М. Леонтович як унікальне явище в українському музичному мистецтві

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук,

старший викладач Назаренко М. П.

Анотація

У статті розглядається життєвий і творчий шлях славетного українського композитора, його перші спроби, шлях сповнений труднощів і боротьби за українську музику.

Ключові слова: біографія, композитор, музична культура, обробки народних пісень, хорова музика.

Постановка проблеми

У наш час актуальним залишається вивчення життя і творчості славнозвісного українського композитора М. Леонтовича. Кожен українець знає його твори навіть не усвідомлюючи цього, тому важливо знати як відбувався розвиток і завдяки чому ми зараз величаємо цього великого митця.

Аналіз досліджень і публікацій

У житті М. Леонтовича було багато перешкод, але не зважаючи на них, він писав чудову музику і намагався постійно розвивати свої здібності, що призвело до визнання його здібностей іншими відомими композиторами: «Це надзвичайно симпатична людина, делікатна й тиха... тому його скрізь затирають, відсовують, хоч насправді - велика одиниця серед музичних кіл, з великими здібностями і талантом; він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мереживо з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі остільки ажурна, ніби тонка різьба з золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невелику річ і так вирізьбить її, вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку, простеньку мелодію, він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших барв.» говорив про Миколу Леонтовича прот. Кирило Стеценко.

Отже, мета статті - проаналізувати основні етапи життя і творчості славетного українського композитора М. Леонтовича.

Виклад основного матеріалу

Українська хорова музика минулого багата на яскраві творчі особистості: М. Ділецький, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, М. Лисенко, К. Стеценко, О. Кошиць. Особливе місце у цьому ряду посідає М. Леонтович, який у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу.

Народився він 13 грудня 1877 р. у присілку Монастирьок біля села Селевинці, Брацлавського повіту, що на Поділлі, у багатодітній сім'ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й освічені музично батьки. Особливо відчутний вплив на «первістка Миколку» мала мати -Марія Йосипівна, він і зовні подібний на неї рисами обличчя та променистими ясними очами, в яких світилась щирість і лагідність душі. Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця, після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії, за традицією священицьких родин Поділля, віддали вчитися до Шаргородського початкового духовного училища (1888-1892).

Наступний етап майбутнього священика, як тоді думалося батькам, - Кам'янець-Подільська духовна семінарія (1892-1899). У цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше і молодший брат Олександр. Та роки семінарського навчання стали поворотними для М. Леонтовича у виборі власного шляху.

Активне культурне життя центрального міста Подільської губернії, концерти, вистави (навіть опера), на яких хоча й не так часто, як хотілося б, але бував молодий Микола, участь у семінарському хорі, а після третього курсу й у новоствореному струнному оркестрі, серйозне опанування різними музичними інструментами (скрипка, флейта, фісгармонія) поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою.

Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім'я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості, Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть за основу його власних композицій. У семінарські роки з'являються його перші обробки («Ой з-за гори кам'яної», «Ой піду я в ліс по дрова», «Мала мати одну дочку» та ін.), він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Семінарський вчитель з музики Ю. Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією й контрапунктом (правду кажучи, з інших дисциплін, окрім музики, успіхи були досить скромними).

А у 1899 р., коли ж у семінарії, як і в інших учбових закладах тодішньої Російської імперії, широко відзначали 100-річчя від дня народження поета О. Пушкіна, його товариші підписали на спільній фотографії: «Майбутньому славетному композитору». Друзі подарували йому й клавір опери «Черевички» П. Чайковського, на авантитулі якого читаємо: «Майбутньому славному композиторові, незабутньому регентові від хору співаків».

Власну самостійну біографію М. Леонтович почав з сімейної традиції - він вирішив стати сільським вчителем. Можливо, його манила мрія продовжити професіональну музичну освіту, проте фінансові можливості не дозволяли такої розкоші. Лишалося одне - працювати, займатися самоосвітою й, по можливості, зрідка консультуватися з відомими музикантами-професіоналами (зрештою, проблеми з отриманням професіональної музичної освіти у повному консерваторському обсязі за тих же самих причин мав і М. Лисенко).

З осені 1899 р. М. Леонтович - вчитель співів та арифметики Чуківської двокласної школи. Він при школі організовує хор, невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власних композицій молодого вчителя. У Чукові М. Леонтович укладає свою «Першу збірку пісень з Полісся», яка так і полишилася в рукописі (чи-то від скромності автора, чи-то від проблем з друком). То ж першим друкованим виданням стала «Друга збірка пісень з Полісся» (Київ, 1903 р.), присвячена М. Лисенкові.

