Жанр реквієму в хоровій творчості українських композиторів порубіжжя тисячоліть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МИСТЕЦТВ ім. І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

УДК 783.29:78.071.1(477) “1/2”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Жанр реквієму в хоровій творчості українських композиторів порубіжжя тисячоліть

Спеціальність 17.00.03 - Музичне мистецтво

ВЕРБИЦЬКА-ШОКОТ Ірина Володимирівна

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському державному університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського Міністерства культури і туризму України.

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, доцент Рощенко Олена Георгіївна Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського, завідувач кафедри історії та теорії світової та української культури

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор Самойленко Олександра Іванівна Одеська державна музична академія ім. А.В. Нежданової, завідувач кафедри історії музики та музичної етнографії

Кандидат мистецтвознавства, професор Мартинюк Анатолій Кирилович Мелітопольський державний педагогічний університет, завідувач кафедри диригування

Захист відбудеться 31.10.2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.781.01 у Харківському державному університеті мистецтв ім. І.П.Котляревського за адресою: 61003, м. Харків, м. Конституції, 11/13, ауд. 58.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного університету мистецтв ім. І.П. Котляревського за адресою: 61003, м. Харків, м. Конституції, 11/13.

Автореферат розісланий 28.09.2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат мистецтвознавства, доцент М.С. Чернявська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реквієм в духовній культурі людства є найстародавнішим явищем: його історія охоплює 1500 років. Упродовж більш ніж тисячоліття формувалися ознаки його літургічної форми, яка зазнала численних змін. Стабілізація конструктів реквієму призвела до його канонізації в XVI ст. До того часу реквієм-літургія існував як рухома система: канонічній історії розвитку заупокійної католицької меси передувала аканонічна, що охоплювала етапи її формування та становлення. Утворення літургійного канону не припинило розвитку реквієму. Навпаки, канонізація стала умовою перевтілення його на музичний жанр, тобто етапом у процесі подальшого розвитку. З того часу missa da Requiem існує одночасно з Requiem як музичним жанром. Відтоді розпочинається епоха паралельного розвитку обох форм явища - літургічної та художньої. Утворення реквієму як музичного жанру пов'язано зі спиранням на винайдений в літургічній формі конструктивно-семантичний інваріант і з подальшим постійним композиторським концепціюванням на основі католицького канону.

Протягом XVI-XVIII ст. відбувалися поодинокі композиторські спроби відстоювання реквієму не лише як літургічної, але й художньої концепції. Наприкінці XVIII ст. католицькою церквою було санкціоновано існування Requiem як музичного жанру. Упродовж ХІХ й ХХ ст. реквієм стверджувався й поза межами католицького світу, вбирав різні національні традиції та мови.

Жанровою константою українського хорового мистецтва реквієм стає на порубіжжі другого й третього тисячоліть. Саме тоді українські композитори відчули внутрішню необхідність оплакування трагічних подій в історії держави та її народу. Філософсько-художнє осмислення історичного минулого України, зокрема тих подій, що відбулися протягом XX ст. (голодомор 30-х років, трагедія Бабиного яру, вибух на ЧАЕС), обумовило звертання українських композиторів до жанру, який є символом скорботи, втіленням ідеї катарсичного просвітлення.

Показово, що до отримання нашою державою незалежності українська музика мала лише поодинокі зразки цього жанру, які припадають на першу половину ХХ ст. Серед них: „Реквієм пам'яті М. Леонтовича” Д. Вериківського, „Реквієм пам'яті М.В. Лисенка” (на вірші М. Вороного), „Реквієм” пам'яті А. Малишка Г. Майбороди. Жанрові засади реквієму притаманні і цілісним фрагментам розгорнутих музично-художніх творів другої половини ХХ ст. („Реквієм по загиблим кораблям” з опери В. Губаренка „Загибель ескадри”; „Cклонімо голови” з опери Г. Майбороди „Тарас Шевченко”). Про процес розгалуження реквієму та його частин, що дістають значення семантичного аналога цілого, в Україні свідчить поширення жанрових засад реквієму, його семантичної основи на різні верстви сучасної музики, створення зразків жанру для будь-яких виконавських складів: „Dies irae” - варіації для фортепіано В. Бібіка; „Молитовний плач” для струнного оркестру, бандури, вібрафона та трикутника Л. Донник; „Lacrymosa” - фортепіанна мініатюра М. Кармінського; „Requiem” В. Рунчака на латинські канонічні тексти (для баритона, сопрано та камерного ансамблю); „Реквієм пам'яті загиблих на морі” на вірші М. Танка - пісня, та „Реквієм” пам'яті Г. Ахматової для мецо-сопрано, віолончелі та фортепіано В. Сопєлкіна; „Страшний суд” В. Власова - п'єса для баяна та багато ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана за планами науково-дослідної і методичної роботи Харківського державного університету мистецтв ім. І.П. Котляревського. Вона є складовою частиною базової теми №8 „Українська музика в контексті світової культури”, що входить до перспективного тематичного плану науково-дослідницької діяльності ХДУМ на 2005 - 2009 рр. (протокол №5 від 1 грудня 2005 р.).

