Світогляд Н.Макіавеллі в трактаті "Il Principе"

3

Зміст

Вступ....................................................................................................................3

Розділ I. Світогляд Макіавеллі.............................................................................7

1.1Ціль держави...............................................................................................9

Розділ ІІ. Людська природа.................................................................................11

2.1Перевиховання людини в державі............................................................12

Розділ ІІІ. Мета написання Ніколло Макіавеллі трактату “Il Principе”...........16

3.1 Основні ідеї висловлені Ніколло Макіавеллі в трактаті “Il Principе”.........17

Висновки.............................................................................................................26

Список використаної літератури......................................................................28

Вступ

Актуальність. Най не одно значнішим і геніальним мислителем в історії світової політичної думки став Ніколло Макіавеллі. Його ідеї викликали неоднозначну оцінку серед критиків ХVIст., від безбожництва і атеїзму до анти гуманності і виправдовування тиранії. Але саме ці його ідеї стали динамічним поштовхом, який вивів світову політичну думку на якісно новий рівень, і ці ідеї залишаються актуальними і по сьогоднішній день.

Епоха Відродження поставила більш складні вимоги перед суспільством. Застарілі методи феодального правління не витримували натиску, які зароджувалися в той час ранньо-буржуазних відносин. Середньовічна церква поступово втрачала свій „беззаперечний” авторитет. Святі Писання і отці церкви вже не могли дати відповіді на питання, які ставило перед ними суспільство.

Об'єкт. Саме Макіавеллі взяв на себе таку не просту задачу як пояснити суспільно-політичний процес в Італії і Європі ХVIст., виявити мотиви поведінки в політичному процесі володарів тогочасного світу, дати якомога об'єктивну оцінку соціальним тенденціям, які панували в Європі і зокрема в Італії в ХVIст.

В підході до вирішення цієї задачі Макіавеллі зняв з себе обов'язок дотримуватися загально визначних моральних і релігійних правил.

Щоб зрозуміти філософський сенс даного вирішення морально-політичної проблеми Макіавеллі, потрібно сказати про принципову можливість наукового підходу до „суб'єктивної сфери” моралі, тим більш , що Макіавеллі до цього часу іноді вважається „чистим” політиком, розділяючи політику і мораль. В свій час теза про розмежування політики і моралі зіграла позитивну роль оскільки вона апелює до науковості і знімає з Макіавеллі , як вченого обвинувачення в аморальності [11;4].

Що стосується моралі, то твердження загальнообов'язковості та абсолютної об'єктивності її приписів було переважно справою релігійних і ідеалістичних вчень, віддаляючи сферу людських відносин, регулюючих мораллю, від всіх інших видів діяльності, хоча і в них є загальнолюдське, а в моралі-тимчасове. В боротьбі з абсолютизацією моралі багато мислителів підкреслювали її суб'єктивний, тимчасовий характер, відносність моральних критеріїв. Така точка зору може бути підтверджена функціональним протиставленням моралі і політики - у кожної своя область, свої цілі і закони. Але мораль займає особливе місце по відношенню до всіх видив людської діяльності. Мораль - це спосіб бути людиною в конкретних соціальних обставинах часу і середовища. Вже через це нема сенсу протиставляти її політиці, з якою вона має спільний предмет - відношення людей.

Що стосується суб'єктивності моральних приписів, то вони насправді такі ж об'єктивні, як і практичні висновки іншої науки, оскільки мають загальнолюдський критерій; і так само суб'єктивні, оскільки конкретні, мінливі, визначаються умовами місця і часу [11;5].

Заслуга Макіавеллі була не в звільненні „науки” від моралі, а в звільненні її від абстрактного моралізування. Моральні проблеми політики можливо і потрібно вирішувати тільки в межах етики, ставлячи при цьому питання про походження моральних норм, про те ,як люди до них відносяться, що про них думають, як використовують і діють. Бажання Макіавеллі вирішити ці питання, визначило особливості його етичних, а також політичних і релігійних ідей.

Саме за такого наукового підходу політики, моралі і релігії Макіавеллі написав свій трактат “Il Principе”. І саме за цей твір він отримав масу нищівної критики. З доктрин, які були викладені в “Il Principе” було виведено термін „макіавеллізм”, який першим пустив в ужиток Джентильє, для позначення політики, яка нехтує моральними правилами і вважає будь-який засіб дозволеним, як швидко він веде до бажаної цілі.

Дійсно дивно, що саме “Il Principе”- книга, може бути, другорядна для самого Макіавеллі, опинилася в центрі уваги наступних поколінь. Цю пристрасть читачів можна було б віднести на їх власний рахунок: в решті решт кожен шукає те, що хоче знайти. Але, насправді, справа не тільки в читачеві. В самій книзі є достатньо приводів для самих не потішних припущень про позицію, про саму особистість її автора. Але справа не тільки в цьому. Так чи вже разючий контраст між “Il Principе”, „Discorsi” i “Istorie Florentine”, якщо брати за основу світогляд флорентійського секретаря?

Правда в першому випадку він нібито заявляє себе прихильником тиранії, а в другому і третьому - прихильником свободи і республіки. Але що ви скажете про вихідні посилки цих праць. Про політичну філософію Макіавеллі? Чи не здається вам, що навіть в комедії „La Mandragola” ми знаходимо рядки, які міг сказати тільки мислитель, і тільки Макіавеллі, і ніхто інший [3;9]?

Предмет. Співвідношення Макіавеллі і макіавеллізм. Макіавеллізм, як відомо, набув абсолютно однозначне трактування. В цьому слові зійшлося все саме найгірше, саме відраз не, що можна побачити, сказати і подумати про жорстокість і без принциповість і хитрість, підступність і брехню політичної людини, влади.

Ціль виправдовує будь-які засоби - ця жахлива формула, як багато хто вважає, ніде не була вкладена з більшою відвертістю, ніж в “Il Principе”, де вона до того ж поставлена ще й в наукову форму [3;9-10].

