Лицар сумного образу в жанрі мюзиклу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лицар сумного образу в жанрі мюзиклу

В історії літературознавства відомо багато наукових досліджень, присвячених проблемі вивчення роману Сервантеса «Дон Кіхот» - це праці відомих західних письменників, філософів, критиків, серед яких Х.Л. Борхес, Х. Ортега-і - Гассет, Т. Манн, М. Унамуно; російських критиків В. Белінського, П. Когана, Д. Мережковського, М. Стороженка, Г. Степанова, Н. Ейдельмана, А. Красногла - зова, В. Шкловського, А. Луначарського, М. Бахтіна, українських - Д. Донцова, Ю. Шереха та інших. Серед дослідників цієї теми кінця ХХ - ХХІ ст. - В. Набоков, Б. Франк, Ю. Айхенвальд, В. Багно, С. Піскунова, І. Ко-ловерова, Г. Кочур, Т. Цимбалюк, О. Пронкевич. Одна з останніх монографій, яка вийшла з друку 2012 року належить українському науковцю Олександру Пронкевичу [7], який аналізує міф донкіхотства в іспанській, російській та українській літературах, детально розглядає втілення іспанського національного характеру в образі головного героя, вміння автора реалізувати у романі «квінтесенцію» рис свого народу.

Вивчаючи твір Сервантеса сьогодні, на наш погляд, надзвичайно важливо залучитися до знайомства з декількома шедеврами на сюжет «Дон Кіхота» в інших видах мистецтва, а саме - в балеті і кінематографі.

Метою статті є аналіз трактування образу головного героя в романі «Дон Кіхот» М. Сервантеса та інсценізації в жанрі мюзиклу «Людина з Ламанчі» М. Лі у виконанні артиста В. Зельдіна.

В історію світової драматургії і театру назавжди вписали свої імена Лопе де Вега, Тірсо де Моліна, Педро Кальдерон. Творчість цих видатних митців пов'язують з поняттям «золоте століття» іспанського Відродження. Проте серед титанів славної доби є й ім'я геніального Мігеля де Сервантеса Сааведри. Одним із завдань свого яскравого, сповненого важких випробувань і небезпечних пригод життя, в якому виявились військова відвага, стійкість та мужність, терпимість та незламність духу під час алжирського полону, повернення на Батьківщину і бажання змінити цей світ на краще неперевершеною силою слова, - він вважав утвердження нових гуманістичних ідеалів.

Необхідно нагадати, що гуманізм в Іспанії доби Відродження мав свої особливості. Довгі роки відстоювала Іспанія своє право на незалежність у боротьбі з мавританськими загарбниками і ця визвольна війна - Реконкіста - вплинула на національний характер іспанців. Перемога над маврами сприяла консолідації нації і створенню єдиного королівства - країна перетворилася на могутню централізовану державу. Традиційно в Іспанії надзвичайно вагомою залишалася роль католицької церкви з її апаратом інквізиції. (Тільки на сцені іспанський народ міг оспівувати радості земного життя, відчувати свою силу, - звідси пристрасна любов іспанців до театру.) Нестримний рух історії збагачував життя новими відкриттями в різних галузях науки і мистецтва, прогресивними гуманістичними ідеями. Критерієм суспільної і моральної поведінки людини було виконання законів честі. Ідеали лицарської честі гуманісти наповнювали новим змістом: і лицар шляхетного роду, і простий селянин прирівнювалися до єдиного ідеалу, якщо вони були «людиною честі». Віра у моральну силу людини стала ідеологічною основою іспанського гуманізму. Питання честі для іспанців - одне з головних питань сенсу життя. Це питання художньо переосмислюється у різних жанрах літератури, зокрема у лицарському романі. Мі - гель Сервантес також звертається у своїй літературній творчості до зазначеного жанру, але виявляє себе при цьому сміливим новатором. Популярний жанр часів Середньовіччя - лицарський роман, на думку Сервантеса, на початку XVII століття вже відійшов у минуле, перетворився на архаїку, а тому зрозумілим є іронічний погляд письменника на це явище. 1605 року він пише книгу «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» як пародію на лицарський роман, а образ Дон Кіхота - пародія на лицаря. Благородний гідальго, пристрасно захопившись читанням лицарських романів, загубився між реальним та ілюзорним світом, втратив можливість об'єктивно оцінювати сучасну дійсність. Він уявляє себе лицарем, селянку із сусіднього села приймає за прекрасну принцесу Дуль - цінею Тобоську, оголосивши її дамою свого серця, і вирушає встановлювати справедливість у світі. Дон Кіхот озброюється заіржавілими обладунками і верхи на жалюгідній шкапі на ім'я Росинант здійснює подвиги, які часто обертаються бідою, шкодою, а не дарують радість, роблячи людей щасливими.