Метою дослідження є вивчення специфіки жанру реквієму, створення його новітньої історії. Відповідно до поставленої мети вирішуються наступні завдання:

- проаналізувати реквієм як літургічний канон та визначити його роль в історії музичного жанру;

- прослідкувати процес розвитку реквієму, зокрема його еволюції як музичного жанру;

- визначити ознаки жанру реквієму на сучасному етапі;

- встановити специфіку функціонування жанрових рис реквієму в сучасній український хоровій музиці.

Об'єкт дослідження - реквієм у світовій музичній культурі.

Предмет дослідження - структурно-функціональні метаморфози реквієму протягом IV - ХХІ ст.

Методологія дослідження базується на сукупності наукових підходів, необхідних для розкриття теми дисертації. Принцип історизму залучений для встановлення та вивчення закономірностей процесу розвитку реквієму. Культурологічний підхід, історично-типологічний, порівняльний та функціонально-структурний методи аналізу спрямовані на вияв стабільних та мобільних властивостей реквієму як літургії та музичного жанру. Інтонаційно-драматургічний аналіз націлений на вияв специфіки втілення жанрового інваріанту в обраних музичних творах.

Теоретичним підґрунтям стали розробки в галузі музичного мислення (роботи М. Арановського, Б. Асаф'єва, В. Бобровського, Н. Горюхіної, Н. Гуляницької, Л. Кияновської, Т. Кюрегяна, М. Лобанової, Т. Мартинюк, Л. Мазеля, В. Медушевського, В. Москаленко, Є. Назайкінського, О. Рощенко, К. Руч'євської, О. Самойленко, Н. Сімакової, О. Соколової, А. Сохора, Р. Станкович-Спольської, М. Тіца, С. Тишко, В. Холопової, Ю. Холопова, В. Цуккермана, М. Черкашиної, Л. Шаповалової, Л. Шипа, У. Когоутека, У. Переша, А. Прюн'єра, A. Кallis, Klaus Schatz, J. Pinell, P. Tirot), а також праці Н. Бєлік, О. Бенч, Т. Бринь, О. Гармель, Б. Гецелєва, Л. Д'ячкова, О. Зосім.

Важливою є методологічна опора на дослідження реквієму, здійснені І. Гулеско, А. Єфименко, О. Зінкевич, Н. Моховою, В. Холоповою.

Матеріал дослідження - зразки жанру реквієму в українській хоровій культурі порубіжжя другого та третього тисячоліть: Requiem „Lux aeterna” М. Шуха (1986 ), „Lacrymosa” В. Мужчиля (1988), „Український реквієм” Ю. Шамо (1991), „Сім сльозин” В. Зубицького (1991), „Фрагменти з латинської літургії” О. Щетинського (1991), „Кадіш-реквієм” Є. Станковича (1992), „Реквієм-симфонія” В. Зубицького (1993), „Реквієм” В. Пацери (1996), „Стражденна мати” А. Гайденка (1996), „Український реквієм” пам'яті жертв XX століття В. Птушкіна (1999), „Реквієм для Лариси” В. Сильвестрова (1997 - 1999), „Реквієм пам'яти В. Стуса” Б. Синчалова (1999), „Реквієм” В. Манника (2003). Вибір творів у якості матеріалу дослідження визначається відповідністю до виконавського архетипу жанру.

