Зміст

Вступ

1. Сутність судження як форми мислення. Загальна характеристика судження. Судження і речення. Структура судження. Класифікація суджень

2. Прості судження. Види простих суджень. Категоричні судження та їх види. Види суджень за кількістю та якістю

3. Розподілення термінів категоричних судженнях. Сутність розподілення термінів. Графічне зображення відношення між обсягами суб'єкта і предиката в судженнях різних типів

4. Логічний квадрат як наочна схема відображення характеру відношень між судженнями. Визначення істинності та хибності суджень з допомогою Логічного квадрата

Висновок

Використана література

Вступ

Логіка займає особливе місце в системі наук. Особливість її положення визначається тим, що вона виконує стосовно інших наук методологічну роль своїм вченням про загальнонаукові форми й методи мислення. Предмет логіки досить специфічний, - це форми думки. Тому на первісному етапі необхідно визначити, що ж таке думка, форма думки, мислення. Звернувшись до філософії, як науки родинній логіці, можна уявити собі мислення як спосіб відбиття дійсності. Існують кілька форм відбиття дійсності, послідовний розгляд яких приводить до розуміння предмета логіки.

Відчуття - форма почуттєвого відбиття, властивого тваринного життя. Вона безпосередньо пов'язана з органами почуттів і нервовою системою людини. Це зорові, звукові, нюхові й інші відчуття. Основна їх особливість - відбиття окремих властивостей і ознак (тільки форми, звуку, заходу). На базі окремих відчуттів, однобічних у силу своєї окремості, формується сприйняття предмета або явища в цілому. Наприклад, при вивченні людиною звичайного стола, вона визначає його форму, розмір, колір, шорсткість поверхні. Кожна із цих характеристик заснована на відчутті, сукупність яких дає подання, у даному випадку про конкретний стіл. По закінченні деякого часу людина здатна відтворити в пам'яті образ цього стола. Тут мова йде вже про особливій формі почуттєвого сприйняття, що перебуває на границі між почуттєвим і раціональним.

Ця форма мислення називається поданням. Подання здобуває властивості не властивим відчуттям і сприйняттю, а саме абстрагованість і узагальненість. Адже не можливо відтворити раніше предмет, що спостерігався, з усім безліччю його властивостей і ознак, тому деякі з них опускаються. На рівні подання людська свідомість може комбінувати властивості різних предметів, що представляються, і створювати фантастичні образи або не існуючі в природі подання. Поданням завершується почуттєвий щабель відбиття, за яким відкривається новий щабель відбиття - поняття, що є вже логічним по своєму істоті. Перехід від подання до поняття своєрідний тим, що подання не можливо без безпосереднього контакту предмета й органів почуттів, а поняття по своїй природі не має потреби в цьому контакті, оскільки воно відвернене, узагальнене, ідеальне відбиття. Поняття є найбільше простою формою думки.

Думка - це специфічне явище, якоюсь мірою порівнянне з поняттям «душі людини», у якому існує елемент таємничості й невизначеності. Тому що ці предмети не є предметами логіки, розуміння й визначення думки можна запозичити з філософії. Філософія характеризує думка як узагальнений, відвернений, абстрактний, ідеальний «образ», що існує тільки в голові людини. Цей ідеальний «образ», сприйманий людьми абстрактно, можна зрозуміти тільки подумки. Звучить як свого роду каламбур. Думка не тільки не можна відчути, розглянути, доторкнутися до неї, але й передати на відстані. Виникає закономірний питання: «Як же спілкуються люди?». Але перебувають засіб, спосіб матеріалізації думок, що перебувають у голові, - мова. Він є по своєї природі матеріальним. Його складові частини - знаки, букви, звуки, слова й пропозиції можна вимовляти, записувати, перетворювати, передавати. З допомогою мови передаються не самі думки, а речовинні їхні знаки. Людина, оволодівши розмовною мовою, учиться користуватися замість предметів словами, маніпулюючи останніми. Думка про предмет виражається в слові, яке позначає предмет, і в той же час матеріалізує думка. Думка про якому-небудь предметі відбиває нескінченна безліч, властивих йому властивостей, загальних і одночасно відмітних, а саме істотних.. Приступаючи до розкриття змісту роботи, необхідно відзначити, що вона написана в тій послідовності, у якому минулому вивчені судження людиною вперше вивчаючий курс логіки.

1. Сутність судження як форма мислення. Загальна характеристика судження. Судження і речення. Структура судження. Класифікація судження

Судження -- форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини -- «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять -- сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають -- у відношенні тотожності, перехресності чи підпорядкування. Скажімо, в першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.