Отже, зберігаючи характерні для лицарських романів мотиви дороги та подвигів, Сервантес народжує оригінальний сюжет і стає автором одного з найпривабливіших «вічних образів» в історії світової літератури - образу гуманіста, інтелігента, мислителя, для якого благородство, справедливість, безкорисність, готовність захищати і творити добро, змінити світ на краще - вищі цінності, сенс існування, як і ще одне - вміння бачити та відчувати прекрасне, що і робить людину людиною. «Донкіхотство» - служіння благородним ідеалам - потребує відваги і жертовності від героя, а тому він викликає повагу і одночасно співчуття - надзвичайно жорстоким є звичайний матеріальний світ, в ньому немає місця ідеалістам і романтикам. Мабуть, тому вчинки героя, ситуації, в які він потрапляє, викликають сміх, просякнутий сумом, - автор наділив свого Дон Кіхота природою трагікомічного героя.

Низка дослідників [1; 4; 5; 7] вважають, що роман є сатирою й на сучасну Сервантесу Іспанію, яка потерпала від економічного і політичного занепаду, грабування правлячої верхівки, поширення несправедливості, жебрацтва та бідування простого народу. Із співчуттям поставився Сервантес до поневірянь народу, які він побачив на службі чиновником - збирачем податків. Сам жебрак, талановитий письменник після звільнення з полону саме так вимушений був заробляти на хліб. Природна доброта і простосердність Сервантеса надихають його на створення Лицаря Сумного Образу - Алонсо Кіхано Доброго, а тому роман в якійсь мірі вважають автобіографічним. І справді, письменника і героя пов'язують зовнішність, вік (близько п'ятдесяти років), стан (збіднілі гідальго), трагізм долі, ідеалізм. Дон Кіхот Сервантеса стає справжнім ідеалом лицаря - людиною честі.

Вивчаючи твір Сервантеса сьогодні, на наш погляд, надзвичайно важливо долучитися до знайомства з кількома шедеврами на сюжет «Дон Кіхота» в інших видах мистецтва, а саме - у балеті і кінематографі. Всесвітньовідомий балет австрійського композитора Людвіга Мінкуса був створений ще 1869 року спеціально для постановки у Большому театрі Москви видатним хореографом Маріусом

Петіпа. Із ось понад 150 років він з тріумфом підкорює найвідоміші театральні сцени світу з видатними майстрами балету, серед яких були прославлені Рудольф Нурієв, Михайло Баришников, Олександр Годунов, Володимир Васильєв, Майя Плісецька, Катерина Максимова та багато інших зірок. Мабуть, не існує Міжнародного конкурсу балету, на якому молоді виконавці не виконували б знамените па-де-де з балету Л. Мінкуса «Дон Кіхот». Це одна з перлин світової балетної класики, в якій літературний геній Сервантеса втілений у танці.

Широке визнання прийшло і до творців одної з найуспішніших екранних версій сюжету про Дон Кіхота - кінострічки 1957 року режисера Григорія Козинцева, яку він зняв за мотивами п'єси талановитого драматурга Євгена Шварца про людину з великим серцем. В історії світового кіномистецтва одним з найкращих образів є Дон Кіхот у виконанні неперевершеного актора Миколи Черкасова. Дует Дон Кіхота і Санчо Панси, образ якого втілив ще один майстер сцени і екрану - Юрій Толубєєв, - це «вищий пілотаж» акторської майстерності. Фільму Г. Козинцева в 2017 виповнюється 60 років, а він і сьогодні вражає, дивує, «олюднює».

