Ідейні здобутки представників античності

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра філософії

Реферат на тему:

Ідейні здобутки представників античності

Виконав:

Студент 2-курсу МЕФ

Групи ОХВ-21

Шуля Юрія

Рівне 2007

План

Вступ.

Філософія в Древній Греції.

Філософські ідеї Сократа.

Філософія Платона.

Філософська концепція Арістотеля.

Висновок

Вступ

Перші спроби людини осмислити навколишній світ, живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, власну сутність можна віднести до того періоду людського існування, коли людина в процесі еволюції, передусім розумової, почала диференціювати природу як середовище свого мешкання, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне, у неї почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити умовиводи, висновки і висувати ідеї про навколишній світ. Родоначальники філософського мислення з'явилися в найдавніших людських цивілізаціях: Єгипті, Шумері, Вавілоні, свідченням чого є численні історичні пам'ятки, щоправда, непрямі. Письмових свідоцтв діяльності мислителів цих цивілізацій до нас не дійшло.

Найдавніші, відомі нам твори, в яких формулюються філософські ідеї, з'явилися у другому тисячолітті до нашої ери в Древній Індії, Давньому Китаї і декілька сторіч опісля в Древній Греції.

Як правило, це були літературні пам'ятки, в яких в міфологічній формі висловлювалися наївні ідеї про навколишній світ і робилися боязкі спроби його осмислення. Найдавніші людські цивілізації не мали міцних зв'язків і взаємних впливів, тобто були ізольовані один від одного, а отже, в філософському плані вони розвивалися цілком самостійно. Відомі в наш час джерела свідчать, що найбільшого розквіту філософія досягла в Древній Греції, і саме грецька культура найбільше вплинула на розвиток людського суспільства. Великою мірою цьому сприяли твори давньогрецьких мислителів, що дійшли до нас в чималій кількості, поставлені в них проблеми, і високий рівень їх філософського аналізу.

Саме поняття філософія, що означає любов до мудрості виникло в Древній Греції багато десятиріч опісля появи філософів. Традиційно прийнято вважати, принаймні у вітчизняній історико-філософській літературі, що поняття філософія уперше використав Піфагор. Інші античні автори вважають, що пріоритет належить Геракліту. Але в будь-якому випадку філософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього світу, та з'ясуванням місця і ролі в ньому людини. Великі труднощі викликає питання про визначення предмета філософії. Ця проблема, що виникла на світанку існування філософії, викликає суперечки і сьогодні. Одні автори розглядали філософію як любов до мудрості, як науку про мудрість, інші ж як «прагнення до пізнання багатьох речей» (Геракліт).

Історично предмет філософії змінювався, що зумовлювалося суспільними перетвореннями, духовним життям, рівнем наукових, в тому числі філософських знань. У наш час філософія - це вчення про універсальні принципи буття, пізнання суті людини і її стосунку до навколишнього світу, іншими словами наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Філософія в Древній Греції

Європейська і значна частина сучасної світової цивілізації прямо чи опосередковано є продуктом давньогрецької культури, найважливішою частиною якою є філософія. З урахуванням цієї парадигми наше відношення до давньогрецької культури не може бути неупередженим і вимагає більшої уваги, і зацікавленого ставлення. Власне кажучи, ці думки не є оригінальними. Всі або майже всі європейські дослідники якщо не перебільшували роль і значення Давньої Греції в розвитку сучасної цивілізації, то, принаймні, ніколи цю роль не применшували.

Філософія в Древній Греції виникає на рубежі VII - VI ст. до н.е. Відомо, що першими грецькими філософами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, чиє життя і діяльність припадає на VI ст. до н.е.

У грецькій філософії виділяють три періоди: перший - від Фалеса до Арістотеля; другий - грецька філософія в римському світі і, нарешті, третій - неоплатонівська філософія. Хронологічно ці періоди охоплюють понад тисячу років, з кінця VII ст. до н.е. до VI ст. поточного літочислення. Об'єктом нашої уваги буде тільки перший період. У свою чергу перший період доцільно розділити на три етапи. Це необхідно для того, щоб чіткіше визначити розвиток давньогрецької філософії як по характеру проблем, що досліджуються, так і їх рішенню. Перший етап першого періоду - це в основному діяльність філософів Мілетської школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала за найменуванням іонійського міста Мілет); другий етап - це діяльність софістів, Сократа і сократиків і, нарешті, третій включає в себе філософські ідеї Платона і Арістотеля.

