Філософські системи середньовіччя та ренесансу

2

Реферат на тему

Філософські системи

середньовіччя та ренесансу.

ПЛАН

1. Історичні умови розвитку середньовічного світогляду і філософії.

2. Патристика

3. Схоластика

4. Історико-філософська еволюція суспільства Відродження.

5. Теологія і революція світоглядів.

6. Використана література.

1. Історичні умови розвитку середньовічного світогляду і філософії

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продов-женням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного колово-роту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові на-роди і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробсь-кого) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Європейський феодалізм перейняв від античності чи християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свобо-дою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як со-ціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджу-ється як духовна особа. Духовна особа -- це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (коемоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому ми-слило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає єною самоцінність. Вона виступає тільки символом чи зна-ком божественної премудрості, адресованим людині. Від-ношення Бога і природи мислиться в категоріях справж-нього і несправжнього буття олеатів: Бог єдиний, неподіль-ний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужува-ла межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази -- осо-би, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпо-стасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особли-вості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язич-ницької мудрості -- античної філософії. Одначе, вступив-ши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «запере-чення» в лоно християнства був перенесений філософсь-кий стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло слу-жителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

2. Патристика

Перший період (II--VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. -- батько) -- сукупність філософських докт-рин християнських мислителів (отців церкви) II--V// ст.

Представлений він вченням «отців церкви» -- Квінта Тертулліана (160--220), Августина Блаженного та ін. Відо-мим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан ви-словив один із основних принципів патристики -- примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змі-нити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолют-но нових цінностей. У цих словах теолога не просто церков-на догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для роз-будови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту ство-рення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в дум-ки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну докт-рину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Авгус-тина. На противагу циклічним уявленням про час, харак-терними для греко-римської культури, Августин розви-нув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло про осудженню історичної свідомості. Стараннями Августина її європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через су-чите в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет досліджен-ня - переживання людини, внутрішню духовну особу знали сфери внутрішніх переживань як чогось само-стійного. Для них особа виявляла себе через дію. З момен-ту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, пору-хи душі почати сприйматися, як дія. Християнство не тіль-ки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну осо-бу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структу-ри внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування од-нієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі вну-трішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. -- феноменології та екзистенціалізмі.

3. Схоластика

Наступний період (XIII--XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика (лат. -- учений, шкільний) -- філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціо-налістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, во-на була шкільною мудрістю, звідси і назва -- «схола» (з грецької -- школа). Пізніше це слово набуло негативного ;вивчення, ним стали позначати відірване від життя муд-рування. У розвитку схоластики існує два періоди:

До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225--1274), який пристосував учення Аристотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджу-ється інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Аристотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Певну роль у поширенні вчення Аристотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Аристотелевих послідовників -- Аверроеса (1126--1198) і Авіценни (980--1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII--XV ст. У східній частині Римської імперії -- Візантії -- перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів ан-тичних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософ-ська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Гру-зії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філосо-фії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філо-софія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки.

Схоластика, особливо її розвинута форма - томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схо-ластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмін-ність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціона-льної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась са-ме в Західній Європі.

Перейнявши вчення Аристотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

«царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

«рослинне царство», де форма виступає як рослин-на душа;

тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях -- від зовнішньої форми до розум-ної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було по-новлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною фі-лософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейсь-кої філософії мала дискусія між номіналістами і реаліста-ми, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. І Центральна проблема дискусії - природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення за-гального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філо-софів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм (лат. - суттєвий, дійсний) - філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсали) існують реально як сут-ності речей.

Реалісти - Ансельм Кентерберійський (1033--1109), Фома Аквінський - вважали, що людина осягає ці сут-ності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу на-давався статус реального буття -- сутності речей, а вже відтак -- загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. - ім'я) -- філософське вчення, що запе-речує онтологічне значення універсалі (загальних понять), ствер-джуючи, що універсалі)' існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти -- Вільям Оккам (1300--1349), Жан Буридаїї (1300-1350) вважали, що речі одиничні, не при-ховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони -- творіння людського розуму.

