Політична думка середньовіччя, часів Відродження та нового часу

Еволюція політичних поглядів епохи середньовіччя. Фома Аквінський про форми правління. Політичні погляди Марсилія Падуанського. Напрямки руху Реформації, його ідеологи. Т. Мор, його твір “Утопія". Основні функції держави за Б. Спінозою. Учення Дж. Лока.

Рубрика Философия
Вид лекция
Язык украинский
Дата добавления 20.11.2008
Размер файла 19,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Тема № 3.

Політична думка середньовіччя, часів Відродження та нового часу

План

1. Політична думка середніх віків і епохи Відродження.

2. Просвітництво.

3. Політичні теорії нової доби.

Епоха середньовіччя припадає на V - XVII століття. На протязі значного періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:

1) ранньофеодальний (кінець V - середина ХІ ст.) на цьому етапі спочатку організовуються у великі, але слабко інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2) етап розвитку феодального ладу (середини ХІ - кінець ХV ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок ХVII ст.). державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвитку політичної думки наклали християнство та римо - католицька церква. Впродовж цієї епохи Середньовіччя йшла жорстка боротьба між панством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріорі те світської - М. Падуанський, В. Оккам, А. Данте.

Філософ і психолог Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину, як “істоту політичну”, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога.

Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів залежить від закону та не виходить за його рамки.

Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сформував свою доктрину у праці “Захисник миру” (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської.

Марсилій Падуанський відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади (як духовної, так і світської) є народ. Народ є носієм суверенітету та верховним законодавцем. Але народ у розумінні Марсилія Падуанського - це не усе населення, а лише його найдостойніша частина. Усе суспільство мислитель ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка дбає про загальне благо, та нижчу категорію (торговці, землероби, ремісники), яка дбає лише про свої приватні інтереси. Марсилій Падуанський одним із перших почав проводити чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади. Він витупав за вірність монарха та державних посадових осіб.

Держава для М. Падуанського - це світський інститут, який розвивається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішого елементу людської асоціації. З появою держави Марсилій Падуанський пов'язує появу політичної влади. Держава, на його думку, є досконалою, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру.

Саме Падуанському належить трактування миру, як засобу досягнення “громадянського щастя”. Досягається мир тоді, коли кожен у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, а усі органи держави функціонують узгоджено. М. Падуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі. У цьому його творчість свідчить про рішучий розрив із біологічною традицією у поглядах на державно - правові явища.

Термін “Відродження” на початку означав відновлення у культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених в епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усього комплексу змін, які відбулися в Європі. Серед цих змін формування національної державності, краща римсько-католицька церква, формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на середину XIV - початок XVIII ст. і характеризується постановкою у центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Головними чеснотами особи стають громадянський обов'язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка спиралась на принцип рівності та справедливості, гарантією яких мало бути прийняття та дотримання законів, зміст яких гармоніював із єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1) гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV - середина XV ст.). характеризується інтерес до людини у її стосунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV - перша третина XVІ ст.). Відзначається постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.). На цьому етапи закони природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної дійсності.

Реформація - антифеодальний і антикатолицький рух в І половині XV ст., який заключав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігії. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засілля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір “95 тез”, закликаючи до публічної дискусії. Провідною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індульгенцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення церкви.

Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

- необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської війни;

- безумовний народу світській владі;

- ідеалом є сильна та стабільна монархія;

- світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

- необхідним є законний примус з боку держави;

- монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише “судові розуму” та вищим законам;

- піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них - право на опір.

Республіканський рух не був цілісний; у результаті розколу у ньому утворилося два напрями: бюргерсько-лютеранський (М. Лютер) і плебейсько-селянський (Т. Мюнгер).

Реформація у розумінні Т. Мюнгера - це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні здатні встановити новий суспільний лад. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування і оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна “Настанови в християнській вірі” (1536 р.). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі засоби пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. “Суверенітет це абсолютна і постійна влада держави. Абсолютна, не пов'язана жодними законами влада над громадянами і підданими”. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить відповідно до справедливості та законів природи. Основою держави є сім'я. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до перших двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів і влад, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену законом монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на демократичних принципах.

Італійський державний діяч та мислитель Н. Мак'явеллі увійшов в історію політичної думки творами “Володар” (1513), “Історія Флоренції” (1532), “Міркування на першу декаду Тіта Лівія” (1519) та інші. У центрі власного світобачення Н. Мак'явеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненнями зберегти та примножити власність. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна”

Н. Мак'явеллі виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який би урівноважував інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Мак'явеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: можливість брати участь у управлінні державою надавалося одночасно монархові, знаті та народу. “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну”.