Ще перед друком, М. Леонтович наважився надіслати свої обробки пісень М. Лисенку, з метою почути думку визнаного українського митця про початкові спроби подільського музики. Зберігся фрагмент листа- відповіді М. Лисенка:«Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши у їй самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів за для гармонійної площі...».

А у дні святкування свого 35-літнього творчого ювілею М. Лисенко (за спогадом М. Павловського) з сумом скаржився на пустку в українській музиці, але «з захопленням говорив про народного вчителя з Поділля М. Леонтовича, що дуже серйозно ставиться до музики, студіює дуже старанно контрапункт і в своїх аранжировках народних пісень виявляє оригінальний, яскравий хист. Із цього вчителя «будуть люди»! Однак, хоча до збірки й входили такі вдалі обробки як «Гаю, гаю, зелен розмаю», «Ой час, пора до куреня» та ін.), сам автор був незадоволений з неї, вважаючи недосконалим професіоналізм музичного вирішення хорової партитури та запис словесно-текстового ряду. М. Леонтович поступово скупив увесь тираж (300 примірників) і, як сам жартома казав: «Пускав у Дніпро».

Послужний список скромного «народного вчителя з Поділля» продовжується: 1901 р. М. Леонтович - вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі.

У Тиврові відбулося знайомство Миколи Дмитровича з чарівною й освіченою дівчиною Клавдією Ферапонтівною Жовткевич (сестрою дружини Ф. Наливанського -колеги Леонтовича), що переросло у глибоке почуття і завершилося шлюбом (22 березня 1902 р.). Турбота про матеріальне забезпечення власної сім'ї змушує Леонтовича шукати нову роботу - 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно- приходській школі. І тут теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр. Множиться і його творчий доробок.

Молодий композитор відчуває настійну потребу підвищувати свій музично-професіональний рівень, і у 1903-1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до північної столиці, де прослуховує лекції у Петербурзькій придворній капелі. Цей давній навчальний заклад, пов'язаний з іменами Бортнянського, Березовського, Глінки, після відкриття консерваторій у Петербурзі та Москві, дещо пригас у своїй славі (на початок ХХ ст.). Але те, що стосувалося хорової справи - хорового виконавства і практики хорового письма - було довершеним. То ж заняття з відомими спеціалістами С. Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О. Пузаревським (хорове виконавство) стало вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання регента церковних хорів. Однак Леонович не мріяв про кар'єру церковного регента, а отримання Свідоцтва сприймав як офіційний документ, що підтверджував його спеціальну - музичну - освіту. Вертаючись після іспитів з Петербургу додому, він роззнайомився у поїзді з залізничником, який обмовився про можливість працювати у м. Гришино на Донеччині (тоді Катеринославщині).

На новий навчальний 1904 р. сім'я Леонтовичів вже жила у станційному містечку Гришино. Микола Дмитрович - вчитель співів у залізничній школі. Він одразу організував хор, до якого увійшли школярі та більш старші за віком, створив невеличкий оркестр, який акомпанував солістам, підготував репертуар, що складався з поширених на той час творів М. Лисенка, П. Ніщинського, А. Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Хор успішно виступав з концертами по навколишніх містечках і селах, а до його керівника росли повага й любов оточення.

Особливо близько М. Леонтович заприятелював з молодими вчителями П. Денегою та Л. Добровою, які у 1905 р. очолили гришинську бойову дружину й вирушили на підтримку повсталим гірникам Горлівки. Хор Леонтовича проводжав гришинську дружину співом революційних пісень. Та повстанці були розбиті, загинули П. Денега та Л. Доброва, почалися арешти революціонерів та їх співчуванців. У Леонтовичів зробили обшук. Погіршилося й ставлення до Миколи Дмитровича місцевої влади. Драматичні події часу спричинилися й до особистої трагедії родини - вмирає новонароджений син...

Перебувши 1906 р. у батьківському домі в Білоусівці, М. Леонтович знову повертається до Гришино. Але утиски стали нестерпними - ніяких концертів, ніякого співу українських пісень, ніяких свободолюбних ідей, тільки учнівський хор і музична грамота. То ж одразу по закінченні шкільних занять, навесні 1908 р. родина Леонтовичів виїздить на рідне зелене Поділля. Повернення у любий край було благословенним для М. Леонтовича, адже тут йому найкраще працювалося, тут на думку спливало розмаїття чудових образів і мелодій. І з працею влаштувалося - він став вчителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі, де навчалися доньки подільських священиків. Як й усюди, упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських (Глінки, Верстовського, Чайковського), та українських композиторів (Лисенка, Стеценка, Козицького). Їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу.

Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А. Конощенка «Українські пісні з нотами» (І т ІІ сотня, видані у Одесі 1900 та 1902 рр.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків: «Над річкою бережком», «При долині мак», «Ой у полі та туман, димно» та ін.

Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М. Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, щоби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. Він звернувся до С.Танєєва - учня П.І. Чайковського, який, у свою чергу, порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем Б.Л. Яворським (відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку ХХ ст. ладової теорії (на основі тетрахордних угрупувань).

Сьогодні ми це називаємо практикою заочного навчання - саме так впродовж дванадцяти років Микола Дмитрович брав лекції у Б.Л. Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, а з 1916 р. до Києва, куди той переїхав.

Дивна історична колізія - Болеслав Леопольдович Яворський (1877-1942) був старшим від учня лише на півроку, між ними утворився глибокий духовний зв'язок і щира сердечна прихильність, хоча, як відомо, ці взаємини не вилилися у дружньо приятельські стосунки товаришів, а зберігалися на достойній відстані «вчитель-учень». Думається, тут суттєву роль відіграло шанобливе відношення скромного «народного учителя з Поділля» до високого фахового рівня знань вчителя-теоретика.

А от знайомство з К. Стеценком (1882-1922) переросло у найщирішу товариську дружбу. Улюблений талановитий учень М. Лисенка був близький М. Леонтовичу думками по розвитку української культури, об'єднували їх і творчі пошуки новаторських шляхів обробки народнопісенних джерел, прагнення творити нові зразки духовної музики, ґрунтованої на національному мелосі й традиціях українського багатоголосся.

У Тульчинський - найбільш плідний період творчості М. Леонтовича - з'являються такі знамениті хорові обробки як «Козака несуть», «Пряля», «Піють півні», «Женчичок-бренчичок» та ін. Композитор значно розширює коло фольклорних першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К. Поліщука й М. Остаповича, аранжуючи й власні записи. М. Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина - очолює місцевий відділок «Просвіти», де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери «Коза-дереза» М. Лисенка та «Вечорниці» П. Ніщинського до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка. За дружньою підтримкою та й наполяганнями К. Стеценка Микола Дмитрович наважується дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О. Кошиця у Києві.

Справжнім потрясінням для київської громади стало прем'єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) «Щедрика» у обробці М. Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім'я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до Леонтовичевого доробку взагалі. «Щедрик» став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України.

Визнання М. Леонтовича виявилося трагічним чином пов'язаним з історичною долею України початку ХХ ст. Після проголошення Україною незалежності 1918 р. активно формується нова національна культурна політика, до участі у цій справі залучаються найбільш суспільно свідомі діячі. леонтович щедрик композитор музичний

1919 р. М. Леонтовича запрошують до Києва викладати у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка та у народній консерваторії (з дружиною та двома доньками переїздить до столиці). Планується видання його хорових обробок. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою, був комісаром капели (термінологія доби революційних змагань). Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники «Нотна грамота» та «Підручник для навчання в школах народних», з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М. Леонтович пильно стежить за рухом визнання автономії української православної церкви, що почався у 1918 р. (завершився проголошенням автокефалії на Всеукраїнському православному соборі 1921 р.). До складу Всеукраїнської православної церковної ради увійшли К. Стеценко та М. Леонтович. Доробок Миколи Дмитровича, услід за К. Стеценком та О. Кошицем, збагачується на нові духовні твори: «На воскресіння Христа», «Хваліте ім'я Господнє», «Світе тихий» та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його «Літургія», першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 р. під орудою С. Тележинського (є варіант «Літургії» і на старослов'янський канонічний текст).

У Києві композитор наважується розширити звичні йому жанрові межі своєї творчості (обробки народної пісні) й писати цілком оригінальні авторські твори. Так народжуються відомі хори «Льодолом» та «Літні тони» на вірші Г. Чупринки, «Легенда» на вірші М. Вороного та «Моя пісня» на слова К. Білиловського. Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б. Грінченка «Русалчин Великдень». Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знову повертається до Тульчина (куди ще раніше, ховаючись від нужденного «столичного» життя, перебралася дружина з доньками). Думалося, що тут вдасться продовжити активне творче життя, дописати оперу, створити гарний хор. Однак єпархіальне училище було ліквідовано, довелося вчителювати у трудовій школі.

