Малі поліфонічні цикли для бандури

THE SMALL POLYTONES OF COMPOSITIONS FOR BANDURA

The article acquaints with the modern standards of polyphony two cycles of part, created by Dnepropetrovsk composer Valentyna Martinyuk. The interest in them is determined by their orientation to carrying out on a bandura. In fact they become one of single standards of original polyphony music for the bandura, continuing home traditions which originate from М. Dremlyugа.

Three polyphony cycles of V. Martinyuk got to the sphere of our scientific interest: “Prelude and fugue”, “Chorale and fugue”, “Fugue and postlyudiya”, created during the last years

The author pays attention to the combination itself in the cycles of traditional contrapuntal technique and underline national song of both component small cycles.

An important role is spared to the problem of unity of the cycles and also innovative approach in distribution of component diptyches: nonprelude and fantasy plays combination with fugue, chorale, prelude denial and its postlude replacement.

Key words: diptych, polyphonic cycle, postlude, prelude, chorale, fugue.

Виклад основного матеріалу

З другої половині ХІХ ст. набуває справжнього ренесансу великий поліфонічний цикл («надцикл» - Т. Франтова, «суперцикл» - І, Кузнецов), своєю чергою пов'язаний із малим поліфонічним циклом («мікроциклом») як його складника. «Відродившись у рамках типової структури з 24-х циклів «прелюдія-фуга» і в нових композиційних рішеннях, він зміг відобразити насущні проблеми сучасного світу, довести свою затребуваність аж до початку ХХІ ст.» [1, 57].

Жанрова панорама початку ХХІ ст. включає практично все різноманіття як великих, так і малих поліфонічних циклів (І. Асеєв, В. Бібік, Л. Бобильов, А. Бренінг, Ю. Гонцов, І. Єльчева, Л. Любовський, В. Лютославський, М. Полинський, С. Слонімський, М. Сорокін, Д. Смирнов, Р. Щедрін та ін.). Відповідно до принципів організації складних жанрів - функціональної аналогії і функціонального контрасту - вони є або сходне схожими функціонально, або контрастно-функціональними, відрізняючись принциповою замкненістю і тяжінням до стабільної кількості частин.

Бароковий поліфонічний двочастинний цикл сформувався приблизно в третій чверті XVII століття, коли «велика антиномія бароко породжує подвійні, напружені форми», дозволяючи «поєднувати непоєднуване», сполучати «єдність і множинність» [1, 54].

Малий поліфонічний цикл стає одним із найбільш установлених, регламентованих малих циклів в інструментальній музиці, побудованим на принципі функціонального контрасту. У ньому закладено конструктивний контраст образів із можливою змінною величиною. Адже в поєднанні вільної імпровізації прелюдії (фантазії, токати) зі суворим та послідовним викладом головної думки в фузі можна виділити злиття двох принципів: інструментального на гомофонній основі та поліфонічного, принципів вільно-імпровізаційних та логічно обґрунтованих побудов. Завдяки Баху диптих «прелюдія-фуга» став справжнім циклом і за композиторським задумом, і за задумом виконавця.

Сучасні науковці вбачають в малому циклі унікальне і своєрідне явище епохи бароко, що увібрало в собе її найхарактерніші і виразні риси. Звідси - «жанрова нестійкість, множинність, дифузність», коли максимально несхожі композиції можливо об'єднати лише одною «родовою назвою», а «межа між багатьма інструментальними жанрами бароко була умовною» [4, 16].

Звертання бандуристів до оригінальної поліфонічної музики, у тому числі, до малих поліфонічних циклів, стало актуальним і необхідним. Першим розв'язав поставлене завдання Микола Дремлюга як засновник нової тенденції в розвиткові музики для бандури, етапу становлення професійно-академічного напряму бандурного мистецтва, завдяки співпраці зі С. Баштаном. Створені для його репертуару два поліфонічних цикли прелюдій та фуг М. Дремлюги, що обрамовують чотиричастинну сюїту № 3 (1985 р.), стали першими поліфонічними циклами саме для бандури. У цілому, як зазначає О. Олексієнко, «перехід бандури до нової якості, що відбувся із залученням її до сфери професійно- академічної музики, мав цілком природний характер і був глибоко зумовлений особливостями самого інструмента в аспекті його соціокультурного призначення» [3, 13].