Потрібно зазначити, що про діяльність перших давньогрецьких філософів, за невеликим винятком, достовірних відомостей не збереглося. Так, наприклад, про філософські переконання філософів Мілетської школи, а значною мірою і про філософів другого етапу, відомо, головним чином, з творів подальших грецьких і римських мислителів і насамперед завдяки роботам Платона і Арістотеля.

Першим давньогрецьким філософом прийнято вважати Фалеса (бл. 625 - 547 до н.е.), фундатора мілетської школи. Згідно Фалеса, все різноманіття природи, речей і явищ можна звести до однієї основи (першостихії або першопричини), яку він розглядав як «вологу природу», або воду. Фалес вважав, що все виникає з води і в неї ж повертається. Він одухотворює першооснову, а в ширшому розумінні весь світ і наділяє божественністю, що знаходить своє підтвердження в його вислові «Світ одухотворений і сповнений богами». При цьому божественне Фалес, по суті, ототожнює з першоосновою - водою, тобто матеріальним. Фалес, згідно з твердженнями Арістотеля, стійкість землі пояснював тим, що вона знаходиться над водою і володіє, подібно шматку дерева, спокоєм і плавучістю. Цьому мислителеві належать численні вислови, в яких були висловлені цікаві думки. Серед них і загальновідоме: «пізнай самого себе».

Після смерті Фалеса на чолі Мілетської школи став Анаксимандр (бл. 610 - 546 до н.е.). Про його життя практично не збереглося жодних відомостей. Вважається, що йому належить робота «Про природу», про зміст якої відомо з творів подальших давньогрецьких мислителів, серед них - Арістотель, Ціцерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна кваліфікувати як стихійно-матеріалістичні. Як першооснову усього сущого Анаксимандр вважає апейрон (безмежне). У його інтерпретації апейрон не є ні водою, ні повітрям, ні вогнем. «Апейрон є ніщо інше, як матерія», яка знаходиться у вічному русі і породжує нескінченну безліч і різноманіття всього існуючого.

Анаксимандра, мабуть, можна вважати першим давньогрецьким мислителем, у якого трапляється спроба пантеїстичного тлумачення світу. Він ототожнює природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народжені боги, які періодично виникають і зникають. Цими богами, на його думку, є незліченні світи. Він же висуває ідею про незліченність світів, які виникають і зникають. Це підтверджується і його твердженням, що «ці світи - то руйнуються, то знову народжуються, причому кожний (з них) існує протягом можливого для нього часу».

Останнім відомим представником Мілетської школи був Анаксимен (бл. 588 - бл. 525 до н.е.). Про його життя і діяльність також стало відомо завдяки свідоцтвам пізніших мислителів. Як і його попередники, Анаксимен надавав великого значення з'ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повітря, з якого все виникає і в яке все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повітря внаслідок того, що воно володіє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води.

Оригінальність Анаксимена не в переконливішому обгрунтуванні єдності матерії, а в тому, що виникнення нових речей і явищ, їх різноманітність пояснюються різними мірами згущення повітря, завдяки чому утворяться вода, земля, камені і т. п., а через його розрідження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду він пояснював як результат згущення повітря, а тепла як наслідок його стиснення. Внаслідок повного згущення повітря з'являється земля, а потім і гори. Таке трактування різноманіття світу було глибшим і зрозумілим, ніж у його попередників, і не випадково саме анаксименівська інтерпретація різноманіття світу набула досить широкого поширення в античній філософії.

Як і його попередники, Анаксимен визнавав незліченність світів, вважаючи, що всі вони виникли з повітря. Анаксимена можна розглядати як фундатора античної астрономії. Він вважав, що всі небесні світила: сонце, місяць, зірки, інші тіла походять від землі. Анаксимену належить гіпотеза, що пояснює затьмарення сонця і місяця.

Філософи Мілетської школи заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідченням цього є і самі їх ідеї, і той факт, що всі або майже всі подальші давньогрецькі мислителі в тій чи іншій мірі зверталися до їх творчості.

