Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом коштує невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім по інших приводах. За негативною оцінкою завжди коштує емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникнення в мир глибоко особистісних переживань дітей, поява паростків "співучасті серця". Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що приймають батьків.

Незалежність дитини. Зв'язок між родителями й дитиною ставиться до найбільш сильних людських зв'язків. Ніж більше складний живий організм, тим довше повинен він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливе розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьев, - це раз'ятое, розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з його родителями внутрішньо конфліктна. Якщо діти, взрослея, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше неї удержати. Батьки хочуть уберегти молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі довідатися мир. Цей внутрішній зі здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, з дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більше широкий мир, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати границі дистанції.

Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобувають їм у ході розвитку новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тім або іншому ступені волі й самостійності, надаваної дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, учинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати у виді, що встановлювана дистанція пов'язана з більше загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить більшим і складним набором різноманітних побудників, позначуваних словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, чільними, найбільш значимими для людини, інших - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які неї спонукують. Буває так, що діяльність побуждается декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними або навіть протилежними по своєму психологічному змісті мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими побуждается їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами.

Дистанція, що стала переважної у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у всій складній, неоднозначної, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.

2.2 ПОМИЛКИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

Виховання й потреба в емоційному контакті. У людини як істоти суспільного є своєрідна форма орієнтування - спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба "орієнтирів" в емоційному настрою інших людей і називається потребою в емоційному контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у якому людина почуває, що сам є предметом зацікавленості, що інші співзвучні з його власними почуттями. У такому співзвучному емоційному контакті й випробовує кожна здорова людина незалежно від віку утворення, ціннісних ориентацій.

Може трапитися так, що ціль виховання дитини виявляється "вставленої" саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це й батьки, по тимі або інших причинах утруднення, що випробовують, у контактах з іншими людьми, і самотні матері, і посвятивши увесь свій час онукам бабусі. Найчастіше при такому вихованні виникають більші проблеми. Батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.

Виховання й потреба сенсу життя. Більші проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало єдиною діяльністю, що реалізує потреба сенсу життя. Потреба сенсу життя проаналізована польським психологом К.Обухівським, характеризує поводження дорослої людини. Без задоволення цієї потреби людина не може нормально функціонувати, не може мобилизировать всі свої здатності в максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов'язано з обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично прийнятним і заслуживающим схвалення самої людини напрямком його дій. Чи значить це, що людина завжди усвідомлює загальний зміст своїх дій, свого життя? Очевидно ні, однак кожний прагнути якщо буде потреба знайти зміст свого життя.

Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, батько або бабуся можуть уважати, що зміст їхнього існування є догляд за фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина, виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що "життя втратило всякий зміст". Яскравим прикладом тому служить мама, що не бажає губити положення "опікунки", що власноручно миє п'ятнадцятирічного хлопця, зав'язує йому шнурки на черевиках, тому що "він це завжди погано робить", виконує за нього шкільні завдання, "щоб дитина не перевтомилася". У результаті він одержує необхідне почуття своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з разючою завзятістю. Шкода такої самопожертви для дитини очевидний.

Виховання й потреба досягнення. У деяких батьків виховання дитини побуждается так називаною мотивацією досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не вдалося батькам із за відсутності необхідних умов, або ж тому, що самі вони не були досить здатними й наполегливими. Батько хотів стати лікарем, але йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську мрію. Мати мріяла грати на форте п'яно, але умов для цього не було, і тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.

Подібне батьківське поводження неусвідомлено для самих батьків здобуває елементи егоїзму: "Ми хочемо сформувати дитину по своїй з, адже він продовжувач нашого життя..." Дитина втрачає необхідної незалежності, спотворюється сприйняття властивих йому задатків, сформованих особистісних якостей. Звичайно, не приймаються в увагу можливості, інтереси, здатності дитини, які відмінні від тих, що в'язанні із запрограмованими цілями. Дитина стає перед вибором. Він може втиснути себе в рамки далеких йому батьківських ідеалів тільки заради того, щоб забезпечити любов і почуття задоволеності батьків. У цьому випадку він піде помилковим шляхом, не відповідній його особистості й здатностям, що часто закінчується повним фіаско. Але дитина може й повстати проти далеких йому вимог, викликаючи тим самим розчарування батьків із за несправджених надій, і в результаті виникають глибокі конфлікти у відносинах між дитиною й родителями.

Виховання як реалізація певної системи. Організацію виховання в родині по певній системі можна вважати варіантом реалізації потреби досягнення.

