Філософія пізнання

2

Реферат на тему

Філософія пізнання (гносеологія)

ПЛАН

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

2. Сутність пізнання у філософській традиції

3. Пізнання у німецькій класичній філософії.

4. Гносеологія російської філософії.

5. Сучасне розуміння гносеології.

6. Використана література.

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо-гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ-цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові -- уявлен-ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу -- свідомий по-шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі-знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо-мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть-ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе-реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза-но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по-стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце-су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від-ношенні «людина-світ». Філософське питання «що є іс-тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі-знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро-можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть-ся його структура із структурою мислення про нього, а як-що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан-ня від самого початку існування філософії є наслідком роз-в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут-тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан-ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те-орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі-ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо-вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч-ному вимірі. Диференціація філософського знання влас-тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

2. Сутність пізнання у філософській традиції

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльнос-ті людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри-мання й нагромадження знань. А знання -- це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан-ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Про-цес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат досліджен-ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єк-том, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає пи-тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протисто-яння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пі-знання певну парадоксальність, що призводить до виник-нення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина-мічного розвитку в XVII--XVIII ст., постаючи в різних кон-цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс-периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви-вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін-шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро-зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

«Шлях павука» -- здобуття істини із чистої свідо-мості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

«Шлях мурахи» -- вузький емпіризм, збір роз'єдна-них фактів без їх концептуального узагальнення.

«Шлях бджоли» -- єднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна-ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію -- сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Беко-на -- виявлення та дослідження глобальних помилок пі-знання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого по-винні бути законами буття. Метод -- органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовува-ти до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуа-лізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний мате-ріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристи-ки представників ранньої філософії, а саме -- тих, які на-давали почуттям перевагу над розумом. Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції поча-ли використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які став-лять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна вста-новити лише на основі строгого логічного аналізу.,

Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена пере-конанням у безмежності людського розуму, у надзвичай-ній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сут-ності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної куль-тури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культу-ри. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнів^ ним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів -- це не порожній скептицизм, а дещо конс-труктивне, всезагальне та універсальне.

Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціо-нальної культури, до справи залучається «архітектор», тоб-то метод. За його допомогою і перед судом розуму постають всі загальноприйняті істини. Саме чистий розум спромож-ний, на думку Декарта, перевірити ґрунтовність їх претен-зій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброє-ний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, мо-же досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є су-купністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів досліджен-ня, які ефективно застосовуються в математиці (в геомет-рії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й про-зорого мислення, розкладати кожну проблему на її скла-дові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцю-гу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлю-вався позитивно, так і традиційній схоластизованій фор-мальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схола-стичних нашарувань та доповнити тим важливим, що до-помогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засо-бом Декарт вважав інтуїцію.

3. Пізнання у німецькій класичній філософії

Німецька класична філософія, передусім її основопо-ложник І. Кант, вперше спробувала пов'язати проблеми гносеології ;і дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у фор-мах діяльності суб'єкта. Голок питання своєї гносеоло-гічної концепції -- про джерела та межі пізнання -- І. Кант сформулював як питання про можливості апріор-них синтетичних суджень, які дають нове знання у кожно-му з трьох головних видів знання -- математиці, теоретич-ному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання,. І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання -- чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевид-ним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логі-ка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формаль-ну) -- логіку розсудку та трансцендентальну -- логіку ро-зуму, яка є початком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з форма-ми поняття про предмет, а й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значу-щість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній -- синтез, якому І. Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислен-ня, бо саме за його допомогою відбувається формування но-вих наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у кате-горіях. Будучи апріорними формами розсудку, вони є зага-льними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами, пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим ви-никнення під час міркувань двох суперечливих, але однако-во обґрунтованих суджень, яких в І. Канта чотири пари (на-приклад, «світ конечний -- світ нескінченний»).