Тільки страшна вона зовсім не через те, що її автор нібито аморальна людина. Взагалі, ви відчуваєте, що з прописною мораллю тут не підступитися. Кожен легко зрозуміє, як похвально, якщо правитель завжди вірний своєму слову і діє завжди прямо і без лукавства. В наш час, між тим, шляхом досвіду можна переконатися в тому, що бували правителі, які прославилися своїми справами, і які не надавали ніякого значення точному виконанню своїх обіцянок і вміли лукавством затемнювати правильну оцінку своїх дій. Ставалося навіть, що подібні правителі вигравали більше, ніж ті, які основували свої дії на правді і справедливості.

Відомо, що Макіавеллі вперше піддав сферу політики іманентному розгляду, відокремивши її від моралі, і що в цьому був його найбільш відчутний крок вперед в порівнянні не тільки з релігійністю середньовіччя, але й з гуманістичним синкретизмом Відродження.

Цей крок до наукового розгляду політики, зроблений ренесансним мислителем, тим не менш парадоксально засновувався саме на моральних посиланнях. Вони були невтішні: люди, які постійно чого - не будь жадають і домагаються, взагалі не бувають доброчинними, ні зовсім поганими, але зло зустрічається частіше - і природніше для них, ніж добро [2;116].

Мета. Макіавеллі дає аморальні поради тому, що така практика, політична дійсність, і політик, який надумав керуватися лише одними благородними почуттями, приречений на загибель. Макіавеллі таким чином, обґрунтовує політику як досвідну науку. Досвід нашого часу показує, що грандіозні справи творили якраз ті правителі, які не рахувалися з обіцянками і діяли хитрістю. Ніколи не треба виявляти своїх намірів. Безглуздо заявляти, просячи у кого - не будь зброю, „я хочу вбити тебе”. Спочатку потрібно отримати зброю, а потім виконувати своє бажання. Через те правителю потрібно бути і людиною (вчиняти справедливо) і звіром (керуватися лише силою) і боротися двояко: за допомогою законів і сили [5;20].

Розділ І Світогляд Макіавеллі

Світ за поглядами Макіавеллі, не гармонійний порядок, створений люблячим творцем, це хаос - сил, ворогуючих з людиною. І серед цього хаосу стоїть поодиноко людина, сама безпомічна серед усіх тварин: сльозами вітає вона цей світ страждань, і огидним хрипінням закінчує своє жалюгідне існування. Природа озброїла всіх тварин засобами боротьби, одна людина народжується безпомічною. І якщо вона чим -не будь підвищується серед інших тварин, то це своїми непомірними бажаннями, які дані їй тільки для того, щоб страждати і мучитися [1;25].

Людина, за поглядами Макіавеллі, не володар природи, а сама жалюгідна і безпомічна тварина. Але вона має спільне всім тваринам почуття самозбереження, і це почуття спонукає її боротися з природою і самою собою. І чим безпомічніше людина, тим сильніші її пристрасті, чим ворожіше до неї природа, тим відчайдушніше її боротьба за існування. І ця боротьба породила все те, що складає не до язичну природу: вона створила державу, мораль і релігію [1;26].

Відчуваючи своє безсилля в боротьбі з природою, людина стала шукати союзу з собі подібними. Люди, живучи спочатку поодиноко, стали зближуватись між собою, щоб загальними силами відбивати ворогів. Так виникла держава [1;27].

Зло-безпомічність людини серед ворожого їй світу і невгамовності її пристрастей-породило добро: державу, мораль і релігію. Але це добро породжує нове зло. Люди забуваючи уроки минулого, руйнують справи рук своїх і легковажно стирають з лиця землі все те, що в поті чола відвоювали їх предки. Люди не задовольняються завойованими благами. Їх голод ненаситний. Держави намагаються розширити свої кордони і захопити чужі володіння, готовлячи собі загибель.

Люди, які виросли серед добре влаштованих умов життя і не зазнали зради долі, забувають якою ціною були куплені блага, якими вони насолоджуються. У спокій, наступаючий державі, в якій процвітає мораль і поважається релігія, породжує бездіяльність і задоволення. А бездіяльність і задоволення - джерела вад. Спокій, який відвоювали собі, запровадивши релігію і мораль, є таким чином причиною нового зла, руйнуючого державу. Так зло породжує добро, а добро - зло і одне є причиною іншого.

Але не тільки люди руйнують створене ними. Існує ще інша сила, яка втручається в сферу, яку відвоювала собі людина. Це сила долі.

Доля, за Макіавеллі, не іманентна світу сила, яка керує ним по визначеним, незмінним законам, - це і не фатум, якому сліпо підкоряються люди. Доля як її розуміє Макіавеллі, яка є стихійна сила, яка втручається в справи людей лише в епоху всезагальних переворотів... Макіавеллі порівнює її з річкою, яка перетворившись на бурхливий потік. Заливає собою цілі долини, зриває дерева і житла, змиває землю з одного місця і наносить її на друге [1;28-29].

Але й там, де двигуном є доля, людина не втрачає свого безумовного значення. Макіавеллі спонукає її тоді грати роль засобу долі, виконувача її планів. Коли, говорить Макіавеллі, доля хоче вершити великі справи, то вона вибирає людину, маючи достатньо розуму і мужності щоб зрозуміти благо сприяння умов і використати їх. Коли доля хоче зробити який - не будь важливий переворот, тоді вона також виставляє передових людей, які повинні спів діяти їй це зробити.

Революційний за своєю суттю дух Макіавеллі не міг змиритися з підкоренням людини примхам і забаганкам долі або Бога, через те, що мислитель закликає до супротив долі взагалі, до того, щоб поставити їй перешкоди, завчасно підготуватися до її ударів, щоб вони не могли принести значущих руйнувань і не бажаних змін. Хоча Макіавеллі і визнає за долею половину виникаючих подій, тим не менш другу половину він віддає в руки самої людини, її активність в самих різноманітних сферах життя і діяльності.

