Діяльно-творча основа буття у філософії Й.Г. Фіхте. Елементи діалектики в його "Науковченні"

Міністерство аграрної політики України

Полтавська державна аграрна академія

Кафедра філософії, соціології та психології

Контрольна робота

з дисципліни філософія

Виконала: студентка І курсу заочної форми навчання

факультет «Економіки і менеджменту», спеціальність «Економіка підприємства»

Стоян Марія Валеріївна

Полтава - 2009

План

1. Діяльно-творча основа буття у філософії Й.Г. Фіхте. Елементи діалектики в його «Науковченні».

2. Особливості розвитку української філософії в ХІХ столітті.

3. Суспільне буття і суспільна свідомість.

4. Список використаної літератури.

1. Діяльно-творча основа буття у філософії Й.Г. Фіхте.

Елементи діалектики в його «Науковченні»

Йоганн Готліб Фіхте (1762--1814) відомий своїми працями «Науковчення», «Про призначення вченого», «Слово до німецької нації» та ін.

Щоб позбутися суперечностей філософії Канта, Фіхте відкинув «річ у собі» і створив систему суб'єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість, «Я», а її головною властивістю -- діяльність. «Я» -- це єдина реальність, всемогутня творча сила, яка кінець кінцем співпадає із самосвідомістю всього людства. Фіхтеанське «Я» є не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Однак розуміння активності суб'єкта у Фіхте має суб'єктивно-ідеалістичний характер, оскільки він заперечує об'єктивну основу людської діяльності, зовнішній світ. «Діяльність» у Фіхте не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.

Суб'єктивний ідеалізм Фіхте має волюнтаристський характер, оскільки філософ ототожнює розум і волю. Суб'єкт, за Фіхте, створює весь об'єктивний світ. Ніщо інше, не залежне від суб'єкта, не існує.

Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я покладає Я» (самотворення, самоствердження); «Я покладає не-Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб'єкт і об'єкт, взаємовідносини між ними. «Я», за Фіхте,-- це все, що може мислитися. «Я» -- абсолютно творча засада, що покладає основу всього сущого й самого «Я» як «не-Я».

Фіхте у своєму вченні на перший план висуває питання «практичної» філософії -- дослідження моралі, а також державного устрою. Він виходить з того, що у співвідношенні між «теоретичним» і «практичним» розумом першість належить останньому. Передумовою «практичної» філософії у Фіхте було переконання у тому, що принципи моралі мають спиратися на тверді теоретичні основи. Для цього необхідно з'ясувати, що таке філософія як наука, або в більш загальному вигляді -- що робить науку наукою. Своє філософське вчення Фіхте викладає як «вчення про науку», або «Науковчення» (1794).

«Науковчення» -- це не трактат про буття, а трактат про науку. Оскільки на відміну від Канта Фіхте був твердо переконаний у можливості пізнання буття, то в його «Науко-вченні» теорія пізнання базувалася на визначеній, а саме: суб"єктивно-ідеалістичній теорії буття.

Матеріаліст йде від буття до свідомості. Але так, за Фіхте, неможливо пояснити, яким чином матеріальне буття перетворюється у свідомість, в уяву. Навпаки, ідеаліст йде від свідомості до буття. Перехід цей взагалі можливий, бо я можу спрямувати свою свідомість на діяльність мого мислення. В цьому випадку мислення стає буттям відносно моєї свідомості. Таким чином, ідеалізм, що йде від свідомості, за Фіхте, в цьому відношенні має перевагу над матеріалізмом.

Фіхте починає своє вчення з беспосередньо даного факту -- з інтуїції діяльного суб'єкта, або «Я», яке обіймає в собі все, що може бути мислимим. Діяльність «Я» Фіхте розуміє як діалектичний процес, як рух від первинного положення або утвердження думки до протилежного положення. а від нього -- до третього положення, яке є синтезом попередніх. Крім початкового «Я», повинно бути якесь «не-Я»; крім свідомості, повинна бути «природа», крім «суб'єкта» -- «об'єкт». Фіхте визнавав, що це «не-Я», ця «природа», «об'єкт» не тільки повинні бути визнані як існуючі, але вони діють на «Я» і визначають його діяльність. Необхідно, щоб саме «Я» відчуло на собі деякий «поштовх» з боку протилежного йому «не-Я».

У Фіхте «не-Я» не може існувати в якості незалежної від свідомості «речі в собі». Воно -- необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Діяльність ця така, що у той час, коли вона здійснюється, в нас немає усвідомлення про це. Однак філософське мислення, запевняє Фіхте, переборює цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, згідно з яким зміст наших відчуттів дасться нам ззовні. За Фіхте, ця «даність» -- лише необхідна уява, що виникає з продуктивної діяльності «Я». Первинною є саме та діяльність «Я», яка мас розглядатися як основний постулат кауко-вчення.

