Гегель та Фейєрбах – представники німецької класичної філософії

2

Реферат на тему

Гегель та Фейєрбах - представники німецької

класичної філософії

ПЛАН

1. Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

2. Феноменелогія духу та філософія природи в Гегеля.

3. Філософія Л. Фейєрбаха

4. Використана література.

1. Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге-геля (1770--1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме-тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да-ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа-дає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту-їції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недо-статньо обґрунтованим актом.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе-реднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосу-ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій-снюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, не чуттєвого знання, яке побудоване за правилами фор-мальної логіки і виключає суперечності. Під розсудко-вим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за-лежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» -- як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знан-ня, до не зумовленої істини, не може задовольнятись та-кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіх-те, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істи-ни розсудку, приводить це знання в рух, знімає його одно-бокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «пози-тивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, перехо-дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі-нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум-ка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитив-ний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля-гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у схопленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» -- «взаємодію», «кіль-кості» і «якості» -- «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього до-лання однобічних і протилежних визначень розум розбу-довує істину як систему знання.

Отже, за Регелем, найзагальніші поняття (категорії) лю-дина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, на-приклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «мі-ра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» та ін. Він розу-мів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскі-льки категорії -- це найзагальніші поняття. І Гегель зна-ходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) мож-на визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систе-му категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина -- це система знання, вірні-ше -- це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до-лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи-ни не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обме-жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не міс система готового завершеного знання (як метафізики), п як процес конструювання абсолютного знан-ня, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис-теми у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл -- теза, анти-теза, синтез -- так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо-софію як систему абсолютного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єк-та і об'єкта; Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши по-передні неабсолютні форми.

2. Феноменологія духу та філософія природи в Гегеля

Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», -- першій його зрілій праці. В ній розгорнуто широку панораму формування індивідуа-льної свідомості -- від чуттєвості до понятійного рівня -- і подальше збагачення її змістом через подолання (при-своєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо-фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні-малось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізова-ні в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення«опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подолання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цьогопокладання (фіхтевські теза -- антитеза -- синтез). Під«опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості назов-ні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер ство-рив машину, художник -- твір, парламент -- конститу-цію). Це творіння стає самостійним предметом (об'єктом),який починає жити власним життям. При цьому його життя може вступити в суперечність із задумами творця (техніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта логіки життя об'єкта називається «відчуженням». Отже,«відчуження» -- це таке відношення суб'єкта і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовля-ється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), вті-люючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набу-ває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й прими-ряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчу-ження» відіграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередники Фіхте і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція -- це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реаль-ними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, долаю-чи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індивіда) по-передньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декла-рується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб'єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за ме-жі індивідуального суб'єкта, постали перед філософією ли-ше в XX ст.)

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі істо-ризму. Філософію XVII--XVIII ст., предметом якої переважно була природа, час і історія, цікавили дотична. Нато-мість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культу-ра, проблеми історичності (часовості) виходять на передній план. І це зрозуміло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом іс-нування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Регеля, для якої минуле існує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як елемент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхід-но досліджувати шлях його історичного становлення.

Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість під-нялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом ви-вчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розпитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у класній стихії п «чистому» мисленні, відтак переходить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людсь-ку культуру, яка перебуває в історичному розвитку. От-же, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою -- теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Ло-гіку» як науку про чисте мислення, «Філософію приро-ди» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Ге-гель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислен-ня. Предметом його логіки стають категорії. Але катего-рії у Гегеля -- це не апріорні форми розсудку Канта. Вони Є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку аб-солютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) -- від найбільш абстрактних і однобічних визначень до кон-кретних і повних -- становить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагальніші поняття в тако-му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього по-рядку є «буття», «сутність» і «поняття».

Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насампе-ред його буття (наприклад, атом є), далі пізнання прони-кає в його сутність (розкриває закономірності атома) і фор-мує поняття (теорію атома). Тому логіка Гегеля і розпада-ється на три частини -- «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. На-приклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому пред-метом дослідження «Логіки» стає понад 80 загальних по-нять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює по-передні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв'я-зок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти-лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроникнення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким намагалися підпо-рядкувати всі явища світу.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що ве-ликий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розгля-нув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, право, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті опублікували слухачі. У них блискуче продемонстрована плідність діа-лектичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом заради форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософи.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історія людства, на його думку, -- це прогрес у пі-знанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства -- досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, ан-тичний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не дозріла до свободи, тому там усі раби, за винятком одного вільного -- деспота; в античності частина суспільс-тва піднялася до ідеї свободи, інша -- раби. Тільки в Єв-ропі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було очевиднішим за прагненням з існуючою прусською політичною

Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідея-ми Французької революції, н зрілу пору поступово схиляв-ся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, аб-солютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не дер-жава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасни-ками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєр.

Бах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Марк-са. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

3. Філософія Л. Фейєрбаха

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поді-лилися на два табори -- старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли де-які аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельян-ці -- Бруно Бауер (1809--1882), Давид Штраус (1808-- 1874), Макс Штірнер (1806--1856) -- вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельян-ців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марк-сом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспіль-них настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні пози-ції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвяче-на основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога -- це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, ство-рила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку на-ділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог -- це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Люди-на -- страждуща істота, природа не відповідає на її стра-ждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у по-доланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не покло-нятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною бо-жественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом фі-лософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), полю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно ;і попередниками, він приділяв культуро творчій природі людини, її історичному способу буття.

Література.

1. Гайденко П. П. Философия Фихте и современность. -- М., 1979. Гегель Г.-В.-Ф. Соч.: в 14 т. -- М., 1929--1959.

2. Гульїга А. В. Немецкая классическая философия. -- М., 1986. Кант И. Соч.: в 6 т. -- М., 1963--1966.

3. Лазарев В. В. Философия раннего и позднего Шеллинга. -- М., 1990.

4. Ойзерман Т. И. Зтикотеология Канта и ее современное значение // Вопросы философии. -- 1997. -- № 3.