Людина може і повинна вступати в боротьбу з долею. Ми бачили вище, що Макіавеллі порівнює дії долі з річкою, яка вийшла з берегів. Цим самим порівнянням він користується щоб пояснити, що люди мають в своєму розпорядженні засоби, які можуть попередити шкідливі наслідки втручання долі. Так само як дамбами і каналами попередити розлив річки, так само і доля лише там проявляє свою владу, де не має сили, здатній виявити їй опір.

1.1 Ціль держави

Макіавеллі чуже поняття племені, як єдиного цілого, зв'язаного єдністю походження. Те що спонукало об'єднатися людей - не родина, а виключно загальні інтереси. Держава не виросла з родини і родинні відносини ніколи не слугували зв'язуючи початком суспільного життя. Люди первісно жили поодиноко. Лише коли була необхідність захищатися. Вони вирішили об'єднатися і заснувати державу.

Об'єднавшись в окремі групи, люди залишаються такими самими. Ні спільне життя в державі, ні однакові історичні долі, ні єдність мови і релігії не накладають на людей особливого відбитку і нахилів, сприйняття і відчуття людей залишаються незмінними, яке б історичне минуле люди не мали б за собою, під яким політичним устроєм вони не жили б і на якій би мові не говорили, яку б релігію не сповідували. Макіавеллі чуже поняття національності як культурного цілого. Для нього існує лише політична єдність - народ, який в його очах ніщо інше, як спільність окремих громадян, зв'язаних своїми спільними інтересами, проживаючих в одній державі [1;36-37].

Ця держава, на думку Макіавеллі , не об'єктивний порядок, маючи свою основу в самому собі і переслідуючи свої цілі незалежно від волі людей, це і не організм, маючи свою особливу природу, який розвивається по незмінним законам. Держава створена людьми. Тримається і направляється вільною волею людей. Вона не має ніякого самостійного буття: людина, якій вона зобов'язана своїм існуванням, тримає її у всій своїй владі і може за власним бажанням видозмінювати її, руйнувати і знову її створювати [1;38].

Таким чином Макіавеллі говорить, що поміж хвалених людей заслуговують найбільшої похвали засновники релігій, республік і монархій. Таким чином Макіавеллі виходить тут з припущення, що держава і релігія це штучні заклади, які створюються і руйнуються людьми. Засновники держав можуть створити по своїй волі яку не -будь державну форму і не пов'язані ні історичним минулим країни, ні її звичайними умовами. Макіавеллі вимагає лише, щоб ця людина користувалася авторитетом і мала здібності, які виходять з ряду звичайних.

Як скульптор повинен володіти лише почуттям краси і досвідченою рукою, щоб зі шматка мармуру створити прекрасний образ, так само засновник держави, по Макіавеллі, повинен володіти лише політичним мистецтвом і міцною волею, щоб перетворити грубу форму співіснування людей в ідеальний державний порядок [1;40].

Держава сама по собі цілі не має: вона не що інше як засіб, за допомогою якого люди задовольняють потреби, вкладені в них природою. Не люди існують для держави, а держава для людей. Потреба спільними силами захищати свої інтереси, з'єднала людей в суспільне проживання. Створена всіма задля всіх держава повинна і слугувати інтересам всіх ціль держави - загальний добробут. Політичне тіло, на думку Макіавеллі, виникло наступним чином. Первісно люди були мало чисельні і жили, як тварини, поодиноко. Потім вони розмножилися і об'єдналися, для захисту вибрали самого хороброго, зробили його своїм головою і стали підкорятися йому. За таких зносин з'явилося усвідомлення доброго і поганого, вчинків чесних, добрих і поганих, злочинних. І для того щоб не було взаємних образ, люди ввели закони і покарання для їх порушників. Звідси виникло усвідомлення юстиції. Через це при обранні правлячої особи - правителя - люди стали віддавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому.

Розділ ІІ Людська природа

В людині живуть самі різноманітні потяги, які і керують її діяльністю. Людина не має виражених моральних понять, вона позбавлена усякої внутрішньої сили, яка стримувала б її потяги і направляла їх в ту чи іншу потрібну сторону. Люди не мають влади над своїми пристрастями і в своїх намаганнях і бажаннях не вміють виконувати почуття міри. Так, наприклад, люди в своєму намаганні завоювати собі свободу, захоплюються до того, що загрожують свободі інших, і ту саму несправедливість, проти якої вони тільки що озброїлися, причиняють іншим, так нібито, додає Макіавеллі, потрібно ображати або бути ображеним [1;35].

Бажання людей, каже Макіавеллі, ненаситні, так як природа дала їм силу і потяг бажати всього, а доля наділила їх здібністю досягати лише небагато: через це в головах людей виникає постійна незадоволеність і відраза до набутого; цим і пояснюється те, що люди кривдять сучасне, хвалять минуле, бажають майбутнього, не керуючись при цьому ніякими розумними мотивами [1;40].

Завдяки природженому людині боягузтву, в ній легко збуджується і підтримується почуття страху, яке є єдиним з головних мотивів людських дій. Люди, завдяки боягузтву, помщаються за дрібні образи; коли ж їм наносяться великі образи, то в них не дістає мужності помститися за них. Звідси Макіавеллі виводить правило, що володар не повинен дратувати народ дрібними образами, а приймати такі радикальні дії, які відняли б у людей бажання йому мстити.

В людині, на думку Макіавеллі, переважають погані потяги. Люди, каже він, більш схильні до зла ніж до добра. Про них можна взагалі сказати, що вони невдячні, непостійні, лицемірні, боягузи. Історія безліччю прикладів доводить, що всякий, встановлюючи державу і вводячи в ній закони, повинен виходити з того припущення, що люди дурні і що вони дають волю злобі серця свого кожен раз, як тільки їм з'являється випадок безперешкодно виявити її.

