Категорії як складові людського буття

19

Реферат на тему

Категорії як складові людського бутя

ПЛАН

1. Проблема категорій в історії філософії.

2. Основні категорії онтології.

3. Простір і час.

4. Причинність у світі буття.

5. Використана література.

1. Проблема категорій в історії філософії.

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії (грец. -- вислів, вираз) -- загальні структури або властивості сущого -- речей, процесів, живого, ідеальних пред-метів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) -- ці питання адресують кожному ново-му предмету, це «схеми», «моделі» мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

На ранніх порах категоріальні схеми, згідно з якими упорядковувався світ, залежали від соціального життя лю-дини. Так, календар землеробів відображав порядок по-слідовності сільськогосподарських робіт. Річний астроно-мічний цикл -- послідовність свят і певних робіт. Те ж стосувалося і простору: вирішальне значення для його упо-рядкування мали не географічні параметри -- Захід-Схід, Північ-Південь, а місце поселення і розташування угідь навколо нього. Причинні зв'язки також осмислювались и антропоморфній формі. За явищами і подіями вбачалась дія духів, богів тощо. З часом цю культурно-антропоморфну форму категоріальних зв'язків було подолано, і вони по-стали як об'єктивні структури самої природи. Так при утворенні держави самі собою відпадали місцеві просто-ровочасові схеми, а на передній план виступило те, що бу-ло раніше приховано -- астрономічний річний цикл і гео-графічна просторова схема.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намага-ється вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософ-ське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропо-нував Арістотель. Він, зокрема, писав: «Із висловлюваних слів... кожне означає або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місце, або час... або дію». Категорії Лрістотеля -- це щось на зразок сучасних мовних форм -- іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важ-ливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії кате-горії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загаль-и их ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналі-стами і реалістами. Номіналісти вважали категорії імена-ми (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реа-лісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реа-лістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом поряд-ком відповідають форми буття. Просторові закономірнос-ті природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декар-ііїм, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми спог-лядання та розсудку. Ці форми упорядковують (форму-ють) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Катего-ріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він роз-крив синтетичну роль категорій в мисленні та класифі-кував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів що-до тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єкти-візм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії най-більш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсо-лютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотож-ність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм бут-тя (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншо-го -- є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (ре-алізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьо-му в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною ідеєю для пояс-нення походження категорій мислення. Як відомо, кате-горії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практич-ній орієнтації людини. Це ж стосується й інших катего-рій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відно-шення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури.

Однак ідеї практики як засобу ототожнення форм бут-тя і форм мислення притаманні й певні недоліки. Зафік-сувавши момент збігу форм буття і форм мислення на певному рівні (як правило, рівень буденної свідомості), во-на його консервує і робить людину нечутливою до появи розбіжностей. Цим породжене несприйняття буденною сві-домістю і марксизмом теорії відносності, де простір і час мисляться не так, як у практиці, а також квантової меха-ніки, де розуміння причинності вийшло за межі побуто-вих уявлень людини.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала ра-дикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з най-поширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Лок-ка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не иерифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як су-б'єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії -- це визна-чення (характеристики) предметів (сущого), то вони не ма-ють відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбав-лена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологіч-них схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язу-ють людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодер-ністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного зна-чення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменоло-гії (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття нп різні сфери -- неживу, живу природу, сферу духу, іде-альних предметів і піддали аналізу категоріальні структу-ри цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсаль-ності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що підношення, характерні, наприклад, для матеріального бут-тя, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

2. Основні категорії онтології.

Субстанція. Категорія субстанції (лат. зиЬзіапііа -- те, іі(іі покладено в основу) була провідною в онтології Нового *ті у її нагальних рисах субстанцію мислили як основу і пшп/. абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визнача-ється чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів -- Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII--XVIII ст.;

субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під суб-станцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм запе-речував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат вла-стивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну фор-му, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмін-ному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традицій-ному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомі-змі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософсь-ких понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоп-лює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в про-цесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінли-вості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції пра-вомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність та-кож наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недо-речне.