Наукова новизна результатів. Дисертація - перша спроба розробки літургічного канону як структурно-семантичного інваріанту жанру реквієму в музикознавчому дослідженні;

- вперше надано періодизацію історії розвитку реквієму як католицької літургії і музичного жанру;

- вперше до наукового аналізу залучені усі відомі хорові реквієми в сучасній українській музиці;

- вперше виявлено своєрідність композиторських інтерпретацій літургічного канону та визначено різновиди реквієму в Україні на сучасному етапі.

Практичне значення одержаних результатів визначається у можливості використання отриманих результатів при подальшому вивченні історії функціонування жанру реквієму в Україні. Логічним є застосування апробованої в дисертації методології дослідження для вивчення широкого спектру музичних творів у жанрі Requiem. Результати дослідження можуть бути використані в учбових курсах історії світової музичної культури, української музики, сучасної музики, української хорової літератури, української хорової літератури ХХ ст., аналізі музичних творів. Надані в дисертації матеріали можуть бути використані при складанні підручників, посібників, методичних рекомендацій.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри історії та теорії світової та української культури Харківського державного університету мистецтв ім. І.П. Котляревського. Основні положення та висновки дослідження викладено у виступах на Всеукраїнських та Міжнародних наукових конференціях: „Музичне та театральне мистецтво України в дослідженнях молодих мистецтвознавців” (Харків, 2003); „Харківські асамблеї” „Французська музика в культурі слов'янських країн” (Харків, 2003); „Стиль та позастильове у композиторській та музично-виконавській творчості” (Київ, 2003); „Українська художня культура: історія і сучасність” (Київ, 2003); „Актуальні проблеми музичного та театрального мистецтва на сучасному етапі” (Харків, 2003); „Музичне і театральне мистецтво України в дослідженнях молодих мистецтвознавців” (Харків, 2004); „Феномен художньої цілісності в композиторській, виконавській та музично-теоретичній творчості” (Київ, 2004); „Актуальні проблеми музичного та театрального мистецтва: мистецтвознавство, педагогіка, виконавство” (Харків, 2004); „Творчо-педагогічна діяльність В'ячеслава Палкіна в контексті хорової культури України” (Харків, 2005); „Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти” (Харків, 2007).

Публікації. За темою дослідження опубліковані сім статей, чотири з них у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та тези доповідей трьох конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, нотографії та додатків. Загальний обсяг праці з додатками складає 217 сторінок: основний текст дисертації - 165 сторінок; список використаних джерел - 316 найменувань, 21 сторінка; нотографія - 24 найменувань, 1 сторінка; додатки - 30 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання, методологія дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи.

В Розділі І „Історія реквієму: від церковної літургії до музичного жанру” аналізується розвиток реквієму як різновиду католицької літургії та його перетворення на музичний жанр. Надана новітня історія реквієму. Запропонована його загальна типологія.

Розглядаються каноністичні та музикознавчі наукові праці, присвячені католицькій заупокійній месі. В працях В. Протопопова, А. Прюн'єра, К. Розеншильда, Л. Саккетті, Н. Симакової, В. Холопової, Ю. Холопова, R. Bertolino, B. Capelle, I. Della Torre, B. Fischer, A. Guy Bedouelle Kallis, K. Schatz, H. Nelson, J. Pascher, J. Pinell, P. Tirot міститься розосереджена інформація щодо виникнення та існування реквієму та меси. На підставі узагальнення наукового досвіду виділяються властивості реквієму, які дозволяють розмежувати такі поняття як реквієм-літургія ( що призначена для церковного існування), та реквієм-жанр (світське буття).

Аналіз музикознавчої літератури, яка присвячена окремим творам в жанрі реквієму, довів, що проблематика розгляду жанру не дістає сучасності, і найчастіше не виходить за межі аналізу (праці Г. Берта, О. Безверхої, В. Васиної-Гроссман, Г. Галя, К. Гейрінгера, А. Грасбергера, М. Друскіна, Д. Житомирського, А. Журбина, О. Зінкевич, Л. Ковнацької, Г. Лароша, Т. Ліванової, Д. Локшина, О. Муравської, М. Нюрнберга, Г. Орлова, С. Павлушина, А. Петрової, К. Розеншильда, І. Сигітова, Л. Соловйової, Г. Філенки, В. Холопової, А. Хохловкіної, Є. Царьової, Г. Чічерина, W. Hofmann, A. Einstein.).