Егоїзм - відмінна риса людської природи; з нього витікають всі людські потяги, між якими Макіавеллі відводить користолюбству і властолюбству перше місце. Пристрасть до придбання земних благ у заможних також сильна, як і у не заможних; і людина яка має стільки, як всі інші, не володіє спокійно, а намагається придбати нові блага, які належать іншим [1;43].

І любов, яка є одним з головних двигунів людської діяльності, не що інше, як почуття. Обумовлене егоїстичною природою людини, не що інше як плата за отримані блага [1;47].

2.1 Перевиховання людини в державі

Ціль в державі - суспільне благо; люди, за допомогою яких тільки й існує держава, вузькі егоїсти, які здатні діяти тільки під впливом своє корисних бажань. Яким чином можуть ці егоїсти об'єднатися в державу, відмовитися від виключного переслідування своїх власних інтересів і зробитися носіями суспільного блага?

Макіавеллі не уникає цього запитання? Навпаки, він постійно має на увазі не спів падання між природою людей і обов'язками , які накладає на них життя в державі. Все його політичне вчення є ні що інше, як ряд правил, маючи за ціль вказати ті засоби, за допомогою яких це не спів падання може бути стертим. І ці засоби полягають в обмеженні своє корисних потягів людей і в прищепленні громадянам моральних якостей, які зробили б їх здатними слугувати суспільному благу.

Справи людей, каже Макіавеллі, ніколи не досягли б такої висоти, як би люди не були примушені до цього необхідністю. Люди діють в силу необхідності, або за вільним вибором, і ми бачимо велике добро там де вибір має найменше місця. Люди не інакше роблять добро, як в силу необхідності; там де їм представлена свобода вибору і свобода їх нічим не обмежена, там виникає збентежена, там виникає збентеження і безлад [1;60].

Цією стороною людської природи і повинен користуватися засновник і організатор держави. Він повинен влаштувати державне життя таким чином, щоб зовнішня сила діяла на людей і спонукала їх діяти лише в тому напрямку, який корисний суспільному благу. Ця сила, враховуючи крайню вразливість і непостійність людської природи, повинна бути, по - перше, силою спонукаючою, по - друге, постійно діючою на людей. Вона повинна бути Дамоклевим мечем, який власть над головами громадян і нагадує про їх обов'язки. Очевидно, що такою силою не володіє ні школа, ні церква. Якими б добрими не були правила, які прищеплює людині виховання, вони не в силах розвити в людині моральні звички: стикаючись зі спокусами життя, піддаючись впливу нового середовища, людина зраджує правилам. Вкладеним в неї вихованням. І релігія, поки вона діє на людей шляхом проповіді безсильна обмежити пристрасті людей. Лише коли вона є політичним засобом в руках держави або коли вона говорить вустами озброєного пророка, вона перестає бути возгласом волаючого в пустелі. Але озброєні пророки і релігія, яка спирається на авторитет держави, сильні не своїм словом, а тим мечем, котрим наділила їх держава [1;69].

Сила, яка повинна обмежити пристрасті людей і виховати в них громадську доброчинність, може бути, на думку Макіавеллі, лише в умовах державного життя. Тільки ці умови, серед яких постійно знаходиться громадянин і які діють на нього з невідображеною силою, можуть спонукати його відмовитися від виключного переслідування своїх власних інтересів. Тільки держава володіє авторитетом, здатним утримувати пристрасті людей і направляти їх потяги на благі цілі.

Егоїстичні потяги людей коріняться в самій природі людини, змінити яку не в змозі ні закони, ні установи. Держава не в силах вкласти в людей якості, які не дані їй природою; вона безсильна переродити людей і перетворити егоїстів на безкорисних і самовідданих служителів суспільного блага. Державі, якій потрібні громадяни, здатні виконувати суспільні обов'язки, нічого не залишається, як рахуватися з цими потягами і користатися ними в своїх власних інтересах, тобто попереджувати і присікати шкідливі наслідки цих потягів і направляти їх на благі цілі. Потяги людей самі по собі не шкідливі: вони стають такими лише тоді, коли дається певний простір і коли їх не направляє і не регулює розумна сила, яка свідомо намагається до благої цілі. Один той самий потяг є важелем для великих громадянських подвигів, джерелом безглуздих і загибель них вчинків. Задача держави в боротьбі з людськими потягами - стримувати ці потяги, де вони можуть мати лише шкідливі наслідки і давати волю їм там де вони можуть слугувати стимулом плідної діяльності [1;73].

Головні потяги, з якими приходиться боротися державі - користолюбство і властолюбство.

Властолюбство, на погляд Макіавеллі, головне джерело тиранії, і не можна назвати ту державу добре влаштованою, яка дає широкий простір властолюбству окремих громадян. З іншої сторони, найбільші громадянські подвиги творяться людьми не з безкорисного служіння суспільному благу, а з жадання влади. Великі засновники і реформатори держав були і великими властолюбцями; і якби їх служіння державі не обіцяло їм земних благ, не задовольняло їх марнославство, вони ніколи не зробили б тих славних діянь, які зробили їх імена безсмертними. Мало того, жодна держава не може існувати без сильних людей, зобов'язаних своїм високим становищем в суспільстві своєму жаданню влади.

Люди прагнуть до влади не заради влади. Те, що робить властолюбство шкідливим, це ті своє корисні потяги, заради яких люди шукають влади. Через те шкідливі ті властолюбці, які живуть в обставинах, сприяючих розвитку цих потягів. А в таких обставинах живуть люди, володіючи матеріальними благами. Братство забезпечує людям дозвілля, яке дозволяє їм жити бездіяльно. Бездіяльність розслаблює людину і дає перевагу тваринній стороні її природи. Буденність, за Макіавеллі, самий ефективний виховний засіб: „він не дає розвитися там дурним пристрастям, заради яких люди шукають влади” [1;81].