У європейській філософії існують субстанційні та не-субстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне ста-новище посідала саме субстанційна модель. Однозначної нідповіді на питання, чому саме ця модель була панівною н європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. 11 а думку деяких дослідників, субстанційна модель зумов-лена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософ-сько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впли-ває на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А суджен-ня (речення) в індоєвропейських мовах будується за прин-ципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сон-це світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси без-особові займенники в англійській (ії), німецькій (тап) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустріча-ються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» суджен-ня неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (пред-мет). Вважають, що саме така структура мови вплинула па «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в єв-ропейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гри-мить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предме-ти», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», пе-реведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачений світу ііумонило субстанцій ну модель європейсь-кої філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в про-цесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виража-ється через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак роз-виток науки довів, що єдиної основи світу на зразок непо-дільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не іс-нує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна по-годитись з 0. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова -- це примарний спосіб пояс-нення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання понят-тя «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанці-єю може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмін-ність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе. Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстан-ційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, -- це сукупність фактів.

3. Простір і час.

Це основні форми (властивості, харак-теристики) матеріального світу, матеріального сущого. Са-ме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального бут-тя (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні по-няття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого -- його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжнос-ті -- довжина, ширина і висота. Вони визначають вели-чину, розмір предмета. Місце -- це просторова визначе-ність предмета у відношенні до інших предметів. У цьо-му аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши йо-го місце в середовищі, визначають його просторові харак-теристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси проце-сів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме три-валість і черговість подій. Тривалість аналогічна про-тяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Три-валість -- це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (мо-менти) -- сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вка-зує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характе-ристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визна-чають через час і навпаки. Вимірювання простору в кі-лометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визна-чити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характе-ристиками. Простір -- єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсе-ках (парсек -- відстань, яку промінь долає за 3,26 року).

Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пі-зніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спо-стерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогод-ні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необ-хідно вказати місцезнаходження спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу -- субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концеп-ція виражена в теорії Ньютона, реляційна -- в теорії від-носності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величини вилпачаюті. характеристики простору і часу. Тут простір і час с похідними, відносними, визначеними матеріалі.пою масою. Сучасна фізична наука дотримуєть-ся релнціппої концепції.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанційного уявлення про простір. Арі-стотель визначав простір як місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, запе-речувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивос-тями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Берк-лі, також прийшли до заперечення субстанціиної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти, від яких ор-тодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує її просторі та часі. Але якщо прийняти цю тезу, то простір і час є відокремленими від матерії, чимось, що простя-гається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подраз-нення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Берг-сон), феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій кри-тиці уявлення про час, які сформувалися на основі меха-ніки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє пере-живання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну від-мінність часу в природі та часу в культурі.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції -- натуралістична і культурологічна. Натуралістична тра-диція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що ви-вчають просторово-часові властивості матерії, вважають гео-метрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким справжній простір і час (фундамен-тальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності, а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяриза-ції просторово-часових уявлень цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і ча-су. Згідно з цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розумін-ня простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час роз-глядається в тісному зв'язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов'язува-лось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір ми-слився в культурних визначеннях -- наш, упорядкова-ний, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уяв-лень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже, вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика (натура).

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездолан-ною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об'єктивні властивості речей природи і суб'єк-тивні форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах буття -- неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в геології час набуває якісних визначень (період девону, кар-бону тощо), які відрізняють його від безликого часу механі-ки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі мож-на пов'язувати тільки з виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть розви-ватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, нважають вони, задає незворотності в цих процесах.

Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини -- це потік переживань, організований па основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, піз-ніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам'ять.

Зі складними проблемами в розумінні часу стикають-ся також дослідники культури. Так, в межах одного аст-рономічного часу можуть існувати й існують різні історич-ні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам'яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є на-шими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобут-ність, завдання майже нерозв'язне. Про це свідчить сум-ний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Ав-стралії, народами Півночі Росії.

Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль и архітектурі та скульптурі, час -- в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Псе сучасне життя прив'язане до часу -- рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо -- все це регламентовано часом. Час став долею європейсь-кої людини. Поступово він стає таким для людства зага-лом, за винятком окремих острівців (відірваних від циві-лізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постій-но вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а н організації суспільного життя, яка нав'язує таке сприй-мання часу.

Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

4. Причинність у світі буття.

У філософському розумінні світу, а та-кож і в науці вона відіграє важливу роль. У широкому сенсі причинність протистоїть диву -- яви-щу, якому не знаходять причин (які вибивались із звич-ного ритму життя) -- землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охорон-ну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руй-нувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ -- екстрасен-сорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звич-ний науковий порядок і розглядаються окремо.)

