Середньовічна філософія

24

План

Вступ

1. Формування середньовічної філософської парадигми

2. Середньовічна апологетина і патристика

3. Проблема універсалій в середньовічній філософії

4. Виникнення і розквіт схоластики Фоми Аквінського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям - ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" - в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Вся історія для Августина - це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град Божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. З часом все більшого поширення набуває "вічна світова держава", втілена в католицькій церкві. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

1. Формування середньовічної філософської парадигми

Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності "за образом і подобою", в цьому плані людина феодального суспільства постає "духовною людиною", тобто такою, що усвідомлює себе насамперед "одухотвореною" (такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - "душі".

Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі і суто "земних" проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.

На цьому "ґрунті" і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підносить за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько - середньовічна думка проголошує "неістотними", тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. "Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм", "нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі" Біблія. Рим., 10,12; Гал., 3., 28.. Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають "ключ" для нового прочитання книг Старого Заповіту.

Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом) спершу були "обраним народом", неправильно зрозуміли божу "благу звістку", тлумачили її як закон, "букву", а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою "обраність", тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ - християни "які не знають ні юдея, а ні геллея", тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не "тілесною" (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою включеність в ціле, яке щось саме собою зрозуміле. "Громадянин старогрецького міста, - писав О.Лосев, - досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного "зором", наочного даного, відчувають свій органічний зв'язок з цілим, з державою" Лосев А.Ф. История Античной эстетики. Ранняя классика. М. , 1963. С.21 людина, індивід постають тут соціальною "політичною" істотою, істотою природно-тілесного, "політичною твариною" (Арістотель).

Інша справа - середньовіччя. Узи, що включають індивіда у "справжні" (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж "земне", "світське" - держава та інші інституції - набувають характеристик "справжнього існування" лише отримуючи санкцію "божественного буття" - благословення церкви.

Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином "двоїстого" буття. Перш за все - це "справжній" (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи "твариною" (створеною Богом) істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово "непорівнянні" (реальність була притаманна виключно духовному "божественному буттю", що ж до "земного світу", то він власне взагалі не існує. Адже створений він Богом з ... "ніщо"), то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".

Ірраціоналістична "несумісність" земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому "апофатичному" (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александіріївської школи. Будь-яка спроба "позитивного пізнання" божественного буття, міркує в зв'язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те що має межі, форму і т.д. В наслідок цього, родить висновок Климент, єдино "позитивною" позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінчене, сягаючи за межі будь - якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання ("спасіння"). Таке "спасіння" неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. "Спасіння" можливе лише через посередника, який "чудесним способом" поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос - "Син Божий і людський", який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Інакше кажучи, щоб "спасти" людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть "смертю смерть подолав". Таким чином у христологічній тематиці "покутування" і "спасіння" крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: "спасіння" людини не просто "дарується", його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.

Отже підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVct.), якщо антична філософія за своєю суттю буде комсоцентрична (визначною реальністю буде для неї природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. "теос" - Бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. IV ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена "служницею богослов'я", і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.

По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони - людина вінець Божого творіння, з іншої - зло в світі йде від людини, людина - створіння в якому сидить диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Середньовічна апологетина і патристика

Вершиною старогрецької філософії в її класичному варіанті стало вчення учня Сократа - Платона і, в свою чергу, його учня - Аристотеля. Вони охопили всі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного. А це вже дійсно повний класичний варіант філософії.

Платон (427-347 до н.е.) - творець першої завершеної ідеалістичної філософської системи. До неї входять:

1) вчення про буття;

2) вчення про бога;

3) вчення про світ;

4) вчення про походження світу;

5) вчення про душу;

6) вчення про пізнання;

7) вчення про моральність;

8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Усі речі є лише тінями своїх безтілесних образів - ідей (так званих "ейдосів"). Ейдоси вічні. Усе тілесне, речовинне належить до небуття. Матеріальне породжується ідеями і скінченне. Найвищою ідеєю Платона є ідея добра, що являє собою джерело краси, істини та гармонії. У центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходяться міркування про "світову душу". Душа тимчасово ув'язнена в нашому тілі. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення.

Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею "досконалої держави", якою керують мудреці-філософи і яку захищають мужні воїни, а решта населення творить добробут, розсудлива і законослухняна. Він також розвинув діалектику, розкривши ряд її категорій. На ґрунті роздумів Платона побудовано багато сучасних філософських учень.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла у творчості Аристотеля (384 - 322 до н.е.). У своїх творах він ділив знання про світ на фізику, або фізичний стан світу ("другу філософію"), і ті, що знаходяться після фізики - метафізику ("першу філософію"). "Перша філософія" визначалася як наука про першоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Аристотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а "формою всіх форм" -бог. Людина здатна досягти збігу мислення з формами буття. Для цього слід опанувати логічні категорії, перш за все, такі, як сутність, якість, дія і багато інших. Заради цього Аристотель створив логіку - науку про мислення, яка слугує й сьогодні.

Своєрідними є думки Аристотеля про душу, адже він розрізняє три її види. Дві з них не можуть існувати без матерії, оскільки можливість життя природного тіла і є душею. А от третій вид душі (розумна душа) притаманний і людині, і богу. Ця душа незалежна від тіла, вона є мисленням. Але для людини пізнання, осмислення світу є стихійним "переведенням" закладених у душі форм буття в стан дії, акту. Допомагає в цьому активний розум - бог. )

Філософія Аристотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток усієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період, (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) який багатий на виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм ("стоя" - назва галереї, де була школа) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Розглядаючи цей світ як умови життя, як необхідність людина мусить добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій (стриманість).

Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність, навчали вони, полягає в тому, щоб .керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" - "той, що вивчає") в III ст. до н.е. доводили, що в пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів набуті людьми знання. Одночасно, повчали скептики, людина попри всі природні умови, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Епікура (342-270 до н.е.) - епікурійці пояснювали, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя ж досягається незворушністю духу.

Таким чином, у старогрецькій філософії досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як головна ланка світу, як істота, що має право на щастя, завдяки активним і творчим діям.

3. Проблема універсалій в середньовічній філософії

Дунс Скот (6л. 1270-1308 pp.) намагався розірвати зв'язок філософії з теологією. "Теологія - не умоглядна наука, а практична дисципліна, яка має своєю метою спасіння людини". Релігійні догмати логічно не доводяться. Віра в релігійні догмати з пізнанням, з логікою не пов'язані. Богослов'я, яке б могло ґрунтуватися на знанні (розумі), не існує. Раціонального богослов'я бути не може. Наука ґрунтується на раціональному пізнанні.

Вчення Дунса Скота про матерію - нове в схоластиці. Дунс Скот вважає, що слід розрізняти єдину матерію, яка так поділяється за ступенем своєї сутності (рівнем розвитку):

а) універсальна всесвітня невизначена субстанція - найперша матерія;

б) матерія, яка має певну форму і кількісну характеристику, - друга матерія (тіла різних органічних утворень);

в) конкретна матерія - третя матерія. Це субстанція для різних виробів, для наших рук, для наших творінь, творчої діяльності.

Що вище: загальне чи індивідуальне? Це питання Дуне Скот вирішує на користь індивідуального: спочатку існує індивідуальне, а потім загальне. Основою всякого знання є чуттєве пізнання. А чуттєве пізнання може здійснити тільки індивід і тільки конкретної речі. Дуне Скот сенсуаліст. Але він не проголошує розум пасивним, розум перетворює чуттєве знання. Скот дорікає томістам, які відкидали пізнавальні можливості розуму. Номіналізм, емпіризм, сенсуалізм - характерні Риси вчення Дунса Скота. Він дає високу оцінку математичним знанням і математичним методам у пізнанні. Пізнання неможливе без математики: всі докази ґрунтуються на математиці. Дуне Скот виступає противником формальних прийомів в тогочасних дискусіях, що спиралися на релігійні догмати.

Центральним пунктом космічного процесу в Ерігуена, по суті, виступає людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність покуття визначає повернення до божественної єдності "четвертої природи". Тут гуманізм Ерінгуена змикається з антропоцентризмом.