„Знищити багатство окремих індивідуумів означає знищити джерело шкідливих суспільству властолюбних потягів” [1;82].

„Людина яка займає високе суспільне становище не по заслугам, а зобов'язана своїм випадковим збігом обставин, ніколи не зможе виконувати накладені на неї обов'язки, як цього вимагають інтереси суспільства”. „А людина, яка здобула владу ціною довгочасного і сумлінного служіння, буде користатися нею не для задоволення своє корисних цілей, а в інтересах того суспільства, яке поручило їй цю владу з уваги до її заслуг” [1;90].

Життя присвячене суспільному служінню, виховало в ній любов до праці, обмежило примхи, розвинуло більш благородні устремління. Властолюбство такої людини не шкідливе суспільству, не задовольняючись своїм станом, вона не поступається напливу своїх пристрастей, нею рухає жага діяльності, її спонукають та пошана і ті нагороди та всезагальна повага, які випадають на долю гідних слуг держави.

Розділ ІІІ Мета написання Ніколло Макіавеллі трактату “Il Principе”

В 1512 році виникли драматичні події, котрі призвели до загибелі Флорентійську республіку і припинили бурхливу політичну діяльність Ніколло Макіавеллі. 11 квітня після битви біля Равенни і загибелі Гостона де Фуа французи залишають Ломбардію, і іспанське військо захоплює Прато, вчинивши там безпощадну різанину і пограбування. П'єро Содеріні тікає з Флоренції, де встановлюється панування Медичі, в наслідок перевороту Макіавеллі позбавлено посади і вислано на рік за межі міста. В наступному 1513 році було розкрито змову проти дому Медичі, в співучасті якої було запідозрено Макіавеллі: в березні цього року його було кинуто до в'язниці, і вийшов він з ув'язнення тільки завдяки амністії, оголошеної в зв'язку з обранням на папський престол Джованні Медичі, який прийняв ім'я Льва Х. Як не благодійному висильному Макіавеллі дозволяють жити тільки в розташованому неподалік від Флоренції приналежному йому невеликому маєтку Сант - Андреа в Перкуссіно [8;360].

Вперше напружену і безупинну діяльність Макіавеллі було перервано, і він був змушений знаходитися в бездіяльності. Повний енергії в розквіті сил, 44 - річний Макіавеллі готовий був навіть з рук Медичі отримати яке несуть державне доручення в Флоренції. В вік неприхованої безпринципності і цинічної наживи ця його мета не була проявом простого політичного пристосування. Макіавеллі вважав за необхідне оточити правителів розумними і досвідченими радниками, які зможуть направляти їх дії по шляху досягнення найбільшої користі для держави і батьківщини. Він готовий був служити саме своїй державі, а не кому завгодно і де завгодно [8;368].

Якщо ми не врахуємо цієї психологічної домінанти, якщо не зрозуміємо цього жадання практичної діяльності, всієї протиприродності і муки для Макіавеллі залишатися приватною особою, ми не зрозуміємо і його творів, теж, між іншим, залишившись не надрукованими, не почутими при житті. Вони були пропозицією і заміною участі в державних турботах. “Il Principе” написаний в перший рік заслання сорокачотирьохрічною людиною. „Будь цей твір прочитаний (Джуліано Медичі, новим правителем Флоренції. - Л.Б.), було б видно, що я не провів за картами і не проспав ті п'ятнадцять років, що займався державними справами;кожному слід було б дорожити послугами того, хто насичений досвідом...”(З листа до Ф.Ветторі 10 грудня 1513 року) [2;107].

1513 рік у Макіавеллі був початком його творчого підйому. Флоренція втратила досвідченого секретаря, зате світ отримав геніального політичного мислителя. Можливо світ так і не побачив би творів “Il Principе”, „Discorsi” i “Istorie Florentine”,якби Макіавеллі після своєї бурхливої політичної кар'єри не був би відправлений у заслання.

Макіавеллі був патріотом своєї держави. Він мріяв про сильну Флорентійську Республіку, яка повинна була під своєю егідою, на думку Макіавеллі, об'єднати всю Італію, яка на той час була розділеною і спустошеною як внутрішніми чварами окремих володарів так і зовнішнім втручанням. Саме цією кризою в політичному житті Італії і складними політичними умовами в яких знаходилась Флоренція в ХVІст. і пояснюється та неоднозначність, а іноді й суперечливість доктрин, викладених в “Il Principе”.

3.1 Основні ідеї висловлені Ніколло Макіавеллі в трактаті “Il Principе”

„Ми повинні бути вдячними Макіавеллі і іншим подібним йому письменником, які в відкриту, нічого не приховуючи, показували не те, як людям слід було б вчиняти, а те, як вони за звичай вчиняють.”

Ф. Бекон

В трактаті “Il Principе” Макіавеллі дає поради представнику монархічної форми правління. Безперечно, Макіавеллі серед усіх форм правління віддавав перевагу республіканському ладу. Але чому Макіавеллі дає поради Лоренцо Медичі, як представнику монархічного ладу, про це буде сказано нижче.

Правитель, на думку Макіавеллі, необхідний елемент у всякій державі, не виключаючи і республіки. Лише правитель, наділений необмеженою владою і нічим не обмежений в своїй діяльності, здатний організувати державу, заново перевлаштувати старий державний порядок і усунути рішучою і енергійною мірою загрожуючи державі небезпеку. Скрізь, де потрібна швидкість і єдність дії влада правителя необхідна, як в республіці так і в монархії. Але щоб влада правителя була дійсно корисною суспільству, необхідно щоб носителем її була людина обдарована енергією і силою волі. Цими якостями може бути наділена лише та людина, яка досягла влади волею народу або особистою енергією і спритністю. Якщо правитель і здатний організувати державу і керувати нею в моменти небезпеки і суспільних криз, то йому не по силам підтримувати установлений устрій і керувати суспільством, коли державне життя знову потекло своєю нормальною течією. І інтереси суспільства вимагають щоб він повернув владу до рук народу, коли справу перевлаштування держави закінчено і небезпека, загрожуючи державі минула [2;107].

