Виникнення і розвиток ідей естетики педагога

Отже, теорія естетичного виховання стала лише сходинкою на шляху до створення науково аргументованої системи упорядкованих знань. Для створення такої теорії не тільки не було відповідних передумов, але не було й потреби - занадто небезпечна для недемократичної влади ініціативна особистість, яка творчо мислить.

Тому навіть у ХІХ сторіччі естетичне виховання, як універсальний феномен, що бере свій початок у гуманістичній спрямованості суспільного естетичного ідеалу, як форма практичної активності, як перетворювальна творча діяльність, що сприяє позитивній зміні світу й удосконалюванню людини за законами краси, не мала і не могла мати справді наукової теорії. Уся естетика, а отже, і теорія естетичного виховання, зводилася до мистецтва. Ця тенденція характерна й для радянської естетики, основні сили якої були спрямовані або ж на критику естетичних концепцій філософів минулого (звичайно ж, з класових позицій), або ж увага була прикута до художніх явищ соціалістичного реалізму. Хоча факт чільного стану мистецтва в справі виховання не повинен бентежити дослідників даного питання. З попереднього матеріалу ми пересвідчилися в тому, що мистецтво багато важило: виступало як підручник життя, брало участь у формуванні духовного ідеалу, якого не було в дійсності, але без якого припиняється розвиток суспільного процесу.

Мистецтво ХІХ сторіччя було єдиним притулком людської духовності: моральної цілісності та естетичної значущості. Воно відігравало чільну роль не тільки в справі естетичного виховання, але й у всій культурній діяльності народів. М.Г. Чернишевський, визначаючи літературно-критичну діяльність Лессінга, писав: "Від початку діяльності Лессінга до смерті Шиллера … впродовж п'ятдесятьох років … визначався літературний рух. Участь у всіх інших суспільних сил і подій у національному розвитку треба назвати незначним порівняно з впливом літератури. Ніщо не допомогло в той час її доброчинній дії на долю німецької нації; навпаки, майже всі інші відносини й умови, від яких залежить життя, не сприяли розвитку народу. Література одна вела його вперед, долаючи незліченні перешкоди".

Є всі підстави це тлумачення розширити в часі й просторі, у тому числі й на діячів української культури - Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка. Лессінг, як і російські й українські письменники, був філософом, але як і вони, "майже жодного слова не писав власне про філософію. Справа в тім, що не час ще був чистій філософії стати живим осередком німецького розумового життя - і Лессінг мовчав про філософію; розуми сучасників були готові оживитися поезією, а не були ще готові до філософії, - і Лессінг писав драми й тлумачив про поезію". М.Г. Чернишевський стверджує, що Лессінг, як і йому подібні, обрали мистецтво як найбільш прийнятну форму служіння своєму народу: "Для натур, подібних до Лессінга, - пише Н.Г.Чернишевський, існує служіння більш миле, ніж служіння улюбленій науці, це служіння розвитку свого народу. І якщо який-небудь "Лаокоон" чи яка-небудь "Гамбурзька драматургія" є більш корисною для нації, ніж система метафізики, чи онтологічна теорія, така людина мовчить про метафізику, з любов'ю розбираючи літературні питання..."

З періоду написання цих слів М.Г. Чернишевським людство накопичило чимало філософських концепцій і навіть філософських систем. Згідно з теорією Ф.Ніцше, розвиток культури значною мірою обумовлений релігією. У “Народженій трагедії” він пише про богопізнання, пошуки істини в самому собі, про те, що людина, знайшовши Бога, знаходить з Ним і постійний пошук.

Але ця думка, вважають деякі філософи, не відповідає реаліям сьогодення. Один з них - Р. Рорті (Стенфордський університет, США), який на науковій конференції “Філософія моралі в контексті різноманітності культур” (Москва, 5-7 червня 2002 р.) заявив: “Як вважав Ніцше, думка про те, що наше самопізнання є пізнання Бога, була у свій час великим творчим досягненням. Та тепер корисність цієї думки себе вичерпала”. Питання полягає в тому, “яка культура найкращим чином буде сприяти створенню і збереженню того клімату терпимості, який краще за все процвітає в демократичних суспільствах“. І Р. Рорті зі всією прямотою констатує духовний вибір: “На ринку ідей ” з'явилася література, “культурний продукт”, кращий за філософію і релігію тим, що “спроможний охопити єдиним баченням усі попередні плоди людської уяви”. “А ще, - вважає Р. Рорті, - релігійна ортодоксія Була підірвана тезами Апостола Павла про пріоритет любові й поступово усвідомлювала те, що релігія любові не може вимагати від усіх і кожного сповідувати один і той же символ віри”.