Робота дніпропетровського композитора Валентини Мартинюк над збагаченням бандурного репертуару, зокрема поліфонічними творами, становить її творчу домінанту. «Національний аспект, який є найважливішою особливістю творчості композиторки, уможливлює відтворення найвитонченіших нюансів естетичних переживань узагальненого образу душі українського народу - бандури» [2, 4]. Саме тому в останній період провідним напрямом творчої діяльності композитора стали п'єси для бандури. Створені оригінальні вокальні, інструментальні композиції для бандури та ансамблю бандуристів пройшли виконавську апробацію на всеукраїнських та міжнародних конкурсах і фестивалях виконавців на народних інструментах. Видані в різних нотних збірках [2], записані на компакт-диски, бандурні твори В. Мартинюк звучать у концертах, вони увійшли у програми державних іспитів, набуваючи дедалі більшого попиту в межах усієї України.

Протягом останніх років Валентина Мартинюк працює у співдружності з викладачем класу бандури, заслуженим працівником культури України, художнім керівником лауреата міжнародних конкурсів капели бандуристів «Чарівниці» (м. Дніпропетровськ) Світланою Овчаровою. Наслідком такого плідного спілкування стали творчі опуси: інвенція, фуга, алюзії на українську народну тему «Як їхав чумак», концерт для бандури з оркестром, поліфонічні диптихи для бандури соло плюс Хорал і фуга (2009), традиційніший цикл Прелюдія і фуга (2012). Один з останніх творів у жанрі малого необарокового циклу - Фуга і постлюдия (2013), у якому знайшли продовження ті основні принципи, що були знайдені в Хоралі і фузі.

Такі цикли визначили новий етап розвитку барокових традицій, спрямовуючи бандуристів на виконання оригінальної поліфонічної музики. Використання В. Мартинюк у своїх доробках тем українських народних пісень й органічне поєднання академічної форми фуги з фольклорними витоками дозволяє розглядати ці твори з погляду загальноєвропейської традиції.

В. Мартинюк, по суті, створює нові типи інструментально-поліфонічного диптиху, що походить від органних та клавірних творів епохи бароко (малі барочні цикли) Д. Фрескобальді, І. Пахельбеля, Д. Букстехуде, Д. Циполі, І. Фішера періоду з 1690 по 1716 рр. і стверджується в суворій регламентації частин з їхньою семантичною опозицією у творчості І. Баха.

Композитор не обмежує себе національним інтонаційним словником, а вдало поєднує традиційно класичну і романтичну лексику, використовуючи імітації, дзеркальність, звернення, варіаційні прийоми, зіставлення тональних шарів, тембрально-регістрові контрасти, органічно вплітає естетику сонорності, елементи алеаторики, полістилістики та інших символів сучасного професійного композиторського почерку. Авторська манера з поєднанням різних стильових напрямів, тяжінням до театральності, дотриманням фольклорних традицій органічно підводить до їхньої трансформації відповідно до сучасного мислення.

Тематичним базисом усіх бандурних диптихів В. Мартинюк став національно-пісенний матеріал - як народного, так і авторського походження. Так, в основі Хоралу і фуги лежить романс Л Александрової «Дивлюсь я на небо» (сл.. М. Петренка, обробка В. Заремби) і українська народна пісня «Йшли воли, воли із діброви»(записана у 2003 р. О. Кандибою в с. Чкаловка Криворізького району Дніпропетровської області); підґрунтям Фуги та постлюдії стали українські народні пісні «Ой у полі, в полі біл камінь лежить» та «Ти ж мене підманула»; Прелюдія і фуга базується на відомих піснях П. Майбороди «Рідна мати моя» (сл. А. Малишка) та В. Верменича «Чорнобривці» (сл. М. Сингаївського).

Дуже органічно використовує В. Мартинюк багаті можливості поліфонічного розвитку. Зазначимо, що для композиторки поліфонія, як і гармонія, ніколи не трактується лише в конструктивно-педагогічних рамках. Для неї це не лише спосіб раціонально вибудувати композицію, забезпечити її логіку і тим самим продемонструвати свою фахову майстерність, а й передусім можливість повніше, точніше передати образно-асоціативний задум.

Хорал і фуга Валентини Мартинюк (2012) можна вважати одним із перших зразків оригінального поліфонічного циклу для бандури. У ньому природно поєднано фольклорність витоків (народнопісенний матеріал), класичні принципи розвитку тематизму, насамперед, у фузі з урахуванням особливостей гри на бандурі.