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окре-слив лише контури діалектичної логіки, то Г.-В.-Ф. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Вод-ночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв'язком та субординацією. Він наголошував, що не-можливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливос-тей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки «коренем всякого ру-ху та життєвості», але й фундаментальним принципом вся-кого пізнання.

Г.-В.-Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною катего-рією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логі-ка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку пізнання, а й знаряддям «добра», «волі» й «життя».

4. Гносеологія російської філософії

Гносеологічна проблематика була на провідних ролях у російській філософії наприкінці XIX -- першій полови-ні XX ст. Йдеться, передусім, про таких релігійних філосо-фів, як В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Флоренський, С. Булга-ков, Г. Шпет та ін.

В. Соловйов намагався обґрунтувати «органічну логі-ку» як одну з трьох складових філософії на рівні з метафізикою та етикою, чітко розмежовував елементарну, фор-мальну логіку та філософську -- «органічну» логіку. Пер-ша з них має справу тільки із загальними формами мисли-тельного процесу й не стосується філософії. Логіка філо-софська стосується не процесів мислення у його загальних суб'єктивних формах як емпірично даних, а об'єктивного характеру мислення, яке пізнає.

Специфічну рису філософської логіки він вбачав у її змістовності, маючи на увазі відношення суб'єктивних форм людського розуму до незалежної від нього дійсності, яка саме завдяки ним і пізнається. Змістовний характер філо-софська логіка отримує через свій метод розвитку, побудо-ви знання. Цим методом, на думку Соловйова, є діалектика, яка є специфічним філософським мисленням і водночас вченням про пізнання, тобто гносеологією. Він вважав, що сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитив-ну науку, абстрактну філософію і теологію. Ці три галузі, в свою чергу, втілюють у собі відповідно три головні види знань. В. Соловйов виокремив такі різновиди знань, як ем-піричні та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та змістовні, безпосередні та опосеред-ковані тощо.

Усе багатство знань -- це формоутворення «знання за-галом», різновидами якого є, на думку Соловйова, помилка, вигадка та неправда. Критерієм істини він вважав синте-тичний критерії'!, що містить в собі реалістичний (адекват-нії речам) та раціоналістичний (логічний, те-нр<'тпчішй) підходи. Однак вирішальним є «матеріальна істина», «фізичний досвід».

На відміну від В. Соловйова, який орієнтувався на ра-ціоналістичну гносеологію, представники ірраціоналістич-ної гілки в російській філософії піддали її суворій критиці. Так, Л. Шестов був переконаним, що навіть «флегматичні філософи», які винайшли гносеологію, часом робили спробу «неметодологічних виходів», потай сподіваючись проклас-ти свій шлях до незнаного всупереч «безглуздим доказам» про нібито великі переваги наукового пізнання.

М. Бердяєв, хоча й зазначав, що раціоналістичні гносео-логії мають у собі багато правомірного, часто називав їх представників (особливо кантіанців) паразитами на дереві пізнання. На його думку, теорія пізнання не має онтологіч-ного підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в ній не є функцією життя. Тому їй необхідно відмовитися від відірваності, повернутися до живих коренів буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.

Інтуїтивіст Микола Лоський (1870--1965) виходив з того, що теорію знання слід вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не корис-туватись твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знан-ня не є копією, символом чи явою дійсності для суб'єкта, який пізнає. Знання -- це сама дійсність, саме життя, яке аналізується шляхом порівняння.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як про-цесу відображення дійсності, яка існує незалежно від сві-домості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є прин-ципово можливим і становить активне творче відображен-ня реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, детерміно-ваний соціокультурними факторами й здійснюється не ізо-льованим суб'єктом як «гносеологічним Робінзоном», а людиною, яка є соціальною істотою, тобто сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини -- найваж-ливіша передумова пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний про-цес та його загальні характеристики є висновком, підсум-ком, квінтесенцією історії пізнання, усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістична гносеологія вважає єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єд-ність розвинута на ґрунті матеріалістичного розуміння іс-торії. А елементи діалектики (закони, категорії та прин-ципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, водночас є загальними формами мис-лення, універсальними регулятивами пізнавальної діяль-ності загалом.