Видатним представником давньогрецької філософії, що вніс значний внесок в її становлення і розвиток був Геракліт Ефеський (бл. 540 до н.е. - рік смерті невідомий). Постать Геракліта вельми суперечлива. Походячи з царського роду, він поступився успадкованим титулом своєму брату, а сам пішов у храм Артеміди Ефеської, присвятивши свій час заняттям філософією. Більшість народу він вважав безрозсудним і тупим і лише трохи хорошим. Для нього один був рівноцінний десяти тисячам, якщо він - найкращий. У старості Геракліт жив відлюдником.

Основний, а можливо, єдиний твір Геракліта, який дійшов до нас в уривках, на думку деяких дослідників, називався «Про природу», а інші називали його «Музи». Надумку Геракліта світ потрібно розглядати як потік: [3.68] «Усе тече, усе змінюється».

У основі всього сущого, його першоосновою Геракліт вважав першовогонь тонку, жваву і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні не з богів, ні не з людей, але вона завжди була, є і буде вічно живим вогнем, що спалахує і гасне. Вогонь розглядається Гераклітом не тільки як суть всього сущого, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всі речі і тіла.

Діалектика, за Гераклітом, це передусім зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвіту, Космосу. Тут переглядається глибока думка, виражена, щоправда, недостатньо чітко, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до буття динамічного. Діалектичність думок Геракліта підтверджується численними висловлюваннями, які навіки увійшли в історію філософської думки. Це і знамените: «Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку». І уже зовсім філософське за характером висловлювання: «буття і небуття є одне і те ж, все є і не є».

Філософські ідеї Сократа

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470/469 - 399 до н.е.). Цей давньогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто «Cвої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і оппонентам». Сократ проголосив:[3.72 ] «Я знаю лише те , що я нічого не знаю, але інші не знають і того».

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Арістотеля. Саме на основі їх спогадів можна викладати погляди Сократа, оскільки у Арістотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було у Ксенофонта або Платона. Сучасників вражало у Сократові багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим давньогрецьким філософом, хто шляхом міркувань і умовиводів, намагається знайти істину, відповіді на поставлені ним самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя загалом, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоч він ще не дійшов до платонівського або арістотелевського розуміння філософії, безперечно те, що він заклав основи їх переконань.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами: необхідністю кожному «пізнати самого себе» і тим, що «жодна людина нічого не знає достовірно і тільки істинний мудрець знає, що він нічого не знає». Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові - методом для залучення людей до пізнання виступає іронія. За свідченнями Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і промовах Сократ майстерно володів іронією, ставлячи часом співрозмовників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе освіченими, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.

Пізнання самого себе, за Сократом «Це одночасно пошук справжнього знання і того, за якими принципами краще житии», тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю.

Істотним, як вже відмічалося вище, є внесок Сократа в розвиток діалектики. Арістотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Щоб пізнати істину, необхідно, згідно з Сократом, подолати суперечність. Діалектика Сократа - це вчення про подолання суперечності, заперечення суперечності, недопущення суперечності. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії давньогрецької філософії і починається новий філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Арістотеля.

Філософія Платона

Видатне місце в історії давньогрецької філософії належить Платону (428 - 347 до н.е.). Про філософію в Древній Греції зі значною мірою визначеності можна говорити, тільки починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з певною мірою достовірності. Тобто думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них пізніших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливий спотворений виклад ідей великих попередників, і неадекватне їх тлумачення.

Платон народився в Афінах в аристократичній сім'ї. У юнацькі роки заприятелював з Кратілом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він знайомиться з Сократом, і це знайомство вирішує його подальшу долю. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав «найдостойнішою і найсправедливішою людиною».

Свої ідеї Платон викладає в формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, це більш-менш адекватне відображення «живої і одухотвореної мови знаючої людини». Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є більш довершеною формою викладу своєї думки. Найдовершенішою формою викладу ідей є той «твір, який по мірі придбання знань пишеться в душі що навчається; він здатен себе захистити і при цьому уміє говорити з ким потрібно, уміє і промовчати».

У Платона немає праць або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї з цих проблем висловлені в багатьох діалогах». Вчення про буття в основному викладене в діалогах «Держава», «Теетет», «Парменід», «Філеб», «Тімей», «Софіст», «Федон», «Федр» і у листах.

У основі вчення про буття Платоном встановлені три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити суть цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику сутностей цих понять, яка дуже суперечлива і, часом, містить думки, що взаємно виключають одна одну. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важковиконуваною через приписування цим сутностям властивостей, нерідко несумісних і що навіть виключають одна одну.