Відображаючи належність чи неналежність тієї або іншої ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін -- великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.

Судження і речення

Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й окличні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи окличним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну.

Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження -- явище ідеальне, а речення -- матеріальне. Судження -- категорія логіки, а речення -- граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження складається з трьох елементів -- суб'єкта, предиката і зв'язки, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є» Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру групу з логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка -- предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів -- або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси -- «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження.

Про відмінність судження і речення свідчить і те, що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також окличні (спонукальні) і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання.

Структура судження. Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає -- властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці -- хребетні»; «Три -- просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується відношення між двома і більше предметами, називаються судженнями відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження складається із суб'єкта, предиката і зв'язки.

Суб'єкт судження -- поняття про предмет думки.

Предикат судження -- поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження -- Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Флегматик є одним із видів темпераменту людини» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди -- примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження це -- реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження -- поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження. Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка -- логічною постійною. Вдаючись до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули:

S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношенням) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул:

х R у; R (х, у); R (х, у, г)

тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і b, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відношення між предметами думки і є логічною постійною. Отже, властивості й відношення, які від ображаються в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний -- R (a,b), тримісний -- R (a, b, с). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» -- хибним.

2. Прості судження. Види простих суджень. Категоричні судження та їх види. Види суджень за кількістю та якістю

Прості судження.

Жодна частина простого судження не може вважатися самостійним судженням. В суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті - властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: «М. Коцюбинський -- видатний український письменник»; «Життя на Марсі не існує»; «Місто Одеса більше за Херсон».

Прості судження за змістом предиката поділяються, як уже зазначалося, на атрибутивні та судження про відношення.

Атрибутивне судження -- судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.

Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До останніх належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості (атрибуту) -- буття. Прикладом такого судження може бути наведене нами судження про відсутність життя на Марсі.

До складу атрибутивного судження входять суб'єкт (S) і предикат (Р), які є логічними змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв'язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами «є», «не є», «суть», «не суть», «належить», «не належить» тощо. Формула атрибутивних суджень «S є (не є) Р».

Судження про відношення -- судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо).Наприклад: «Тетяна -- сестра Юлії»; «ріка Синюха більша за річку Вись»; «Кіровоград знаходиться південніше від Києва»Категоричне судження -- судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

За кількістю, тобто за обсягом суб'єкта, категоричні судження поділяються на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди -- талановиті») та одиничні («Гегель -- геніальний мислитель»).

Загальне судження -- судження, в якому за кожним мислимим в суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Формула загального судження -- «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». В сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». До речі, якщо названі кванторні слова відсутні, а суб'єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інформацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знані у формі судження «Принаймні деякі гриби -- отруйні».

Часткове судження -- судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо (що вона відсутня) або нічого не відомо.

Перші з названих суджень називаються визначеними другі -- невизначеними. Прикладом визначеного може буті судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», і прикладом невизначеного -- «Деякі метали тонуть у воді («Метали тонуть у воді»).

Невизначене часткове судження (традиційно воно називається просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також всі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживається в значена «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, ще названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначне ним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так невизначене часткове судження «Деякі гриби -- отруйні) при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби -- отруйні», а не визначене часткове судження «Деякі метали -- електропровідні» («Метали -- електропровідні») перетворюються на загально стверджувальне -- «Всі метали -- електропровідні».

Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі..., які тощо.

Одиничне судження -- судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: «Ужгород -- обласний центр». Структурою загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового -- «Деякі S є (не є) Р», одиничного -- «Дане S є (не є) Р».

За якістю, тобто за характером зв'язки, судження по діляться на стверджувальні та заперечні. До речі, у стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних -- виключається.

Стверджувальне судження - судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).

Заперечне судження - судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.

Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.

Види суджень за кількістю та якістю

Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види -- загально стверджувальні, загально заперечні, частково стверджувальні і частково заперечні.

Загально стверджувальне судження -- судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження.

Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». До речі, оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.

Загально заперечне судження - судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який числиться в суб'єкті цього судження.

Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».

Частково стверджувальне судження - судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб'єкті.

Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Зрозуміло, Що частково стверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частково заперечне судження -- судження, в якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.

Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді» . Частково заперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.

Нагадаймо, що й усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще відносити до часткових.

Названі різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами -- А, Е, І, О. Загально стверджувальне судження («Всі 5 є Р») позначається буквою А, загально заперечне -- Е, частково стверджувальне -- І, а частково заперечне -- О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначаються різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого -- різновиди заперечних.