5. Сучасне розуміння гносеології

В умовах сучасного філософського плюралізму харак-терним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей та концепцій, розроблених різними на-прямами, школами, течіями. При цьому кількість гносео-логічних концепцій, спрямованих на науку, значно перева-жає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до сві-ту. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії -- неореалізм, постпозитивізм (особливо філософію науки), аналітичну філософію, структуралізм та постструктуралізм, у другому -- про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, різні філософсько-релігійні течії).

Постпозитивізм -- сучасна форма позитивістської фі-лософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму. її представниками є К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєра-бенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм займався здебільшого структурою сформованого знання, вивчав йо-го з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектично усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «но-рмального життя» (кількісне зростання) та «наукових ре-волюцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопрони-кнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Аналітична філософі» охоплю»: широке коло гносеоло-гічних ідей, представлена працями В. Рассела, Л. Вітгенш-тейпа, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнапа таін. Філософсь-ко гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізна-вальній діяльності, намагається використати його для пере-творення філософії на струнке й аргументоване знання. За-вдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філо-софсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими -- з іншого.

Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії при-вертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філо-софсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнаваль-них знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко

пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення са-мого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історич-них, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували фі-лософське та гуманітарне знання. Якщо представники стру-ктуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П.Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намага-лись усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знан-ня, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецт-во, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні за-значених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до про-тилежної точки зору. Вони намагались подолати агнос-тицизм, неосторизм своїх попередників, виявити та про-аналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єкти-вного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Водночас вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Су-б'єкт є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, справж-нього буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобут-тя та відмінностей від природознавства, намагається ви-явити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Предста-вниками цього напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю. Га-бермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення люди-ни до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттями «наука», «науко-вий метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізна-

ється не тільки й не стільки за допомогою наукового мето-ду, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. X. Гадамер наголошував, що філо-софська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама вона є універсальним аспек-том філософії, а її головною метою є осягнення «дива ро-зуміння», яке, в свою чергу, є способом існування людини, що пізнає, оцінює та діє. Такий універсальний спосіб ово-лодіння світом невіддільний від саморозуміння інтерпре-татора. За своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Ро-зуміння світу людиною та порозуміння між людьми, на думку Гадамера, відбувається у царині мови, яка є специ-фічною реальністю.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мис-лення X. Гадамер вважає їх історичність -- визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись ме-тодологією природознавства. Необхідно брати до уваги своє-рідність їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменев-тики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діа-лектикою.

Еволюційна епістемологія -- напрям у західній філософсько-гносоологічній думці, головна мета якого -- ви-явити генеау та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію роз-витку науки, спираючись на принцип історизму і намага-ючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціо-налізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку науко-вого знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

Одним з найплідніших її варіантів є генетична епі-стемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896-- 1980). Вона ґрунтується на принципі розширення інваріа-нтності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже зазначав, що епістемологія -- це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв'язків та відно-син, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не

керуватися певними методологічними нормами й регулятивами. Одним з головних правил генетичної епістемоло-гії, на думку Шаже, є «правило співробітництва», згідно з яким, вивчаючи, як зростає людське знання, вона у кожно-му конкретному випадку вдається до поєднання представ-ників філософії, психології, логіки, математики, кібернети-ки та інших наук.

Література

1. Загадки человеческого понимания. -- М., 1991.

2. Зарубіжна філософія XX століття. -- К., 1993.

3. Кун Т. Структура научных революций. -- М., 1977.

4. Мамедов Н. М. Моделирование и синтез знаний. -- М., 1976.

5. Нарский И. С. Современные проблеми теории познания. -- М., 1988.

6. Хабермас Ю. Познание и интерес // Философские науки. -- 1990. -- № 1.

7. Хайдеггер М. О сущности истины // Философские науки. -- 1989. -- № 4.

8. Швырев В. С. Анализ научного познания: основные направления, формы, проблемы. -- М., 1988.