Сучасна західна філософія

12

ВОЛИНСЬКА ФІЛІЯ

ДЕРЖАВНОЇ АКАДЕМІЇ СТАТИСТИКИ, ОБЛІКУ ТА АУДИТУ

Контрольна робота

з навчальної дисципліни: «Філософія»

Виконала:

Студентка групи №08-2007

Дідич О. Ю.

Робота здана

Науковий керівник:

Бондарк С.Д.

Луцьк-2008

Зміст

1. Загальна характеристика сучасної західної філософії

2. Буддизм

3. Суперечка. Її види і форми

4. Список використаної літератури

1. Загальна характеристика західної філософії

При аналізі сучасної філософії Заходу виникають труднощі у визначенні, яке знання вважати сучасним: основоположне, що виникло у минулому, але має значення і в сучасних умовах, яке служить джерелом компіляції і еклектики у відсутності ідеї, спів мирних з основоположними ідеями, чи знання, одержане у сучасних умовах, але не основоположне. На шляху дослідника підстерігає небезпека ототожнення сучасного з минулим, можливість ототожнення значного з незначним, що має перевагу лише більш пізнього виникнення -регрес. Якщо сучасне все, що має значення, то до осягнення основних рис сучасності слід обмежитися основоположним, не боячись ризику ототожнити сучасне з минулим.

Сучасна філософія Заходу зберігає традицію різноманітних уявлень універсального, що виникло в давнину. Існує велика кількість суттєвих картин світу, теорії його пізнання, вчень про суть людини, сенс життя, суть і призначення історії, благо і красу. Кожне претендує на універсальність і невразливість, але у кожному іншими виявляється нездатність багато що пояснити і наявність, недомовлених або суперечливих елементів, тобто вчення, теорії не універсальні і вразливі, такий стан філософія переживала в усі періоди історії.

Особливості сучасної філософії Заходу пов'язуються з особливостями всього матеріального і духовного життя суспільства. Успіхи і невдачі цивілізації, що породжені наукою, служать об'єктом філософського відображення або протистояння.

Сучасну західну філософію характеризує певне упереджене ставлення до науки. Розширення в сучасній науці сфер не наочного і такого, що не сприймається, утруднює використання даних науки як засобу спростування агностицизму, ідеалізму і містики. Ознаки учень, а також матеріалізму перестали бути визначальними у відокремленні шкіл сучасної філософії Заходу. Відомо, що соціально-економічний прогрес західної цивілізації здійснюється відтворенням нерівності між людьми, що породжує Соціальні конфлікти і війни. Військово-технічні засоби дозволили стати значущими для світового розвитку націоналістичним і релігійно-фанатичним рухам. Психологічні і психологопатологічні дослідження розкрили глибини індивідуального і колективного несвідомого. Суб'єкт і об'єкт усіх процесів - людина. Звідси визнання людини всеосяжним предметом, універсалією напрямків і шкіл сучасної філософії Заходу. Тоді як раніше людина, звичайно, складала частину предмета філософії. Закріплення конституціями пріоритетності прав і свобод людини, одним з вираження яких є свобода віросповідання, можна вважати кінцевою причиною формальної терпимості філософських учень одне до одного. Формально, офіційно, жодна філософія не може бути загальновизнаною, або державною. Усвідомлення недосконалості західного способу життя породило у сучасній філософії схильність до пошуку прийнятних ідей у філософії інших континентів.

Упереджене ставлення до науки (від догідливого до неприязного), відхід від відмінностей філософських вчень за їх належністю, до класичних напрямків (матеріалізму, ідеалізму і агностицизму), визнання людини одним з універсальних предметів обговорення, формальна взаємна терпимість різних учень і інтерес до філософії інших континентів - ось особливості сучасної філософської думки.

Кожна з рис може служити ознакою за ступенем володіння якою розрізняються філософські вчення або напрямки. Риси не притаманні лише філософським пошукам сучасних послідовників Арістотеля, Гегеля та ін., які складають незначну меншість.

Послідовність розгляду основних напрямів сучасної філософії обумовлюється розташуванням їх за ступенем наявності обраної ознаки. Обравши як ознаку упереджене ставлення до науки, основні напрями можна розташувати в порядку зменшення схилення перед нею: філософія науки (неопозитивізм і пост позитивізм), структуралізм, фрейдизм, герменевтика, феноменологія, неотомізм, екзистенціалізм.