4. Розподілення термінів у категоричних судженнях. Сутність розподілення термінів. Графічне зображення між обсягами суб'єкта в судженнях різних типів

Суб'єкт і предикат судження, як відомо, називаються його термінами. З точки зору формальної логіки винятково важливо знати, яка інформація насправді наявна в судженні, а яка відсутня, але з тих чи інших причин може домислюватися тим, хто її отримує. Ця проблема розв'язується з допомогою понять «розподілений термін» і «нерозподілений термін».

Розподілений термін -- термін, який мислиться в повному обсязі, тобто обсяг якого повністю включається в обсяг іншого або повністю з нього виключається.

Так, у судженні «Всі паралелограми -- чотирикутники» суб'єкт, безумовно, є розподіленим, тобто мислиться в повному обсязі, повністю включається своїм обсягом в обсяг поняття «чотирикутники». Це засвідчує вже кванторне слово «всі». Те саме можна сказати і про суб'єкт будь-якого загально стверджувального і загально заперечного судження. Скажімо, в судженні «Жоден хімічний елемент не є складною речовиною» суб'єкт («хімічний елемент») є розподіленим, оскільки всі хімічні елементи в цьому судженні мислено виключаються із множини складних речовин. Про це свідчить і кванторне слово «жоден», яке в контексті квантора загальності ототожнюється з кванторним словом «усі».

Явно нерозподіленим є суб'єкт частково визначеного судження. Так, у судженні «Тільки деякі метали тонуть у воді» суб'єкт, безумовно, нерозподілений. Про це свідчить словосполучення «тільки деякі», яке означає, що суб'єкт цього судження мислиться не в повному обсязі, тобто його обсяг і не повністю включається в обсяги предиката («те, що тоне у воді») і не повністю виключається.

Нерозподілений термін - термін, обсяг якого тільки частково включається в обсяг другого або лише частково виключається з нього.

Розглянемо розподілення термінів у судженнях типу А, І ,Е,0.

1. У загально стверджувальних судженнях типу А (формула «Всі S є Р») суб'єкт завжди розподілений, а предикат; у більшості випадків -- нерозподілений. Оскільки обсяг суб'єкта загально стверджувального судження повністю включається в обсяг предиката, останній може бути або рівним обсягу суб'єкта, або ширшим від нього. В першому випадку предикат буде розподіленим, у другому -- нерозподіленим. Зазначимо, що поза контекстом чисто формально-логічними засобами встановити розподіленість чи нерозподіленість предиката загально стверджувального судження неможливо. За цієї ситуації раціонально вважати цей термін невизначеним за своєю розподіленістю.

2. У частково стверджувальному судженні типу І («Деякі S є Р») розподіленість і суб'єкта, і предиката не можна визначити суто логічними засобами, тобто за структурою. Винятком тут є визначені часткові судження, в яких суб'єкт завжди нерозподілений. Прикладом такого судження може бути вислів: «Тільки деякі люди розрізняють кольори». Тут обсяг суб'єкта судження лише частково включається в обсяг поняття «ті, що розрізняють кольори», тобто суб'єкт тут мислиться не в повному обсязі. Можна стверджувати (щоправда, не на логічних, формальних, а на змістовних підставах), що як суб'єкт, так і предикат частково стверджувальних суджень у більшості випадків є нерозподіленим. Суб'єкт частково стверджувального судження вважають завжди нерозподіленим, проте це не узгоджується з визнанням того, що іноді кванторне слово «деякі» означає «принаймні деякі», яке передбачає випадки -- «а можливо, й усі ». В останній ситуації суб'єкт судження виявиться розподіленим. Правда, при цьому подібні судження набудуть статусу загально стверджувальних. Проте без додаткової інформації такі судження вважаються частково стверджувальними. Розподіленість предиката частковостверджувального судження встановити формально логічними засобами неможливо. Фактично ж він може бути як нерозподіленим (здебільшого), так і розподіленим (Іноді), проте раціональніше вважати його невизначеним або домовитися відносити його до нерозподілених, якщо це не суперечить контексту, з якого взяте судження.

3. У загально - заперечному судженні типу Е (формула «Жодне S не є Р») і суб'єкт, і предикат розподілені, оскільки обсяг суб'єкта повністю виключається з обсягу предиката (про це свідчить кванторне слово «жоден»), а обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта (про це свідчить зв'язка «не є»). Формально-логічні засоби дають стовідсоткову можливість визначити розподіленість термінів у судженні типу Е. Звичайно, за наявності кванторного слова «жоден».

