Філософія та пізнання світу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХЕНРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра: філософії і соціології

Контрольна робота

з філософії

Виконав: студент групи

1зЕК Юрко О.О.

Перевірив: к.ф.н., доцент

Романовський Олександр

Олексійович

2008р.

План

1. Загальна характеристика філософії епохи Відродження;

2. Філософський зміст категорії буття;

3. Логічні елементи категорії цінності;

4. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха;

5. Філософська система Марсіліо Фічіно;

6. Історіософія Михайла Грушевського;

7. Пізнання світу;

1.Загальна характеристика філософії Відродження.

15-16ст. називають епохою відродження, ренесансу. Період Відродження на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження - епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва замальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил, ні природи, ні Бога.

Мислителі Відродження: Піко делла Мірандола саме так розумів людину: Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.

2. Філософський зміст категорії буття

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія -- це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін "онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

У 60-ті роки Т.Адорно -- філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи -- розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував "негативну діалектику", котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття.

Для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ Д.Лукач. Один із уроків історико-філософського процесу, писав він, полягає в тому, що будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Серед характерних рис соціальної дійсності Лукач виділяє: об'єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві "знімається" новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Опредметнення і оречевлення -- це способи існування суспільного життя людини. Без опредметнення людське існування, його соціальність взагалі неможливі. Опредметнення почуттів, думок, мови й праці людини є олюдненням зовнішньої природи; поступове створення і все більше розширення "другої природи" як породження і результату праці, здатної зробити буття самої людини значно людянішим, цивілізованішим.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв'язків та взаємодій між такими категоріями і поняттями:

Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття, або онтології. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде -- набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

3. Логічні елементи категорії цінності

Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об'єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.

"Ціннісний образ -- завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення" (Золотухина-Аболина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Философ, науки. -- 1987. -- № 3. - С. 13).

Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об'єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.

Цінність -- явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб'єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. ^Важливими характеристиками цінності є об'єктивна значущість та суб'єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.

Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень. Для окремої людини суспільні значення є об'єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об'єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвіду, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.

Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандрат поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп.

Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми -- це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.

Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.

4 Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах є одним з видатних представників німецької класичної філософії. Філософія Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля відрізняються один від одного, а часом і суперечать один одному, хоча вони й належать до одного напрямку - ідеалізму. Філософія Людвіга Фейєрбаха прямо протистоїть цьому напрямку. Він став родоначальником матеріалістичної лінії в німецької класичної філософії. На початку свого становлення як філософа і мислителя він був на позиції Гегеля, вважаючи себе його послідовником і учнем. Він віддає належне гегелівській діалектиці, яка спонукає до творчого підходу в розгляді буття світу. Але поступово він відходить від спекулятивного характеру гегелівської філософії, оскільки вона не дозволяє, на його думку, зрозуміти справжню природу людини, сутність релігії і сутність природи. Концептуальні положення своєї філософії він виклав у фундаментальній праці «Сутність християнства» і в численних роботах з проблем природи та етики.

Фейєрбах образно сформулював мету своєї філософії: «Я хочу притиснути до свого серця природу, перед глибинами якої відступає в жаху богослов; я хочу полюбити людину, але всю людину, яку може зрозуміти не богослов, не анатом або юрист, а тільки філософ.

На основі матеріалістичного розуміння сутності свідомості і пізнання Фейєрбах приходить до висновку, що змістом свідомості є знання, а мислення є спосіб досягнення істинного знання про буття. У силу того, що матеріалізм його носить в значній мірі споглядальний характер, а пізнання є теж споглядання, хоча й у формі абстрактного мислення, критерієм істинності знання Фейєрбах вважає відповідність знання властивостями і законам природного світу і буття. Помилки в дії, у практиці виникають саме з невідповідності знання і буття.

Але основним завданням своєї філософії, як ми вже зазначали, Фейєрбах вважає критику і викриття релігії та релігійної моралі. Цьому і присвячена його робота «Сутність християнства». Тому його філософія була не тільки антропологічна і матеріалістична, але носила і яскраво виражений атеїстичний характер.