Мартинюк переосмислила тип контрастно-складеної форми як особливий різновид протиставлення вільного імпровізаційного розгортання та суворої регламентованої поліфонічної форми фуги. Відзначимо особливості циклу Хорал і фуга:

- фузі передує хорал, а не прелюдія, фантазія або токата;

- відсутній темповий контраст між складниками циклу-диптиху;

- національність тематизму: в основу і хоралу, і фуги покладено українські народні теми.

Авторка використала для теми хоралу відому українську пісню «Дивлюсь я на небо», яка здобула статус народної. Трагічну лірику пісні композиторка втілила несподівано нетрадиційно: відсутній затакт та повне проведення теми, в акордовому русі рівними чвертями у хроматичному е-moll зі дзвоновим басом «мі» на протягом восьми тактів збережені лише контури теми. Завдяки незвичним і непісенним гармоніям, тема пісні здобуває в хоралі піднесене, відчужено- скорботне звучання.

Форма Хоралу подібна до куплетно-строфічної будови, притаманної пісні зі впровадженням варіаційного принципу розвитку. Відзначимо тематичну сконцентрованість твору, оскільки і три куплети - речення, і «приспіви» засновані на інтонаціях основної теми. Це зумовлює неперервність, гнучкість музичного розвитку. Незважаючи на тональну замкнутість і завершеність Хоралу, відчувається безперервність, необхідність подальшої музичної «дії», яка відбувається в фузі. Привертає увагу незвичні, сучасні гармонійні засоби, ускладнення акор- дики. Так, Хорал завершує акорд у вигляді тоніки з квартою, яка немов підсилює в акорді плагальність звучання.

Друга частина циклу - триголосна фуга, тема якої сприймається як передбачуване пісенне продовження Хоралу з характерним дуетним викладенням. Обидві частини циклу пов'язані однією тональністю e-moll, єдиним повільним темпом, характером звучання і загальною жанровою-пісенною основою. Окрім того, обидві теми, які покладені в основу поліфонічного циклу, належать до одного різновиду - ліричної пісні-романсу.

Для теми фуги В. Мартинюк використала частину української народної пісні «Ішли воли, воли з діброви»:

Ішли воли, воли із діброви, а овечки з поля.

Розмовляла молода дівчина з козаченьком стоя.

Куди ідеш, куди від'їжджаєш, сизокрилий орел.

А хто ж мене - молоду дівчину, в цей вечір пригорне?

Композиторка зберегла виклад оригіналу: перші два такти це - ніби одноголосний заспів, наступні два такти додають звучності, дублюючи тему в терції, що не типово для тем класичних фуг. Реальна відповідь проходить у верхньому голосі, у тональності h-moll, відповідаючи традиційним для фуги тональним закономірностям. Протискладання, яке виростає з інтонацій теми - низхідного тетрахорду - набуває достатньої рельєфності та виразності, що створює подібність справжнього підголоску.

Перша інтермедія перед вступом третього голосу побудована на інтонаціях протискладання з характерним рухом по спадному тетрахордові. Друга відповідь - проведення теми в басу в основній тональності e-moll в ущільненій триголосній фактурі на динаміці forte стає її динамізованим варіантом.

Вільна частина фуги побудована на мотивному дробленні теми, секвенціях, змінах ладу, поліфонічних засобах - ракоході та зверненні. Динамізована реприза фуги - завершальний розділ - містить кульмінацію форми. У контрапункті поєднується тема у збільшенні (басовий голос)і тема у зверненні (верхній голос). Після повного проведення теми в акордовому викладі звучать такти хоралу, нагадуючи початок циклу і замикаючи чітку форму твору.