Очевидно, в американського філософа література виступає як універсум, як така цінність, яка має системний зміст, що визначає духовне життя індивіда та організацію ним власного оточення. Облаштовуючи свій, тільки для себе світ, людина вибудовує зручну для себе форму (правила, звички), для свого власного “Я” і такої якості, настільки універсально облаштовується система її розуму, наскільки розвинене почуття, щоб схопити універсальне, яке завжди носить трансцендентальний характер. “Універсум, - писав Г.Є. Аляєв, - це всесвіт буття людини, в якому вона живе, знаходячись мовби всередині безконечного простору оточення і, водночас, вбираючи його весь без залишку в себе”.

Літературу як універсум вважав не лише Чернишевський. Поруч з Лессінгом можна поставити Г. Сковороду та І. Франка - хто буде заперечувати, що це найчистішої проби філософи, але час вимагав займатися просвітництвом народу - і вони ставали в ряд письменників. А хіба того ж, що про Лессінга, Чернишевський не міг сказати про себе?

Основні ідеї М.Г. Чернишевського були спрямовані на інтерпретацію естетичного виховання як важливого засобу формування духовного світу людини, її пристрасного ставлення до дійсності. "Прекрасне є життя": "прекрасна та істота, у якій бачимо життя таким, яким повинно воно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, що виявляє в собі життя чи нагадує нам про життя". З цих позицій краса людини визначається її корисною діяльністю для суспільства. У такому аспекті прилучення до прекрасного набуває соціальної і політичної залежності, містить заклик до осмислення світу з позицій естетики.

Довіряти виховання підростаючого покоління слід людям внутрішньо і зовні красивим. У "Нарисах політичної економії" М.Г. Чернишевський підкреслював, що для педагогічної праці характерно те, що кінцевим продуктом є "не предмет, сторонній людині, а сама людина," що цією працею "задовольняються потреби зовсім іншого роду, ніж потреба в будинках, у стільцях, у чоботях або сорочках".

Особливої уваги естетичного педагога заслуговують думки М.Г. Чернишевського про можливість виховання красою в системі шкільного навчання. На його думку, "три якості - широкі знання, звичка мислити і шляхетність почуттів - необхідні для того, щоб людина була освіченою у повному розумінні слова". Він висував вимогу: переконання (а не примус) - єдиний спосіб збудити інтерес до навчання, а отже - і виховати естетично.

Розвиток капіталізму в Росії вимагав освічених людей, передові люди виступали за освіту народу, склали цілу систему виховання, засновану на принципах демократизму. У 60-х роках О.І. Герцен розвивав народну самосвідомість шляхом освіти й революційної теорії. Його друг і сподвижник М.П. Огарьов надрукував серію статей, у яких ставив задачу завоювати право на освіту разом із завоюванням землі й волі.

Цілком природно, роботи Герцена, Огарьова не доходили до широкої селянської маси, але вони сіяли бунтарський дух у середовищі громадян, особливо серед різночинної інтелігенції, у справі виховання - пристрасно відстоювали права дитини та підвищення культури вчителя.

Педагогічна система ґрунтувалася на підготовці активної, діяльної особистості, рішучого борця за народну справу. Це було нове слово в педагогічній думці тих часів. Найбільш голосно воно пролунало в статті Д.І. Писарєва "Популяризатори негативних доктрин", у якій автор критикує політичну "кволість" радикала Руссо". "В особі свого ідеального вихованця Еміля Руссо формує не громадянина, не мислителя, не героя тієї великої боротьби, що повинна перебудувати й оновити суспільство, а тільки здорову й безневинну дитину, що зуміє до кінця свого життя уберегти свою безвинність і своє здоров'я", - обурювався Д.І. Писарєв традиційними методами виховання в освіченій Європі. Особливий вплив Д.І. Писарєва відчувала молодь: "Вплив Д.І. Писарєва, - згадує дружина Г.В. Плеханова, - на наше молоде покоління 70-х років був дуже сильний …”

Ідеї філософів-письменників органічно вплелися в праці класиків педагогіки. Вони служили підставою для К.Д. Ушинського, В.І. Водовозова, Д.Д. Семенова, М.В. Шелгунава й ін. трактувати проблему естетичного виховання комплексно, у всіх зв'язках і відносинах громадського життя. Звідси бере джерела і той широкий погляд, що проглядається в психолого-педагогічних роботах українця за походженням К.Д. Ушинського. "У кожній науці, - писав він, - більш-менш є естетичний елемент, передачу якого учням повинен мати на увазі наставник". Проти нехтування естетичним вихованням, яке спостерігалося в школах Росії кінця ХІХ ст., виступав Д.Д. Семенов. А В.Я. Стоюнін, приділяючи значну увагу викладанню словесності, вважав за необхідне з'єднати "практичне читання витончених творів" з історією, але й "вона не повинна випускати з виду головної мети естетичного розвитку".