„Якщо людина, якою б розумною і мудрою вона не була, не змінює свого образу дій стосовно до постійного часу, який змінюється, то вона як правило гине” [4;212].

Звідси Макіавеллі виводить теорію циклічності форм правління; виходить наступний коло обіг: „Монархія - (через тиранію), аристократія - (через олігархію), демократія - (через „розпусту”) - знову єдиновладдя і т.д”. Причому кожна форма проходить період розквіту і занепаду, збочення. В першому випадку її дії відповідають інтересам суспільного блага, в другому - тільки інтересам тих хто має владу і в збиток інтересам країни [5;20].

Якщо таким чином діяльність правителя, зобов'язаного високим становищем своїм заслугам, і буває іноді корисною державі, а в відповідних випадках і безумовно необхідною, то спадковий правитель, на думку Макіавеллі, не здатний керувати здоровим державним устроєм.

Ми знаємо з попереднього, що лише особистий інтерес може спонукати людину любити суспільне благо і слугувати йому. Статус спадкового правителя не спонукає його діяти в інтересах загального: „Він зобов'язаний своєю владою не народу і керує ним мимоволі, і йому через те абсолютно байдуже знаходиться цей народ в стані добробуту чи жебракує. Міцність влади правителя не залежить від добробуту народу; навпаки - пригнічений і збочений рабським становищем народ терпеливіше виносить ярмо монархічної влади ” [1;77].

Макіавеллі не тільки „побачив” появу великих національних держав, але й вказав на дві форми розвитку буржуазної державності: абсолютську і республіканську. Він вибирає найкращу державну форму в залежності від співвідношення політичних сил, взаємодії всіх елементів форми держави, від поставлених перед нею задач. Ідеал флорентійського секретаря - республіка. В той же час йому як політику - реалісту ясно, що на певному етапі для здійснення прогресивних перетворень необхідний абсолютизм. Це не веде до „трагічного роздвоєння особистості Макіавеллі”, а швидше відображує „парадоксальність”, властиву епосі і його поглядом.

Існує деяке „загальне правило”, сформульоване наступним чином: „Чим гостріша і напруженіша класова боротьба, чим глибша соціальна криза, тим концентрованою і безпощадною стає державна влада і тим відвертіше вона скидає з себе покрівлю моралі” [10;16].

Монархія тримається виключно владою правителя і чим необхідніше ця влада, тим міцніше монархія. Влада правителя тим сильніша, чим більше вона володіє засобами для утримання народу в покорі. Цими засобами не можуть бути закони, бо закони виконуються лише доброчинними громадянами, піддані ж правителя збочені політичним рабством. Військова сила замінює в монархії силу закону. Якщо республіка є цариною законного порядку, то тиранія - панування особистого свавілля, тримається на військовій силі.

Макіавеллі дивиться, таким чином, на монархію, як на ненормальний державний устрій. Але ця форма правління існує і зустрічається частіше ніж республіка, (мається на увазі ХVІст.) і причина цьому - природа людей, які більш схильні до зла ніж до добра. Саме через ці обставини Макіавеллі, враховуючи політичну ситуацію як у Флоренції так і в ідей Італії ХVІст., дає поради Лоренцо Медичі, як представнику монархічної форми правління.

Монархія є факт, з яким доводиться рахуватися політику, і його недосконалість не може звільнити його від необхідності досліджувати природу монархії, вивчати ті умови за яких вона виникає і ті засоби, за допомогою яких вона підтримується [1;91-92].

Монархія є наслідком або завоювання, коли правитель силою зброї підкорює своїй владі вільне місто, або боротьби партій, коли ворогуючи між собою вельможі і народ наділяють владою одну людину, щоб за допомогою її задавати ворогуючу партію, або моральної зіпсованості народу. В останньому випадку тиранія є невідворотнім злом. Зіпсований народ нездатний жити під владою республіканського устрою: він втратив здібність керувати і позбавлений тих доброчинностей, якими тільки й тримається республіка. Закони не в стані обмежити пристрасті зіпсованого народу: лише залізною рукою тирана по силам стримати розлючений натовп. Для народу, в який потрапила зіпсованість, монархія - єдиний вихід з анархічного стану. Якщо монархія і безсильна наділити його тими благами, які випадають на долю вільного народу, то вона, по крайній мірі , забезпечить йому зовнішній лад і цим врятує його від остаточної загибелі.

Засоби, за допомогою яких, вводиться монархія, не можуть бути іншими, як занадто суворими і жорстокими, і доброчинній людині вони не під силу [1;92].

В часи переходів від однієї суспільно - економічної формації до другої класова боротьба надзвичайно загострюється, соціальні антагонізми стають непримиренними. Через це методи і форми здійснення політичної, державної влади різко стають жорстокими. Такі звіринські методи влади, здійснювані без огляду на мораль і релігію, Троцький називає „методами жорсткого макіавеллізму” [7;121].

Отже засоби, які застосовує новий правитель, щоб бути цілеспрямованими, повинні за необхідністю відрізнятися суворістю. Але правитель повинен пам'ятати, що він може легко збудити гнів народу. Правитель не повинен даремно дратувати народ і змушений прибігаючи до суворих заходів, повинен намагатися швидко покінчити з ними і потім перетворити їх на користь народу. Якщо це неможливо, то суворість цих засобів повинна бути настільки діючою, щоб позбавити народ можливості мститися правителю за нанесені йому образи. Правитель повинен уникати напівзасобів, бо чим рішуче він діє, тим менш йому потрібно боятися народної ненависті [1;93-94].

Перешкоди, які зустрічає правитель підкорюючий своїй владі нову область і приєднуючи її до своєї держави, лежать в звичаях завойованої країни або в її державному устрої [1;99].