Єдине трактується Платоном головним чином як основа буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має ніяких ознак або яких-небудь властивостей, за якими можна було б визначити його суть. Воно не має частин і, отже, не може мати ні початку, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як нескінченна безліч. У кінцевому результаті єдине трактується Платоном як щось, про що взагалі нічого визначеного сказати не можна, оскільки воно вище всіх доступних людському розуму розумінь, перевершує будь-яке буття, відчуття і рівень мислення. Все, про що з визначеністю можна сказати про єдине, відмічає Платон в «Парменіде» це те, що «якщо єдиного не існує, то і іншого не існує».

Першопричиною всього сущого у Платона виступає також розум. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що «розум у нас - цар неба і землі...» Розум не тільки одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння в нього. У Платона зустрічається висловлювання, в якому розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражене це в досить узагальненій, можна сказати, метафізичній формі.

Третьою основною субстанцією у Платона виступає душа, яка поділяється на «світову душу» і «індивідуальну душу». Природно, що як субстанція виступає «світова душа». Походження душі трактується Платоном неоднозначно. Як і при характеристиці суті двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З урахуванням сказаного платонівську «світову душу» можна уявити як щось створене із змішання вічної суті і тієї суті, яка залежить від часу. Душа виступає як суща для того, щоб об'єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а з волі деміурга, під яким мається на увазі «вічносущий бог».

Підсумовуючи вчення Платона, потрібно сказати, що як першопричина всього сущого він розглядає ідеальні субстанції «єдине», «розум», «душу», які існують об'єктивно, незалежно від свідомості людини.

Велику увагу Платон приділяє розробці питань діалектики. При цьому потрібно врахувати, що його ставлення до діалектики мінялося по мірі еволюції його філософських поглядів взагалі. Найповніше своє вчення про діалектику Платон виразив в діалогах «Парменід» і «Софіст». Якщо загалом резюмувати його погляди з цієї проблеми, то потрібно зазначити що діалектика у нього виступає як основна наука, оскільки з її допомогою визначається суть всіх інших наук.

Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. ,[5.10] «По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство, які він, судячи з усього, ототожнював». Держава, за Платоном, виникає через природну потребу людей до об'єднання з метою полегшення умов свого існування. Згідно з Платоном, держава «виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще багато в чому Таким чином, кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї чи іншої потреби. Маючи потребу в багатьох речах люди збираються воєдино, щоб мешкати спільно і надавати один одному допомогу: такое спільне поселення і отримує у нас назву держави...»

У державі можуть існувати три основні форми правління монархія, аристократія і демократія. У свою чергу, кожна з них ділиться на дві форми: законну і незаконну. Симпатії Платона однозначно на стороні царської влади.

Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявність істинного царського знання і здатність управляти людьми. Якщо правителі мають такі дані, то буде вже неважливо, чи правлять вони по законах або без них, добровільно або проти волі, бідні вони або багаті: приймати це в розрахунок ніколи і ні в якому разі не буде правильним.

Філософська концепція Арістотеля

Наше уявлення про давньогрецьку філософію буде неповним без аналізу філософської спадщини Арістотеля (384 - 322 до н.е.) одного з найбільших мислителів в історії людської цивілізації. Арістотель народився в Стагире, саме тому його іноді називають Стагирітом. У сімнадцятирічному віці Арістотель стає слухачем Платонівської академії і залишається там протягом двадцяти років до смерті Платона. Залишивши академію, він вісім років був вихователем знаменитого царя і полководця Олександра Македонського. У 335-334 роках неподалеку від Афін організував учбовий заклад під назвою Лікей, де він разом з своїми послідовниками навчав учнів філософії.

Характеризуючи погляди Арістотеля, потрібно сказати, що спочатку він перебував під сильним впливом вчення Платона, але поступово звільнився від нього, потім піддає його критичному аналізу і створює власне філософське вчення. Вражає масштаб діяльності давньогрецького мислителя. Практично не було науки, якої не торкнувся б Арістотель і в розвиток якої він не вніс би свій внесок. «Ось назва лише деяких його робіт, за якими можна скласти уявлення про його наукові інтереси: «Категорії», «Аналітика перша і друга», «Фізика», «Про небесні явища», «Про душу», «Історія тварин», «Політика», «Про мистецтво поезії», «Метафізика»».