У праці “Володар” Н. Мак'явеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Що краще для володаря, запитує Н. Мак'явеллі, щоб його любили чи боялися? Найкраще, щоб любили і боялись. Але оскільки цього неможливо досягнути одночасно , то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покарання завжди ефективний.

У цілому заслуга Н. Мак'явеллі у розвитку політичної науки полягає у тому, що він:

- відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

- заклав основи політичної думки;

- виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії;

- увів політичний лексикон поняття “держава” та “республіка” у сучасному розумінні;

- сформулював суперечливий, але вічний принцип “мета виправдовує засоби”.

Англійський державний діяч і політичний мислитель Т. Мор став всесвітньовідомим завдяки твору “Утопія” (1516). Утопія - це вигаданий автором острів, розповідь про який лягла в основу книги. В Утопії існувала лише суспільна власність, бо вона гарантувала добробут населення і рівність усіх. Управління здійснювалося на основі законів. Органами управління були народні збори та сенат. Із числа кандидатів, висунутих народом, сенат обирав правителя, посада якого була довічною. Найважливіші посадові особи із числа учених. Усі громадяни повинні працювати по 6 годин щодня. Сімейне життя носило патріархальний характер, авторитет особи визначався її віком.

Т. Мор стверджує, що поки існує приватна власність, немає жодних шансів на оздоровлення соціального організму. “Де тільки є приватна власність, там навряд можливий правильний і успішний план розвитку державних справ”.

Вихід у людства один - “абсолютне знищення приватної власності”.

Т. Мор мав великий вплив на наступних представників на наступних представників соціалістичної думки. Його утопія - не лише форма вираження ідеалізму, але й засіб критики існуючого ладу. На відміну від нього, італійський мислитель Т. Кампанелла відкрито не критикує соціально-економічний лад. У творі “Місто Сонця” (1601) він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній праці та суспільній власності. На чолі Міста Сонця стоїть Верховний правитель, іменований Сонцем, Метафізиком. Він є главою як світської, так і духовної влади, йому належить право прийняття остаточного рішення з усіх питань. На посту Метафізик знаходиться доти, поки не з'явиться людина, котра перевершує його знання, науковими досягненнями, опираючись на трьох радників: Пона (Міць), Сіна (Мудрість) та Мора (Любов). Посадові особи змінюються з волі народу. Не міняються тільки четверо найвищих, якщо з власної волі вони не передадуть владу мудрішим. У місті Сонця приватна власність ліквідована, землеробство та ремесла є справами колективної праці. Посадові особи слідкують за тим, щоб ніхто не отримав із виробленого більше, ніж йому належить. Держава втручається навіть у творчість поетів, вказуючи їм, у яку форму втілювати свій талант.

Кожен крок громадян Міста Сонця спрямовується та контролюється. Неповторність кожної людини, ініціативність, наявність власних своєрідних потреб особливої цінності не мають, бо домінують інтереси.

У інших творах Т. Кампанеллі (“Монархія Месії”), “Про царство Боже” та ін.). підкреслюється велике значення всесвітнього єднання в одній монархії усіх держав, що позбавило людство від воєн, голоду, епідемій.

Наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. у політичні й науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Гроцій, Гобс, Спіноза, Лок та інші.

Голландський юрист і політичний мислитель Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті “Про право війни і миру. Три книги”.

У розумінні Гроція, держава - це “досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної корисності”. У держави існує громадянська влада, котра є верховною.

Гроцій стояв біля витоків так званого “юридичного світогляду”. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог відноситься утримання від заволодіння чужим майном, обов'язок дотримання обіцянок, відшкодування заподіяної шкоди, притягання людей до заслуженої кари.

Мислитель не віддавав переваги жодної з форм правління. За своїм соціальним змістом держава виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

Новий реалістичний підхід до проблем суспільства і держави отримав свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філософа та соціального мислителя Б. Спінози. Його політичні погляди викладені у праці “Богословсько-політичний трактат” (1670), “Етика” (1675), “Політичний трактат” (1677).

Держава Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:

- упорядкування релігійного життя;

- забезпечення недоторканості власника;

- поширення освіти;

- гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

- оцінка поведінки кожного;

- покарання злочинців;

- вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

- здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та їх запобігання.

Б. Спіноза найкращою формою вважав республікансько-демократичну форму держави.

У цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя Т. Гобса викладена у працях “Філософські основи вчення про громадянина” (1642), “Лефіван, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651). Т. Гобс розрізняв держави, що виникають внаслідок добровільної зголи громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави - монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Т. Гобса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Услід за Н. Мак'явеллі та Гроцієм, Т. Гобс почав розглядати державу не через кару примусу теології, а виводить закони її розуму та досвіду.