Істину про те, що класика невичерпна, довели й автори ще однієї сценічної інтерпретації сюжету Сервантеса про Дон Кіхота, цього разу в жанрі мюзиклу. 1965 р. в Америці з великим успіхом пройшла прем'єра мюзиклу «Людина з Ламанчі» композитора Мітча Лі, лібретиста Дейла Вассермана та автора пісень Джона Деріона. З того часу в американському театрі цей мюзикл ішов не раз. Одна з найпопулярнійших вистав вийшла 1989 р. у театрі «Санта-Сюзана» - режисер Брюс Френч, Альдонса-Дульсінея органічна Елен Барнетт, «еталон» Санчо Панси - Джеррі Вінсетт, мудрий Сервантес і наївний Дон Кіхот - Лейн Девіс з його виразним і сильним вокалом.

Відомий український режисер Володимир Лизогуб одним з перших на теренах тоді ще Радянського Союзу здійснив постановку цього твору на кону головного театру України - Київського театру імені І. Франка. Прем'єра мюзиклу «Людина з Ламанчі» українською мовою відбулася 1971 року. Дієву й образну сценографію до вистави створив видатний сценограф сучасності Данило Лідер. Головну роль виконував народний артист, улюбленець публіки Аркадій Гашинсь - кий, герой якого своєю щирістю і благородством, своєю вірою в істину надихав сучасників. Його партнерами були популярний актор В. Дальський - Санчо Панса і молода актриса В. Сміян-Берізка - Альдонса. Органіка українських митців, вміння майстерно поєднувати драматичну дію з вокалом і танцем, подарувало виставі успішне життя, пробудило інтерес до мюзиклу у широкої аудиторії глядачів.

1972 року художній керівник Московського академічного театру імені В. Маяковського Андрій Гончаров здійснив легендарну постановку російської версії мюзиклу з Олександром Лазаревим, Євгеном Леоновим, Тетяною Дороніною у головних ролях. Вистава А. Гончарова, сповнена романтики і краси, була сміливою і відвертою розмовою про художника та владу, про творчу свободу, про вміння тих небагатьох вигнанців, шалених мрійників, піднятися над безпросвітністю буденного життя і злетіти, бо тільки так можна відчути себе людиною. Людина повинна мати крила, щоб творити.

І знов до сюжету про «найкращу людину» на Землі, людину з Ламанчі, за геніальним твором Сервантеса, втіленим у стилістиці мюзиклу, вже на початку третього тисячоліття звернувся російський режисер Юлій Гусман. 2004 року прем'єра американського мюзиклу «Людина з Ламанчі» Мітча Лі, Дейла Вассермана та Джона Деріона вийшла на кону Центрального академічного театру Російської Армії у Москві. Ю. Гусман створив виставу про своїх ровесників - шістдесятників, про ідеалістів та їхні ілюзії, помилки, розчарування.

Нова прем'єра - це своєрідна ода ідеалізму та благородству. І виконав соло в ролі Дон Кіхота народний артист СРСР Володимир Зельдін, який відзначив свій 90 - річний ювілей. Як визнав сам актор, ця роль - найкращого героя найкращого роману - була його заповітною мрією протягом півсторіччя. Зустріч з найдорожчим для Зельдіна образом тим більше приваблива, що саме з мюзиклу багато років тому почалася його сценічна слава. Той мюзикл називався «Вчитель танців» (за п'єсою Лопе де Вега), був поставлений 1946 року режисером Театру Армії Володимиром Канцелем. Молодий актор, зачарувавши своєю універсальною обдарованістю, зіграв в ньому одну з найкращих і улюблених ролей Альдемаро, з якою не розлучався майже тридцять років і востаннє вийшов у шістдесятирічному віці. 1000 разів Альдемаро-Зельдін виходив на зустріч з залою, вражаючи не одне покоління як глядачів, так й колег акторів, секретом свого душевного здоров'я та фізичного довголіття.