На відміну від Платона, що розглядав лише ідеї, Арістотель з інших позицій трактує співвідношення в бутті загального і одиничного, реального і логічного. Він не протиставляє і не розділяє їх, як це робив Платон, а об'єднує. Аристотель не приймав теорії Платона, він говорив:[3.74] «Платон мій друг, але істина дорожча»

Суть, а також те, чиєю суттю вона є, не можуть, згідно Арістотеля, існувати окремо. Суть знаходиться в самому предметі, а не поза ним і вони складають єдине ціле. Своє вчення Арістотель починає із з'ясування того, яка наука або науки повинні вивчати буття. Такою наукою, яка б, абстрагуючись від окремих властивостей буття (наприклад, кількість, рух), могла б пізнати суть буття, є філософія. На відміну від інших наук, які вивчають різні сторони, властивості буття, філософія вивчає те, що визначає суть буття. Суттю, вважає Арістотель, є те, що лежить в основі: в одному значенні - це матерія, в іншому поняття і форма, а на третьому місці - те, що складається з матерії і форми. При цьому під матерією мається на увазі щось невизначене, яке «саме по собі не позначається ні як визначене за суттю, ні як визначене за кількістю, ні як таке, що володіє якою-небудь з інших властивостей, якими буває визначено суще». Щоправда, за Арістотелем, матерія приймає визначеність тільки за допомогою форми. Без форми матерія виступає лише як можливість, і тільки набуваючи форми, вона перетворюється в дійсність.

Суть є причиною не тільки реально існуючого, але і майбутнього буття. У рамках цієї парадигми Арістотель визначає чотири причини, що визначають буття:

сутьність і суть буття, завдяки чому річ така, яка вона є;

матерія і субстрат - це те, з чого все виникає;

рушійна причина, що означає принцип руху;

досягнення поставленої мети і блага як закономірний результат діяльності.

Істинне знання, згідно з Арістотелем, досягається не за допомогою почуттєвого сприйняття або шляхом досвіду, а завдяки діяльності розуму, який володіє необхідними здібностями для досягнення істини. Ці якості розуму властиві людині не від народження. Вони існують у нього потенційно. Щоб ці здібності виявилися, необхідно цілеспрямовано зібрати факти, сконцентрувати розум на дослідження суті цих фактів і лише тоді стане можливим істинне знання.

У сфері соціальної філософії Арістотель висунув глибокі ідеї, що дає підставу розглядати його як мислителя, що був біля витоків наших сучасних уявлень про суспільство, державу, сім'ю, людину, право, рівність.

Походження суспільного життя, формування держави Арістотель пояснює не божественними, а земними причинами. Згідно з Арістотелем «Держава виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб і метою її існування є досягнення блага людей». Держава виступає як вища форма спілкування між людьми, завдяки чому всі інші форми людських відносин досягають досконалості і завершення. Природне походження держави пояснюється тим, що у всіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, надав людству найбільше благо.

Отже, знайомство з античною філософією показує, що філософія є, по суті, першою усвідомленою формою діяльності людини на тому етапі його розвитку, коли починають формуватися культурні співтовариства людей.

Різноманітність, глибину і масштабність філософських пошуків, що багато в чому визначили подальший розвиток людської цивілізації, можна, мабуть, пояснити такими чинниками.

По-перше, розробка ідей про суть світу, світобудови загалом, відношення природи і пізнання, мала життєво-важливе значення для становлення культурної людини. Важливо було зрозуміти той світі, який оточував людину, в тій суспільній сфері, в якій вона жила, для того, щоб визначити, осмислити доцільність і значення людського життя, знайти найприйнятніші форми суспільних відносин і свого існування. Саме людське життя, суспільне існування людей ставили перед мислителями ці питання, і пошук відповідей на них значною мірою зумовлював значення людського існування і його подальший розвиток.

По-друге, філософія була, по суті, єдиною сферою розумової діяльністі людини. Займатися нею було престижно, і талановиті люди прагнули бути філософами. Все це в сукупності сприяло приходу в філософію найздібніших розумів того часу.

Третьою умовою, що забезпечила зліт філософської думки є поява свободи діяльності філософів. За великим рахунком, ні державні, ні політичні діячі не обмежували творчу діяльність мислителів. Вони могли бути незадоволені цією діяльністю і навіть критикувати мудреця, як це бувало з Сократом, але в, античний час ніхто з мислителів не відмовився від своїх поглядів і їх пропагування через політичні міркування чи будь-яке інше соціальне переслідування.