4. У частково заперечних судженнях суб'єкт є нерозподіленим (за винятком деяких випадків), а предикат завжди розподілений, оскільки мислиться в повному обсязі, тобто його обсяг повністю виключається з обсягу суб'єкта. Пояснення цієї думки, як правило, пов'язане з певними труднощами. Щоб зрозуміти і прийняти її, треба виходити з того, що обсяг предиката повністю виключається не з усього обсягу поняття, яке виконує роль суб'єкта, а лише з того кола предметів, які фактично мисляться в суб'єкті судження. Так, у судженні «Деякі люди не є дальтоніками» обсяг поняття «дальтоніки» повністю виключається не з обсягу поняття «люди», а з обсягу людей, які дійсно мисляться в суб'єкті цього судження, тобто з обсягу лише деяких людей: дальтоніки мислено виключаються з людей нє дальтоніків (і виключаються повністю, тому предикат і розподілений). До речі, цю специфіку частково - заперечних суджень треба враховувати при вивченні деяких видів умовиводів (обернення суджень, простий категоричний силогізм тощо).

Графічне зображення відношення між обсягами суб'єкта І предиката в судженнях типу А, І, Е, О див. на схемі 14.

З наведеного аналізу розподіленості термінів у простих атрибутивних судженнях типу А, І, Е, О можна зробити такі висновки:

1) суб'єкт завжди розподілений у загальних та одиничних судженнях (один предмет або «повністю» мислено включається в певну множину предметів, або «повністю» з неї виключається. Наприклад: «Одеса -- морський порт України», «Каспійське море не має зв'язку з океанами»

2) предикат судження завжди розподілений у заперечних судженнях, у виділяючи загально стверджувальних («Всі люди, і лише вони, мають свідомість») і виділяючи частково стверджувальних («Деякі люди, і лише люди, -- поети»), а також тоді, коли він (предикат) є одиничним поняттям «Столиця Індії -- Делі»;

3) нерозподіленим є суб'єкт визначеного часткового судження «Тільки деякі метали тонуть у воді».В усіх інших випадках формально логічними засобами визначити розподіленість термінів неможливо, а тому розподіленість їх є невизначеною. За цих умов раціонально було б домовитися вважати такі терміни нерозподіленими.

Розподіленість термінів у категоричних судженнях

Запропонована схема розподіленості термінів у судженнях типу А, І, Е, О потребує додаткових пояснень. Оскільки у стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката (повністю чи частково) то на схемі ті елементи обсягу суб'єкта і предиката, які дійсно пов'язуються (навіть ототожнюються), заштриховано. Ці множини елементів нагадують своєрідну тавтологію: обсяг суб'єкта, який насправді мислиться, повністю збігається з обсягом насправді мислимого предиката. У заперечних судженнях обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта, тому при схематичному їх зображенні вдаються до дещо інших засобів. Так, у судженні типу Е відношення між обсягами суб'єкта і предиката передається з допомогою двох несумісних кругів. Щоб передати таке відношення в частково заперечних судженнях, доводиться заштриховувати ту частину круга S, яка насправді мислиться в судженні, і залишати не заштрихованим увесь круг Р, навіть ту його частину, яка збігається з кругом S, частиною обсягу суб'єкта, яка називається, але фактично не мислиться (не мається на увазі). Так, у судженні «Деякі птахи не літають» є два поняття -- «птахи» і «літаючі» («ті, що літають»). Проте насправді мисляться в суб'єкті лише деякі птахи, нелітаючі. Саме ця частина круга, яка позначає нелітаючих птахів, заштриховується. Обсяг поняття «літаючі», що передається цілим не заштрихованим кругом, повністю виключається з названої частини круга S. У центрі уваги стверджувальних суджень є заштриховане в кругових схемах. А в заперечних судженнях увага концентрується на «межі» між суб'єктом і предикатом, їх несумісності (несумісності насправді мислимого суб'єкта і предиката, а не відповідних понять, узятих у повному обсязі).

5.Логічній квадрат як наочна схема відображення характеру відношень між судженнями. Визначення істинності та хибності суджень за допомогою логічного квадрата

Логічний квадрат - штучна наочна схема, яка, апелюючи до уяви людини, полегшує їй запам'ятання характеру відношень між судженнями типу А, Е, І, О, в яких ідеться про одне і те саме, у той же час і в тому ж відношенні.

