Філософські погляди елеатів

- 10 -

Зміст

I. Філософські погляди елеатів.

II. Методи філософії.

III. Сенс людського буття, його основні цінності.

IV. Філософські погляди Ж.-П. Сартра.

Список використаної літератури

I. Філософські погляди елеатів.

Вчення елеатів -- новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців суб-станція ще фізична, у піфагорійців -- математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція -- буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565-- 470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світо-гляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу почина-ють розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу -- це і є Бог, а Бог -- це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, І тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом І завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності -- думка, розум. І Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує дум-ку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (по-нять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540--470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття.

Центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: пи-тання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношен-ня мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії иикористовує метод доведення філософської тези, а не простого її про-голошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає -- немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразився словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мисленням буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється. Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають вина-хідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і су-перечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія -- непрохідність, безвихідне станові; ще. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття ,що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у ста спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має велї чину або просторовий об'єм.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484--424 рр. до н.е.) -- авт( філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традицій стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелі Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любові космічна причина єдності і добра. Ненависть -- причина роздрібненої і зла.

Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і й ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, -- світ як ціле. Але люди пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

У період розквіту класичної Греції (479--431 рр. до н.е.), особливе часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла сво розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500--4281 до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісно перетворення тіл.

Своє вчення Анаксагор сформулював у вигляді космогонічної гіпо-тези, відповідно до якої початковий стан світу -- це нерухома суміш, шо не має форми, незчисленної кількості найдрібніших, чуттєво несприй-нятних часток (або "насіння речей"). В певний момент в якійсь части і простору ця суміш починає швидко обертатися внаслідок дії зовнішнього агента -- "нус" (у перекладі з гр. -- розум, дух). Концепція розум (нус) Анаксагора справила значний вплив на подальший розвиток філйь софської думки ("вічний першорушій" у Арістотеля, ідея "первинном поштовху" у філософії Нового часу). Розум, за Анаксагором, найлегшД із речей, ні з чим не змішується, містить в собі повне знання про всН має надзвичайну силу. Весь хід світової еволюції є наслідком початкове го обертального руху, викликаного розумом.

Поступово космічний вихор уповільнив свій рух, набувши оберталь-ного руху небесної сфери. Приведене у рух "насіння речей" прагне з'єднатися із собі подібним, утворюючи більш-менш однорідні маси речей. Таким чином, в основі всіх речей, за Анаксагором, лежить множина "насіння речей". У всьому є все. Окрема ж річ є тим, що в ній перева-жає. В ході різноманітних перетворень загальна кількість будь-якої речовини залишається незмінною. Анаксагор також заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність речовини.

Останнім був Меліс (його акме припа-дає на 440 рр. до н.е.). Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

II. Методи філософії.

Процесом ідеального освоєння реального світу є пізнання. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або тіщо дійсно існували) предмети, процеси і явища, але й усіх їх можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання вілображає загальне.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “конструктивні схеми” речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого”, (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Завдяки “перевдяганню”можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу і вибору, зберігаючи разом з тим свій “можливісний” статус існування. І, пізнаючий суб'єкт (вчений, мислитель тощо) безпосередньо нає справу саме із специфічним світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого немає), ми фактично безпосередньо маємо справу із знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас, у вигляді “мовної реальності”. Та й про типерішнє ми говоримо значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти.

З характиристики пізнавального процесу, як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної (“дзеркальної”) подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Метод (грецьке metodos) в широкому розумінні слова - “шлях до чого-небуть”, спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а не лише в пізнавальній. Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, що застосовуються в тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці мистецтві і т. д.); 2) вчення про цю систему, теорія метода. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи інтерпритації його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Але не правильно повністю зводити методологічне до раціонального. “Все що існує не ділиться на розум без залишку”, так як існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.

Проблема метода завжди була в центрі філософської та наукової думки, особливо починаючи з Нового часу, і обговорювалась в рамках багатообразних, в тому числі полярних підходів. Зараз методологічні питання широко ставляться і розв'язуються в таких напрямках і течіях думки, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм постструктуралізм, остпозитивізм та ін. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпритації текстів і своєрідній філософській концепції (Г. Гадамер, П.Рікер, ін.).

Таким чином, метод (в тій або іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяння. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта при розв'язку конкретної задачі, досягнення результату в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє з економити сили і час, рухатись до цілі найкоротшим шляхом. Основна функція метода - регулювання пізнавальної і інших форм діяльності.

Але недопустимо впадати в крайності: 1) недооціювати або відкидати роль метода і методологічних проблем (“методологічний негативізм”); 2) перебільшувати або апсолютизувати значення метода, перетворювати його в “універсальну відмичку” до всього, в простий і доступний інструмент наукового відкриття (“методологічна ейфорія”). В сучасних методологічних концепціях, як правило, стараються недопускати вказаних крайностей, хоча вони і зустрічаються.

Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного метода обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “співіснує з методом”. В свою чергу, метод розширяється в систему, тобто використовується для подальшого заглиблення і розгалуження знання, його матеріалізації в практиці.