З освітницькою тенденцією пов'язана і творчість знаменитого Алкуіна (бл. 735-804), який очолив "Академію" і навчав самого Карла Великого та його дітей. Проте творчість Алкуїна мала визначальний вплив на весь хід наступної історії філософії середніх віків, дещо в іншому плані. Виділивши діалектику з-поміж інших мистецтв, Алкуїн надає їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри. Тим самим Алкуїн формує теоретичні засоби схоластики. У практичному плані, як уже зазначалося , схоластика виросла з тих специфічних форм освітницької діяльності, які складалися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII - на початку ІХст.

Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище теологічних догматів. Саме так чинили Ансельм з Беати (народився біля 1000) і керівник турської школи (Франції) Беренгаріій (988-1088). їм різко заперечували інші мислителі того періоду, найбільш відомий серед яких був П.Даміані (1007-1072), котрий твердив про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Проте кожна з цих крайніх позицій не відповідала інтересам церкви, яка шукала компромісного рішення. Саме до нього і прийшли Лонфранк (лб. 1010-1089) і його більш знаний учень Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який за прикладом вчителя наприкінці життя став Кентерберійським єпископом. Авторитет Ансельма був настільки високим, що його називали навіть "другим Августином".

Ансельм не заперечував виключно діалектики, але максимальною мірою прагнув перетворити її на суто формальну (байдужу до змісту), "техніку" дисціпліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом "не для того міркувати, щоб вірити, але вірили, щоб розуміти". Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм Кентерберійський формує своє знамените "онтологічне доведення" буття Бога. Бог, за Ансеьмом, існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Подібне "доведення" могло набути рис переконливості лише в рамках тієї мислительської традиції, що бере свій початок від Платона і Августина - уявлення про об'єктивне існування загальних понять ("універсалій", як їх називали у середні віки). Така позиція в конкретній формі, що її надибуємо в Ансельма Кентерьерійського, дістала назву реалізму, оскільки вона визнавали реальним існування "універсалій".

На противагу реалізму компьєнський кононік Росцелін (бл. 1050-1120) висунув позицію номіналізму, згідно з якою "універсали"" є лише "імена" (лат. Номіна, звідки й назва "номіналізм"). Справді реальним є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між "реалістами" і "номіналістами" розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про сутність "реальності" Святої Трійці та її "іпостасей". Реалізм настоював на реальності саме "єдності" Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальності саме "єдності" Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав "лики" (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру - про статус реальності категорій загального і одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність "Божественної Трійці", обстоювали, по суті, традиційно об'єктивну - ідеалістичну тезу про незалежність від матеріального - чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять "універсалій"), тим самим даючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасій Трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням конкретних речей.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих ("стертих") форм, як так званих "концептуалізм". Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079-1142) - видатний мислитель середньовіччя. Найвідомішою рисою Абелярової позиції було звернення до розуму, як провідного Інструменту і критерію в пошуках істини. Один із провідних принципів середньовічної філософії - підпорядкування розуму вірі - починаючи з VI-VII ст. не так жорстко (як, скажімо, в часи Тертуліана) проводився у філософських дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну вищість віри даної розумом, знаходимо водночас виразний потяг до раціонального упорядкування і систематизації теології (нагадаємо, що "формально-юридичне", упорядковуючи, "дисциплінуюче" начало - характерна ознака латино-римської ментальності). Так само Еріугена говорить про відсутність суперечностей між "правильним розумом" і "істинним авторитетом", а Ансельм Кентерберійський відверто проповідує ідею "раціонального " доведення буття Божого.

Про те звертання до розуму в Абеляра мало принципово інший характер. Такі відомі на той час мислителі, як Гільйом із Шанло (1070-1121) і Ансельм Ланський учень Ансельма Кентерберійського, в яких Абеляр навчався філософії та теології, не задовольняли його насамперед начальницькою манерою викладання, відсутністю логічної, змістовної аргументації. Створивши свою школу, Абеляр став викладати у принципово відмінній в цих вчителів манері, що надзвичайно імпонувала учням, які вимагали від нього людських і філософських доказів того, що може бути зрозумілим, а не тільки висловленим.