Схема «логічного квадрата» така: лівий верхній кут позначається буквою А (загально стверджувальне судження); правий верхній кут -- буквою Е (загально заперечне судження); лівий нижній кут -- буквою І (частковоствер-джувальне судження); правий нижній кут -- буквою О (частково заперечне судження). Якщо названі кути, позначають судження, в яких ідеться про одне і те саме, але вони відрізняються за кількістю і якістю, то лінії, якими з'єднуються вершини названих кутів, позначають певне відношення між відповідними судженнями. Так, з'єднані лінією, судження А і Е називаються протилежними (контрарними); судження А і О, Е і І --

суперечними, судження I i О нагадують протилежні, але істотно від них відрізняються Найчастіше їх називають підконтрарними. Судження типу А і І, Е і О перебувають у відношенні підпорядкування.

Знати відношення між переліченими судженнями -- означає бути здатним визначати логічне значення (істинність чи хибність) одного судження стосовно інших. Так, знання протилежних (контрарних) суджень зводиться до того, що ці два судження (А -- Е) не можуть бути одночасно істинними, але бувають одночасно хибними. Звідси випливають такі два висновки: 1) якщо одне з них виявиться істинним, то друге неодмінно буде хибним, оскільки обидва вони одночасно не можуть бути істинними; 2) якщо одне з них хибне, то зробити висновок (чисто логічний, тобто не враховуючи реального стану речей) про друге неможливо, оскільки обидва ці судження бувають хибними (якби вони завжди були хибними, то з хибності одного з необхідністю випливав би висновок про хибність другого). Іншими словами, хибність одного з протилежних суджень свідчить, що друге належить або до хибних (оскільки вони іноді бувають одночасно хибними), або до істинних, оскільки вони лише бувають (а не обов'язково є) хибними.

Знання суперечних суджень (А -- О, Е -- І) зводяться до таких чотирьох висновків: ці судження не можуть бути одночасно істинними і одночасно хибними; знання істинності одного з них свідчить про хибність другого, а знання хибності одного з них -- про істинність другого. Третій і четвертий висновки випливають з двох перших.

У відношенні підпорядкування перебувають судження (за «логічним квадратом») А -- І та Е -- О. Знання відношення підпорядкування суджень зводиться до таких висновків: з істинності судження типу А з необхідністю випливає висновок про істинність відповідного судження І. Це стосується і відношення суджень типу Е і О. Проте з хибності судження А не випливає однозначного висновку про істинність чи хибність судження І. Це стосується і відношення між судженнями Е та О.

Особливою невизначеністю характеризується відношення суджень І та О. Прямої взаємозалежності між ними не існує. Проте, вдаючись до знання відношення суперечних і протилежних суджень (або суперечних суджень і тих, що перебувають у відношенні підпорядкування), іноді можна зробити достовірні висновки. Якщо судження І хибне, то відповідне судження О є неодмінно істинним. Подібна залежність існує між хибним судженням О та істинним І. Проте з істинності І не випливає висновок ні про істинність, ні про хибність О. Це стосується і висновків із інформації про істинність О. Залежність істиннісного значення суджень типу А, І, Е, О, в яких ідеться про одне і те саме, можна передати за допомогою такої схеми.

Висновок

Узагальнити вище сказане стосовно судження можна так що :

Судження є другою формою логічного мислення. Існують різні види суджень: прості, складні, атрибутивні, релятивні, екзистенціальні, модальні та інші. Класична класифікація суджень за логічним квадратом включає чотири різновиди атрибутивних суджень (загально ствердні, загально заперечні, частково ствердні, частково заперечні). Терміни в судженнях можуть бути як розподіленими так і не розподіленими. Судження як логічна форма відображення реальності.

З'ясовуючи значення знання логіки як науки треба насамперед зазначити, що вона підвищує загальну інтелектуальну культуру людини, сприяє формуванню логічно правильного мислення основними рисами якого є чітка визначеність, послідовність, несуперечливість та доказовість. Освоєння логічної науки дає можливість будувати правильні міркування, відрізняти їх від неправильних, уникати логічних помилок, вміло ефективно істинність думки, захищати свої погляди і переконливо спростовувати хибні думки та неправильні міркування своїх опонентів, сприяє удосконаленню стихійно сформованої логіки мислення. Завдяки логіці сучасна людина прилучається до новітніх результатів новітніх досліджень.

Використана література

1. Посібник для студентів вузів М.Г.Тофтул. Логіка Київ Видавничий центр “Академія” 1999.

2. Гетманова. А. Д. Підручник по Логікі. - М., 1967.

3. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки-К.,1997.

4. Конверський А.С. Логіка -К., 1998.

5. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни

Логіка В.Х. Артюнов, Д. П. Кирик, В.М. Мішин Київ 2002 рік.