Найвищу властивість розуму Фіхте називає інтелектуальним спогляданням, або інтелектуальною інтуїцією. Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний, практичний, виникає протилежність суб'єкта і об'єкта. Таким чином, не теоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість робить можливою теоретичну.

У «практичній» філософії -- в етиці, вченні про право і державу, про виховання -- центральним поняттям у Фіхте є поняття свободи.

Під впливом Б. Спінози він вважає, що воля людини і вся її духовна діяльність взагалі детерміновані, як і фізична природа людини.

Все ж таки загальний характер необхідності, що діє в історії, не виключає можливості свободи. Свобода складається не з усунення природної та історичної необхідності, а з добровільного підпорядкування індивіда законам і меті розвитку людського роду. Це підпорядкування грунтується на пізнанні самої необхідності.

Умовою свободи може бути не скасування необхідності, а тільки дія, що грунтується на пізнанні необхідності. Пізнання необхідності і, як наслідок, свободи, за Фіхте, невіддільне від творчої активної діяльності «Я». Однак ця діяльність мислиться ідеалістично, як свобода лише «у світі чистої думки». Ступінь людської свободи Фіхте ставить у залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

На думку Фіхте, право грунтується не на моральному законі, а на відносинах взаємності. Гарантією взаємної згоди є добровільне підпорядкування кожного встановленому у суспільстві закону, який передбачає договір про громадянське співіснування.

Держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого тільки за умови, що сам державний устрій у змозі сприяти досягненню того, щоб у кожного громадянина була власність.

Людство, за твердженням Фіхте, розпадається на власників і не власників, держава -- це організація власників.

Якщо буде досягнуто повного панування морального закону, право і держава стануть непотрібними і відімруть.

2. Особливості розвитку української філософії ХІХ століття

Українська філософія ХІХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 - 1884), С.Гогоцький (1813 - 1898), Т.Шевченко (1814 - 1861), М.Костомаров (1817 - 1885), П.Юркевич (1827 - 1874), М.Драгоманов (1841 - 1895) та іншими.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики. Професор Київського університету С. Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію - “Філософський лексикон” (1857). Професор О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.

Разом з тим це не завадило О. Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О. Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії.

Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення.

Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку. Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов'янська проблема, яку він розв'язував з позицій демократизму і братерської єдності слов'ян. Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Вінець Шевченкової творчості - уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя.

До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”. Т.Шевченко - поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.

М. Костомаров - історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний етнос. У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П. Юркевич - ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”. П. Юркевич був переконаний, що в серці людини - найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця - в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

Будучи релігійним філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду. П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо: - серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини; - серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань; - серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - все йде від серця; - серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини; - серце - основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини. Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).

“Філософія серця” П.Юркевича - філософія кардіоцентризму (від грец. кардіо - серце, в центрі).

М. Драгоманов - український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв'язку і взаємодії.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.

І.Франко (1856 - 1916) - видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893). Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв'язку з робітничим і демократичним рухом Західної України.

За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув'язненню з боку австрійських властей. Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.

Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.

Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм. У збірці “Зів'яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, - писав Франко, - все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”. Мислитель був переконаний, що життя, об'єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість - результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота - природу, як про це твердять філософи-ідеалісти. І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “Немає певних меж, - писав він, - котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі - ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”.

Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об'єктивно з'ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу. І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко, породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.

В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”. І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини.

Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах. І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила - суперечність, яка “вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”.

Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв'язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об'єктивної дійсності. І.Франко був близьким до розуміння причинного зв'язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”.

Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки. І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов'язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.

Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду. Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з'явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика Т.Шевченка. Для естетики І.Франка, як і для його сучасників - П.Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки, - характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”. Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні закони мистецтва” - це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке перегризають тільки платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої повісті і фейлетони. Література повинна бути живим відбитком сучасного життя народного, його образом - ось висновок, до якого приходить І.Франко.

І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.

3. Суспільне буття і суспільна свідомість

Людина володіє прекрасним даром - розумом з його допитливим польотом як у віддалене минуле, так і в прийдешнє, світом мрії і фантазії, творчим вирішенням практичних і теоретичних проблем, нарешті, утіленням самих сміливих задумів. Уже з глибокої стародавності мислителі напружено шукали розгадку таємниці феномена свідомості. Наука, філософія, література, мистецтво, техніка - словом, усі досягнення людства об'єднали свої зусилля, щоб розкрити таємні таємниці нашого духовного життя.

Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і змістом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.

4. Суспільна свідомість

Свідомість неможливо вивести з одного лише процесу відображення об'єктів природного світу: відношення “суб'єкт-об'єкт” не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити по-людськи. Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це конфронтуюча нам свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава або закон. Ми можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само, як і у випадку з державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим, але і трагічним, якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного життя, що нам об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану систему духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати.

Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би “навантажені” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертво.

