Структура сучасного філософського знання

17

Контрольна робота

з дисципліни “Філософія”

Тема: „Структура сучасного філософського знання”

Зміст

Вступ

1.Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму

2. Неотомістська філософія

3. Неопозитивізм: його сутність та принципи

Висновки

Використана література

Вступ

Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою.

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, негегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістська тощо. Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.

1. Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму

Екзистенціальна філософія - одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 - 1976), Карл Ясперс (1883 - 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 - 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 - 1980), Альбер Камю (1913 - 1960), Габріель Марсель (1889 - 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 - 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити? Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С. Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб'єктивно - так як він її сприймає - виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 - 1938), його концепція, що предмет, об'єкт пізнання не існує без суб'єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції - містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб'єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 - 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 - 1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об'єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя - “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя - абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia - існування) - дослівно: філософія існування, існування людини - ірраціональний, суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis - нерозумний) - принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб'єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу - всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб'єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб'єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” - це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” - це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” - це означає, що людина - замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина - це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм - это гуманізм. Див. Сумерки богов. М., 1990).

Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб'єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр). Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини - це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

“Людині, - пише К. Ясперс, - властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів - своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі - демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К. Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175). Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого? Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини - це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть - абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті - основний сенс людського буття (М. Хайдеггер). Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” - писав А. Камю (Див. А. Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати - означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую - це означає, що я існую”. Бунтівна людина - це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав'язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу - це все складові філософії екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що - ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ - це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра - або релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з'ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм - це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це - нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це - перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм - это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

Другий принцип філософії існування - суб'єктивність людини. Це означає, що: а) суб'єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб'єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв'язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

Суб'єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб'єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб'єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

2. Неотомістська філософія.

Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 -1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 - 1973) і Етьєн Жільсон (1884 - 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) - нинішній Папа Іван-Павло ІІ та інші.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д. Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) - об'єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія - служниця богослів'я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов'язаний, коли з'являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415). Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше - у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з'ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, - писав Марітен, - ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?

Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.

Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства. Візьмемо, для прикладу, п'ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Аристотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.

У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п'ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п'ять способів:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;

2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух - невід'ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;

3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;

4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;

5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.

Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі - діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп'яття, воскресіння тощо).

Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це - божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія - це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування. Неотомістська філософія від початку і до кінця - у вченні про природу, людину, їх пізнання - теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.

Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.

Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили - краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ. Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.

Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі - не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організму ”. Американський образ життя - неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” - на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.

Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.

Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії - офіційної доктрини католицької церкви.

3. Неопозитивізм: його сутність та принципи

Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 - 1957).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus - позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення:

1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії;

2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням;

3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з'ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку - відношення “людина - світ”, вважаючи таким предметом - класифікацію наук.

Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб'єкта і об'єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це - друга історична форма позитивізму - емпіріо критицизм (від грец. empirie - досвід і критика) - дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 - 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 - 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).

Виникнення і формування “третього позитивізму” - неопозитивізму зв'язано з діяльністю таких філософів, як М. Шлік (1882 - 1936), О. Нейрат (1882 - 1945), Р. Карнап (1891 - 1970), Г. Рейхенбах (1891 - 1953), Л. Вітченштейн (1889 - 1951), А. Айєр (1910 - 1989), Б. Рассел (1872 - 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К. Коппер (1902 - 1994), Т. Кун (народ. 1922 р.), П. Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму - у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв'язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з'ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного - з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio - повернення, відновлення) - зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це - логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих - це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму. Принцип верифікації - це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природниче наукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму - принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об'єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об'єкт пізнання як об'єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна - абсолютизація суб'єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об'єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів - неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики - аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об'єктам, для відображення яких вони створені.

Висновки

У висновках дамо основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування - результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв'язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

Використана література

1. В.Г. Афанасьев «Основы философских знаний», Москва, «Мысль», 1987 г.

2. Ільїн В.В., Кулаг ін Ю.І. Філософія: Підручник: в 2 ч. - Ч. І Історія розвитку філософської думки. - К.: „Альтерпрес”, 2002. - 464 с.

3. Квасова И.И. «Учебное пособие по курсу «Введение в философию», Москва. - 1990 г.