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж. Лока викладено у праці “Два трактати про правління” (1690). Цілісніть держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Лока, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони мають великий вплив у державі.

Учення Дж. Лока було класичним відображенням ідеології ранньобуржуазних революцій. Воно увібрало у себе досягнення передової наукової думки XVII ст. та прогресивні досягнення політико-правового знання.

Дж. Лок сформував політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Просвітництво - це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIIІ ст. у Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Ш.-Л. Монтеск'є. Його політичні погляди викладені у працях “Перські листи” (1721), “Роздуми про причини величі і падіння римлян” (1734), “Про дух законів”, (1748). Ш.-Л. Монтеск'є виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотизм.

У праці “Про дух законів”, розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. Їхня причина в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або в зв'язку з іншими законами. “Закони в найширшому розумінні є необхідними зв'язками, що випливають із природи речей”. Розробка проблем сукупності факторів, які розуміють “дух законів”, або “образ правління”, поставила його в ряд видатних засновників політичної науки. По -перше, Монтеск'є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної структури. Він робить висновок, що соціальні факти об'єктивно зв'язані. А це давало можливість створити політичну науку й розглянути суспільство так, як фізичне тіло.

По-друге, досягнення Монтеск'є, який спирався на погляди своїх представників, є його теорія поділу влади. Верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну. Мислитель дав одне із класичних визначень поняття “свобода” - це право “робити все, що дозволено законом”, однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.-Ж. Руссо, погляди якого вкладені в працях “Судження про вічний мир”, “Проект конституції для Корсики” (1782 р.), “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).

Джерелом протиріч цивілізації Ж.-Ж. Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. У праці “Про суспільний договір” Руссо доводив, що єдиною корективом до історичної нині соціальної нерівності - нерівності майнової та нерівності обов'язків - можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці. Основу політичного життя суспільства Ж.-Ж. Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу ті виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебісциту стосовно всіх питань політичного життя.

Французький ідеолог і філософ К. А. Гельвецій обґрунтував ідеї політичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, друку, думки, совісті. Виникнення держави та законів він пов'язував із існуванням спільних інтересів. Держава, на думку Гельвеція, повинна захищати інтереси більшості, “щастя народу”. Його політичним ідеалом була федеративна республіка. Гельвецій першим висловлює ідею про те, що індивідуальний інтерес є джерелом будь-якої діяльності. Йому належить авторство концепції виховання як засобу переходу до розумного, справедливого суспільного ладу. (“Про людину, її розумові здібності та її виховання”).

Представник французького Просвітництва П. Гольбах розглядав суспільство як об'єднання людей для суспільної праці з метою взаємозабезпечення одне одному щасливого життя. Він вважав, що для того, аби політика була корисною, вона повинна засновувати свої принципи на природних законах. Суть суспільного договору полягає в тому, що суспільство приймає на себе обов'язки щодо людини, а людина бере на себе зобов'язання перед суспільством. Суспільство не може існувати без влади, яка є “правом керувати вчинками і скеровувати волю тих, кому забезпечуються засоби самозбереження і можливості щастя”. Гольбах виділяв такі форми правління, як монархію, аристократію, демократію, а ідеалом вважав поєднання позитивних рис усіх трьох форм у вигляді змішаної (обмеженої) монархії.

Політичні погляди родоначальника німецької класичної філософії І. Канта викладено в працях “До вічного миру”, “Метафізика звичаїв”. Він є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалась на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. “Верховною” він називає владу, яка продукує закони і належить “колективній волі народу”. Виконавча влада, за І. Кантом, має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія, демократія.

Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом є конституційна монархія. На думку І. Канта, благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципами влади. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Німецький філософ і громадський діяч Й. Фітше підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступив проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Його політичні погляди викладені у працях “Промови до німецької нації”, “Основи природного права відповідно до принципів науковчення”, “Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали” та інше. Державу Й. Фітше розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Фітше, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Політичні погляди німецького філософа Г. Гегеля викладені у працях “Енциклопедія філософських наук”, “Історія філософії”, “Філософії права”. У молоді роки Г. Гегель вважав, що “не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...”, виступав за необхідність подолання зусилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. В основі права на його думку, лежить свобода окремої людини.

Г. Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією, корупція ми, а також опирається на приватну власність і загальну рівність людей. Головна функція громадянського суспільства - захист свободи та приватних інтересів громадян. Тобто, у розумінні Г. Гегеля, громадянське суспільство - це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою і індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на К. Маркса (1818-1883) і Ф.Єнгельса (1820-1895) - німецьких політичних мислителів, основоположником однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства - марксизму. Вони доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Держава - офіційний представник громадянського суспільства. При цьому проявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, а з іншого - як спеціальний апарат управління.

