Філософія як наука

3

Зміст

Вступ

1.Поняття світогляду, філософія як світогляд.

2.Предмет філософії, її функції. Особливість філософської проблеми.

3.Походження філософії, історичні типи, її національна своєрідність.

4.Місце і роль філософії в культурі.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Людина - єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати ідеєю. Ідея - це думка, що містить мету діяльності і виражає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб'єкта, які становлять певну світоглядну систему. Світогляд - одна з форм свідомості людини, невід'ємний атрибут життєдіяльності людей. Способом його існування виступає філософія, а також суттєві «виміри» людини, включаючи її потенціальні можливості та призначення. Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання, вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають її вірознанням. Подальше поглиблення, уточнення знань про предмет філософії стане можливим завдяки знайомству з основними функціями, напрямками, течіями, школами філософії.

Метою розгляду даної теми є аналіз феномена світогляду, його структури, історичних форм і особливо філософії, її власної природи і значення в особистому та суспільному житті людини.

Оскільки основним питанням світогляду є відношення людини до світу, то це відношення, зв'язавши світ і людину в суб'єктно-об'єктну систему, припускає визначений взаємозв'язок компонентів, що складають структуру цієї системи.

Першим компонентом, що ініціює відношення суб'єкта до об'єкта, є потреби. Потреби поділяються на вітальні і соціальні. Перші обумовлені необхідністю обміну речовин між людським організмом і середовищем його перебування. Ці потреби мають характер простого відтворення, крім патології. Соціальні потреби обумовлені рівнем розвитку суспільства, культури конкретного індивіда. їхній діапазон надзвичайно широкий: від потреби спілкування і до потреби пізнання та творчості.

Формою вираження потреб є інтерес. Інтерес як усвідомлена потреба задає відповідну спрямованість суб'єкта до об'єкта, ініціює його активність. Інтереси, як і потреби, розділяються за підставами: за ступенем спільності (індивідуальні, корпоративні, суспільні); за сферою спрямованості (економічні, політичні, наукові, релігійні, філософські); за характером суб'єкта соціальної активності (індивідуальні, державні, національні, партійні); за ступенем усвідомленості (свідомі, стихійні); за здійсненням (реальні, надумані).

Наступним компонентом структури світогляду є знання. У системі суб'єктно-об'єктного відношення виділяють два рівні знання: знання об'єкта і знання суб'єкта. Знання об'єкта обумовлене інтересом суб'єкта. Саме тому воно може бути повним і неповної, бути відображенням об'єкта або на сутнісному, або тільки на феноменальному рівні. Знання - це ідеальне відображення дійсності у свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини. Своєрідним «редактором» знань людини про світ і про себе є цінності в діапазоні від загальнолюдських до індивідуальних, включаючи моральні, естетичні, філософські і т.п. Цінності - позитивне або негативне ставлення до явищ оточуючого світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.

1. Поняття світогляду, філософія як світогляд

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова,, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це - просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистість, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш - примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, само-вдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина - в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, - це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, - а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі І визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд - інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших - до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії - навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд - у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це - ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань - немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них -т завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману «Підліток», почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд - не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття [8, 34].

Ще раз підкреслимо, що світогляд - не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття «світ» і «людина». Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд - постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції - О.Ф.Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка - тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок - панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство - це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому - породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах «язицьких релігіях» і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії [3, 10].

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, - то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, - то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, - то прожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, - та припиняться, хоч мови існують, -- замовкнуть, хоч існує знання, - та скасується» (Кор., 13, 1-3).

Якщо для міфа головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії - досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою.

2. Предмет філософії, її функції. Особливість філософської проблеми

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тому, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання, це «Софіїне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія (грецькою «філео» - любов, «софія» - мудрість, тобто любов до мудрості). Отже, у філософії науково-об'єктивний підхід поєднується з оцінним.

Специфіка філософського знання значною мірою визначається тими проблемами, які досліджуються філософією. До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

§ хто така людина, яке місце вона займає у світі?

§ яка природа світу? В чому полягає причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він є самодостатнім і чи не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?

§ у чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? І чи існує цей сенс взагалі?

§ у чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?

§ як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль у житті індивіда і людських спільнот?

§ людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?

На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей намагається відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

Поняття предмета філософії історично змінювалось, що має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан та рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться, насамперед, своєрідність форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Річ у тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах. В історії філософії змінили один одного три підходи до розуміння предмету філософії: староантичне, традиційне та сучасне.