Четвертим чинником і, можливо, вирішальним, була відсутність єдиного політичного, соціального або релігійного світогляду, який силою або ж своєю творчою потужністю придушував би філософські переконання античних мислителів. Як відомо, релігійне життя того часу характеризувалося політеїзмом. У соціально-політичному плані спокійно уживалися держави з монархічною, тиранічною, демократичною, аристократичною та іншими формами правління. З цієї точки зору античні мислителі, хоч піддавалися певному тиску з боку окремих правителів, проте вони володіли високою мірою свободи в науковій діяльності, а тому могли, як правило, без застереження висловлюватися про різні форми державного устрою і правління.

Всі перераховані чинники забезпечували небувалий зліт античної філософії і її величезний вплив на подальший розвиток всіх сфер людської діяльності.

У давнину “етика” (“вчення про моральність”) означала життєву мудрість, “практичні“ знання щодо того, що таке щастю і які засоби для його досягнення. «Етика - це вчення про моральність, про прищеплювання людині діяльних - вольових, щиросердечних якостей, необхідних їй в першу чергу в суспільному житті, а потім і особисто». Вона навчає практичним правилам поведінки і способу життя окремої людини. Але Аристотель не мислить окремого громадянина поза суспільством . Для нього людина - істота суспільно - політична. Етика Аристотеля тісно пов'язана з його політикою, з вченням про сутність і звдання держави.

Але чи є моральність, етика і політика, а також мистецтво, науками? Чи можна вважати навчання дотримувати правильні норми поведінки і вести моральний спосіб життя наукою? Відповідно до Аристотеля, «Усяке міркування спрямоване або на чи діяльність на творчість, або на умоглядне...».^. Це значить, що через мислення людина робить правильний вибір у своїх діях і вчинках, прагнучи домогтися щастя, втілити в життя етичний ідеал. Те ж саме можна сказати щодо творів мистецтва. Майстер втілює у своїй роботі ідеал краси згідно своєму розумінню. Виходить, практична сфера життя і різні види продуктивної діяльності неможливі без мислення. Тому вони входять у сферу науки, але це не науки в строгому змісті слова. Практична наука займається одержанням знання для реалізації ідеалу (поводження чи людини виробництво продукту). В області “Практичних” наук ціль мислення не пізнання, але вчинки і діяльність. Адже не досить знати чеснота, потрібно і надходити відповідно, тобто здійснювати її, стати доброчесною людиною. Аристотель пише, що творчість і вчинки не те саме. Учинки неподільно зв'язані з людиною, з його діяльністю, з вільним вибором, із загальними моральними і правовими нормами громадян суспільства, а творчість спрямована на створення творів мистецтва, що оцінюються тільки по своїх достоїнствах, незалежно від учинків людини.

Моральна діяльність спрямована на саму людину, на розвиток закладених у ньому здібностей, особливо його духовно-моральних сил, на удосконалювання його життя, на реалізацію змісту свого життя і призначення. У сфері “діяльності”, зв'язаної зі свободою волі, людина “вибирає” особистості, що погоджує своє поведінку і спосіб життя з моральним ідеалом, із уявленнями і поняттями про добро і зло, належному і сущому.Цим Аристотель визначив предмет науки, названої ним етикою. Аристотель проголосив: [3.74] «Ідея та річ - це теж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні»

Аристотель, розглянувши етику в плані людської (а не божественної) волі, зробив людину відповідальною за свою долю і благополуччя. Цим він відкинув релігійно-міфологічну концепцію, відповідно до якої благе діяння чи нещастя людини визначається примхами долі. Аристотель виключив також благочестя з числа досліджуваних чеснот. Філософ нічого не говорить про роль богів у моральному житті людей, у його етиці цілком відсутня релігійність. Аристотель досліджує етичні проблема, щоб допомогти людям стати кращими і зробити суспільство більш довершеним. На противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв'язує етичну чесноту з бажанням. бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше - хотіти бути добрим. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє діапоетичні (розумові) чесноти, пов'язані діяльністю розуму, і етичні - чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті й інші чесноти не дані нам від природи, нам можна надбати їх. Етична чеснота - є перебування належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їхнім надлишком і нестачею. Як визначити належну середину для кожного з нас? За Аристотелем: «Для цього необхідно або мати практичну мудрість, розважливість, або іти за прикладом чи наставляннями доброчесної людини».