Легше за все завоювати країну, яка має однакові звичаї з державою завойовника: правителю не потрібно тут руйнувати старих установ, він змушений лише прибрати володаря цієї країни і знищити його династію. І народ, залишаючись при своїх звичаях, спокійно переносить владу нового правителя і забуває свого старого правителя, бо прив'язаність до нього зробилася безпідставною, а ми знаємо, що люди живуть лише сучасним і що минуле для них не існує. В країні де звичаї, мова і установи відрізняються від існуючих в державі завойовника, правитель повинен не тільки знищити попереднього володаря і його династію, але й зруйнувати увесь старий устрій і замінити його новим. Самий найкращій засіб змінити свою владу в такій країні - це самому оселитися в ній. Іншим засобом для зміцнення влади в завойованій країні є заснування в ній колоній. Колонії обходяться дешевше утримання великого війська і ображають менше населення [1;102].

Що стосується перешкод, які зустрічає правитель в державному устрої завойованої країни, то вони залежать від того, хто керує тією країною, чи необмежений володар і його слуги, як в Туреччині, чи правитель і міщани, як у Флоренції. Країну, як Туреччину, завоювати важко, але легше утримувати під своєю владою; бо завойовуючи її завойовник не знаходить собі союзників в країні населеній рабами, сліпо відданих своєму володарю. Коли ж він її все - таки завоював, утриматися в ній легше тому, що серед колишніх слуг володаря не знаходиться тих, хто міг би повстати проти нового правителя, завдяки їх звички до сліпої покори владі. Державу, яка керується володарем і вельможами, не важко завоювати, бо серед міщан знайдуться незадоволені, які й стануть союзниками завойовника. Утриматися в такій країні не легко, бо ті ж самі міщани, котрі відчинили завойовнику двері в свою Батьківщину, легко можуть зробитися засобами загибелі нового правителя, як тільки для цього буде придатний випадок [1;110].

Важка задача припадає на долю, який робиться тираном вільного міста. Такому правителю приходиться боротися не тільки з звичками народу до старих установ. Але й з любов'ю народу до свободи. А ми знаємо, що як народ дорожить чим - не будь, то це - своєю свободою, і якщо щось може розпалити його пристрасті, то це - позбавлення свободи. Володарю, який хоче заснувати тиранію в вільному місті, нічого іншого не залишається як зруйнувати його, або самому оселитися в ньому.

Приватна особа, яка стає тираном міста, зобов'язана своїм підвищенням або збігом обставин або своїй власній енергії. Тому, хто нічим не зобов'язаний щастю, важче досягти влади, але легше її утримати [1;112].

Важче стати йому на чолі держави тому - що не щастя, а він сам розчищає собі шлях до влади. А не має нічого важчого, як замінювати старий устрій новим, бо той хто вводить новий лад має своїми ворогами усіх тих, хто виносив користь зі старого ладу, і своїми союзниками він має тих, які сподіваються винести користь з нового ладу. Ненадійність останніх полягає по - перше, в боязливості їх до опонентів, на боці яких закон, по - друге, в недовірі людей до нововведень, поки досвід їм не довів їх надійність. Легше утримати такому правителю владу тому, що він зобов'язаний своїм становищем не сліпому випадку, а власним зусиллям: не ним керують обставини, а він сам керує ними; такий правитель крім того не розбещений щастям і пройшов школу, яка загартувала його сили. І положення такого правителя тим міцніше, чим він самостійніше, чим менш йому приходиться приймати до уваги чужі інтереси і бажання, тим вільніше він може розпоряджатися своїми засобами [1;115].

Той хто за допомогою злочинів зробився тираном вільного міста, повинен, вирішивши один раз стати на цей шлях, не зупинятися на півдороги, а рішучими і швидкими ударами усунути своїх ворогів і всіх тих, кого він роздратував своєю жорстокістю або, які так або інакше, можуть стати йому небезпечними [1;119].

Володарю, який стає тираном міста, користуючись збентеженнями, збудженими боротьбою партій, не доводиться запобігати до насильних дій, до вогню та меча: його сила міститься в хитрості, в умінні користуватися слабкістю партій. Такий правитель зобов'язаний своїм положенням або вельможам, які наділяють його авторитетом як одного зі свого середовища, коли відчувають своє безсилля володіти народом, або народу, який наділяє владою одну людину, щоб мати вождя і захисника в боротьбі з міщанами. Правителю, який досяг влади за допомогою міщан, важко утриматися, бо він оточений людьми, вважаючи ми себе йому рівними і якими через це важче веліти; крім того не можна задовольнити бажання міщан, не порушуючи інтересів інших, бо вони не тільки прагнуть володарювати і пригнічувати, але й володіючи дальновидністю і хитрістю, вміють і наполягати на своїх вимогах. Влада ж правителя, покладаю чого на народ, міцніша. Прагнення народу, який бажає лише одного - не бути пригніченим, легше задовольнити. Крім того правитель ніколи не може убезпечити себе від ворожого народу, який своєю багато чисельністю завжди небезпечний правителю; вельмож небагато і їх не важко обеззброїти [1;125].

