Філософія пізнання (гносеологія)

В умовах сучасного філософського плюралізму харак-терним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей та концепцій, розроблених різними на-прямами, школами, течіями. При цьому кількість гносео-логічних концепцій, спрямованих на науку, значно перева-жає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до сві-ту. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії - неореалізм, постпозитивізм (особливо філософію науки), аналітичну філософію, структуралізм та постструктуралізм, у другому - про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, різні філософсько-релігійні течії).

Постпозитивізм - сучасна форма позитивістської фі-лософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму. її представниками є К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєра-бенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм займався здебільшого структурою сформованого знання, вивчав йо-го з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектично усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «но-рмального життя» (кількісне зростання) та «наукових ре-волюцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопрони-кнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Аналітична філософі» охоплю»: широке коло гносеоло-гічних ідей, представлена працями В. Рассела, Л. Вітгенш-тейпа, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнапа таін. Філософсь-ко гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізна-вальній діяльності, намагається використати його для пере-творення філософії на струнке й аргументоване знання. За-вдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філо-софсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими - з іншого.

Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії при-вертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філо-софсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнаваль-них знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення са-мого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історич-них, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували фі-лософське та гуманітарне знання. Якщо представники стру-ктуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. -П. Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін) намага-лись усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знан-ня, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахрон-ного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецт-во, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні за-значених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до про-тилежної точки зору. Вони намагались подолати агнос-тицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та про-аналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єкти-вного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Водночас вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Су-б'єкт є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, справж-нього буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобут-тя та відмінностей від природознавства, намагається ви-явити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Предста-вниками цього напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю. Га-бермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення люди-ни до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттями «наука», «науко-вий метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового мето-ду, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. X. Гадамер наголошував, що філо-софська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама вона є універсальним аспек-том філософії, а її головною метою є осягнення «дива ро-зуміння», яке, в свою чергу, є способом існування людини, що пізнає, оцінює та діє. Такий універсальний спосіб ово-лодіння світом невіддільний від саморозуміння інтерпре-татора. За своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Ро-зуміння світу людиною та порозуміння між людьми, на думку Гадамера, відбувається у царині мови, яка є специ-фічною реальністю.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мис-лення X. Гадамер вважає їх історичність - визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись ме-тодологією природознавства. Необхідно брати до уваги своє-рідність їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменев-тики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діа-лектикою.

Еволюційна епістемологія - напрям у західній філо-софсько-гносоологічній думці, головна мета якого - ви-явити генеау та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію роз-витку науки, спираючись на принцип історизму і намага-ючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціо-налізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку науко-вого знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

Одним з найплідніших її варіантів є генетична епі-стемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896 - 1980). Вона ґрунтується на принципі розширення інваріа-нтності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже зазначав, що епістемологія - це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв'язків та відно-син, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами й регуля-тивами. Одним з головних правил генетичної епістемоло-гії, на думку Шаже, є «правило співробітництва», згідно з яким, вивчаючи, як зростає людське знання, вона у кожно-му конкретному випадку вдається до поєднання представ-ників філософії, психології, логіки, математики, кібернети-ки та інших наук.

Література