Критичний раціоналізм, неопозитивізм і аналітична філософія - течії сучасної світової філософії.doc

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882-1936), німецько-американського фі-лософа Рудольфа Карнапа (1891-1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884-1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду “Логіко-філософського трактату”).

Неопозитивізм (грєц. пеоз - новий і лат. ровШиз - умовний, ' позитивний) - один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття (“метафізичні залишки”), які, на його думку, не грун-туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848-1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис-лення як біологічний і психологічний процес, неопози-тивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен-ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау-ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя-чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра-зок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен-ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а “дослідження зна-чень”. Значення висловам задається, на його думку, спо-собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізова-на знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксу-ють безпосередній досвід (“протокольні твердження”). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня-тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на-укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло-вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо-середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх дум-ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї бу-дови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), про-голошуються пустими, тобто позбавленими значення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі-нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан-ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження “душа безсмертна”, “Бог іс-нує”, “матерія є першоосновою сущого” не можна звести до “протокольних тверджень”, що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс-тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен-су). “Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу”, - стверджу-вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі-лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме-жа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його ве-рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер-дження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення, безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви-мозі верифікації не відповідають не тільки філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фіксу-ють закони науки, адже одиничний факт підтвердження істинності закону при верифікації не в змозі надати йо-му значення всезагальності. Ця та інші обставини змуси-ли неопозитивістів послабити вимоги верифікації та від-повідно пригасити протистояння між філософським і на-уковим знанням.

Метою філософії неопозитивісти вважали “логічне про-яснення думок”, для чого застосовували процедури ото-тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція “зна-чення”, що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведен-ня) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

2. Аналітична філософія

Взагалі аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви-ражається філософське знання, є одним з тра-диційних філософських методі” поряд з діалектикою, фе-номенологією, трансцендентальним методом та ін. До цього методу вдавались ще номіналісти (Оккам), Гоббс та ін. У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний аналіз), набув-ши особливого поширення в англомовних країнах, стає од-нією з найвпливовіших течій.

Аналітична філософія (філософія лінгвістичного ана-лізу) багато в чому продовжує традицію логічного пози-тивізму (неопозитивізму). Це стосується, зокрема, дослі-джуваної проблематики і розуміння функції філософії. Однак між ними існує і принципова відмінність. З цього приводу російський філософ В. Лекторський зазначав: “Лінгвістичний аналіз свідомо протиставляє себе логіч-ному позитивізму. Це виразилось у принциповій відмові лінгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії зна-чення..., в неприйнятті тези про те, що наукові міркуван-ня є ідеальною моделлю всякого осмисленного міркування...” Звідси випливали далекосяжні висновки, зокрема і такі, що філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови є також осмисленими.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає “мовою-грою”.

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си-туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова - це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку представ-ників аналітичної філософії, виникають тоді, коли значен-ня слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у науко-вому значенні. Намагання метафізики за взірцем науки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як “знан-ня”, “буття”, “об'єкт”, “я” та ін., призводить до плутанини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвістичного ана-лізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення “метафізичної” плутанини необ-хідно зводити їх до буденної мови для з'ясування мно-жинності їх значень. Тому метафізика не може бути нау-кою про “знання”, “буття”, “я” та ін. Метафізичне знання має право на існування, але не в науковому статусі (без претензії на науковість).

Науковою філософією може бути тільки лінгвістичний аналіз, що стає своєрідною лінгвістичною терапією, засо-бом розв'язування вузлів, що виникли внаслідок нестрогого вживання слів. Функція такої філософії полягає в мовному аналізі “гріхів” попередніх філософів.

Аналітики не заперечують права на існування тради-ційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не по-винна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, є особливим способом бачення світу, до якого не завжди мо-жна підходити з позиції “істина” - “хибність”. Така метафізика навіть може давати імпульси розвитку науки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підміняти її.

Отже, представники аналітичної філософії, як і неопо-зитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання. Аналітична філософія і неопозитивізм продовжили лінію емпіриків та позитивістів у XX ст.

3. Критичний раціоналізм

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло-гічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши-ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю-ційної епістемології (Ж. Піаже, Д. Кембелл, К. Лоренц та ін.) - сучасної течії в західній філософії, яка розгля-дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад-ником культурно-історичної еволюції людства.

Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як “Відкрите суспільство і його вороги” (1945) та “Злиденність історизму” (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистсь-кий і більшовицький), а також концепцію “історичної необхідності”, на якій ґрунтувались ці доктрини. Свою крити-ку він вибудовував на аналізі того, що методологія, на якій засновані ці доктрини, не відповідає вимогам науки. І то-му вони можуть претендувати лише на статус ідеологій, недемократичних за своєю суттю.

Література

1. Гайдеггер М. Что это такое - философия // Вопросы истории. -1993. - № 3.

2. Дильтей В. Категории жизни // Вопросы философии. - 1995. - № 10.

3. Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.

4. Камю А. Бунтующий человек // Философия науки. - 1989. - №