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом -одне з видатних надбань людської цивілізації та культури. Вона - не тільки візитна картка цивілізації і культури, а й їхня основа та животворний фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, не мають буття поза часом та простором. На них лежить відбиток певної епохи, країни. Це аксіома. Але в ній виражена тільки частина істини щодо походження та творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби ця аксіома виражала всю істину, то філософські ідеї та школи народжувались і гинули б у часових та просторових межах окремих епох і країн. Але цього не відбувається. Ідеї, проблеми, думки зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше - Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності - Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства? Ми навели далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Але розвиток суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про співвідношення статичних і динамічних закономірностей у науковому пізнанні, можливостей "штучного інтелекту тощо. Звичайно, "вічні" філософські проблеми під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов вирішуються по-новому. Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософи в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, - до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна функції.

Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет філософії. Історично поняття предмета філософії змінювалось і має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах [5, 12].

Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як «першу філософію». «Перша філософія» в своєму предметному визначенні - це вчення про «перші роди сущого» і своєрідна «наука» про надчуттєві принципи буття. Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін «метафізика» (від гр. metaia.physika - «після фізики») для позначення Книги Арістотеля про «перші роди сущого». Метафізика Арістотеля - одна з перших спроб самовизначення філософії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання. Але в цілому в античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської «предметності», а й усієї «предметності» об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук.

На відміну від Арістотеля, для предметного визначення метафізики, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосовуючи і переосмислюючи філософські ідеї Арістотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути служанкою теології. Як підкреслює В.В.Соколов, згідно з Фомою Аквінським «... наука та нерозривно зв'язана з нею філософія виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке відрізняє... теологічну доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному писанні. Але така радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної різниці предметів філософії та теології, галузей їх застосування».

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодальному. Наприкінці XVI - початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук - спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема - місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, - нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію - особливе філософське вчення про природу, або як метафізика - умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змінами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють "розриви" між окремими науками. Наука синтетично зв'язує в єдину систему якісно різні галузі знань. Це був хоча й об'єктивний, але не стихійний процес. На його адекватне осмислення великий вплив мав діалектичний метод філософії, який спочатку в рамках німецької класичної філософії розробив Гегель, а потім матеріалістично обґрунтували К.Маркс та Ф.Енгельс. Справа в тому, що в філософії і в конкретних науках XVII, XVIII ст. в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається не тільки для позначення теоретичної філософії або спекулятивної філософії (особливо на Заході), але і як позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового - «немає нічого нового під місяцем».

Діалектичний метод у філософії на противагу метафізиці наполягає на принципах універсального зв'язку всіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та принципі розвитку її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. Зараз же важливо підкреслити, що філософський метод діалектики Маркса і Енгельса розвивався з позицій матеріалізму на відміну від ідеалістичної діалектики Гегеля. Це необхідно враховувати, оскільки у визначенні предмета філософії суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, або, що по суті те ж саме, природи та духу. Це питання Енгельс назвав «основним питанням філософії». Похідним від такої універсальної постановки питання є питання про співвідношення суб'єкта та об'єкта пізнання.

Визнання первинності матерії і вторинності свідомості - це визнання матеріалізмом того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток - умова виникнення і розвитку свідомості. У визначенні Енгельсом предмета філософії поєднується матеріалізм та діалектика. Таким предметом є загальні закони розвитку природи, людського суспільства та мислення. Це визначення в своїй основі зберігає право бути ядром узагальнень особливостей сучасного стану конкретних наук та філософії, сучасного стану вирішення питання про предмет філософії.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб'єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків залежить характер відповіді на питання, що таке філософія сьогодні, що таке її предмет?

Ці критерії є сьогодні нетривіальні, самоочевидні для будь-якого серйозного філософського вчення; вони не статичні, мінливі. Якщо питання про статус філософії Кант намагався вирішити шляхом пошуку метафізичних апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регулятивною функцією відносно наук, моралі і т. д., то сьогодні проблемне поле пошуку рішення і ширше, і складніше, ніж за часів Канта, Гегеля, Енгельса. При чому не тільки через величезний масив якісно різноманітних наук, в тому числі міждисциплінарних (фізична хімія, космічна біологія і т.п.), а й у зв'язку з стрімкою динамікою революційних змін у науці і філософії.

Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту зверталась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона

все більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах: засіб комунікації, втілення модальностей (необхідностей, випадковостей тощо), не кажучи вже про форми вираження не наукового, а повсякденного знання. В сьогоднішній науці і філософії виникла потреба уточнення критеріїв порівняння дослідницьких програм, математичного апарату теорій тощо. А з цим пов'язана актуальність питань про види філософського знання, про типологію зв'язків науки і філософії, про її вплив на наукову діяльність: чи стоїть філософія "над" звичайним знанням і наукою як їхній теоретичний компас, чи входить "в" них як суттєвий або випадковий їхній компонент, нарешті, чи закладена вона "під" науку, а в деяких випадках і під звичайне знання як важливий системоорганізуючий елемент наукової, пізнавальної діяльності та звичайного знання? Все це не риторичні запитання.