Зустрічаються родини, де мети виховання як би відсуваються від самої дитини й направляються не стільки на нього самого, скільки на реалізацію визнаної родителями системи виховання. Це, звичайно, дуже компетентні, ерудовані батьки, які приділяють своїм дітям чимало часу й турботи. Познайомившись з якою-небудь виховною системою в силу різних з довірившись їй, батьки педантично й цілеспрямовано приступають до її безустанної реалізації.

Можна простежити навіть історію формування таких виховних цілей, що виникають не рідко як данина певній моді на виховання. Деякі батьки додержуються ідей виховних положень родини Нікітіних, що відстоюють необхідність раннього інтелектуального навчання, або заклику: "Плавати, перш ніж ходити"; в інших родинах панує атмосфера суцільного всепрощення й уседозволеності, що, на думку батьків, здійснює споковскую модель виховання.

Безсумнівно, у кожної із цих виховних систем є свої коштовні знахідки, чимало корисного й важливого. Тут мова йде лише про те, що деякі батьки випливають тим або іншим ідеям і методам виховання занадто слухняно, без достатньої критики, забуваючи про те, що не дитина для виховання, а виховання для дитини. Цікаво, що батьки, що випливають вихованню по типі "реалізації системи", внутрішньо схожі, їх поєднує одна загальна особливість - відносна неуважність до індивідуальності психічного миру своєї дитини. Характерно, що у творах на тему "Портрет моєї дитини" такі батьки непомітно для самих себе не стільки описують характер, смаки, звички своїх дітей, скільки докладно викладають те, як вони виховують дитину. Виховання як формування певних якостей. Проблеми незалежності загострюються й у тих випадках, коли виховання підкоряється мотиву формування певного бажаного для батьків якості.

Під вплив минулого досвіду, історії розвитку особистості людини в його свідомості можуть з'являтися так називані надцінні ідеї. Ними можуть бути подання про ту або іншу людську якість як найціннішому , необхідному, що допомагає в житті. У цих випадках батько будує своє виховання так, щоб дитина була обов'язково наділена цим "особливо коштовним" якістю. Наприклад, батьки утрачені в тім, що їхній син або дочка повинні обов'язково бути добрими, ерудованими й сміливими.

У тих випадках, коли цінності батьків починають вступати в протиріччя або з віковими особливостями розвитку дитини, або із властивими йому індивідуальними особливостями, проблема незалежності стає особливо очевидною.

Типовим й яскравим прикладом може служити ситуація, коли захоплення спортом приводить до того, що чоловік і жінка будують плани про спільні сімейні походи, катання на яхтах, заняттях гірськими лижами, не зауважуючи, що в їхніх мріях про майбутню дитину їм бачиться все-таки хлопчик. Народжується дівчинка. Але виховання будується по заздалегідь запрограмованому надцінному зразку. Підкреслений чоловічий стиль одягу, достаток, трохи зайве для дівчинки, спортивних вправ, скептичне, глузливе відношення до ігор з ляльками й навіть жартівливе, начебто б ласкаве прізвисько Паливода - теж чоловічого роду. Усе це може привести до негативних наслідків у психічному розвитку й навіть викликати важке захворювання в дитини. Тут подвійна небезпека. По-перше, у дівчинки можуть сформуватися риси протилежної підлоги, що перешкоджають правильною й своєчасною половою ідентифікації, іншими словами, може бути перекручене усвідомлення себе як майбутньої жінки. По-друге, нав'язуючи дитині не властиві йому самому якості, батьки начебто переконують його в тім, що такий, який він є, дитина не потрібний, підкреслюють своє неприйняття. А це самий неприйнятний, самий небезпечний для психічного розвитку дитини стиль відносини до нього.

Доводиться зустрічатися й з іншим типом реалізації надцінних ідеалів виховання. У психологічну консультацію звернулася мама десятилітнього хлопчика зі скаргами на заїкуватість, що збільшується, що виникло вперше в сина в п'ятирічному віці. На заняттях з дитиною в ігровій групі було виявлено, що заїкуватість - хоча й найбільш помітне, але частка, мовне, прояв більше загальної здатності дитини. У нього сформувалася звичка до затримки будь-якої відповідної реакції. Виявилося, що діюча або мовна відповідь на будь-яке питання або поводження партнерів по грі хлопчик давало після тривалої паузи. Сумнівів у труднощі розуміння питання або ситуації не було. Хлопчик прекрасно вчився, грав на скрипці, багато читав, справлявся з усіма тестами на кмітливість. І все-таки в спілкуванні будь-який відповідальний сигнал супроводжувався затримкою. Поступово з'ясувалося, що причина криється в тім, як мама реалізовувала свідомо прийняті, особливо значимі для неї мети виховання. Вона виходила з досить привабливих з погляду моральності принципів про загальну доброту, всепрощення, неможливість заподіяти біль, про "непротивлення злу". З перших же днів життя подібні принципи, які для дитини оберталися всілякими обмеженнями його активності, супроводжували кожен крок, кожна дія маляти.