Народився майбутній актор 1915 року у місті Козлов Тамбовської губернії. 1935 року після закінчення театрального училища розпочав свою творчу кар'єру при Театрі імені МОСПС. З 1945 року він працює на сцені Театру Радянської (тепер Російської) Армії. Всесоюзну популярність йому принесли роботи в кіно, де з перших кроків проявився хист початківця митця до жанру музичної комедії. Проте Зельдін впевнений, що «щастя не в кількості ролей, які зіграв, а в якісному ставленні актора до самого себе і залу. Акторське щастя в тому, щоб вміти тримати зал й отримувати задоволення від самого процесу гри…» [2, 164]. В. Зельдін - лауреат Державної премії СРСР, лауреат премії російського фестивалю «Кінотавр». Саме на цьому фестивалі незадовго до ювілею актора у режисера Ю. Гусмана і виникла ідея постановки мюзиклу про Дон Кіхота як його бенефісу.

Життя Зельдіна - історія останнього романтичного героя російського театру. Тому зрозуміло: мрія актора зіграти саме цього героя Сервантеса - одна з головних у його творчій біографії. Зельдіну, незважаючи на доволі солідний вік, було дуже цікаво знов зустрітися з жанром музичної вистави - цього разу з мюзиклом. «.Якщо у виставі рух, музика, мені легко., - стверджував актор. - Музика мені допомагає розкрити характер героя, знайти необхідне самопочуття. Танець надає мені сили неймовірні» [2, 151].

Бенефіціант, вражаючи своєю фізичною формою, працював у повну силу. Саме він майже три години вів виставу, тримаючи глядацьку увагу всієї зали, і грав, зазначимо, навіть з куражем. Можливо, з часом феномен акторського довголіття Володимира Михайловича Зельдіна дослідники зуміють пояснити. На сцені людина, про вік якої публіка не замислюється. Вона пристрасно любила та любить цього величного патріарха, все життя закоханого до нестями у театр і його глядачів. Життєлюбність Володимира Зельдіна - це і є та безцінна колосальна енергетика, яка потрапляє прямо в серце, це і є та рідкісна магія мистецтва, яка змушує забути про все і, не відводячи очей, дивитися, відчувати, насолоджуватися.

У мюзиклі «Людина з Ламанчі» 90-річний актор демонстрував неабиякий пластичний дар, витончений і гнучкий голос, який, здається, не підвладний часу. «Щоб зіграти роль Дон Кіхота, актору потрібна передусім музикальність. Тому що музика - найемоційніше мистецтво, яке допомагає в роботі над персонажем» [8, 1]. М'яко, по-зельдінськи, ґрасуючи, він дивував багатством емоційного забарвлення музичної партитури мови. Його чути не тільки в партері, а й в останніх рядах величезної глядацької зали. Впевнений вокал В. Зельдіна, його почуття ритму, пластичність, особливий шарм, енергетика в сполученні з щирим благородством та інтелігентністю - рідкісними, а отже, тим більш значущими, є головними завоюваннями цього мюзиклу.

Актор, малюючи образ свого героя, ретельно обґрунтовує мотивацію його вчинків, точно потрапляє в тональність тієї чи іншої сцени, проявляє по-акторськи абсолютний слух. У цій роботі заслуговує на увагу рідкісне злиття образу та самої особистості актора-громадянина, говорячи словами К. Станіславського, злиття надзавдання ролі і над-над-завдання митця - сучасника глядацької аудиторії. Зельдін разом зі своїм героєм доводив, що і в наш час ринкових відносин такі поняття як совість, честь, милосердя ще мають значення. Актор, як і його благородний герой - гідальго, вірить, що у будь-який час є місце подвигу. Мабуть, ця віра і робить їх такими значущими для всіх, хто відкриває для себе світ Сервантеса, сповнений духовності.