Отже, якщо німецька класична естетика трактувала діяльність, естетичне виховання як чисто духовну активність, то російська демократична думка висуває концепцію необмежених можливостей естетичного виховання, його діяльна сутність виявляє себе тільки в контексті соціального життя широких народних мас. І та й інша концепція, хоча і не в однаковій мірі, становлять великий інтерес для сучасної естетичної науки і практики естетичного педагога.

Як відомо, кожне нове покоління використовує художній, науковий, естетичний досвід своїх попередників. Трансформує названий досвід педагог. Він не копіює еталони минулого, а відповідно до нових умов вдихає в стару форму новий зміст, що змінює форму. У цьому випадку старе стає придатним для усвідомлення сучасних проблем.

Велике значення для естетичного розвитку має естетика праці. Вона базується на всеосяжній формі життєдіяльності особистості, на багатогранному, осмисленому, практичному відношенні суб'єкта й об'єкта. Адже продукт праці має зворотний вплив. Праця, що приносить естетичне задоволення, робить багатшою психіку, розвиває людський мозок. Естетичне вдосконалення притаманне суспільній людині.

Вдумливий аналіз їхніх положень дозволяє скласти цілу програму. Очевидно, у центрі програми естетичного виховання повинно знаходиться розуміння об'єктивної необхідності розвитку естетичних почуттів педагога й учня. Історичний підхід вимагає від педагога постійного прагнення множити багатство й розмаїтість життя дітей, що незмінно спричинить збагачення чуттєвої сфери, всебічний розвиток розумової діяльності.

Треба мати на увазі, що слід розглядати людину не тільки як суспільне (історичне) явище, але й як природну (біологічну) істоту. А це значить, що разом з історичним розвитком розвиваються і природні, суб'єктивні здібності особистості, які врешті-решт і впливають на об'єктивні закономірності історичного прогресу.

Забувати даний принцип не можна, тому що це призведе до однобічної описовості, необґрунтованого перебільшення значення окремих положень, а це шлях до деформації об'єктивних відносин усередині теоретичної системи естетичного розвитку.

Відношення в процесі педагогічної взаємодії - особливе. При ньому суб'єкт і об'єкт постійно міняються ролями. Через те суб'єктно-об'єктний взаємозв'язок слід наповнити естетичним змістом, виробити гнучку систему концентрованого напрямку їх діяльності. А це значить, що естетичне виховання не можна зводити до строгих, раз і назавжди обмірюваних установок, така дія приводить, зрештою, до пасивності в пізнавальній і практичній діяльності.

Методологічний фундамент естетичного виховання засобами природи також заснований на глибокій історичній традиції. Сутність ідейно-теоретичної основи естетичного виховання полягає головним чином у вимозі дбайливого відношення до природного середовища, в усвідомленні того факту, що в просвітній діяльності людина керується законами краси та не нехтує їхніми регламентаціями. У цьому й полягає творчий підхід до природних явищ. Естетичні відносини до природи обумовлені тим, що людина повинна не панувати над природою так, як завойовник панує над чужим народом, не прагнучи знати ні його звичаїв, ні його мови. Естетичний педагог проводить думку, що ми є природними істотами, суб'єктами природи, її складовою. Кожна з людських здібностей є однієї із сил природи, тому що ми плоттю і кров'ю належимо природі й знаходимося усередині неї. А наше панування над нею полягає в тому, що ми навчаємося пізнавати її закони та правильно їх застосовувати.

На жаль, у практичній діяльності людини ще виразно простежується тенденція грубо пристосовувати природу до своїх потреб. Завдання естетичного педагога полягає в тому, щоб змінити в поглядах своїх вихованців раціональне відношення до природи, показавши, що людство нагромадило сили, здатні її знищити. Земля, про яку говорять як про колиску всіх живих істот, зв'язаних з нею своїм існуванням, загрожує не тільки терористичною війною, але й зниженням кисневого балансу атмосфери, забрудненням води, ґрунту. Порушення динамічної рівноваги біосфери, що веде до прогресивного розвитку кризових ситуацій, ставить під сумнів нормальне життя на землі всіх біологічних істот, у тому числі й істоти мислячої.

У нових історичних умовах незалежної України слід повернути Україні не тільки її майбутнє й минуле, а й сучасне, про що написані гіркі рядки Ліни Костенко:

В минулому в нас відняли

майбутнє,

В майбутньому нам

віддадуть минуле.

А де ж наше життя сьогочасне?