5.Філософська система Марсіліо Фічіні

Марсіліо Фічіно був одним із найбільш впливових філософів-гуманістів раннього італійського Ренесансу, астрологом і першим перекладачем на латину всіх збережених праць Платона. Його Флорентійська Академія, яка була спробою відродити платонівську школу, мала величезний вплив на сутність і протягом італійського Ренесансу і розвитку європейської філософії. Незважаючи на все це, в історичній літературі він, на відміну, наприклад, від Боттічеллі, Леонардо да Вінчі чи для сім'ї де Медічі, до сих пір удостоюється лише незначних згадувань. На жаль, історія ніколи точно не передає важливість людини для його власного часу.

Вплив Фічіно не обмежувалося «виключно» Боттічеллі і Леонардо да Вінчі. Дослідження показують, що своє натхнення він черпав і у представника німецького Ренесансу Альбрехта Дюрера. Фігура з полотна Дюрера «Меланхолія» символізує «дітей Сатурна», які міркували про секрети мудрості. Ідеї Фічіно вплинули на Мікеланджело, який безперечно мав можливість долучитися до них під час свого перебування при дворі Медичі. Коротше кажучи, назвіть ім'я будь-якого художника Відродження і ви побачите за ним керуючу, прямо або побічно, руку Фічіно. Він творив через інших ...

Марсіліо Фічіно був герольдом нової епохи. Більш того, він заклав її основу та мав впевненість, що його нащадки ні в чому не будуть потребувати. У нього були великі очікування щодо свого творіння, які в повному обсязі не виправдалися. Тим не менш, Ренесанс не провалився, і він виявився глобальною зміною в західному суспільстві. А його син став настільки відомий, що ніхто вже не віддавав данину шани й поваги його батькові.

6.Історіософія Михайла Грушевського

В гуманітарних науках, тим більше філософського плану, існує проблема розрізнення їх предмету. Ставлячи проблему методології філософії історії М.Грушевського, необхідно окреслити коло питань, які входитимуть в її обговорення, і тут потрібно ще раз розмежувати власне методологію, від методології історії і від методології філософії історії. Однак наскільки коректно ми можемо розмежувати ці дисципліни в самому історичному тексті, в якому вони синтетично злиті в єдине ціле, адже писати історію неможливо не володіючи науковою методологією, і певними філософсько-світоглядними уявленнями, щодо історичного процесу, які власне і складають основу філософії історії. В даному контексті ми можемо вести мову як про історію М.Грушевського, так і про методологію історії, і про методологію філософії історії, так і власне про філософію історії М.Грушевського зокрема.

Аналізуючи проблеми методології філософії історії М.Грушевського, потрібно для можливих майбутніх дискусій, розмежувати також поняття методу, методики і методології. В більшості наукових інтерпритацій метод розглядається як шлях, спосіб, який використовується в процесі пізнання людиною об'єктів, на які спрямована її пізнавальна активність. "Методика" в даному контексті - це принцип організації конкретного дослідження, для конкретної людини чи групи осіб, це техніка дослідження, яка емпірично виробилась в окремої людини, і включає в себе окремі методологічні принципи, які є найбільш характерні для способу сприйняття і мислення історика.

Що ж стосується історіософії М.Грушевського, то дослідники відмічають, що "...досі не появилася ще безпристрасна студія про його історіософію, цебто його філософію у відношенні до його ж власного історичного досліду...", (варто відмітити, що в даному випадку бачимо тенденцію до ототожнення історіософії з методологією філософії історії). Важкість дослідження історіософської концепції М.Грушевського полягає в тому, що він не писав спеціальних досліджень по філософії історії чи методології історії. Його історіософська концепція відображена в його різноманітних наукових працях, серед яких фундаментальне місце займають "Початки громадянства. Генетична соціологія", "Історія України-Руси", "Історія української літератури", З історії релігійної думки на Україні", у статтях "Історія й її соціально - виховуюче значення", "Українська партія соціалістів - революціонерів та її завдання". Звідси нам необхідно будувати історіософію М.Грушевського post factum, аналізуючи його праці, враховуючи загальну інтелектуальну атмосферу і основні наукові ідеї кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

З вище сказаного можна зробити висновок, що методологія філософії історії М.Грушевського (історіософія) розвивалась на основі синтезу методологічних принципів і філософських постулатів основних наукових парадигм ХІХ-поч.ХХ ст., серед яких чільне місце належить романтизму, "філософії життя", позитивізму, соціологізму, психологізму, герменевтики, що в свою чергу свідчить про системний підхід М.Грушевського до філософії історії, і на сучасному етапі розвитку науки не втрачає свого актуального значення для подальших наукових досліджень в галузі соціальної філософії як на вітчизняних теренах, так і в світовій науці.

