Філософія культури

2

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Філософія культури

ПЛАН

1. Креативна природа людини 3

2. Поняття культури та її сутнісні начала 3

3. Атрибутивні ознаки і властивості культури 3

Література 3

1. Креативна природа людини

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон довів невіддільність “еросу” (потяг недосконалого до до-сконалості, що підносить людину, “немовби щаблями схо-дів угору”) від суті людини. У ній іманентно (лат. - властивий, притаманний) існує “тенденція пере-ступати власні межі” (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людсь-кий потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в уні-версальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історич-ного буття зумовила широкий спектр різноманітних ін-дивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтен-сивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в житті людей. Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбут-нього, формою діалогу культур, самодетермінації (само-обмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і змі-ни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети міс-тять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єдна-ти в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культур-на праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не зав-жди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко знають про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від одної. Од-нак кінцева цінність їх дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, світо-гляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст. Це означає, як справед-ливо підкреслює В. Віндельбанд, самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається це тільки на рівні філософського мислення, зокрема в царині філософи культури.

Філософія культури - філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та пер-спективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає куль-турою для самої себе. Через наявність такої самосвідомос-ті культура стає самоструктуруючим явищем, складові яко-го не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тіль-ки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідомість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки у філо-софії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснюю-че; тільки у філософії досягає вона завершення свого шля-ху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення, само-здійснення.

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьому, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер (1884 - 1974), вона об'єднується з собою, стає для себе поняттям і дійсністю.

Філософія культури (культурфілософія) - термін, за-проваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770-1829), - виявляє своєрідну єдність сутнісних за-сад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних мо-делей, архетипні ситуації, закономірності повторення і пе-ревтілення постійних складових культури. Завдяки філо-софському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культур-ного космосу.

2. Поняття культури та її сутнісні начала

Однозначно сформулювати сутність культури непрос-то. Одні мислителі тлумачать культуру як цінності духов-ного життя, інші - зводять це поняття лише до явищ літератури, мистецтва, кіно тощо. Не менш відчутним є спроби трактувати культуру лише як певну ідеологію, покликану бути тлом для господарювання, чи якісну ха-рактеристику людської поведінки. Це далеко не повний перелік варіантів тлумачення поняття “культура”, що охоплює надзвичайно багате, різноманітне явище. За під-рахунками американських культурологів Альфреда Кребера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 рік існувало всьо-го 7 визначень культури, а з 1920 по 1950 рік з'явилося ще 157.Натепер їх налічується понад 500, що засвідчує багатогранність і надзвичайну складність культури як явища.

Термін “культура” походить від латинського слова що в перекладі означає “обробіток”, “догляд” ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вка-зує як на перетворюючу активність людини щодо приро-ди, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття “паїига” (природа), культура означає “створен-ня”, “позаприродне”. Світ культури, її елементи сприй-маються не як результат дій природних сил, а як надбан-ня зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

Отже, культура охоплює все те, що є “ненатурою”, “неприродою”. Вона - надприродний результат життє-діяльності людини, механізм трансформації її тваринно-го буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, мо-ральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки лю-дей у суспільстві.

Звісно, позапрйродний вид діяльності не виключає з куль-тури природних чинників, їхній зміст, якість не байдужі для культури. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема, виготовлення знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. Культура є людською діяльністю щодо зміни природи аж до її перетворення на “своє інше”, штучне. Однак основою такої перетворюючої діяльності є природа, природне. Культура існує всупереч і завдяки природі. Збереження обох аспектів цієї супереч-ності є умовою збереження людського виміру культури.

Взаємозв'язок, взаємовідносини природи і культури є онтологічно об'єктивними, історичними. Тому тип культу-ри, її доля залежать від способів вирішення суперечнос-тей між природним і штучним, створеним людиною. Найзагальніше в генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи. На першому - природа визначає зміст куль-тури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому - в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення мак-симальної свободи від неї. На третьому - “штучне”, ство-рене людиною домінує над природою і людиною, відбува-ється експансія “штучного середовища”, витіснення й ек-ранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти.