В науковому пізнанні істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але і ведучі до нього шляхи, тобто метод, що досліджує і стверджує специфіку цього метода. Тому не можна “розводити” предмет і метод. Любий метод виникає із реального життєвого процесу і знову входить в нього. Метод ненав'язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з їх специфікою. Наукове дослідження здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, форм розвитку, зв'язку відношень. Одже, істинність метода завжди обумовлена насамперед змістом предмета (об'єкта) дослідження.

Розглядаючи співвідношення понять “метод”, ”предмет”, “теорія”, “суб'єкт-об'єкт”, необхідно звертати увагу на дві обставини. По-перше, метод не є щось безсуб'єктне, що існує окремо без суб'єкта. Останній завжди включається в метод, невідривний від нього. Інакше акжучи, “людина - центр всієї методології”(Фейербах). По-друге, будь-який метод є так або інакше органом, тобто носить інструментальний характер, є системою регуляторів.

Метод існує, розвивається лиш в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому змісті кожний метод насамперед об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження і завершення об'єктивності, із якої він виростає.

Багатообразність методів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, які можуть бути класифіковані по самим різним критеріям. Насамперед слід виділити методи духовної, ідеальної (в тому числі наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності. В теперішній час стало очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі, і включати в свої орбіти і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісний зв'язок цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути декілька. Так, в залежності від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи дослідження і викладення і т. д.. Виділяють також якісні і кількісні методи, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і довільні.

В сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані всі методи наукового пізнання по степені загальності і сфері діяльності можуть бути розділені на п'ять основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменолофічний, герменевтичний та інші.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що отримали широкий розвиток і примінення в науці ХХ ст. Вони виступають в якості своєрідної проміжкової методології між філософією і фундаментальним теоретико-методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше всього відносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність і т. д.

Характерними рисами загальнонаукових понять являються по-перше, злиття в їх змісті окремих властивостей, ознаків, понять окремих наук і філософських категорій; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнені засобами математичної теорії.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із спеціально-науковим злиттям і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання і формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в силу свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського і спеціальнонаукового знання.

3. Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів пізнання, досліджувальних прийомів і процедур, що застосовуються в тій або іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних наук.

4. Дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, що приміняються в тій або іншій дисципліні, що входить в яку-небуть галузь науки або виникає на стиці наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої методи дослідження.

5. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів (що виникають як результат поєднання елементів різних рівнів методології), що націленіголовним чином на стик наукових дисциплін.

Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності, напрямленості, які завжди реалізуються із врахунком конкретних умов.

III. Сенс людського буття, його основні цінності.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-IV ст. до н.е.). в період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в богів, безперечно були жахливими. Саме тоді Парменід усвідомив ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади богів - владу думки.

У філософських бесідах Парменід обґрунтовував наявність у світі нової сили, здатної отримувати світ людини, і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася за порядком.

Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не погасне, люди не загинуть водночас. Парменід визнавав наявність за речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування. Незримий світ - гарант видимого світу - найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав Парменід буттям.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Так, І. Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку філософів, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходи за сферу об'єктивності і обґрунтовувати усе суще. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору.

На думку неопозитивістів, питання про відношення мислення до буття не наукове, том, що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Німецький філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер (1889-1976) віддав сорок років життя вивченню проблеми буття. У своїй праці „Буття і час” він вважає необхідним поновити питання про буття, відведене, на його погляд, європейською філософією у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття, на його погляд, було і лишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти. М.Хайдеггер визначає його як „Dasein”: тут буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень.

У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реалісті існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, науки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне.

На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не саме наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності.

Категорія буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється вже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна. Обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті, передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття - загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу.

Важливою особливістю категорії буття вважається обов'язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі.

IV.Філософські погляди Ж.-П. Сартра.

Французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905-1980)відмітив, що життя - чиста, логічна тотожність з собою самим. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо.

Твір “Екзистенціалізм - це гуманізм” побачив світ у 1946 році, це текст лекції, прочитаної Сартром. У ній він викладає основні тези свого трактату “Буття та ніщо”, хоча в певній мірі переглядає однобічно негативну концепцію волі. В тому ж році з'явилися його стаття “Картезіанська воля” та нарис “Матеріалізм та революція”, в яких ідеї лекції “Екзистенціалізм - це гуманізм” отримали подальший розвиток.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ - ЦЕ ГУМАНІЗМ.

“Я хотів би виступити тут на захист екзистенціалізму від ряду дорікань, висловлюваних на адресу цього вчення”. Сартр перелічує звинувачення на адресу екзистенціалізму:

Нібито він закликає до занурення у квієтизм відчаю: якщо жодна проблема не може бути вирішена, то не може бути і жодної можливості дії у світі; у кінцевому підсумку це споглядальна філософія, а позаяк споглядання - це розкіш, ми знову приходимо до буржуазної філософії. (Звинувачення з боку комуністів. )

Він підкреслює людську ницість, показує всюди гидке, темне, бридке, зневажаючи багато всього красивого та приємного і відвертаючись від світлого боку людської натури. Критик з католицької позиції пані Мерсьє звинуватила екзистенціалістів у тому, що вони забули про посмішку дитини.