Звичайно ж Абеляр, який був глибоко віруючою людиною, не ставив свідомої мети боротися проти християнського світогляду. У зверненні до розуму та логічної обґрунтованості своїх ідей він вбачав засоби більшого звеличення авторитету християнського вчителя. Саме з цих позицій Абеляр виступив проти "сліпих поводирів елінців", котрі не знають "ні того, про що вони говорять, ні того, про що вони твердять, осуджують те, чого вони не знають, і очорнюють те, чого самі не осягають". Абеляр настоює на раціонально-доказовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, але й уміти захищати.

4. Виникнення і розквіт схоластики Фоми Аквінського

Середньовічна історія європейських народів нараховує більше тисячі літ. Це епоха феодалізму (V-XV ст.). Протягом неї змінювалися державні кордони, відбувалися страшні війни, епідемії й голодомори. Найчастіше Середньовіччя асоціюється з відсталістю народів, переслідуваннями церквою інакодумців, у цілому - з духовною темрявою.

Але все було не таким вже й похмурим, хоча панування християнської релігії дійсно було безумовним. Вона визначала державність різних країн, була в них офіційною ідеологією, насаджувала власну мораль. Релігія підпорядковувала собі філософію, перетворивши ЇЇ на свою служницю. У той же час, наприклад, середньовічна алхімія, розгорнувши пошуки "філософського, каменя", для перетворення всього речовинного в золото, закладала підвалини сучасної хімії. Крім того, в науці напрацьовувалися сучасні виміри руху-простору-часу, формувалися уявлення про фізичні поля тощо. Середньовічні роздуми про душу ще й досі орієнтують різних учених, психологів, фізіологів, філософів у її пошуках. В епоху Середньовіччя здійснено великі географічні відкриття. Без цих досягнень не було б сучасних наукових знань. Церква безпосередньо створила систему університетської освіти. Що ж являла собою філософська думка цієї доби?

По-перше, в центрі філософії середніх віків знаходився теоцентризм (з грецької "теос" - "бог"). Причому християнський бог суто догматичний (з грецької "догма" - "постанова"). Його існування, можливості та вимоги сумнівам не підлягають - тут панує віра, а не розум. Тому на зміну вільному злету філософської думки, як це було в Греції, прийшли теологічні догмати, де в основу буття поставлений бог - творець усього існуючого, суддя людських дій.

Філософія Стародавньої Греції теж розглядала сутність бога. Але там був плюралізм підходів, філософська творчість. Наприклад, у Платона в одному випадку бог був будівником світу, а в іншому - духом. Різноликим був бог і в Аристотеля: від матеріального утворення до самозаглибленого пізнавального розуму.

Середньовічна теологія подібних відхилень не дозволяла. Для неї бог - єдиний, всесильний і вічно пануючий над усім. Він наперед визначає долю кожної людини, суспільства загалом. Хто це ставив під сумнів - жорстоко карався. У той же час християнська теологія запозичила багато ідей з деяких учень старогрецьких філософів: про божественне впорядкування світу, вічність душі, її перевтілення тощо. Ці постулати лежали в основі середньовічної філософської думки, оскільки все було приведене в відповідність до церковного вчення.

По-друге, основи духовного життя людей формувала патристика (з латини "патер" - "батько"). До неї належить діяльність "отців церкви" - провідних релігійних мислителів, що розтлумачували біблійні тексти, розробляли літургії (релігійні дійства: хрещення, церковні відправи і т. ін.), писали молитви. При розгляді проблем теології, звичайно, підіймалися і філософські питання: про світоутворення, про сенс людського існування і багато інших.

Найвизначнішими були вчення таких "отців церкви", як Тертуліан, Августин, Фома Аквінський.

Тертуліан (160-220) був одним із перших християнських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру й розум. Абстрактному всеосяжному розумові він протиставив дію обмеженого людського практичного розсуду. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Августина Блаженного (354-430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не розглянуті філософські проблеми: причини і сутність змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспільства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до "граду божого", пише він в однойменному творі, бо "град земний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що суперечить божественному призначенню людини: любити бога. Час як зміна сущого є вмістилищем душі, твердив Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбільшим злом, тому справедливо його викорінити взагалі.