Починається вистава з прологу. На авансцені з'являється візок з бродячими комедіантами, що розігрують лялькову інтермедію за участю Дон Кіхота та його зброєносця Санчо Панси. Цей пролог затягує темпоритм вистави і навіщо він - залишається незрозумілим. А далі глядацьку уяву чекає подорож до в'язниці у Севільї, де з гуркотом опускається підйомний міст, вартові несуть службу, серед злочинців і сам ідальго Мігель де Сервантес Сааведра в очікуванні суду інквізиції. «И ви вірите у Бога і справедливість, сеньйоре?» - глузує юрба каторжників. «Я не смію не вірити в них, панове! Я був солдатом і невільником. Я бачив сотні смертей. Я не смію не вірити у Бога і справедливість…» Сервантес пропонує юрбі зіграти разом з ним виставу про сільського дворянина Алонсо Кіхано - героя його книги.

Доречно згадати, що сам Сервантес на сторінках твору висловлює своє поважне ставлення до мистецтва театру і акторів. Побачивши виступ мандруючої театральної трупи, гідальго закликає Санчо Пансо полюбити комедію, її авторів та акторів, які в ній грають, бо саме комедія є віддзеркаленням нашого буття, нашої суті чи того, якими нам бути належить.

Історія про людину з Ламанчі, де, на думку зельдінського Дон Кіхота, «найбільш підходящий ґрунт для людей з ідеалами», ще раз переконує у мудрості старого гідальго. Актор грає мудру людину, яка цінує ідеальне більше ніж реальне. В основі такої мудрості не божевілля, а благородство душі, поклик серця побачити людину такою, якою вона могла б стати. Для Зельдіна головне в цьому мюзиклі - «прагнення повернути людей до людського образу життя» [8, 1].

Сучасний глядач під впливом прокату мюзиклів, створених за бродвейськими канонами, яких на початку ХХ! сторіччя з'явилося чимало, звикає до використання новітньої комп'ютерної технології у виставах. Технічне обладнання театру, де йде «Людина з Ламанчі» не найкраще. Мабуть, тому сценографія художника Юрія Антизерського нагадує сценічне оформлення давно минулих часів. Громіздкі декорації - величезні бутафорські глиби - ледь-ледь рухаються з брязкотом, димові завіси клубочуться над сценою, заважаючи хоч що-небудь роздивитися, будиночки неохоче, немов би упираючись, врешті-решт надуваються як гумові іграшки - все це знецінює видовищну сторону мюзиклу.

На жаль, хореографія Олега Ніколаєва також не вирізняється новизною рішення, технічною складністю, оригінальним малюнком, незабутнім колористичним забарвленням чи образністю. Проте навіть прості невигадливі рухи під музику драматичні актори виконують з деякою недбалістю, нечіткістю, приблизністю, що також знижує загальне враження від вистави. Спів акторів, зайнятих у масових сценах, не радує високим рівнем виконання. Сумно бачити такий художній рівень у театрі, де давно існують прекрасні традиції саме в жанрах музичної комедії, мюзиклу.

Роль Санчо Панси, сусіда і вірного зброєносця Дон Кіхота, виконує несподівано зовсім молодий актор Дмитро Ошеров. Розсудливий, «земний», Санчо Пансо, який спочатку на свою службу дивиться як на можливість заробити, відкриває для себе людські якості благородного гідальго, повагу до його незламного духу.

Енергійний, пластичний і привабливий Санчо Ошерова привертає увагу не тільки своєю молодістю, що виразно відтіняє вікову зрілість Дон Кіхота, а непідробною добротою, яку він випромінює. Він прагне передати любов, сповнену терпимості та співпереживання. Разом з ним глядач розуміє: «Дон Кіхот - найкраща людина на світі». У такий дружний союз різних поколінь віриш одразу, хоча робота молодого актора, який перебуває ще у творчому пошуку, залишає враження певної фрагментарності, ніж цілісності.

Альдонсу-Дульсінею грає Наталя Арістова. У цій статній жінці, не позбавленій грації навіть у жалюгідному вбранні, розгледів Лицар Сумного Образу свою Прекрасну Даму Дульсінею. Крізь прозу життя, бруд і зневіру проривається людське і пробуджується душа: «Він шлюху назвав зіркою!». Гра актриси емоційна і темпоритмічно напружена, одначе пластичний малюнок ролі, танець Альдонси не вирізняється своєю драматургічною побудовою. Актриса, працюючи з корифеєм сцени, дуже уважна як партнерка. Дует Наталі Аристової і Володимира Зельдіна захоплює щирістю і природністю обох партнерів. Гідальго кохання до Дульсінеї надихає, сповнює гармонією.