У цьому прикладі порушення поводження виник як наслідок реалізації надцінних батьківських вимог без обліку особливостей етапу розвитку, вікових можливостей дитини.

Як видно з наведених прикладів, надання дитині тієї або іншої міри незалежності, більше коротка або довга дистанція, визначаються тими мотивами, які "осмислюють" виховання.

Здавалося, що, якщо єдиним або основним мотивом виховання є потреба емоційного контакту, або потреба досягнення, або потреба сенсу життя, виховання проводиться на вкороченій дистанції й дитина обмежується у своїй самостійності. При реалізації певної системи виховання, коли мотив виховання як би відсувається об дитину, дистанція може бути будь-який, це визначається вже не стільки особистісними установками батьків або особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи. Але проблема незалежності чітко проявляється й тут. Вона виглядає як проблема несвободи дитини в прояві властивих йому індивідуальних якостей. Подібно цьому регулююче виховання надцінні мотиви батьків обмежують волю розвитку властивій дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію, а іноді й спотворюючи його хід.

Мети виховання. Майбутні батьки, звичайно, ж, замислюються про те, як краще сформулювати для самих себе мети роботи з виховання своєї дитини. Відповідь так само проста, як і складний: мета й мотив виховання дитини - це щасливим, повноцінним, творчим, корисна людям життя цієї дитини. На творення такого життя й повинне бути направлення сімейне виховання.

Деякі автори намагалися простежити, як зв'язані риси характеру батьків з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру або поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що якщо мати проявляє схильність до туги, пригніченості, те й у її дітей будуть помітні такі ж здатності. При більше пильному вивченні цього питання все виявилося значно складніше. Зв'язок особистості батьків і вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередня. Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя родини. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса особистості або веління батька здатна залежно від різних умов викликати й самі різні форми реагування, а надалі й стійкого поводження дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати у своїй дитині як аналогічні риси - брутальність, нестриманість, так і прямо протилежні, а саме пригніченість, боязкість.

Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим або іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини - усе це й надає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер.

Саме тому майбутнім батькам, які хотіли б виховувати своєї дитини не стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з аналізу самих себе, з аналізу особливостей соєю власної особистості.

ВИСНОВОК

Сімейне життя зложилося віддавна так, що батьківські обов'язки діляться між батьком і матір'ю, і притім діляться нерівномірно. Найважливіші турботи по догляду за дітьми й первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, чим батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цього, а по натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, пещення й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається й моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.

З роками, однак, значення цього безпосереднього відходу втрачає моральну роль. Діти починають ставати самостійніше, трохи визначаються, продовжуючи потребувати допомоги батьків і дорослих, але шукають уже не винятково матеріальної підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки й потреби, які краще задовольняє батько, чим мати, в інших - навпаки.

Виховувати - не значить говорити дітям гарні слова, наставляти й назичать їх, а, насамперед, самому жити по-людськи. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей, залишити в них про себе добру пам'ять, що служила б потомству завітом, як жити, той повинен почати виховання із самого себе.

Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого й щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.

Ціль виховання - сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю й любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитини зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти й не заважати, щоб він сам у собі виробив людини.

Головні підстави, яких необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя: чистота, послідовність відносно слова й справи при обігу з дитиною, відсутність сваволі в діях вихователя або обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним обігом з ним як з людиною й повним визнанням за ним права особистої недоторканності.

Вся таємниця сімейного виховання в тім і складається, щоб дати дитині можливість самому розгортатися, робити все самому; дорослі не повинні забігати й нічого не робити для своєї особистої зручності й задоволення, а завжди ставитися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості й недоторканності цієї особистості.

ЛІТЕРАТУРА:

1. "Введення в спеціальність" під ред. Л.И.Рувинцкого, М. 1988, С.

2. "Зовнішнє середовище й психічний розвиток дитини" під ред.Р.В. Тонковой-Ямпольской. Москва. Медицина. 1999.

3. "Нова газета", №2, 8.06.1999, "Порушуються права дітей".

4. "Ради батькам про виховання дітей" під ред А.П. Усовой Изд.АПН Москва

5. "Розумом і серцем: Думки про виховання" - 5-і - Политиздат, 1999.

6. "Психологічна газета", №3(18) 1999, "Діти насильства".

7. Бенджамин Спок. "Дитина й догляд за ним" Ленінград, "Машинобудування"1998.

8. Захист прав родин і дітей у програмі дій Президента Російської Федерації на 1996-2000 роки "Росія: людина, родина, суспільство, держава": Матеріали науково-практичної конференції. М.: "Юридична література", 1997. С. 8-10, 18, 46.

9. Конвенція ООН про права дитини (1991 р.)