4. Лавриненко В.Н. Философия. Учебное пособие. - М.: Юристь, 1996.

5. Сартр Ж.-П.. Экзистенциализм - это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990.

6. Философия ХХ века. М., 1997.

7. Современная западная философия. Словарь. М., 1991.

8. Канке В.А. Основы философии. М., 2000.

9. Кузнецов В.Н., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия ХVІІІ века. М., 1985.

10. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій. - Тернопіль, СМП „Астон”. - 2003. - 216 с.

11. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997. - 584 с.

12. Філософія: Підручник / Г.А.Заїченко, В.М. Саратовський, І.І. Кальний та ін.; За ред. Г.А. Заїченк та ін.. - К.: Вища шк., 1995. - 455 с.: іл..

Доопрацювання

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія своїм джерелом має класичний пози-тивізм XX ст., і в наш час представлена нео-позитивізмом та постпозитивізмом.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопо-зитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них.

1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники:

М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891--1953), А.Айєр (1910--1989) та ін. Незважаючи на де-які розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета -- звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з по-зицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням "чуттє-во-даного" і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до "чуттєво-даного".

На основі цих ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив мо-дель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші ре-чення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавле-них смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішу-вані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекват-них уявлень про науку, розвиток філософії науки.

2. Львівська-Варшавська школа -- одна із шкіл аналітичної філо-софії, представлена такими мислителями, як К.Аидукевич (1890--1963), Я.Лукасєвич (1878--1956), А.Тарський (1902--1984), Т.Котарбиньський (1886--1981) та ш. Для цієї школи характерне різко негативне ставлен-ня до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і науко-вих досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу.

Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розроб-ка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номі-налізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873-- 1958), Л.Вітгенштейна (1889--1951), Г.Райла (1900--1976), П.Стросона (нар 1919), Д.Остіна (1911--1960), М.Дамміта (нар. 1925) та ш. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єк-том аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішу-ються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представ-ників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мов-них виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та. С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.

Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від кла-сичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-нау-кового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можли-востей його вираження у мові.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської куль-тури, слід виділити його основні риси:

1) за зразок для методологіч-них побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежу-вання наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук;

5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки -- напрямку, що досліджує характе-ристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне:

1) виді-лення науки як знання і діяльності;

2) дослідження логічних структур,

3) співвідношення філософії і науки;

4) взаємозв'язок науки і суспільства;

5) дослідження науки як феномена НТР;

6) проблема синтезу різноманіт-них наук.

Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії науки.

У 1960--1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902--1994) скла-лась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позити-візму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), Лакатос (1922--1974), С.Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар. 1912), Д.Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ш.

Слід виділити специфічні риси постпозитивізму:

1) відхід від орієн-тації на символічну логіку і звернення до історії науки;

2) поступовий відхід від демаркаціонізму;

3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму);

4) суттєва зміна проб-лематики методологічних досліджень.

Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: прав-доподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціолога знан-ня. Зупинимось на деяких із них.

Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії. Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпірично-го матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі на-слідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифі-кації і спростовувати, якщо з'являються нові факти; по-четверте, супе-речлива теорія має відкидатись як ненаукова.

Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослід-ницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони скла-дають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька про-грама, за Лакатосом, складається з ядра (сукупність наукових припу-щень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях); захисного поясу (до-поміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивно-му розвитку).

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (К.Поппер, П.Фейєрабенд, Д.Агассі та ін). Ця течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте вона все ж не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20--30-п роки -- формування методологічної доктрини К-Поппера; 40--50-гі роки -- поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60--70-ті роки -- онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70--80-ті роки -- ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомо-гою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін.

Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та інструменталізм -- наукові теорії і закони не мають описових харак-теристик. В критичному раціоналізмі виражене прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розме-жувати їх. Він виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критич-ний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії, утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.

Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раці-ональності був "методологічний анархізм " американського філософа П. Фейєрабенда. Основна ідея його вчення полягає в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні часи. Фейєрабенд заперечує можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розви-ток знання передбачає відмову від старих методів. Він робить висновок, що раціональність є продуктом історії. Фейєрабенд відстоює також по-зицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівно-правних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку особис-тості.

Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки XX ст.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар.1908),Ж.Лакан(1901-1981),М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін.

Структуралізм -- це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша -- власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга -- структураліст-ська ідеологія, що поширилась у Франції в 60--70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність зна-кових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономір-ності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвіс-тичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіж-ності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетво-рення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структу-ри; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаю-чись від й розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгві-стики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс фор-мулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного струк-туралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі ос-новні принципи:

1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення;

3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є мо-делювання структури.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати пост-структуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) -- це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції Головними його представниками є: Ж. Дерріда (нар. 1930), Ж.Дельоз (нар. 1926), Ж.Бодрійяр (нар 1929), Х.Блум(нар 1930), Ж.-Ф.Ліотар (нар 1924) та ін.

Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спіль-ної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вче-них.

Сьогодні найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літерату-рознавцем Франції є Ж.Дерріда та його вчення про деконструктивізм Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти -- філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьо-му, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літерату-рою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались про-відними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'єк-тами критичного аналізу в нього стають тексти західноєвропейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, що включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвали-ни. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єк-тивності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку, є догматизм У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З.Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда -- це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльність свідомого, виклика-ючи в ній своєю грою сум'яття і безладдя.

Концепція Ж.Дерріда була зустрінута неоднозначне у філософсько-му і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість.

Неоднозначне сприймається також концепція французького філо-софа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розробив теорію історичного роз-витку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці XX ст. Цікавою ви-дається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, і слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються ди-куни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жін-ки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є "іншим" у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (про-мислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначе-ності і коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи.

У системі розгляду постструктуралізму слід також виокремити "філософію становлення" Ж. Дельоза, "теорію поезії" американського дослідника Х.Блума.

В цілому постструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії.

І, нарешті, ще одна філософська течія, яку слід розглянути у зв'язку з проблемою знання, мови, розуміння -- це герменевтика. З одного боку, герменевтика -- це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корін-ням своїм сягає сивої давнини.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філо-софії, основними представниками якої є Г.-Г.Гадамер (нар. 1900), К.Аппель (нар.1922), П.Рікьор (нар. 1913) та ін. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму по-роджує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосе-редньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня фено-менологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики Такий поворот до герменевтичноі феноменології мав вирішальне зна-чення для становлення герменевтики як філософської дотритни. Основ-ним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтоло-гію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідо-мості як самодостатньої і безпередумовної; 3) принцип рефлексії обме-жується принципом інтерпретації.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтоло-гічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герме-невтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмислен-ням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філо-софією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то фран-цузький філософ П.Рікьор -- гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первин-ним, а інший -- непрямим, побічним, вторинним, який можна сприй-няти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, об-меженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретації.

Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функ-цію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політич-на Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевти-ку, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комуні-кації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведін-ки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середо-вище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії -- це один із аспектів соціальної фі-лософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську кон-цепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності куль-тури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культур-них явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

Людство як цілісність, включаючи й найбільш розвинуті, благопо-лучні країни, сьогодні зіткнулось із проблемами і конфліктами, прий-нятне для усіх вирішення яких поки що ніхто неспроможний запропо-нувати, -- це доля технологічної цивілізації, драма сучасного гуманіз-му, взаємовідношення суспільства і природи, екологічні проблеми та ін. І не випадково, що саме в XX ст. з'являються нові філософські течії, які намагаються теоретично (а іноді й практично) вирішити деякі з цих проблем. Це насамперед філософи глобальних проблем (А-Печчеі, А-Кінг, Л.Браун, Д.Форрестер та ін.). Основною проблемою, яку висунула і намагається вирішити ця течія, є пошук шляхів об'єднання, щоб світ як сукупність глобальних зв'язків трансформувався у світ як єдине ціле. Філософія глобальних проблем апелює до становлення глобальної свідомості як вирішального суб'єктивного фактора майбутнього світо-вого розвитку. Глобальна свідомість має здійснити перехід від націо-нальних амбіцій і геополітичних домагань до цінностей транснаціо-нальних і гуманістичних.