Хоча чеснота - набута якість душі, однак “і правосудними і розсудливими. і мужніми. і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження. Разом з тим Аристотель говорить, що набуті вихованням чесноти вищі від дарунка природи, природжених здібностей. Чеснота вимагає навичок, звички, практики. “Чеснота є свідомо вибраним складом душі, що проявляється у володінні серединою стосовно нас, причому визначеної таким судженням, якої визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома видами порочності, один із яких - від надлишку, іншої - від недоліку”. Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним: “Недарма досконалість і рідка, і похвальна, і прекрасна”. Мало досконалих людей і багато посередніх.

Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види. Діалоетичні (розумові чи інтелектуальні) і етичні (моральні). До першого належать дві - розумності, чи мудрість, і розважливість, практична мудрість, надбана шляхом навчання. Другі - чесноти волі, характеру; до них належать мужність, щедрість, моральність і т.п. Останні виробляються шляхом виховання звичок.

Щоб стати доброчесною людиною, крім знання. що є добро і зло, потрібно також час для виховання характеру. Один гарний вчинок ще не веде до чесноти. Природно, виховання найкраще починати з дитячого віку. Тому в сфері виховання громадян Аристотель призначає велику роль законодавству і державі.

Говорячи про “середину” як відмітному визнанні чесноти, Аристотель має через “середнє” в області почуттів. “Середина” - це “нічого занадто”. Він докладно досліджує з цього погляду чесноти, протиставляючи їхнім порокам. Так, великодушності він протиставляє марнославство (“надлишок”), з одного боку, малодушність (“недолік”) - з іншої. Великодушність, отже, є “середина”. «Мужність - середнє між безрозсудною відвагою і боягузтвом, щедрістю, щедрість - між марнотратством і скнарістю, скромність - між безсоромністю, нахабністю і сором'язливістю, боязкістю». Оскільки моральна дія спирається на розум, воно має на увазі вільний вибір між добром і злом. “У нашій владі чеснота, точно так само як і порок, тому що ми владні діяти у всіх тих випадках, коли ми владні утриматися від дії”. Ввівши поняття вільного вибору, Аристотель відкриває першу сторінку тривалої суперечки про вільну волю.

Держава і суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його праць, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".

Теоретична побудова ідеального поліса - кінцева мета, яку ставить перед собою Аристотель у "Політиці". Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля з грецькими полісами IV в. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про зроблений, з погляду автора, поліс займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню подане вчення, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі. Тут ми знаходимо обґрунтування думки, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згодного з чеснотою; тут поняття поліса піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, неправомірну, на його думку, що розподілила між людьми розумові здібності, Аристотель захищає одну з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині по природі.

Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що грозять при проведенні їх у життя тими чи іншими утрудненнями і небажаними результатами.

Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відношеннях між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ньому панацею від усіх суспільних негараздів. Розбираючи проект Гіпподома Милетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гипподома беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом. У такий спосіб Аристотель приходить до висновку, що якщо запропоновані ним проекти, будуть реалізовані, то вони не забезпечать найкращого життя громадянам держави.

На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Аристотель формулює так: «існує кілька різновидів громадянина... Громадянином переважно є той, хто має сукупність цивільних прав». Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Аристотеля, спонукає його відразу ж зайнятися питанням про відношення чесноти справжнього громадянина до чесноти доброї людини. Висновок Аристотеля такий: ці чесноти тотожні в одному державі і різні в іншому. І тут, таким чином, дає себе знати загальна установка філософа: вирішувати теоретичні питання неоднозначно, керуючись розуміннями відверненого характеру, а з оглядкою на складність і різноманіття дійсності, зокрема політичної реальності.

Зовсім виразно видно практичну спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих його роботах, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три -як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем, - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада - правління одного, що має на увазі загальне благо; тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія - правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах усіх громадян; олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія - правління більшості, що відбирається на підставі визначеного цензу і, що турбується про загальне благо; демократія правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чесноти.Неважко переконатися, що за кожним ужитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Арістотель вважав [3.74] «Ми можимо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючтсь до речей»

Філософ прагне зробити свою схему гнучкою, здатною охопити всі різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних різновидів усередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою - аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється виклад його поглядів на способи запобігання переворотам і збереження тих чи інших видів державних устроїв.

