Періодизація розвитку української музичної культури

На думку деяких сучасних учених археологів, істориків (М. Суслопарова, Ю. Шилова) глибокий вплив на формування української культури як такої залишили племена трипільської культури (IV--III тис. до н. е.), для котрих властивим було виготовлення кераміки, високий рівень організації виробничої та духовної культури. Деякі вчені вбачають у трипільцях праукраїнців. Але ця думка ще не знайшла свого повного наукового підтвердження.

В епоху бронзи та раннього заліза були знайдені докази стрімкого прогресу людського середовища і, найголовніше, у цей період відбувається перший розподіл людської праці: скотарство відокремлюється від землеробства.

В епоху першого тисячоліття нової ери в Україні відбуваються такі історичні події, що ставили країну в один ряд з іншими високорозвиненими народами Європи та світу.

По-перше, виникає місто Київ, яке здавна називали «матір'ю городів руських». У Х-ХІ століттях Київ уже перетворюється на один з найбільших культурних центрів. Тут розвивається писемність, наука, освіта. Києво-Печерський монастир стає центром древньоруського літописання. Саме тут виникає перший відомий у вітчизняній історії друкований літопис «Повесть временных лет». Князем Ярославом Мудрим була закладена велика бібліотека.

У житті княжого двору, церковно-релігійному обряді, у народному побуті значне місце займала музика. Останнє підтверджується фресками Київського Софійського собору (ХІ ст.). На одній з них зображено соліста-скрипаля та великої групи виконавців, які грали на різних музичних інструментах [2, с. 10-11].

Підтвердженням існування музичного життя на ранніх стадіях формування українського суспільства слугують і розвідки пов'язані із відкриттям Мезинського поселення в Україні. Велика група українських учених (академік І. Підопличко, кандидат біологічних наук В. Бібікова та ін.) разом з російськими дослідниками (Г. Коробковою, В. Гладіліним та ін.) довели, що знайдені кістки мамонта в с. Мезін Чернігівської області відносяться до найцікавіших археологічних пам'яток періоду Палеоліту. Аналіз знайдених численних кісток мамонта, свідчив про їхнє призначення до повного активного дійства.

Вчені різних наукових дисциплін (археологи, історики, медики, судові експерти, мистецтвознавці та ін.) у своїх міркуваннях прийшли до висновку, що знайдені численні кістки мамонта (стегно, лопатки, дві челюсті тощо) є комплексом предметів музичного призначення. Звуковидобування на різних кістках мамонта використовувалося у певних народних обрядах і мало своє цільове призначення [1, с. 75-77].

По-друге, розширюються державні кордони країни в результаті військових походів руських князів.

По-третє, здійснюється надзвичайне піднесення культури в результаті спілкування з хазарами, половцями, Візантією.

По-четверте, суспільство країни приймає християнство.

Другий період розвитку української культури в наукознавчій літературі називають періодом княжої доби. Основою такої назви було існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Відзначаючи могутність держави Київської Русі як ранньофеодальної імперії, зазначимо, що прогресивний розквіт культури в державі супроводжувався то значними успіхами, то драматичними спадами.

Основною причиною такого стану речей (на думку групи науковців Г. Кобко та ін.) було нерозуміння народів України ролі й значення національної єдності в суспільному житті. Як зазначають учені, починаючи з доби Київської Русі, в українському суспільстві не вистачало вищих національних верств, панівної та інтелектуальної еліти, яка б могла об'єднати суспільство біля державної влади. Упродовж історії розвитку української держави суспільство то омонголювалося, то полонізувалося, то русифікувалося, а під час правління комуністичного режиму набувало «інтернаціонального характеру».

На розвитку української культури негативно позначилася як татаро-монгольська навала ХІІІ-XIV ст., так і створення у пізніші часи за принципом азійської деспотії Російської централізованої держави. Названі причини вплинули на трагедійні події в Україні, що були пов'язані із руйнуванням культурних центрів, знищенням духовної еліти, втратою національної державності, деформуванням культурно-творчих процесів у країні.

Та не дивлячись на ці події, українська культура почала відроджуватися, ставати оригінальнішою та всеохоплюючою. Можна сказати, що через підйоми та спади в Україні поступово відбувався культурно-творчий прогрес української культури.

Третій період розвитку української культури вимагає звернення до історичного минулого української держави у період литовсько-польської доби. Звісно, що після кінця татаро-монгольської навали українські землі перейшли до Великого князівства Литовського, яке багато чого запозичило від попередньої влади стосовно адміністративного устрію. Не дивлячись на це, у період литовськопольської доби в Україні відбувається поєднання національно-визвольної боротьби та відродження української культури, формування передумов всенародної визвольної війни в Україні (1648 р.), створення культурних цінностей, що стали основою для подальшого розвитку української культури (музичної також) на світовому рівні.