Така відмінність у співвідношенні одиничного і за-гального в світі речей передбачала різні тлумачення спо-собу їх творення. Реалісти -- прихильники платонівсько-аристотелівської традиції, для якої Бог є передусім розу-мом -- вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зу-мовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, -- сутність ре-чі -- ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним спо-собом втілення ідеї -- форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біб-лійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втілен-ням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнан-ня. Для реалістів пізнання -- осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пі-знанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

4. Історико-філософська еволюція суспільства Відродження

Період XV--XVI ст. прийнято називати епохою Відро-дження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро-дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджуєть-ся мануфактура, формуються торгові центри загальноєв-ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і тор-гівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак хри-стиянство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодаль-ними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою пер-шу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній пан-цир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільня-тись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когор-ти належать творці, які реалізовувались в усіх видах твор-чої діяльності, -- художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі пе-репони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження бу-ла світанком капіталізму, то із соціологічної -- вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж сво-їх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у то-му, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поно-влення особи у сфері соціальної діяльності -- все це слід.

Відродження -- це епоха розквіту художньої культу-ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си-стеми геліоцентричною, епоха великих географічних від-криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265-- 1321), Леонардо да Вінчі (1452--1519), Буонарроті Мікеланджело (1475--1564)) набув небувалого розмаху, перетво-ривши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в се-редньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчут-ним впливом мистецтва, і навіть глави церкви захистилися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в ми-стецтві відкрились перші можливості для реалізації духов-ної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось ті-ло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

Іі епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарні, тобто людська (про людей і для людей), наука на підміну під «божественного знання», яке панувало в офі-ційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав СВІТСЬКв знання, і воликі гуманісти епохи Відродження (Франческо Діетрпркі) (1304 --1374), Еразм Роттердамський (1466/69--1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствувала світська влада. Посилення світської влади, яка протя-гом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило за-родження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин -- релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знан-ням, отриманим на основі вивчення природи -- божого тво-ріння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація -- релі-гійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть рефор-мації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у зде-шевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація -- це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зов-нішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрі-шній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від мораль-них норм) особи епохи Відродження.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вва-жав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у станов-ленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483--1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці лю-дина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засу-див пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобут-ки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш не богоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, пояснюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники по-годжуються з тим, що протестантська етика найбільше від-повідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця лю-дини в світі, в системі «людина -- природа -- Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473--1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина -- вінець творіння. От-же, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична сис-тема ґрунтується на телеології.

5. Теологія і революція світоглядів

Телеологія (грец. -- ціль і слово, вчення) -- вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового зна-чення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше -- це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньо-віччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, за-селені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548-- 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування люди-ни з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астро-логії та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галі-лей (1564--1642), і Йоганн Кеплер (1571--1630) не відмов-лялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як Освітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну сис-тему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками мореплавцями, дали чітке уявлення про Зем-ній обмежену кулю. Хоча висловлювали цей здогад, факт п підтвердження мам непересічне значення. Інтелектуальні європейців значно розширилися вна-слідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами.

Філософська палітра епохи Відродження виграє різно-манітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і аристотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті ніш вилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого по-діляли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження -- неопла-тонік Микола Кузанський (Кребс) (1401--1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного со-бі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єди-не» -- тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збіга-ються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине -- як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіж-ність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність від-мінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його ме-жу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руй-нувало уявлення давніх людей про космос і готувало під-ґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і без-кінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм (грец.- усе- бог) -- філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, приро-дну Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реа-білітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швей-царський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493--1541), який висунув здогад, що людське тіло -- це хімічна сис-тема.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мис-литель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліо-центричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа -- це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаман-ний платонівсько-аристотелівській традиції. Матерія не про-сто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) акти-вна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первині. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових науко-вих ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, сти-мулював народження науки, але цей же католицький ра-ціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ідеї -- пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здат-ним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мі-німуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло опій подальший розвиток в німецькій класичній філосо-фії (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження підня-лись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити спів мірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків)і Італійський філософ Дж. Пікко делла Мірандола (І 403 І 494) проголошує, що людина повинна сама ство-рити собі міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження ні рипіли «природну» міру, п соціальної ще не набула. Це простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними ін-тересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469-- 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінно-сті (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478-- 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568--1639) висуну-ли перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістич-ний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рів-ності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під пат-ронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітню-ються течії, розширюється коло проблем філософії.

Література

1. Августин Аврелий. Исповедь. -- М., 1991.

2. Горфункель А. X. Философия зпохи Возрождения. -- М., 1980.

3. Гуревич А. Я. Средневековьій мир. -- М., 1990.

4. Лосев А. Ф. Зстетика Возрождения. -- М., 1978.

5. Соколов В. В. Европейская философия XV--XVII веков. -- М., 1984.

6. Соколов В. В. Средневековая философия. -- М., 1979.