Підводячи підсумки нашого міркування про "середній" лад в міркуванні Аристотеля, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Аристотель вважав «Я маю підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів».

Дві останні книги "Політики" містять виклад проекту найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя. Твір таких проектів не був нововведенням у часи Аристотеля: у філософа були попередники, теорії яких розглядаються в другій книзі "Політики". Як видно зі слів Аристотеля, а також з добре відомих нам творів Платона, автори проектів, не дуже піклувалися про практичне здійснення своїх пропозицій. Подібні проекти не задовольнял Аристотеля. Викладаючи своє вчення про ідеальний лад, він виходить з того, що в цьому вченні не міститься нічого нездійсненного.

Передумовами створення зразкового, найкращого поліса, згідно з Аристотелем, є визначена кількість населення, визначені розміри території, зручне положення відносно моря. З числа повноправних громадян виключаються ремісники і торговці, тому щоспосіб життя тих і інших, стверджує Аристотель, не сприяє розвитку чесноти, а щасливим життям може бути тільки життя у відповідності з чеснотою. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадянам їжу й у той же час можливість дружньо надавати свою власність у користування іншим громадянам. Усьому цивільному населенню варто брати участь у сіситіях, тобто суспільних трапезах. Особливе значення надаєтся в "Політиці" шлюбним законам, що повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалося нормальне у фізичному розумінні молоде покоління. В останній книзі містяться докладні розпорядження, що стосуються виховання майбутніх громадян. Погляди Аристотеля з цих питань знаходяться в тісному зв'язку з його ідеалами суспільного устрою.

Ідеальний державний лад, описаний у "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля: «Повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти а, отже, що забезпечує державі щасливе життя».

В часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якого були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичні і олігархічні, - сам Аристотель констатує той факт, що в більшої частини полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи той і іншої до числа "неправильних" і в той же час бачачи у полісі вищу форму людського об'єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні установити в себе й в інших полісах вироблений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупика, в який вони потрапили, тільки завдяки допомозі ззовні. Та ж сила (македонський цар), що виявиться здатним установити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями, державним пристроєм.

Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни в світі, що відбувалися в сучасну йому епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації - грецького поліса.

Висновок

Античні філософи залишили яскравий слід у світовій науковій спадщині. Значною заслугою залишається створення Арыстотелем науки, яку він назвав етикою. Вперше серед грецьких мислителів він основою моральності зробив волю. Аристотель розглядав вільне від матерії мислення як верховне начало в світі - божество. Хоча людина ніколи не досягне рівня божественного життя, але, наскільки в його силах, він повинен прагнути до нього як до ідеалу.

Гуманізм античних філософів цілком відрізняється від християнського гуманізму, згідно якого всі люди брати, тобто, рівні перед Богом. Аристотелівська етика виходить з того, що люди не одинакові за своїми здібностями, формами діяльності і ступеню активності, тому рівень щастя чи блаженства різний, а в деких життя може виявитись загалом нещасним.

Етика і політика Аристотеля вивчають одне і теж питання - питання про виховання доброчинців і формуванні звичок жити доброчинно для досягнення щастя, доступного людині в різних аспектах: по-перше - в аспектах природи окремої людини, по-друге - в плані соціально-політичного життя громадян. Для виховання доброчинниго способу життя і поведінки однієї моральності не досить, необхідні ще закони, що мають примусову силу.

Аристотель з Платоном розходились у визначенні того, що являє собою оточуюча нас дійсність. У Платона речі світу, що сприймається чуттєво розглядаються лише як видимість, як спотворене відображенняістинно сущого, у Аристотеля річ, яка сприймається чуттєво розглядається як реально існуюча єдність форми і матерії. Обидві теорії стоять на позиціях об`єктивного ідеалізму, оскільки надають особливої, провідної ролі не матерії (яка за Аристотелем пасивна), формі(Аристотель) та ідеям (Платон). До того ж важлива роль приписується світовому розуму - Богу (Платон), вищій формі (Аристотель), що дає ще одну причину для характеристики цих теорій як об`єктивно-ідеалстичних

Список використаної літератури:

1. Аристотель. О душе соч.: В 4т. - М., 1983. - Т.1

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

3. Петрусенко. Філософія: Підручник. - Львів-2006

4. Філософія: Підручник/Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

5.Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001. - 448 с.