У значної частини вітчизняних і західних філософів склалася впевненість у тому, що одночасно функціонуй, всі ці філософські ролі. Є статус "під" як система категорій культури, складовою частиною якої є філософсько-категоріальний арсенал, створений попередніми поколіннями людей. Незалежно від того, чи усвідомлюють його, чи ні, він не може бути усуненим саме як частина соціокультурної детермінації науки. Є статус «в» як робочий, прагматичний аспект повсякденного або наукового пізнавального процесу, коли у вирішенні пізнавальних завдань усвідомлено чи несвідомо, явно чи неявно використовуються категорії і методи науки і філософії. Є, нарешті, статус «над» як свідомо прийнятий «азимут», система філософсько-теоретичних категорій і ціннісних настанов, згідно з якою нормативно слід створювати науку або розв'язувати проблеми життя. Тільки статус «над» є безумовним, адекватним вираженням явного філософського знання.

Зваживши на наведені вище факти й аргументи, а також на згадані раніше міркування про зростаючу актуальність наукової і філософської проблеми природи людини, визначаємо: предмет філософії - найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури.

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. \^ Розглянемо спочатку взаємний зв'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від грецького ontos - суще) - вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньогрецький філософ Парменід протиставив обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих конкретних предметів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, нерухоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою мету виявити якісно визначені начала Буття. У Фалеса це була вода, у Анаксімена - повітря, у Акаксімандра - «апейрон», у Демокріта - атоми. А у Платона - сукупність "ідей", котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомогою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була категорія субстанції (від лат. substantia - сутність, щось таке, що лежить в основі). Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну, основу явищ світу. Поряд із категорією «субстанція», частково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії «природа» і «матерія».

У філософії Нового часу, яка значною мірою порвала із середньовічною традицією ототожнення абсолютного Буття з Богом, субстанція розуміється далеко не однозначно: або як матеріальна за своєю природою (Спіноза), або як співіснування незалежних одна від одної матеріальної й духовної субстанцій (Декарт), або як множинність духовних, ідеальних, різноякісних сутностей, своєрідних «духовних атомів» - монад (Лейбніц). Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської проблеми, як "основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, свідомість, психічно породжені та їх основний зміст визначається природними чинниками, чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії виокремлюють моністичні, дуалістичні та плюралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта - дуалізму, у Лейбніца - плюралістичного ідеалізму.

3. Походження філософії, історичні типи, її національна своєрідність

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється протягом життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.

Протягом історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологічний, релігійний і філософський.

Міфологія (грецькою «"міф» - переказ, оповідь, «логос» - учення) - це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персонофікації цих явищ, наділенні їх людським характером, але з фантастичними і спотвореними властивостями. Міфологія є джерелом універсального типу світогляду первісних суспільств. Тому першим формується світогляд міфологічний. Для його філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) ідентичність цієї тематики у різних народів.

Для міфологічного світогляду характерні наступні особливості:

§ емоційно-образна форма;

§ олюднення природи;

§ відсутність рефлексії;

§ утилітарна спрямованість.

Емоційно-образна форма виявляється при показі і характеризуванні образів героїв, богів, духів. Наприклад, усім відомий образ підземного царства Померлих - Аїда (Пекла), де Харон (човняр) переправляє душі померлих через річку Стікс [7, 12].

Олюднення природи в міфах виявляється у перенесенні людських рис на навколишній світ, природні сили або живі істоти.

Рефлексія у міфологічному світогляді відсутня. Рефлексія - це робота свідомості, думка людини про власну свідомість; міркування над своїми поглядами, психічним станом, їх оцінювання.

Утилітарний напрям міфології виявляється в тому, що світоглядні проблеми, які вона вирішує, тісно пов'язані з практичними завданнями: на вдачу, щасливе життя, а також на захист від холоду, хвороб, злиднів. У міфології практично реалізувалася система цінностей, яка прийнята в даному суспільстві, здійснювався пошук єдиної основи природи та людини, природи та суспільства. Через міфи старі покоління передають власні правила життя молоді.

Релігія (латиною «релігіо» - набожність, святиня) є основою такої форми світогляду, в якій засвоєння людиною світу відбувається через його поділ на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо зрозуміти, що найважливішою ознакою релігії є віра в існування надприродної сили - бога, неба, брахмана, чорта, домовика та ін. Тому суттю релігійного світогляду є віра в надприродне. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, фетишизму, анімізму тощо). Слід також уявляти, які регулятивні функції виконує релігія в житті соціуму, як вона сприяє консолідації суспільства або розколює його, як вона впливає на всі сфери буття.