Сутність культури можна осягнути тільки через діяль-ність людини! Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідне-до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня* Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світі

Людина створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського бут-тя. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як заро-дження матеріальної культури (знаряддя праці, предме-ти побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми по-ведінки, табу).

Серед дослідників побутує думка, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналі-зом сутності культури. Перша людина була не стільки “лю-диною розумною”, скільки “людиною культурною”. Виділи-вшись із природи, людина (з огляду на гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати (“Культура - феномен самодетермінації людини” - В. Біблер) через тво-рення культури. Тобто проблема буття культури задана бут-тям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

На цій підставі культуру як явище можна розглядати у двох аспектах: - як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов куль-тура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона налагоджує свої стосунки з природою; - як узагальнюючу характеристику людини, певний ща-бель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності лю-дини. В цьому сенсі культура постає як людиновимірність. Отже, поняттям “культура” позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття.

Культура - увесь, за винятком природи, мовно та символічно від-творений і “репрезентований” (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної твор-чої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

В аксіологічному аспекті культура - це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духов-них цінностей, а в гуманістичному - найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здіб-ностей.

3. Атрибутивні ознаки і властивості культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу-ває у постійному русі (розвитку). Час культури - це минуле, сьогодення та майбутнє люд-ської культуротворчої діяльності в єдності її поступальноі ті й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі - це не мить між мину-лим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей лю-дини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними за-кономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаман-ною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються люд-ською діяльністю.

Наприклад, у міфах спостережуваний час був могут-ньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: пред-метами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший сим-вол часу - колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чер-гування пір року, сезонних виробничих циклів, що фор-мувало відповідний спосіб життя, породжувало віру “у вічний колообіг” і відповідні норми життя, зокрема не-ухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття ча-су, який вважався єдиною системою відліку подій. Хрис-тиянський світогляд сформував уявлення про час на осно-ві парадигми есхатологізму (вчення про кінцеву долю люд-ства і світу, прихід месії), поділив історичний час на дві епохи - до і після народження Ісуса Христа. Час для християн має межові точки відліку: початок - акт тво-рення світу Богом; кінець - Страшний суд.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Простір культури - це світ предметів і процесів “дру-гої”, або “штучної природи”. Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності.

У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

ойкумена - частина природного середовища, засе-лена людьми;

історико-культурна сфера - окремі частини ойку-мени;

окремі осередки проживання (від поселень первіс-них людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь при-зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виок-ремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовніш-ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль-тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть-ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме-ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза-цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття на-ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину - все самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку-вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по-роджено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле-жність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен-ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національ-ної культури (з одного боку, певна відокремленість, збе-реження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з ін-шого - прагнення до єдності з іншими культурами, здат-ність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури чи поняття ширшого ґатун-ку, що охоплює такі метакультурні системи, як Захід і Схід, а й поняття “світовий культурний простір”. Це поняття охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий куль-турний простір розглядається як своєрідний інформацій-ний, ціннісний резервуар конкретної національної культу-ри, в який вона вносить свої унікальні надбання.

Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витока-ми сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Сві-тове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключо-вих образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (зде-більшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спільність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили - Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір світу - Астрального Вогню і Астральної Води та Синівсь-кого начала, породженого їх поєднанням. Вони позначали-ся, за свідченням О. Братка-Кутинського, відповідно імена-ми: Коло, Лада (Дана), Сварог.

Із розгортанням ведичної традиції з'являлися нові іме-на Трійці: вогняне начало Огонь (Агні), водне - Вій (Ваю), Синівське - Ур, Сур (Сур'я), які пізніше були замінені відповідно на Сяйво (Ішва), Вишне (Аішну) і Рома, або Брама (Брахма).

У культурно і світоглядно споріднених з нашими пред-ками єгиптян першою Святою Трійцею були Осіріс, Ісіда і Гор, другою - Амона, Мут, Хонеу. Шанувалася Трійця на-лежними до спільного середземно-чорноморського вогни-ща культури вавилонянами (Ану, Бел, Еа), кельтами (Тараніс, Есус, Теутатес), германцями (Тор, Один, Фрайер) та ін-шими народами світу.