2. Буддизм

2500 років тому Будда показав, що можливо звільнитися від буденних проблем, він дав своїм послідовникам в руки ключ до вищого і надійного щастя. Це щастя містить в собі звільнення від всіх страждань зумовлених існуванням, довершене знання природи всіх явищ, а також необмежену можливість допомагати іншим на шляху до звільнення і прояснення. Будда три рази повертав Колесо Дхарми, що означає, що він дав три великих цикли вчень, які відповідали різним здібностям учнів і показували їм шлях на щастя. Відтоді в розпорядженні його послідовників є методи, що дозволяють досягати такого ж стану “довершеного прояснення” як Будда.

Протягом життя, в різних життєвих ситуаціях через слова, символи або просто своїм власним прикладом, Будда давав своїм учням керівництво по послідовних кроках на шляху до звільнення і прояснення. Оскільки його учнями були люди різних здібностей і менталітету, від зовсім простих до королів, від новачків до архатів і високих бодхісатів, що вже знаходяться на високих рівнях, виник безперервний шлях, який однозначно приводив до мети.

Усього кажуть про 84000 різних вчення, які діють як протиотрути проти відповідного числа всіляких завіс і перешкод. Вчення Будда можна порівняти з гігантською аптекою, де є ліки проти кожної хвороби.

З часів Будди у його послідовників є ті частини всієї повноти вчень, які відповідають їх можливостям, що дозволяє здійснювати подальші кроки в розвитку. Тому протягом 2500-літньої історії Буддизму виникли різні традиції. Ці традиції розповсюдилися з Індії по всіх азіатських країнах і культурах і звідти вже по інших частинах світу. Центри різних буддійських традицій є по всьому світу.

Загальна кількість буддистів по більшості відомостей дорівнює десь 400 мільйонам. Ця кількість постійно росте. Передусім на Заході в останні роки підвищується інтерес до Буддизму. Але, незважаючи на те, що потік інформації через засоби масової інформації надзвичайно збільшився, вельми скрутно отримати уявлення про весь Буддизм, який за більш ніж 2500 років існування розвинув крайню багатогранність. Найбільш проста модель отримання уявлення про всі традиції орієнтуватися на три повороти Колеса Дхарми. Так можна дізнатися як стало можливо, що з декількох практичних рад, які Будда дав своїм прямим учням, з'явилася світова релігія Буддизм.

Три повороти Колеса Дхарми

Зміст трьох поворотів Колеса Дхарми коротко в наступному: в першому повороті Будда пояснював Чотири Благородні Істини, які, з одного боку, ясно показують нашу ситуацію в кругообігу існування і причини цього, і, з іншого боку, пояснюють також і звільнення від страждань і труднощів і причини для цього. У другому повороті колеса Дхарми він показав далі, що природа всіх речей пуста від дійсного, незалежного існування. Тут він вчив найвищій істині - Праджняпарамиті. І в третьому повороті, Будда дав вчення про властиву всім істотам Будда-природі, яка вже наділена всіма довершеними якостями прояснення.

З історичного розвитку Буддизму можна дізнатися, як з практики вмісту цих циклів вчень з'явилися відомі нам сьогодні традиції. Хоч сам Будда давав тільки усні вчення, однак його ранні учні записали ці вчення і передавали їх далі в первинній формі. Великі буддійські майстри склали пізніше подальші труди, в яких роз'яснювали вчення Будди. Наголос робився на справжню і точну передачу вчення. Вже в Індії через сторіччя виникли різні лінії передач, які могли організувати три цикли вчень.

Безпосередньо після часу Будди всі рівні вчень не могли відкрито практикуватися. Деякі стали дуже таємними або передавалися дуже малою кількістю людей. У перші 400-500 років після Будди відкрито практикувалася тільки Мала Колісниця.

Хоч другий період індійського Буддизму, коли стали відомі махаянські вчення Сутри, почався вже другому сторіччі до н.е., але коли перші тексти літератури по Праджняпарамиті були розголошені, в Індії вже пануючим стало християнське літочислення. Це сталося завдяки двом великим майстрам, передбаченим Буддою, Нагарджуной і Асангой, які жили у II або V ст. н.е., а також завдяки великому Університету Наланди (біля II в. н.е.), який більше за 1000 років був центром отримання і поширення вчень Махаяни.

Причина того, що більшість традицій північного Буддизму містять ці рівні вчення полягає в тому, що в цей період в Індію прийшли перші перекладачі і переклали тексти на свої мови. Вже в першому сторіччі н.е. почалося поширення Буддизму по Центральній Азії і Китаю. У третьому сторіччі вчення досягли Бірми, Камбоджі, Лаоса, В'єтнаму і Індонезії.

Потім наступив третій великий період індійського Буддизму, час великих йогинів і реалізованих майстрів, так званих Махасиддх. Послідовники Будди розвинулися і стали здатні практикувати і вищі вчення Будда - Ваджраяну або Алмазний Шлях. Традиція Алмазного Шляху об'єднує найбільш важливі майстри того періоду в групу 84 махасиддх, головним з яких був Сараха. Як знак своєї реалізації вони складали багато пісень, які стали відомі як дохи.