Свідомість реалізується в двох іпостасях: відбивній і активно-творчій здібностях. Сутність свідомості в тому і заключається, що вона може відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого перетворення її. Функція випереджального відображення свідомості найбільше чітко реалізується у відношенні суспільного буття, що істотно зв'язано зі спрямованістю в майбутнє. Це неодноразово підтверджувалося в історії тією обставиною, що ідеї, зокрема соціально-політичні, можуть випереджати наявний стан суспільства і навіть перетворювати його. Суспільство є матеріально-ідеальна реальність. Сукупність узагальнених уявлень, ідей, теорій, почуттів, нравів, традицій і т.п., тобто того, що становить зміст суспільної свідомості й утворює духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття, тому що воно дане свідомості окремого індивіда.

Але підкреслюючи єдність суспільного буття і суспільної свідомості, не можна забувати і їх різницю, специфічну роз'єднаність. Історичний взаємозв'язок суспільного буття і суспільної свідомості в їх відносній самостійності реалізується таким чином, що якщо на ранніх етапах розвитку суспільства суспільна свідомість формувалася під безпосереднім впливом буття, то надалі цей вплив набував усе більш опосередкований характер - через державу, політичні, правові відносини й ін., а зворотний вплив суспільної свідомості на буття здобуває, навпроти, усе більш безпосередній характер. Сама можливість такого безпосереднього впливу суспільної свідомості на суспільне буття полягає в здатності свідомості правильно відбивати буття.

Отже, свідомість як відображення і як активно-творча діяльність являє собою єдність двох нероздільних сторін того самого процесу: у своєму впливі на буття вона може як оцінювати його, розкриваючи його потаєний зміст, прогнозувати, так і через практичну діяльність людей перетворювати його. А тому суспільна свідомість епохи може не тільки відбивати буття, але активно сприяти його перебудові. У цьому і полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить її об'єктивно необхідною і реально існуючим елементом будь-якого суспільного устрою.

Людина, будучи, по визначенню Аристотеля, "суспільною твариною", покликана жити в суспільстві самим ходом розвитку Матерії. Будучи індивідом, вона, проте, усе рівно являє собою деякий елемент суспільства, що, у свою чергу, є свого роду системою, гіперорганізмом, складеним з деякої кількості всякого роду людей, змушених жити в даному соціумі.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним.

Без суспільної свідомості суспільство просто не могло б виникнути і розвиватися, тому що воно існує як би в двох проявах: відбивної й активно-творчої. Сутність свідомості саме в тому і складається, що воно може відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого перетворення його. Але, підкреслюючи єдність суспільного буття і суспільної свідомості, не можна забувати і про їхнє розходження, специфічну роз'єднаність, відносній самостійності.

Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів, а тільки зависнуть у повітрі.

Зв'язок між суспільним буттям і суспільною свідомістю багатогранна і різноманітна. Відбиваючи суспільне буття, суспільна свідомість здатна активно впливати на нього через утворювальну діяльність людей. Відносна самостійність суспільної свідомості виявляється в тому, що воно має наступність. Нові ідеї метушні кают не на порожньому місці, а як закономірний результат духовного створення, на основі духовної культури минулих поколінь. Будучи відносно самостійним, суспільну свідомість може випереджати суспільне чи буття відставати від нього. Наприклад, ідеї використання фотоефекта виникли за 125 років до того, як було винайдено Дагером фотографування. Ідеї практичного використання радіохвиль здійснювалися майже через 35 років після їхнього відкриття і т.д.

Суспільна свідомість являє собою особливий соціальний феномен, що відрізняється власними, властивими лише йому характеристиками, специфічними закономірностями функціонування і розвитку. Суспільна свідомість, відбиваючи всю складність і суперечливість суспільного буття, є теж суперечливою, має складну структуру. З появою класових суспільств вона набула класову структуру. Розходження в соціально-економічних умовах життя людей, природно, знаходять своє вираження в суспільній свідомості. У державах багатонаціональних існує національна свідомість різних народів. Взаємини між різними націями відбиваються у свідомості людей. У тих суспільствах, де національна свідомість превалює над загальнолюдським, верх бере націоналізм і шовінізм.

За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. З погляду матеріальних її носіїв варто говорити про суспільну, групову й індивідуальну свідомість, а в історико-генетичному плані розглядають суспільну свідомість у цілому чи її особливості в різних суспільно-економічних формаціях.

Список використаної літератури

1. А.Г. Спиркин. Основы философии: Учебное пособие для вузов. - М.: Политиздат, 1988 г.;

2. Семинарские занятия по философии: Учебник. Под ред. К.М. Никонова. - М.: Высшая школа, 1991г.;

3. Філософія. Навчальний посібник, 2-ге видання, перероблене і доповнене. За ред. І.Ф.Надольного. К., 2001.

4. Канке В.А. Основы философии. М., 2000.

5. Проблема сознания в современной западной философии. М.:1989 г.