У цьому контексті необхідно сказати і про поширення гуманістичних ідей в країні, про активізацію творчих контактів із представниками ренесансної культури, про діяльність церковних православних братств. Важливим було і пожвавлення суспільно-політичного життя в містах Наддніпрянщини, активізації діяльності запорізького козацтва. У цей період за Києвом була закріплена роль провідного культурного центра в Україні.

Четвертий період розвитку української культури був пов'язаний з козацько-гетьманською добою. який був наповнений складними й драматичними подіями. У цей період Україна приєдналася до царської Росії, але в країні існувала політична розчленованість українських земель, що негативно вплинула на розвиток загальної української культури. Достатньо нагадати, що з 1660 року Правобережні землі України знову перейшли під владу Речі Посполитої. Різні регіони України перебували у складі інших іноземних держав. Так, Галичина була у складі Польщі, Північна Буковина - Молдавського князівства, Закарпаття - Угорщини, Слобожанщина та Південь України - Росії. Підпорядкування українських земель іншим країнам заважало кристалізації та виокремлення рис суто національної української культури й оформленню її в цілісне художнє явище світового рівня.

Не можна не сказати і про тогочасну суспільнополітичну ситуацію в Україні. Західна Європа в той час висунула перед українським суспільством дуже складні вимоги, що зумовлювалися еволюційними процесами феодального суспільства та зростанням нового капіталістичного устрою. Останнє пов'язувалося з формуванням відповідних ринкових відносин, розвитком ремесла, промисловості тощо. Все це вимагало існування підготовлених спеціалістів у різних галузях виробництва, які допомагали економічним та соціальним зрушенням в Україні.

Не дивлячись на такі складні ситуації в країні, розвиток української культури можна розглядати як процес засвоєння, успадкування традицій культури Києвської Русі та зародження нових оригінальних надбань, органічно пов'язаних із духовним життям українського народу. Мова йде про змістовну насиченість культуротворчих процесів, що вже наповнені були ідеями гуманізму, Ренесансу, Бароко, Просвітництва, Класицизму. Розкриємо повніше висказану думку.

Українська культура періоду IX - першої половини XV століть у культурологічній, історичній, мистецтвознавчій науковій літературі розглядається як культура середньовічного типу. Як зазначає доктор мистецтвознавства Л. Корній, дуже важко встановити початок його існування в часовому вимірі [3, с. 46]. Спираючись на Великий тлумачний словник сучасної української мови [5, с. 1116], середньовіччя є історичною епохою, що охоплює час від загибелі Римської рабовласницької імперії (кінець V ст.) до початку капіталізму (середина XVII ст.). Що стосується існування Середньовіччя в Україні, то цей етап розвитку країни доцільно поєднувати з християнською культурою Київської Русі.

Для української культури як такої (для музичної також) особливості середньовіччя успішно поєднувалися з тенденціями Ренесансної культури і протягом ще довгого періоду вкраплялися в подальший розвиток цілісної системи художньої культури країни.

Ідейно-філософським підґрунтям культури епохи Середньовіччя було християнське вчення «батьків церкви». Релігійне мислення впливало на всі види мистецтва. Музичне мистецтво того періоду було пов'язане з духовною музикою і возвеличувало божественну красу.

Музичні твори епохи Середньовіччя мали анонімний характер. Як і літературні твори, музичні твори у той період існували в рукописному вигляді. їх часто переписували, вносили певні зміни. Саме тому твори даної історичної доби носили колективний характер.

Для музичного мистецтва епохи Середньовіччя характерним було використання монодичного церковного співу з гімнографічним текстом. Практичне призначення музичного мистецтва визначалося і закріплювалося за соціальними групами. Виділялося церковно-монастирське, князівське, сільське середовище. Крім названого розподілу, музичне мистецтво мало свої складові: народну творчість, духовну та міську музику. За таким розподілом розподілялося і музичне мистецтво, яке вже в ті часи мало своє певне призначення.

Даючи загальну характеристику розвитку народної музичної творчості підкреслимо, що в її основі лежать українські народні пісні, що залишили глибокий слід у формуванні та розвитку цілісної системи музичної культури України. Вони мали і мають значний вплив на кристалізацію самобутніх стильових ознак і неповторної краси української музичної мови.

Основні види та жанри української народнопісенної творчості склалися вже на кінець XVIII ст. У них правдиво і яскраво відображена вся історія розвитку українського народу. Найповніше збереглися народні пісні, що входили до традиційних свят річного землеробського кола, а саме зустріч нового року, приходу весни, збирання врожаю тощо.

Народні пісні календарного циклу мають різноманітну тематичну спрямованість і при цьому відзначаються певними спільними особливостями. Для багатьох пісень характерним є залежність ритму мелодії від ритмічної будови тексту, багаторазова повторність коротких мелодичних поспівок, використання закличних інтонацій на слові («ой», «гей»).

