика активності людини. Він здійснюється лише суб'єктом діяльності і є універсальним принципом творення. Нині людство вступило в епоху синтезу в сфері культури, науки, філософії, політики, світоглядів. Можна з повним правом говорити про епоху синтезу. Нелінійні, багатоваріантні підходи, світорозуміння, біфуркаційні процеси вимагають нелінійного мислення. А воно можливе лише на основі синтетичного підходу. Синтезуючи різні форми діяльності в процесі міжсуб'єктивного відношення, людина розкриває свої креативні потенції. Синтезуюча діяльність сприяє поглибленню діяльнісних форм стосунків, виявленню їхніх нових граней, зв'язків, сторін, тенденцій, різноманітностей. Синтез об'єднує, одухотворяє, стимулює процес творчості. При цьому йдеться не про синтез як метод, протилежний аналізу в механізмі, структурі пізнання, а про синтез як фундаментально універсальне начало будь-якого творчого процесу. Творчим синтезом охоплюється предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична форми освоєння дійсності.

В. Енгельмейєр проблему творчого синтезу досить вдало розкриває через виділення періодів підвищення та спаду волі. Він вказує, що в період підвищення волі легко приймаються рішення, чітко викристалізовуються шляхи досягнення бажаного, вибираються найоптимальніші напрямки рішення. В період спаду волі зникають бажання, і навіть коли «холодний розум» наказує виконувати ту чи іншу справу, то вона здається тяжкою, складною і такою, що не піддається виконанню. Енгельмейєр робить висновок, що періоди підвищеного стану волі відзначаються синтезуючою силою, яка і становить ядро творчості. І зрозуміло, що в підвищеному стані волі не лише всього хочеться, все цікаво, а все й ясно, душа повна новими думками, образами, намірами. Пригнічений стан, навпаки, відзначається бідністю як вольових, так і творчих проявів. Мабуть всім відомі такі відчуття. Отже, «воля» веде майже до тих розмірковувань, що і винахідництво. Вона являє собою психічний синтез.

Творчість як синтез різних форм людської діяльності, родова ознака і родова сутність людини, форма її буття, самодіяльності і самоутвердження не може зводитися до будь-якої активності людини або ототожнюватися з певними формами діяльності.

Творчий синтез орієнтований на розв'язання ряду завдань. Зокрема, він виступає як стимул творчості, а також є безпосереднім процесом творчої діяльності, тобто самотворення. Творчість спрямована на синтез різних форм діяльності в соціальній, природній і духовних сферах. Творчість - це синтез різних форм діяльності з метою створення нових якостей матеріального і духовного буття. В даній категорії відображається активне суб'єктно-об'єктивне та суб'єктно-суб'єктивне відношення. Таким чином, суттєвою ознакою творчості є її синтезуючий, цілеспрямований, свідомо-прогностичний характер. Там, де має місце синтез, є творчість. Будь-який продукт творчості є наслідком синтезу форм діяльності. Звичайно, творчий синтез у кожному конкретному випадку має свою особливість і її важко враховувати.