Одним з найзначніших теологічних діячів у католицизмі був Фома Аквінський (1225-1274). Його філософсько-теологічне вчення є офіційною доктриною католицької церкви і в наш час. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології" та "Сума проти язичників". У них автор доводить, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому в житті все повинна визначати віра. Причиною всіх змін є бог.

Неповторність людини полягає в індивідуальності її душі, адже вона персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Аристотеля про світобудову та людську душу.

Особливо цінує католицька церква п'ять доказів існування бога, що належать Фомі Аквінському: все, що рухається, має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковостей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чимось найвищим;, усе в світі цілеспрямоване. Відповідно, на думку теолога, все у світі підвладне лише богові. Таким чином формувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що повністю підпорядкувалася теології. До речі, схоластика якоюсь мірою існувала і в старогрецьких ученнях. Але там, наприклад у Платона, провідну роль посідала філософія. У середні ж віки - навпаки.

Проте середньовічна схоластика, як зазначалося, відіграла значну роль у поширенні знань у Західній Європі. Вона стала основним напрямом освітянської діяльності тогочасних університетів (Болонського в Італії, Паризького у Франції та ін.). У них розвивалися різноманітні, часом, і протилежні погляди на природу, людину, мораль тощо. Показовою у цьому відношенні є суперечність між реалізмом і номіналізмом.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами біла висунута теорія "двох істин".

Згідно з даною теорією, наука пов'язана з нею і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є "істини розуму", предметом теології - "істини одкровення".

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі "істини одкровення" можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є "служницею теології"". Функції філософії як "служниці релігії" полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Ф. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

1) Оскільки все на світі рухається то повинен бути "першодвигун" або "першопоштовх" руху - Бог.

2) Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього - Бог

3) Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність - Бог.

4) Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5) У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони проти розумні і ірраціональні, а тому саме, що вони "надрозумові", їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

Висновки

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповідді на питання:: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді - передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон у діалозі "Тімей" розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" - означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Казанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно.

Мислителі Відродження піддають перегляду також і середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу - буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

Так, Ла Боесі (1530-1563) проводив думку про те, що королі узурпували права, і виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету. Пікколо Макіавеллі (1469-1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) "Утопія" і Томазо Кампанелли (1568-1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі Дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Список використаної літератури

1. Волинка Г.І. Філософія середніх віків і сучасна духовна культура: Матеріали до лекцій. - Київ, 1999. - 101с.

2. Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. - Київ: Вілбор, 1998. - 272с.

3. Горелов А.А. Философия: Учебное пособие/ А.А. Горелов. - Москва: Юрайт-М, 2001. - 384с.

4. Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст.: Курс лекцій. - Київ: Либідь, 1994. - 256с.

5. Губин В.Д. Основы философии: Уч. пособие. - М., 1999. - 384с.

6. Ільїн В.В. Філософія (нариси з історії розвитку філософської думки): Навчальний посібник. - Київ: КДТЕУ, 1997. - 288с.

7. Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник. - Київ: Каравела; Львів: Новий світ-2000, 2001. - 448с.

8. Философия: История философии: Учебное пособие / Под ред. В.И.Кириллова. - 2-е изд.. - Москва: Юристъ, 1998. - 376с.

9. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник/ За ред. І.В.Бичка. -Київ: Либідь, 1994. - 576с.

10. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. - Київ: Вікар, 2001. - 457с.

11. Філософія: Навчальний посібник / За ред. М.С.Свідло. - Київ: КДТУБА, 1996. - 467с.

12. Філософія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.Х.Арутюнов, М.М.Демченко, С.Л.Йосипенко. - Київ: КНЕУ, 1999. - 184с.

13. Філософія: Посібник / За ред. Є.М.Причепія; А.М.Черній, В.Д.Гвоздецький, Л.А.Чекаль. - Київ: Видавничий центр "Академія", 2001. - 576с.

14. Хрестоматия по философии: Учебное пособие / Под ред. А.А.Радугина. - Москва: Центр, 1998. - 432с.

15. Читанка з історії філософії : Зарубіжна філософія XX ст. / Під ред. Г.І.Волинки. - Київ: Фірма "Довіра", 1993. - 239с.

16. Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности: Уч. пособие. - М., 1998. - 576с.