У циклі Прелюдія і фуга імпровізаційна «бандурна» фактура прелюдії разом зі зрушеннями темпу привносить вільне начало і підводить у завершенні до прийому ad libitum. Фольклорність підкреслено змінністю метру, розмірів (4/4, 6/8, 9/8, 4/4). Поліфонічний тип прелюдії з виявленням ознак підголоско- вості, варіантного розвитку зумовлює її тематичну сконцентрованість (в основі - тема пісні «Рідна мати», яка розвивається подібно до поліфонічних тем, різними засобами контрапунктичного письма - збільшенням, оберненням, ракохо- ду). Імпровізаційне начало проникає і в фугу, виявляючи себе через варіацій- ність навіть у проведеннях теми (пісні «Чорнобривці»): у відповіді припускаються незначні зміни ритмічного порядку, підсилені тональними зсувами у 8-тактоному кульмінаційному проведенні теми. Переплетіння поліфонічної фактури з гомофонним складом у вільній частині фуги зближує обидва твори мікроциклу - «поліфонічну» прелюдію і «гомофонно-гармонічну, прелюдійну» фугу. Другий шлях поєднання обох п'єс - фольклорне-пісенний базис, який, відповідно, передбачає імпровізаційність (у фузі заключний розділ репрезентує відхід від теми, начебто її алюзії, «розчинення» тематизму у ключових інтонаціях, фактурне забарвлення).

Нове прочитання малого поліфонічного циклу репрезентує В. Мартинюк у Фузі і постлюдії (2013). Як вид заключної п'єси, постлюдия (від лат. - postUudo, «наступна гра») склалася в середньовічній музиці для органу і являє собою закінчення, фінал. Зі середини ХІХ ст. спостерігається нібито друге народження жанру, його емансипація в циклі з 24 постлюдій О. Половинкіна, у творах В. Лютославського, К. Караєва, Е. Денисова, А. Кнайфеля, Е. Фірсової, Ю. Каспарова, С. Павленко, А. Вустина, Г. Воронова, К. Ольчака, Д. Аббасова, В. Сильвестрова, Л. Ауербах, А. Шнітке та ін. У композиторській практиці XX століття постлюдія трактується як«спосіб ліричної епітафії», «музичне відлуння ліричного відчуття», «жанр ліричної післямови» [2]. Відобразив не лише внутрішньо музичні процеси нашого часу, але і певні тенденції естетики, філософії і культури в цілому, постлюдія стала одним з улюблених жанрів, який об'єднав, з одного боку, ідею «кінця часу», з іншого - мотиви спогаду, прощання, «доказування», відгомону.

Відмовляючись від прелюдії, в останньому В. Мартинюк дотримується всіх принципів композицій малого поліфонічного циклу. Обидва твори - складники циклу - єдині за тональністю і темпу (e-moll, Largo). Але, незважаючи на початковий темп, у фузі стрімкий рух шістнадцятих на фоні інтонацій української народної пісні «Ти казала в понеділок» в басу заповнює всю музичну тканину та динамізує її. Об'єднання фуги і постлюдії здійснюється за допомогою 4-х-т. зв`язку між ними.

В. Мартинюк виходить за рамки барокового циклу, ставлячи на перше місце фугу. Як і в Г. Бема (Прелюдія, фуга і постлюдія для клавесину соль мінор), постлюдія є немов дзеркальним відображенням віртуальної прелюдії. Через відсутність останньої, постлюдія частково бере на себе її функції через імпровізаційну «органну» фактуру прелюдійного характеру, вільну форму (з ознаками тричастинності, де вступ і завершення створюють арку).

Отже, сучасний композитор створенням різних моделей поліфонічних диптихів одночасно вирішує дві проблеми сьогодення - осучаснення барокових жанрів (малий бароковий цикл) із досить рельєфним показом фуги в оточенні прелюдії, хоралу або постлюдії; насичення академічних форм новим тематичним сенсом - національним народним мелосом. Поліфонія надає фольклорному матеріалу нових виразних рис, розкриває його мелодійний потенціал. Це стає одним із головних завдань під час створення репертуару сучасного бандуриста- виконавця.

Література

1. Васирук И. И. Художественно-содержательные особенности больших полифонических циклов ХХ века / И. И. Васирук // Известия Российского педагогического института им. А. И. Г ерцена. Вып. № 61/2008. С. 57 - 60.

2. Мартинюк В. Твори для бандури / музична редакція та впорядкування С. Овчарової / В. Мартинюк. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2011. 56 с.

3. Олексієнко О. В. Творчість Миколи Дремлюги і процес становлення бандурного репертуару. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 - Музичне мистецтво / О. В. Олексієнко. Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського. Київ, 2003. 16 с.

4. Фархутддинова С. Г. Диалогическая природа культуры барокко. / С. Г. Фархутдинова. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01. Теорія та історія культури. Нижньовартовськ, 2005. 148 с.

Размещено на Allbest.ru