3.1 Відродження українських традицій та звичаїв

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, встановлення їх зв'язків з релігійними обрядами, що позитивно впливає на відродження української нації, духовно і морально збагачує український народ.

Ці ідеї підхопили та всіляко підтримують і державні освітянські установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання:

формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших доброчинностей;

формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин [6, 173].

Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу. Їх мета - розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання молоді на якісно новий рівень.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий потенціал наш народ, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Однією з них є забезпечення учителями глибокого вивчення учнями основ народознавства. Завдяки реалізації ідей і засобів народознавства учні успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації.

3.2 Українознавство та релігійне вчення про духовні цінності християнської моралі

Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи народознавства, запобігає стиранню пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу. Курс народознавства включає в себе і релігійну тематику, якою захоплюється значна частина вчителів, особливо в західних областях України. Проте, як наголошує в своєму дослідженні Галина Лозко (завідуюча сектором гуманітарних дисциплін Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти) потрібно дотримуватись "розумного включення в курс народознавства релігійної тематики" [6, 174]. І це тому, що християнство, як і будь-яка інша релігія, не є в Україні державною релігією. Тим більше, що в класі можуть бути діти різних національностей, різних конфесій чи віросповідань. Релігійні почуття чи переконання - це особиста справа кожного. Допомогти ж розібратися в релігійних канонах - це справа спеціалістів, священнослужителів, яких останнім часом у вільні від занять години можна зустріти в школах під час їх бесід з учнями, а учнів на заняттях у недільних школах. Так, учні старших класів середньої школи №21 м. Луцька відвідують недільну школу при місцевій церкві, яку очолює Владика Миколай. Учні молодших класів вивчають в доступній їм формі історію життя на землі Христа та Його заповіді. В школі на громадських засадах введено посаду організатора або посередника у справі організації зв'язків з церквою. Для учнів початкових класів працює релігієзнавчий гурток. Розповіді про народження Христа, Його дитинство, учнів Христа проводять вчителі та представники місцевої релігійної общини. Матеріал викладається за допомогою наочних посібників - малюнків, аплікацій, предметів культових обрядів тощо.

Старшокласники групами в 10-12 чол. постійно відвідують заняття в недільній школі, яка дає їм моральне задоволення і нові знання про релігію. Це позитивно впливає на виховання учнів. Жоден з постійних відвідувачів школи не порушує дисципліни, не вживає спиртних напоїв, не палить цигарок.

Учні старших класів є членами організації "Милосердя". Вони відвідують інвалідів, хворих, збирають пожертвування, надають нужденним всебічну допомогу.

Непоодинокі випадки спілкування педагогічних колективів та учнів шкіл з священнослужителями в Київській області та в м. Києві. Це школи №18 селища Коцюбинського Ірпінської зони на Київщині, середні школи №222, 272 м. Києва та ін. У цих школах уміло поєднують народознавство з релігійною тематикою. Для бесід з учнями в ці школи запрошуються священики, семінаристи Київської духовної семінарії.

Для роботи на релігійні теми школа виділяє для кожного класу окремі години. Під час занять учні знайомляться з основами та завданнями відродження й збереження християнської моралі.

Молодші учні вивчають основи моралі, знайомляться з наочними посібниками на теми моральної поведінки вірних вченню Христа людей. Серед посібників ілюстрації до церковних книг, малюнки на релігійні теми, зображення святих. Закріплюються теоретичні знання учнів під час екскурсій в монастирі та храми.

Старші учні вивчають катехізис, порівнюють еталони християнської і протестантської релігій.

Доброчинний вплив на виховання учнів має не тільки зміст навчання, а й сама присутність в школі духовне особи, котрій учні здебільшого демонструють свою довіру значно частіше ніж учителеві.

Про позитивні наслідки впливу на учнів методів виховної роботи семінаристів свідчать візити батьків до викладачів духовної семінарії зі словами щирої подяки за спрямування духовних запитів їхніх дітей.

Таким чином, навіть короткий аналіз історії української національної школи з початку Х ст. і до сьогоднішніх днів, який зроблений на основі літописних джерел, архівних матеріалів, відомих і особливо маловідомих сучасному читачеві публікацій, педагогічної літератури, концепцій і програм реформування і дальшої розбудови загальноосвітньої школи в незалежній Україні, дає змогу зробити такі висновки:

справою школи з перших днів її виникнення опікувалася наша прабатьківщина Київська Русь;

наставниками й опікунами школи, її першими вчителями завжди були священнослужителі;

Церква не лише ратувала за розповсюдження грамоти серед народу, а й турбувалась за чистоту морального виховання школярів, захищала інтереси й самобутність школи як осередку християнської православної віри;

певний вклад у справу розвою школи, розквіту національної культури, зокрема збереження національних традицій, звичаїв, виховання вірності своєму народові зробили християнські монастирі;

велике значення для України мали школи грамоти і церковно-приходські школи, які були покликані навчити читати та писати найширші верстви населення;

упродовж багатьох років поширювали грамотність, виховували патріотизм та військову доблесть козацькі школи, які навчали дітей козаків Запорозької Січі та їх побратимів з віддалених від Січі паланок, сіл і хуторів;

з другої половини XVIII і до початку XX ст. між передовою українською інтелігенцією, зокрема вчителями, письменниками, духовенством - з одного боку, і царськими чиновниками від освіти - з іншого, посилюється протиборство за право української мови та національної школи на своє існування;

боротьба прогресивних сил України за українізацію шкіл уперше завершується перемогою після проголошення 20 листопада 1917 р. Української Народної Республіки;

завуальовуючи свої справжні наміри, більшовики після захоплення влади в Україні погоджуються продовжувати українізувати пресу, школи і навіть державний апарат, але на засадах соціалістичного будівництва;

наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. повністю припиняється процес українізації, поступово забороняються рекомендовані для використання зарубіжні педагогічні теорії;

на початку 30-х років починається новий період русифікації українських шкіл під тиском більшовицької Москви;

загальноосвітня школа до кінця 80-х років неодноразово реформується як у структурі, так і в змісті освіти, але з незмінною політизацією і навчального, і виховного процесів;

з проголошенням України незалежною суверенною державою створюється справді українська національна школа з національною системою навчання і виховання.

Висновки

Отже, проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти.

Шлях до української національної школи позначений видатними досягненнями теоретиків і практиків у галузі освіти.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить, що кожен народ має свою власну національну систему виховання і освіти, яка склалася впродовж довгого історичного шляху розвитку.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання - від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук (Умань, 1993).

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв - це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, молодь не спроможеться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності вплину негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, встановлення їх зв'язків з релігійними обрядами, що позитивно впливає на відродження української нації, духовно і морально збагачує український народ.

Література