7.Пізнання світу

Пізнання розпочинається з отримання інформації про навколишнє середовище. Перша, елементарна, інформація надходить до людини через відчуття. Відчуття - це найпростiшi знімки, копії окремих властивостей предметів. Відчуття виникають під впливом процесів, що проходять в зовнішньому, стосовно до людини, середовищі, діють на її органи чуття i викликають певні ефекти в свiдомостi. Оточуюча дійсність якісно надзвичайно різноманітна, а багатство людських вiдчуттiв забезпечують надходження великої гами різних якісних сторін та властивостей реальності. Наприклад, ми працюємо крейдою на дошці. Яку інформацію для нашого мозку дають про цей предмет органи чуття? Білий колір, тверда консистенція, певна форма, лужний смак та специфічний запах, об'єм, вага. Всі ці відчуття йдуть до нас саме від цього кусочка крейди. Та ми всі ці якості не сприймаємо окремо. Окремі сигнали, що йдуть до нашої свiдомостi через органи чуття, мозок поєднує в єдине ціле - образ кусочка крейди. Всі предмети реальної дійсності ми осягаємо всіма органами чуття для того, щоб сприйняти предмет цілісно.

Цiлiсний образ об'єкта, що відображається в свiдомостi безпосередньою дією предмета на органи чуття, називається - сприйняттям. В процесі сприйняття результат роботи кожного з органів чуття закріпляється центральною нервовою системою, її пам'яттю i при повторних сприйняттях, як правило, всі органи чуття вже не працюють в комплексі. Досвід контактних органів чуття передається дистанційним. Відтак зір та слух починають вiдiгравати вирішальну роль в сприйманні.

Життя та необхідність орієнтування організму в свiтi речей i процесів організували наші органи чуття так, що ми сприймаємо реальні об'єкти, так би мовити, сумарно. Наші органи чуття обмежені в сприйнятті. Ми не можемо бачити клітинної будови живих органiзмiв, i це важливо для сприйняття великих об'єктів. Коли б наш зір бачив атоми, то вся оточуюча дійсність пропливала б перед людиною, як марево з розмитими контурами. Уявіть собі, як важко було б орієнтуватись в просторі, коли на все дивитись через електронний мікроскоп.

Відчуття - джерело знань, але ще не самі знання, тому прослідкуймо подальші процеси. Сприйняття не проходять безслідно для відчуваючого суб'єкта. Суть слідів, котрі лишаються в свiдомостi, в том, що нервові клітини кори мозку здатні відтворити сигнали предметів, які в даний момент не діють на органи відчуття. Здатність мозку фіксувати, зберігати й відтворювати образи оточуючого середовища в потрібний час називається пам'яттю. Без пам'яті пізнання неможливе, бо в такому випадку при повторній дії об'єкта на органи чуття людина б кожен раз сприймала вже відоме, як нове, i не рушила б далі з місця в пiзнаннi буття.

Поки що мова йшла про психічні процеси, що лежать в основі пізнання та свiдомостi, але самі ще не є свiдомiстю. Свiдомiсть розпочинається з того моменту, коли психічні процеси відокремлюються від безпосередньої дії зовнішнього світу й зосереджуються в психіці суб'єкта. Найпростіший феномен психічної діяльності, котрий можна віднести до свiдомостi, є уявлення.

Уявлення - це образи тих предметів, котрі колись діяли на органи чуття людини, а потім відновлюються по збережених в мозку слідах при вiдсутностi самих предметів. В уявленнях свiдомiсть вперше вiдривається від свого безпосереднього джерела i починає існувати як суб'єктивне явище. Уявлення це проміжне психічне явище мiж відчуттям та думкою.

Пізнання світу здійснюється всіма формами людської свiдомостi. Цивiлiзований світ висунув на передній край пізнавальної діяльності науку, головна функція науки евристична (еврика - відкриття). Наука постійно працює над відкриттям нових закономірностей.

Використана література

1. П.Кононенко "Історія української літератури" Михайла Грушевського - етап у розвитку наукового літературознавства.// М.Грушевський Історія української літератури в 6-ти т., 9-ти кн., т.1 Київ 1993

2. Биховский Б. Людвіг Фейєрбах. - М.: Мисль, 1967

3. Філософська енциклопедія в п'яти томах. М., 1960-1970

4. Історія України: Довідник школяра і студента. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. - 624 с.