Актор згадував, що на початку репетицій «Людини з Ламанчі» деякі журналісти висловлювали сумніви щодо сприйняття сучасною аудиторією образу Дон Кіхота. В. Зельдін на це відповів: «Сьогоднішній глядач… вже засумував без героїв і театру, який би пробуджував у ньому добрі і піднесені почуття. Мій герой каже: «Вдихни на повні груди живильне повітря життя і подумай над тим, як прожити його далі… Пишайся не тим, хто ти є, а тим, ким ти хочеш і можеш стати». Хіба не прекрасно - нагадати про це людям?» [2, 263].

Мабуть, тому головним лейтмотивом вистави залишається зельдінська інтонація, що підкреслює трагікомічну тональність образу: «Найбільше безумство бачити світ таким, яким він є, і не помічати того, яким він має бути». Збагачуючи і глядацьку аудиторію, і колег з акторського цеху істинною сценічною культурою, Володимир Зельдін подарував справжній момент насолоди мистецтвом театру - у фіналі зал, стоячи, довго не затихав від шквалу аплодисментів.

Мюзикл «Людина з Ламанчі» надав своїм глядачам можливість долучитися до традицій цілого покоління митців, котре майже все - історія. На жаль, 2016 року не стало і Володимира Зельдіна. До останнього він грав свого Дон Кіхота - улюблену роль його довгого і плідного творчого життя.

Іде Людина з Ламанчі, і лунає її пісня, мандрує світом тому, що хтось повинен йти з вірою в істину і красу, і ми розуміємо - це необхідно, необхідно не абстрактному комусь, а кожному з нас. Де, як не в театрі шукати відповідь на вічне: як жити? заради чого? І знов, уже в ХХІ сторіччі, благородний гідальго Дон Кіхот, людина з Ламанчі, Мігеля де Сервантеса Сааведри допомагає нам у цих пошуках.

Висновки. Мюзикл, в якому, можливо, не було всесвітньовідомих хітів, котрі підхоплював би зал, виглядав актуально: в ньому є головне - дух книги Сервантеса. Переконані, що знайомство з його літературними героями у музичній виставі, а нові постановки «Людини з Ламанчі» обов'язково з'являться, - один з дієвих засобів залучення до класики нових поколінь глядачів.

Література

1. Багно В.Е. Дорогами «Дон Кихота» / В.Е. Багно. - Москва: Книга, 1988. - 448 с.: ил. - (Судьбы книг).

2. Зельдин В. Моя профессия: Дон Кихот / Владимир Зельдин; лит. запись Н.Ю. Казьминой; под ред. Б.М. Поюровского. - Москва: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2005. - 368 с., 40 л. ил. - (Выдающиеся мастера).

3. Коловерова И.Г. Роман «Дон Кихот» М. Сервантеса глазами критиков ХХ века / И.Г. Коловерова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія: Літературознавство. - Харків, 2012. - Вип. 3 (2). - С. 70-76.

4. Кочур Г. Роман Сервантеса на Україні // Література та переклад: дослідження, рецензії, літературні портрети, інтерв'ю / Г. Кочур. - Київ: Смолоскип, 2008. - Т. 2. - С. 773-775.

5. Красноглазов А.Б. Сервантес / А.Б. Красноглазов. - Москва: Молодая гвардия, 2003. - 304 с.: ил. - (Жизнь замечательных людей).

6. Набоков В.В. Лекции о «Дон Кихоте»: пер. с англ. / В.В. Набоков. - Санкт - Петербург: Азбука-Классика, 2010. - 320 с.

7. Пронкевич О. «Дон Кіхот»: роман - міф - товар / Олександр Пронкевич. - Київ: НаУКМА: Аграр Медіа Груп, 2012. - 197 с.

8. Романцова О. Владимир Зельдин: «У нас не свобода, а воля!» / О. Романцова // Новые Известия. - 2004. - 15 дек.

Размещено на Allbest.ru