Марксизм формулює положення про подолання відчудження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною якого є держава диктатури пролетаріату. Суть диктатури пролетаріату - поєднання законодавчої, виконавчої та судової влади. Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілює одвічні ідеї справедливості, рівності демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу незначної меншості. “Історична місія” пролетаріату може здійснитися за умови “особливої партії”, що дасть змогу робітничому класові стати самостійною силою. Ведучи рішучу ідеологічну боротьбу з класовими противниками, така партія очолить пролетаріат і допоможе йому вийти зі свого “дитинства”.

Отже, в працях К. Маркса і Ф. Єнгельса були висунуті обґрунтовані тлумачення політики, держави, влади власності інших політичних інститутів. У своїй основі марксизм був реалістичною теорією, яка відобразила нагальну потребу докорінних змін суспільного устрою. Багато її положень у ході дальшого історичного розвитку втрачали свою значимість, інші видозмінювалися, збагачувалися реальною практикою, треті перекручувалися, фальсифікувалися, спростовувалися.

Література

1. Політологія./За ред. О. І. Семкіна. - Львів: Світ, 1994, с. 46-74.

2. Основи політології: Навч. посібник. - К., Либідь, 1995, с. 25-37.

3. Політологія: Курс лекцій: Навч. посібник. /І. С. Жабко та ін. - К.: Вища школа, 1993, с. 26-27.

4. Піна В. М., Хома Н. М. Політологія: Конспект лекцій: Навч. посібник. - 3-е вид., доп. - Львів: Новий світ - 2000, 2005.


Подобные документы

  • Загальна характеристика філософія періоду Середньовіччя: історичні умови її формування, проблеми, найбільш відомі представники та їх погляди. Протистояння головних течій. Особливості філософії Відродження, її джерела та поява нових напрямів науки.

    реферат [19,7 K], добавлен 18.05.2011

  • Коротка біграфічна довідка Б. Спінози. Особливості природно-правової теорії в доктрині філософа, її значення. Основи монархічної форми правління за Спінозою, його праця "Політичний трактат". Відношення вченого до права, закону, основних форм правління.

    реферат [20,6 K], добавлен 14.06.2009

  • Визначення терміна "магія" і причини його виникнення. Види та принципи магічного мислення. Його основні риси в епоху Середньовіччя, науки, які були в складі магічного знання епохи Відродження. Особливості впливу їх досягнень на шляхи розвитку філософії.

    дипломная работа [60,7 K], добавлен 07.06.2013

  • Різнобічність тлумачення поняття "свобода". Субстаціональне, акцидентальне і феноменологічне розуміння свободи та основні її форми – фізична, соціальна та моральна. Свобода як вибір і визнання: в часи Античності, за Середньовіччя та періоду Відродження.

    реферат [54,4 K], добавлен 18.06.2011

  • Поєднання елементів християнства з платонізмом александрійським вченим Оригеном, його богословські твори. Творчість ранньохристиянського письменника Тертуліана. Вчення Августина Аврелія. Етичні погляди П'єра Абеляра. Раціоналістична тенденція Р. Бекона.

    реферат [30,1 K], добавлен 21.10.2012

  • Філософський смисл суперечки між номіналістами і реалістами в епоху Середньовіччя. Номіналізм. Чи можна вважати емпіричний метод дослідження Ф. Бекона і дедуктивний метод Р. Декарта універсальними. Закон єдності і боротьби протилежностей та його дія.

    контрольная работа [16,8 K], добавлен 11.10.2008

  • Соціально-економічна суть епохи Відродження. Загальні риси філософської думки цієї доби. Франція епохи ренесансу. Принципи розвитку гуманізму. Сутність та зміст реформації, ідеї Кальвіна. Вирішення питань державного устрою в філософії того часу.

    реферат [34,8 K], добавлен 27.10.2014

  • Теоцентризм середньовічної філософії й основні етапи її розвитку. Проблема віри і розуму та її вирішення. Виникнення схоластики і суперечки номіналістів і реалістів про універсалії. Основні філософські ідеї Фоми Аквінського та його докази буття Бога.

    реферат [25,5 K], добавлен 18.09.2010

  • Поняття духовності, протистояння поглядів відносно понять "душа", "дух" в період Середньовіччя та Нового часу. Християнство про співвідношення душі і тіла людини. Форми діяльності: тілесна і духовна. Філософське трактування духу, душі, духовності.

    реферат [35,9 K], добавлен 06.10.2011

  • Історичні типи філософії права. Філософсько-правові вчення у Західній Європі у XV–XVIII ст. Філософсько-правові думки в період Відродження та Реформації: Н. Макіавеллі, М. Лютер, Ж. Боден. Ідеї Нового Часу та епохи Просвітництва: Г. Гроцій, Т. Гоббс.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.05.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.