Це все через те, що екзистенціалісти виходять із суто суб'єктивного, з картезіанського “Я мислю”, себто осягненні самого себе на самоті, відрізаючи собі можливість солідарності та єдності з людьми, що знаходяться зовні.

Він заперечує реальність та значення людських вчинків, позаяк, знищуючи божественні заповіді та вічні цінності, не лишає нічого, окрім сваволі: кожному дозволено вчиняти, як йому заманеться, і ніхто не може судити про погляди та вчинки інших.

Отже, Сартр береться усе це спростувати. Насамперед: “під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, яке робить можливим людське життя і яке, поза тим, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачають певне середовище та людську суб'єктивність.”

Основне звинувачення - звертання особливої уваги на поганий бік людського життя. Екзистенціалізм прирівнюють до непристойності, а екзистенціалістів звуть натуралістами. Але чомусь екзистенціалізм викликає набагато більше протесту та страху, аніж натуралізм - Золя або навіть народна мудрість. Народна культура за природою своєю песимістична. Чи не через те екзистенціалізму дорікають у надлишку песимізму, що насправді усе зовсім навпаки? Що лякає в цьому вченні - чи не надання людині права вибору? Щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути саму сутність екзистенціалізму.

Громадська думка відосить до екзистенціалістів різних митців, хоча за сутністю це винятково суворе вчення, що найменш претендує на скандальну популярність, бо адресоване насамперед філософам. Є два різновиди екзистенціалістів: християнські - Ясперс та Ґабріель Марсель, та екзистенціалісти-атеїсти - Гайдеґґер та французькі екзистенціалісти, у тому числі і сам автор. Тих і інших об'єднує лише переконаність, що існування передує сутності, або що треба виходити з суб'єкта.

Чи є екзистенціалізм гуманізмом?Адже сам Сартр у “Нудоті” стверджував, що гуманісти не праві, на сміявся з певного типу гуманізму. Але слово “гуманізм” має два абсолютни різних значення. Під гуманізмом можна розуміти щось на кшталт теорії, що розглядає людину як мету та найвищу цінність. Це позначає, що ми, скажімо, можемо пишатися діями всього людства і приймати на себе пошану за створення, наприклад, літаків. Про людину можемо судити за діями видатних представників людства. Такий гуманізм абсурдний, бо лише собака або кінь могли б дати загальну характеристику людству і заявити, що людина така-то і така-то, хоча вони навряд чи збираються то робити. Екзистенціалізм звільняє людей від усіх суджень подібного роду. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, бо людина ніколи не буває завершена. Культ людства призводить до замкнутого гуманізму на кшталт Конта і - до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен.

Сартр:”Але буває і інше тлумачення гуманізму. Людина завжди знаходиться поза собою. Саме проектуючи себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, лише маючи трансцендентру мету. Будучи цим виходом за межі, вловлюючи об'єкти лише у зв'язку із цим подоланням самої себе, вона знаходиться у центрі виходу за межі. Немає жодного світу, окрім світу людської суб'єктивності. Цей зв'язок трансцендентності, що конструює людину, і суб'єктивності - у тому сенсі, що людина не є замкнена у собі, а завжди присутня у людському світі - і є те, що ми називаємо екзистенціалістським гуманізмом. Ми нагадуємо людині, що іншого законодавця, окрім нього самого, немає, у занедбаності він буде вирішувати свою долю. Ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення у саму себе, а у пошуку мети зовні, якою може бути звільнення або ще якесь конкретне самоздійснення. “

З цих міркувань, стверджує Сартр, очевидно, що немає нічого несправедливішого за висунуті проти екзистенціалістів заперечення. Екзистенціалізм - ні що інше, як спроба зробити всі висновки з послідовного атеїзму. Він аж ніяк не намагається ввести людину у відчай. Але, якщо відчаєм називати, як то роблять християни, усяку невіру, тоді саме природній відчай - вихідний пункт людини. Екзистенціалізм - не такий атеїзм, що витрачає себе на доведення того, що Бога нема. Вірніше він заявляє те, що, якби навіть Бог був, це б нічого не змінило. Це не значить, що ми віримо в існування Бога, просто справа не в ньому. Людина повинна набути себе і зрозуміти, що ніщо не може її врятувати від її самої, навіть докази існування Бога. Екзистенціалізм - це оптимізм, вчення про дію. І лише внаслідок нечесності, плутаючи свій власний відчай із екзистенціалістським, християни можуть називати їх такими, що впали у відчай.

Список використаної літератури.

1. ФІЛОСОФІЯ: Підручник для вищої школи. - К.:Либідь, 2001.- 406 с.

2. Філософія: Підручник для вищої школи /за ред. В.Г.Кременя і М.І.Горлача.

3-є вид., перероб. та доп. - Харків:”Прапор”,2004. - с.278-288.

3. Надольний І. Ф . Філософія : навч посіб К., 2001

4. Герасимчук А.А. Философия : Курс лекций : Навч. Посіб. Для вузів . -К., 1999.

5. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій - К.: Вілбор, 1997. - 272с.