Категорія причинності сформувалася в процесі практич-ної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г. Чайлда, мислення за схемою «причина -- наслідок» виникло внаслідок вироб-ництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні від-ношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермініз-мом (лат. сіеіегтіпатло -- визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концеп-цію детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив ви-падковість. Демокріт визнавав тільки необхідність як ха-рактеристику причинності. Механістичній причинності у розумінні зв'язків природи протистояла телеологічна кон-цепція, згідно з якою відношення між речами природи засноване на доцільності. її прихильники вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх пове-дінка визначається цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.

У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механі-стичний детермінізм в сучасній науці був подоланий від-криттям броунівського руху і принципу «невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити місцезнаходження частки та її імпульс. Це озна-чало, що точно передбачити поведінку частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність» (статистичні закономірності) утвердилися в науці.

По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв'язки. Дослідження в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть не-органічні) характеризуються саморегуляцією, самооргані-зацією. Завдяки цьому в науці був реабілітований цільо-вий зв'язок, згідно з яким стосовно поведінки системи пра-вомірно ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією.

Фундаментальна роль причинності в сучасній науці по-яснюється тим, що її покладено в основу законів, які опи-сують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядко-ваність змін. Значення причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче ви-кликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається законом.

Причинні зв'язки уявляють, як правило, одноліній-но, у формі Л-*В-->С--» і так далі. Насправді -- це спроще-ний о(іри;і. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, її Оагатьмп причинами, :і яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та умови. Так, наслідки пове-ней чи землетрусів зумовлені не тільки природними яви-щами, а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя) є сумарною дією багатьох чинників.

Деякі мислителі стверджують, що причинний зв'язок є незворотним: причина породжує наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так просто. І час має момент зворот-ності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї повторю-ваності час не мав би мірності, його не можна було б вимі-рювати. І причинність має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв'я-зки (хімічні реакції, механічні дії), процес може розвивати-ся в прямому і зворотному напрямах.

Категоріальна модель «причина -- наслідок», за якою намагаються опанувати зв'язки речей і явищ природи, спро-щує і схематизує ці зв'язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, во-логість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплю-ють лише один чи два зв'язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв'язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідом-лення цієї спрощеності. Складність вичленення причини і наслідку з різноманітності зв'язків виявляється і в тому, що не лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровую-чись, породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотно-го зв'язку непоодинокі.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина -- наслідок» най-більш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще опису-ється цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживан-ня виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чин-ників, поведінка тварини детермінована внутрішньою про-грамою, закладеною в інстинктах.

Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина, звичайно, може поводи-тись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне застосування моделі «причина -- наслідок». Організм лю-дини поводить себе доцільно (адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є вчин-ки, в основу яких покладені мотиви, усвідомлена мета.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого ха-рактеру. Так, у сфері фігур і чисел вона виступає як функ-ціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в по-ведінці казкових і міфологічних героїв, яка не вкладаєть-ся в рамки звичних мотивацій.

Нова онтологія, надавши правомірності різним сфе-рам буття, відкрила перспективу дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принци-пово відрізняється від радянського марксизму, який абсо-лютизував причинність (модель «причина -- наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.

Література

1. Бургин М. С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философская и социологическая мьісль. -- 1991. -- № 8.

2. Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. -- 1995. -- № 4.

3. Гайденко В. П. Бьітие и разум (Размьішления о книге А. Л. Доброхотова «Категория бьітия в классической западной европейской философии») // Воп-росьі философии. -- 1987. -- № 9.

4. Гиндилис Н. Л. Единство мира: концепция коллективного бессознательно-го К. Юнга // Философия науки. -- 1995. -- № 5.

5. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. -- 1992. -- № 5.

6. Кутирев Б. О. Людина і світ: три парадигми взаємодії // Філософська і со-ціологічна думка. -- 1991. -- № 7.

7. Мамлеев Ю. В. Судьба бьітия // Вопросьі философии. -- 1993. -- № 11.

8. О множественности форм пространства и времени // Філософська і соці-ологічна думка. -- 1990. -- № 4.

9. Сартр Ж. Буття і Ніщо. Нарис феноменологічної онтології (фрагменти) // Філософська і соціологічна думка. -- 1995. -- №5, 9.

10. Трубников Н. Н. Время человеческого бьітия. -- М., 1987