Ліна Костенко

Разом з тим продовжити ті здобутки, які надбані в історичному минулому, включаючи спадщину, полишену Росією і Радянським Союзом. Потрібно чітко усвідомлювати те, що, незважаючи на підпорядкованість України Московській метрополії, все ж найвидатніші педагоги, які несли великий гуманістичний заряд і естетичний потенціал, - з України. І К.Д. Ушинський, і А.С. Макаренко, і В.О. Сухомлинський - українці і з України. Незалежність прийшла скоріше за логікою, а не за покликанням, не стала результатом барикадних перемог. Через те в її розбудові вирішальну роль відіграє згуртованість людей, просвітницька місія вчителів для створення нових, європейського типу норм життя. А свідомість та організованість, як відомо, досягаються виховними впливами. Політичне протистояння, економічний безлад заступають нагальну необхідність підходу до людини як до неперевершеної естетичної цінності. І незважаючи на численні перепони, спостерігається розквіт творчих сил, що прагнуть прокласти нові шляхи мистецтву й вихованню... Особливе місце в цьому ключі займає Помаранчева революція, що відбулася на майдані Незалежності в м. Києві та інших містах України.

Пробудження національних сил, робота над тим, щоб створити в Україні нове мистецтво й культуру, - це спроба надолужити те, що було упущено в плині сторіч. Незалежність пробуджує всі сковані до того сили й жене їх із глибин підсвідомості на поверхню.

Ми пов'язуємо виховання з потребами побудови нової держави, нової спільноти людей. Уже сьогодні з'являється мережа нових шкіл, вводиться в програму навчання естетика, етика, культура, які органічно вплітаються в інтелектуальне, практичне та емоційне. Це дає можливість естетичний розвиток виводити за межі предметів художнього циклу, розширювати його трактування. Адже всі навчальні дисципліни повинні стати предметом естетичного впливу, а не тільки твори мистецтва: позбавлене естетичного елемента, навчання фактично стає бездушним. Естетичний розвиток повинен стати найефективнішим засобом формування нової людини через цілеспрямований вплив на почуття і волю підростаючого покоління. Саме тому воно не може замикатися у вузьку сферу предметів художнього циклу, а повинно обов'язково збагачувати собою все шкільне життя, повинне стати складовою частиною викладання будь-якого предмета. Треба знайти такі способи впливу на почуття, що найбільш міцно виховує в дусі національних та загальнокультурних цінностей.

Сьогодні, у період побудови нової демократичної держави, з усією відвертістю слід визнати: істотною причиною стало ігнорування національного почуття як складової частини естетичного почуття та естетичних смаків, незаслужене забуття класичної спадщини педагогіки та психології в особі таких постатей, як Чепіга та Ващенко. Не залучалася в практику школи педагогічна спадщина Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського. У принципі, кожен письменник має педагогічні мотиви, педагогічну функцію мистецтва естетики помітили давно, і у вищеназваних майстрів слова вона виступає досить яскраво. Образна система зобов'язує загострювати болючу проблему історичного розвитку, який не знає абстрактної боротьби нового й старого. Такий розвиток становить плацдарм, на якому відбувається боротьба між різними формами діалектики.

Сьогодні становище переінакшується: збільшується кількість шкіл з українською мовою навчання, набирає темпів національне, а значить - патріотичне виховання, і на цій основі гармонізується чуттєво-естетична сфера учня.

Генеральна лінія естетичного розвитку на сучасному етапі проходить по осі економічного й культурного підйому, в основі яких лежать націотворчі принципи. Естетичному педагогові все це дає підстави об'єктивно ставити й розв'язувати питання естетичного виховання в зв'язку з сутністю незалежності. Такий ракурс дозволяє загострити проблему естетичного в загальній системі патріотичного виховання учнівської молоді.

За цих умов естетичний розвиток стає головним інструментом діяльності естетичного педагога. Він формується в складних умовах матеріального й духовного життя суспільної людини. Ця теорія здобуває відносну самостійність і розвивається вже не тільки за загальними законами мистецтва, але й виробляє свої власні закономірності, що постійно удосконалюються. Сутність їх полягає в тому, що широта діапазону естетичного розвитку дозволяє йому, з одного боку, ніби об'єднатися з іншими видами виховання (розумовим, моральним, трудовим, художнім, політичним, фізичним), з іншого боку - відрізнятися від них. Дану обставину можна пояснити необмеженими можливостями впливів, що на одному кінці практично збігаються з одним з них (художнім), а на іншому виступають у формах і видах зовні такими, що нічим не нагадують тонку сферу почуттів (продуктивна праця). Естетичний педагог демонструє необмежені можливості тоді, коли його діяльність піднімається до рівня творчості й, навпаки, творчість досягає вершин краси.

Головна фігура естетичного розвитку - естетичний педагог - дуже складне й своєрідне суспільне явище. Його діяльність, опановуючи найглибші глибини людської історії, вплітаючись в усі види творчої діяльності і проходячи через усі поверхи надбудови, стає невід'ємним компонентом усіх форм духовного й матеріального виробництва.