Правитель повинен відрізнятися лише такими якостями, які вміє цінувати зіпсований народ. Але такий народ не в стані відрізняти дійсно корисне від шкідливого. Що ж тоді визначає про нього думку. Ходяча, вулична мораль, відповідає Макіавеллі. Людям, каже він, приписують відомі якості, заради яких їх хвалять або кривдять: одного вважають щедрим, іншого скупим, одного жорстоким, іншого милосердним, одного віроломним, іншого чесним. Ось з цими ходячими поглядами і повинен рахуватися правитель і викликати своєю поведінкою враження людини, яка володіє всіма тими якостями, яким аплодує натовп, в своїх вчинках керуватися виключно тими, що сприяють зміцненню влади і пам'ятати, що успіх в очах натовпу виправдовує всякий засіб. Кожен скаже, говорить Макіавеллі, що було б похвально, якби правитель був прикрашений доброчинністю, але так як володіти нею і разом з тим залишатися недоторканим - не допускають людські відносини, то правитель повинен вміти запобігати звинувачень в недоліках, які позбавляють його влади. Правителю необхідно не володіти всіма доброчинностями, а викликати в людей враження людини, яка володіє ними. Так, я стверджую, якщо він в дійсності володіє ними, то вони небезпечні, якщо це лише уявні доброчинності, то вони корисні. Правитель, особливо новий, не може виконувати всього того, що люди вважають добрим, так як він часто для утримання влади змушений діяти всупереч благочестю, чесності, любові до ближнього, гуманності. Через це він повинен володіти гнучкістю і уміти пристосовуватися до обставин і хитань долі. Він не повинен кидати шлях добра, якщо це шлях лежить в межах можливого, але й вміти робити зло, якщо до цього його змушують обставини. Правитель повинен дуже оберігатися сказати слово, яке протиречило б вище перехованим якостям. Особливо, правитель повинен видаватися благочестивим, бо люди судять більш по очам, ніж по рукам: бачити можуть всі, вникати в глиб- талант не багатьох [1;104-106].

Висновки

Епоха життя і творчості Ніколло Макіавеллі була початком кооордилального переходу суспільства від феодально - господарських ідносин до буржуазно - промислових в економіці від теоцентричних поглядів до вільнодумства в науці і культурі, від монархії і клерикалізму до республіканського ладу в політиці.

З осбливою силою Макіавеллі постав проти анти націнальної політики Ватікану. В ній він бачив одну з головних причин роздрібленості і безсилля Італії. Земна вілада цієї "духовної монархії" повинна бути всіляко обмеженою - така одна з головних думок “Il Principе”.Твір Макіавеллі “Il Principе” відобразив ідеал сильної державної влади, яка втілює волю пануючого класу не в церковнихимонократіях иабо традиційних спадкових феодальних монархіях, а в "новому принципаті"- першій фазі становлення "нового устрою" [9;43].

Диктатура в працях Макіавеллі характеризується позазаконністю: "новий правитель" ломає старі лади, рве з сословним законодавством і феодальними привілеями, керуючись правилами спілкування "диких тварин". Але поряд з насильницькою стороною диктатуру в Макіавеллі відрізняє і творче начало. Правительнаділений надзвичайними повноваженнями для проведення корінних перетворень. Таким чином, режим особистої влади виступає не як засіб задоволення власних чистолюбних устремлінь правителя, а як засіб вирішення загально-національних задач.

Потрібна диктаторська влада короткочасна, вона "не повинна передаватися у спадок." Насилля застосовується, як правило, однократно. Макіавеллі виступає за суворо розраховану, "добре застосовану жорстокість." Він спеціально зупиняється на творчій місії правителя: "...гідний осуду той, хто хоче насиллям руйнувати, а не виправляти" [9;44].

Не сприйняття поглядів Макіавеллі його сучасниками і нащадками пояснюється тим, що він давав повчання державним діячам для різних, іноді абсолютно протилежних, політичних ситуацій. Макіавеллі, звісно наводить приклади ідеальної, на його думку, форми правління, але й не уникає питання; що саме робити в випадках, коли суспільство не готове прийняти "ідеальний" державний устрій. На це він дає конкретні й відверті відповід і настанови, за які отримує в свою адресу нищівну критику.

Макіавеллі відважився першим глянути правді в очі. Він не упереджено розкриває природу людини, відмовляється від іллюзій, щодо її перевиховання за допомогою моралі і релігії. Він розділяє мораль і політику, ставить на противагу католицької традиції, залежності держави від церкви, мораль, релігію і церкву в залежність від державної влади. В моральних і релігійних нормах Макіавеллі бачить лише засоби, за допомогою яких, влада тримає народ в покорі. Той хто дивиться на ці питання з протилежного боку, обвалює на нього всю гору критики.

Нарешті Макіавеллі зрозумів ту сферу суспільних відносин, яка сьогодні називається "паблік рілейшнз". Він дає зрозуміти, що державним діячам потрібно мати "дві особистості". Одна повинна співпадати з загально визнаними нормами етики і моралі, для формування про себе позитивної думки в народі, інша повинна відповідати вимогам політичної ситуації, для професійного виконання своїх обов'язків.

Список використаної літератури

1. Алексеев А.С. Макіавелли как политический мыслитель. М., 1880.

2. Баткин Л.М. Макиавелли: опыт и умозрение // Вопросы философии. М., 1977, с.105-118.

3. Бурлацкий Ф.М. Загадка и урок Николло Макиавелли. М., 1977.

4. Грамши А., Избр. произв., пер. с итал., т. 3, М., 1959, с.111-29.

5. Де Санктис Ф., история итальянской литературы, пер. с итал., т. 2, М., 1964, с. 70-146.

6. Долгов К.М. Ренесанс и политическая философия Макиавелли // Новый мир, 1981, №7,8.

7. Зорькин В.П. Политические взгляды Николло Макиавелли // Вестник МГУ. Право. М., 1969, №6.

8. Макиавелли Н. Государь; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия; О военном искустве. Мн., 1998.

9. Моликанов А.Е. Современное прочтение Макиавелли. Спб., 1998.

10. Несмеянов Е.Е. Сталинизм и макиавеллизм: Стили мышления // Социально политический журнал. 1993, № 9,10, с. 120-127.

11. Рутенбург В.И. Жизнь и творчество Николло Макиавелли // Макиавелли Н. История Флоренции. Л., 1973, с. 365- 380.

12. Темнов Е.И. Макиавелли. (Сер. "Из истории политической и правовой мысли"). М., 1979.

13. Троцкий Л.Д. Сталин. т.2, М.,1990.

14. Юсим М.А. Этика Макиавелли. М., "Наука", 1990.