Подальше існування календарних пісень приводить до появи яскравих мелодій з розвиненішою ритмічною основою, ладово-інтонаційним збагаченням окремих звуків ладу (наприклад: IV, VI, VIII ступенями в мінорному ладі).

Українська народнопісенна творчість, крім творів календарного циклу має пісні пов'язані з певними обрядовими подіями. До таких пісень належать народні плачі та голосіння, що складалися на смерть певного члена сім'ї; рекрутські плачі з особливою загостреністю текстів про соціальну несправедливість і тяжке життя українського народу.

Історія виконавського мистецтва донесла до наших часів відомості про те, що народні плачі та голосіння виконувались у старовину чоловіками і жінками гуртом. Згодом почали виділятися найздібніші виконавці музично-поетичної імпровізації, серед яких з'явились професіонали-голосільниці, мистецтво співу яких користувалося великою пошаною серед народу.

Майстерність виконання народних плачів і голосінь, їхні інтонаційні особливості завжди цікавили українських композиторів професіональної музики. Так, М. Лисенко використав інтонації голосінь в опері «Тарас Бульба», С. Гулак-Артемовський в опері «Запорожець за Дунаєм»; А. Штогаренко - в концерті-сюїті «Партизанські картини», Л. Дичко - у хоровій кантаті «Червона калина».

Серед пісень побутового напряму виділяються пісні суто ліричного жанру. Наприклад, колискові пісні. Ще за часів язичества співові над колискою надавалося величезного значення як оберегу: вважалося, що мовні інтонації, «магічні» слова можуть зберегти немовля від хвороб і нещасть. Особливості колискових пісень були майстерно використані як композиторами дожовтневого періоду, так і музикантами сьогодення. Наприклад, в опері М. Аркаса «Катерина», в кантаті-симфонії А. Штогаренка «Україно моя».

До особливого жанру народнопісенної творчості українського народу відносяться думи, що утворилися в період визвольних війн. Своїм патріотичним змістом, особливістю розвитку мелодичної лінії, прийомами музичного виконавства українські думи продовжили кращі традиції героїчного епосу Київської Русі.

Звісно, що до XIX ст. думи спеціально майже не записувалися. Цю роботу почав здійснювати у 70-х роках фундатор української професійної музики М. Лисенко. Він записав кілька дум від співака-кобзаря Остапа Вересая. Пізніше образ кобзаря був чудово відтворений композитором у його опері «Тарас Бульба». Ладові й мелодико-ритмічні особливості українських дум були яскраво відтворені М. Лисенком і в інструментальній музиці композитора. Наприклад, у Другій рапсодії для фортепіано «Думці-шумці».

Обсяг статті не дозволяє висвітлити всі існуючі жанри народнопісенної творчості, що були утворені до XVIII ст. Не дивлячись на це, гадаємо буде доцільним назвати українські народні музичні інструменти, виникнення яких своїм корінням і появою сягають часів Київської Русі.

Необхідно сказати й те, що саме завдяки грі на українських народних музичних інструментах було закладене формування й розвиток найцікавішої гілки української музичної культури як такої - музично-виконавського мистецтва в Україні.

Кторія існування українського музичного інструментарію свідчить про появу різноманітних народних музичних інструментів таких як: духові (волинка, жалійка, сопілка, трембіта тощо), струнні (бандура, басоля, ліра, скрипка, цимбали тощо), ударні та шумові (ложки дерев'яні, рубель тощо).

Крім сказаного, необхідно додати й те, що вже у XVI ст. народні музиканти-виконавці об'єднувалися у цехи - у Києві, Харкові, Прилуках, Чернігові. А на початку XVII ст. (1627 р.) виникають «капелії», при яких існували спеціальні школи, де готували музикантів-литавристів і сурмачів для військових оркестрів.

Згадуючи про утворення музичного інструментарію у періоди формування української музичної культури, треба зазначити, що серед перших музичних інструментів особливою гордістю і пошаною в музичному житті українського народу користувалася кобза-бандура, яка і сьогодні слугує своєрідною візитною карткою української музичної культури як такої.

Висновок

музичний культура система український

Формування музичної культури України, починаючи з ранніх етапів існування української державності і до епохи Середньовіччя, досягло свого високого рівня.

Музична культура розвивалася за такими основними напрямками: народнопісенна, духовна та міська музика. Подальший розвиток професійної музики був продовжений у галузях церковної та міської музики. Наприкінці XV - на початку XVII ст. сформувалися майже всі основні музичні жанри народнопісенної творчості. Вони стали основним підґрунтям для зародження гуманістичних тенденцій і появи нових ознак нового музичного мислення, що знайшли своє відбиття у кращих зразках музичної творчості провідних композиторів XIX-XX ст. і часів сьогодення.

Подальший аналіз культурно-творчих процесів в Україні дасть змогу розкрити наступні етапи становлення музичної культури в країні як цілісної складної системи прогресивного розвитку суспільства.

Література