Зелене Поділля та бунтівна ще з козацьких часів Брацлавщина з її центром у Тульчині відмовилась прийняти ідеї пролетарської революції, які на штиках гвинтівок принесли сюди на початку 1920 року російські більшовицькі загони. Почалося полювання на людей - прихильників української національної ідеї. Супротив був настільки сильним, що 23 квітня 1920 р. Раднарком прийняв спеціальне положення «Про організацію управління «Південно-Західного фронту» (куди входила і Подільська губернія), яке надавало найширші повноваження органам ЧК (рос. Чрезвычайной комиссии) у наведенні громадянського порядку, а насправді - дозвіл на розгул червоного терору.

23 січня 1921 р. М. Леонтович був у Марківці, куди приїхав ще 8 січня відвідати батька - сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір'я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак з Кіблича, а от другий - незнана в тих краях людина у шкірянці і з обрізом через плече. Останній показав господарю виписане на сірому цупкому папері посвідчення оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім'я Афанасія Гріщенка (саме з «і») з безліччю печаток. Попросилися переночувати. Грищенка поклали у одній кімнаті з М. Леонтовичем. На світанку пролунав постріл. Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров'ю.

Микола Дмитрович був доброзичливою, лагідною, тихою, люблячою людей і родину людиною. Він не був бунтівним борцем, а БУДІВНИЧИМ. Та це, мабуть, ще небезпечніше для всіляких диктатур, аніж відкритий герць. Таких тихих й лагідних убивають, думаючи, що, задувши свічку життя, зруйнують зведені ними храми.

Розраховували цинічно просто: талант - незамінний духовний скарб нації: не стане його, й обірветься та духотворча праця, яку він здійснює для блага свого краю.

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для української громади. Можливо, ота нескінчена вервечка вбивств, що тяглися аж з 1917 року: Іван Стешенко, Лев Симиренко, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Володимир Науменко, Григорій Чупринка, Василь Чумак - притупили інтуїтивну здатність людей передчувати події. Та вбивство Миколи Леонтовича збурило свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев'ять днів по смерті митця.

Нашвидкуруч, але з великою відповідальністю, організували концерт з творів Леонтовича. А у рідному Тульчині хор Леонтовича вперше виконав його обробку народної пісні «Смерть» і, як свідчить Я. Юрмас, «під час виконання її повнісінька задля істерично ридала...». У Києві ж по концерті упорядили Комітет пам'яті М.Д. Леонтовича, який очолив К. Стеценко (через рік перейменовано у Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д. Леонтовича).

Висновки

Отже, розбуджена Лисенком слухацька громада - не тільки України та Росії, а й інших європейських країн - відчула, що є у світі й українська музика з її незбагненним дивом - народною піснею, яка стала джерелом композиторського натхнення. Музика М. Леонтовича розквітла на тому ґрунті, виявивши нові барви, оповивши всіх новим звуковим чаром, показавши світові незнані раніш коштовні діаманти-пісні, огранені рукою вправного Майстра, родом з зеленого українського Поділля.

Бібліографія

1. Жадько В. О. Микола Аркас. Твори у 2-х томах. Т.1. К.,2008. С.207-478.

2. Дяченко В. М. Д. Леонтович. Малюнки з життя / В.М. Дяченко. Київ, 1985;

3. Леонтович М. Д. Зб. статей і матеріалів, упор. В.Довженко, К., 1947;

4. Гордійчук М. М. Д. Леонтович. Нарис про життя і творчість, К., 1956; він же. М.Леонтович, К. 1960, 1972,1974, 1977;

5. Творчість М. Д. Леонтовича. Зб. статей, упор. В.Золочевський, К., 1977;

6. Завальнюк А. М. Д. Леонтович. Невідомі сторінки творчості / А.М. Завальнюк. Вінниця, 1996;

7. Завальнюк А. М. Деякі питання стилю творчості М. Д. Леонтовича / А.М. Завальнюк. Вінниця, 1996;

8. Завальнюк А. М. М. Д. Леонтович / А.М. Завальнюк. Вінниця, 1997;

9. Завальнюк А. М. Микола Леонтович: дослідження, документи, листи / А.М. Завальнюк. Вінниця, 2002.

10. Іванов В. Відвертість митця: До 120-річчя від дня народження М. Леонтовича / Володимир Іванов // Українська культура. 1997. № 10. С. 28-30.

11. https://parafia.org.ua/mediateka/kompozytory/mykola-dmytrovych-leontovych/

12. http://ukrnotes.in.ua/biografi_leontovych_2.php

Размещено на Allbest.ru