І зараз в Тібетському Буддизмі можна через швидкі і ефективні методи Алмазного Шляху досягнути прояснення за дуже короткий час. Адже практика Алмазного Шляху містить в собі всі рівні вчень Будда і проходить під керівництвом кваліфікованих вчителів. Це дійсна причина того, чому сьогодні стільки людей у всьому світі відкриваються якраз цьому напряму Буддизму.

Якщо, з одного боку, справжня передача гарантує, що мета практики може бути дійсно досягнута, і, з іншого боку, коли може бути встановлений прямий зв'язок з справжньою ситуацією тут і зараз, з повсякденним досвідом, то це дозволяє дуже легко прийняти цей подарунок Будди. Різні традиції Буддизму - просто упаковка, в якій знаходиться Буддизм. Зміст же - цей безперервний шлях до довершеного збагнення природи власного розуму, шлях на необумовлене щастя.

3. Суперечка. Її види і форми

Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації.

Отже, суперечка -- це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.

Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонент -- це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимсь сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент -- другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія -- третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.

Дискусія (від лат. discussio -- дослідження, розгляд) -- це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.

Полеміка (від грецьк. polemicos -- ворожий, войовничий) -- це суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Із цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією -- з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію. Прийоми, які застосовуються в полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовуються також некоректні прийоми.

Диспут (від лат. dispute -- досліджую, сперечаюсь) та дебати (від франц. debatre -- сперечатися) як види суперечки в літературі часто розглядаються як схожі поняття. Відмітні ознаки диспуту такі: в Диспут -- це завжди публічна суперечка.

* Предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання.

* Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо.

* На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко останнє в диспуті стає головним.

Дебати -- це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів -- визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.

Окрім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.

Метою суперечки є передусім досягнення істини. Істина, як правило, пов'язана з певними описами, тому суперечка про неї -- це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей.

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить в те, що є предметом переконання, або тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які відстоює (наприклад, офіційні проповідники різних вчень, сект, агітатори, торгові представники різноманітних фірм тощо). Прийоми, які застосовуються у подібних суперечках, можуть бути як коректними, так і некоректними, головне -- переконати співрозмовника у слушності своєї думки.

Одним із мотивів переконання може бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовуються різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною. Як приклад такого спору наведений діалог, який відбувається між давньогрецьким софістом і звичайною людиною.

-- Скажи, -- звертається софіст до молодого любителя суперечок, -- може одна й та сама річ мати якусь властивість і не мати її?

-- Очевидно, ні.

-- Подивимося. Мед солодкий?

-Так.

-- І жовтий також?

-- Так, мед солодкий і жовтий одночасно. Але жовтий -- це солодкий, чи ні?

-- Звичайно, ні. Жовтий -- це жовтий, а не солодкий.

-- Отже, жовтий -- це не солодкий?

-- Звичайно.

-- Про мед ти сказав, що він солодкий і жовтий, а потім погодився, що жовтий не означає солодкий, і тому наче сказав, що мед є і солодким, і несолодким одночасно. А спочатку ти твердо сказав,що жодна річ не може мати і не мати якусь властивість.

Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога.

Досить часто зустрічається і такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це, так би мовити, «мистецтво заради мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, однаково, про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них -- перебувати в стані сперечання.

Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою виділяють три види спорів: суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір), суперечка-діалог (сперечаються дві особи) та суперечка-полілог (спір ведеться кількома особами).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на усні та письмові.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-х томах, т. 1, М., 1976, стр. 66, 67, 68, 69, 71.

2. Гурина Мишель. Философия. Перевод с французского, М., 1998, стр. 119.

3. Гегель. Энциклопедия философских наук, т. 1, М., 1974, стр. 347, 402.

4. Гегель. Лекции по истории философии. Соч. в 3-х томах, т. 3, М., 1976, стр. 66.

5. Гегель. Соч. в 3-х томах, т. 3, М., 1972, стр. 296.

6. Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Западная философия ХХ века. М., 1998, стр. 371.

7. Гумбольт Вильгельм. Избранные труды по языкознанию. М., 1984, стр. 230.

8. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. М., 1991, стр. 10.

9. Спиркин А. Г. Философия. Учебник для вузов. М., 2000.

10. Философский энциклопедический словарь, 2-е издание, М., 1989.

11. Конке В. А. Основы философии. М., 2000.

12. Філософія. Навчальний посібник, 2-е видання, перероблене і доповнене (за ред. І. Ф. Надольного), К., 2001.