У теперішній час проблема простору культури набуває но-вих прикметних особливостей. Для зовнішнього простору - це проблема екологічного порядку, визначення гармонії між ноосферою і біосферою. Для внутрішнього простору - це збе-реження історико-культурного середовища (екологія куль-тури). Щоправда, в сучасному суспільному середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія культури - за-вдання не менш суттєве, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологіч-ного життя, то культурне середовище так само необхідне для її духовного, морального життя, набуття власне людсь-ких рис і властивостей, “духовної осідлості”, прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціальності. З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяль-ність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури бу-де неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціаль-ного, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своє-рідною єдністю “онтогенезу” (індивідуального розвитку) та “філогенезу” (історичного розвитку) культури. Адже кож-на людина, народившись, входить у лоно культури, опанову-ючи її елементи та історичні форми, і водночас репродукує і творить ЇЇ. Культура як щось ціле, взяте поза людиною, відо-кремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, саморуху; Людина - альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не ли-ше предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує са-му людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні здобутки) праця є суб'єктив-ною передумовою культури (затрата робочої сили забезпе-чує власне існування виробника), то у другому вона є об'єк-тивною передумовою культури, акумулюючи зусилля попе-редніх поколінь, чим і набуває суспільного характеру і стає джерелом культури.

Культура, народжена суспільною працею, має власну іс-торію, в якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура - це також виробницт-во, продуктом якого є людина, а виробництво - це перед-усім дія, рух, розвиток.

Творча здатність культури особливо помітна у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продук-тів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму “соціальної спадковості”, коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд-ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу-вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно-му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ-ською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред-ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли-ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності - бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечу-ючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже на-ступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечу-вання означає етап творення, творчості, а розпредмечування - етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування - предметність - розпредмечування) ілю-струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини - суб'єкта культурно-історичного про-цесу. Тому поняттям “культура” часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві-ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то-що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома-дженням якісності та пориванням до якісності. Російський мислитель Микола Реріх (1874-1947) наголошував, що культура - це передусім якісність у всьому. Як вияв духу, які-сність у культурі заперечує її самопідтримку і саморозви-ток. Досягається вона творчою діяльністю, творчістю, що є однією з найсуттєвіших ознак культури. Найдоступнішою для кожної людини, а отже, і наймасовішою формою твор-чості в культурі є творення добра. Згідно з Арістотелем, головні доброчестя - мудрість, розважливість, мужність, справедливість. Відомий англійський філософ Б. Рассел серед найсуттєвіших чеснот виокремлював оптимізм, хо-робрість (вміння захищати свої переконання), інтелігент-ність. У наш час серед чеснот найчастіше називають розум-ність, толерантність (терпимість до чужої думки), комуні-кабельність, справедливість і свободолюбність.

Вирішальним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких застережень і обмежень. Це перед-усім моральні закони, максими на зразок “не убий”, “не кради”, “не кажи неправди”, “не використовуй людину як засіб” тощо, які мають загальний, універсальний, обо-в'язковий, трансцендентний характер.

Робити добро - не лише найзагальніша форма людсь-кої творчості, а й одна з найзагальніших вимог культури до людини. Ставши на шлях доброчинності, людина формує в собі засади для культивування людської взаємності. Вільне творення добра і необхідність дії для його виявлення єдна-ються у моралі - смисловому ядрі культури. Завдяки мо-ралі людина має здатність власною волею регламентувати свої потреби, претензії до навколишнього світу, тобто актуалізує свою здатність до свободи у самообмеженні. Нестриманість у бажаннях та їхньому неодмінному задоволенні (дії за прин-ципами: “рай - негайно”, “роблю що хочу”), нездатність дотримуватися суспільно усталеної міри класифікуються як некультурність, антикультура, що є проявом і наслідком де-гуманізації людських стосунків, відходом від загальнолюд-ських цінностей, глибинних моральних орієнтацій, які ґрун-туються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві.

Література