Релігія спирається на образно-емоційну, чуттєво-наочну форму сприйняття оточуючого світу. Віруюча людина - суб'єкт релігійної свідомості. Така людина переживає в реальних емоціях своє бачення Бога, різних картин життя, пов'язаних з особливостями того чи іншого релігійного напряму. Найважливішими атрибутами релігії є віра і культ.

Існує три світові релігії: буддизм, християнство й іслам, а також значна кількість національних релігій: індуїзм, іудаїзм, синтоїзм тощо. У межах різних релігійних систем релігійній свідомості великого значення набувають етичні уявлення, норми, ідеали, цінності. У релігійній свідомості культивуються почуття любові до людини, терпимості, співчуття, сумління, милосердя. Тим самим релігія формує відповідний духовний світ людини.

Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який намагається вирішити всі світоглядні питання перш за все раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени. Але є значна кількість філософських систем, учень, шкіл і течій, які використовують основи цих ненаукових типів світогляду (ідеалізм, позитивізм, релігійна філософія тощо). Які особливості філософського світогляду? Як філософія впливає на світогляд та світовідношення людини?

1. Філософія є відображенням світу в теоретичній, раціонально зрозумілій формі.

2. У філософії сформулювався чіткий категоріальний апарат, система найширших понять: логос, причинність, закон, ідеал, необхідність тощо.

3. Мова філософії - це не образи, не картини об'єктів, а категорії, поняття. Філософія зазвичай зводить справу до логічності, до доказу. Положення філософії не просто затверджуються, а виводяться, висвітлюються у відповідній систематизованій формі.

4. Філософія належить до рефлексивного типу світогляду, такого, в якому наявне міркування над власними уявленнями про світ та місце людини в ньому. Погляд на своє мислення з боку - одна з рис філософської свідомості.

5. Вільнодумство - об'єктивний принцип філософії. За своєю природою філософія потребує міркування, сумніву, допускає критику ідей, відмову від віри в ті догмати та постулати, які стверджуються масовою практикою здорового глузду чи віри.

Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль у порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів у його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств [9, 14].

4. Місце і роль філософії в культурі

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді - передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософи, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія має сенс не замикатися в «національних» межах, рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією [11, 29].

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга - естетичній; у Гегеля - осягненню епохи («філософія є у думках схоплена доба»); у Фейербаха - антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясінння - пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити не можна. Свого часу Кант писав у трактаті «Про педагогіку»: «Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному застосуванню розуму». Душа філософії - рефлексія як принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" та «Я знаю, що я нічого не знаю». Його ж видатний учень Платон у діалозі «Тімей» розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: «Я не знаю» - означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, «вчене незнання», а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно.

Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

Висновки

Ha основі наведених визначень можна окреслити зв'язок між світоглядною та онтологічною функціями філософії. Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за «законом» сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Філософія, звичайно, - не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань - це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх «філософських камер Вільсона», «філософських лічильників гейзера» - «експериментальної бази», яка б прямо, безпосередньо зв'язувала її з природою. її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія «тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі». Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Особливо плідними виявились висновки І.Пригожина про те, що в системі природи людсько-земна природно-соціальна ніша є елементом, який підкоряється загальним законам нерівноважних диссипативних систем. До природи слід «прислухатись» і в науковій, і в науково-технологічній діяльності, щоб ця діяльність ще болючіше не вдарила бумерангом по людству. І це зовсім не є запереченням науки, технологічного застосування науки у виробництві. Це орієнтація на екологічно чисте виробництво, на розробку безпечних для природи і людини технологій в атомній енергетиці та ін.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія - розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в античній філософії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового часу. Дискусії щодо того, «що є джерелом людських знань - відчуття чи розум?» - привели у XVII-XVIII ст. до відокремлення в теорії пізнання двох протилежних підходів - сенсуалізму (емпіризму) та раціоналізму. Сенсуалісти (від лат. sensus - відчуття) Д.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм відстоювали положення про те, що людські відчуття, сприйняття є джерелом людських знань. Оскільки це положення за своїм змістом близьке до положення «досвід є джерелом знань» (досвід неможливий без відчуттів і сприйняття), то їхня позиція визначається також як емпіризм. Раціоналісти (від лат. rationalis - розумний) Р .Декарт, ГЛейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов'язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ (Бог, відчуття, сприйняття, досвід). Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було (і немає) єдиного розуміння того, який онтологічний фундамент Буття (матерія, природа чи ідеальний світ) визнається джерелом знань. Питання про напрямок розвитку знань - чи воно ґрунтується на відчуттях, досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагальнень, чи, навпаки, має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери - було тісно пов'язане з дослідженням теоретико-пізнавальної специфіки форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального знання (понять, суджень, умовиводів).

Список використаної літератури