Своєрідність реквієму полягає в тому, що розвиток цього музичного жанру вбирає в себе, у якості передісторії, його буття як католицької заупокійної меси. На сьогодні невідомо жодної музикознавчої праці, присвяченій відокремленню реквієму-літургії від реквієму-жанру. Це дає підставу для вивчення загальної жанрової теорії та спроби його аналізу.

У працях українських та зарубіжних мистецтвознавців жанр реквієму досліджується лише на вербально-текстовому ґрунті (Н. Мохова), музично-художньому (І. Гулеско), та філософському (А. Єфіменко) підходах. Дані положення дають підставу для створення загальної типології реквієму, з урахуванням специфіко-музичного матеріалу та області його існування.

У підрозділі 1.1. „Розвиток реквієму як католицької літургії” надана періодизація історії реквієму як католицької літургії.

У пункті 1.1.1. „Становлення реквієму” розглянуті загальні культурологічні передумови становлення реквієму, його структурно-функціональні відмінності від missa ordinarium. Виявлено ознаки та окреслено етапи розвитку католицької заупокійної меси. Декларовані католицькою верхівкою зміни в бутті церкви співпадають з переломними етапами в історії культури та мають велике значення в розвитку реквієму. Виникнення заупокійної меси пов'язане з канонізацією латини як офіційної мови католицької церкви.

Історичне складання структурно-функціональної основи реквієму охоплювало період з Дамасського (Місал 380 р.) до Тридентського Собору (Місал 1570 р.), тобто дванадцять століть. Воно є невід'ємним від процессу формування меси, оскільки обидві літургійні форми містять деякі спільні частини ordinarium. Але протягом формування семантика частин та цілого в missa da Requiem все більш віддалялася від missa ordinarium.

Introit є наявним як і в месі, так і в реквіємі, але має різне вербальне та функціональне навантаження. Якщо в месі І частина репрезентує виключно „Kyrie eleison”, то в реквіємі цій молитві передує „Requiem aeternum”, що надає Introit заупокійної меси двочастинну конструкцію. Ця молитва ще двічі повторюється в заупокійній месі, внаслідок чого виникає концентрична концепція, що підкреслює головну ідею реквієму. „Requiem aeternum” є початком, центром і завершенням заупокійної меси. В зв'язку з цим заклик „Kyrie eleison” змінює свою змістовність: в месі - це моління за живих, в реквіємі - за померлих. Gloria вилучена із заупокійної меси у зв'язку з невідповідністю призначення. В missa pro Defunctis до ХІІІ ст. є наявним Credo (в missa ordinarium воно співалося між читанням Євангелія та Offertorium, в missa da Requiem - між Gradual та Tractus). Протягом ХІІІ ст. воно випускається з реквієму; до структури католицької заупокійної меси вводиться Dies Irae. Відрізняється й наступний етап відправи missa ordinarium від реквієму: Alliluja, яка зазвичай в месі виконується після graduale, в реквіємі виключена. Тractus посилює відмінність реквієму від традиційної меси.

Частини Sanctus-Benedictus, Agnus Dei, як і в месі, так і в реквіємі співпадають за всіма ознаками та функціями. Кінцева молитва (обряд причастя Postcommunio) є наявною в реквіємі і в месі. Але якщо в месі її функція полягає у констатації факту закінчення служби та відпущення гріхів (eta missa est), то в реквіємі вибудовується заключне коло в тексто-музичній формі (Requiem aeternum, Lux aeternum). Крім того, Рostсommunio меси в мелодичній основі будується на невмах Kyriе, в реквіємі - на музичному матеріалі „Requiem aeternum”. Якщо остання частина в месі настроює на вихід за межі церковного буття та повернення до повсякденного життя, то в реквіємі відтворюється замкнута концепція, що асоціюється з неможливістю повернення Душі з потойбіччя. Реквієм є макроциклом, що має символічну концентричну, замкнену структуру.

Становлення реквієму включає такі етапи:

початок існування латинського реквієму (380 р.);

введення Kyrie, Sanctus-Benedictus, Agnus Dei;

вилучення Credo (1215 р.);

введення Dies Irae (1280 р.).

Становлення реквієму вирізнялося змінами у структурі і змісті як частин так і цілого.

У пункті 1.1.2. „Канонізація реквієму” з'ясовано, що семантично-конструктивна послідовність частин реквієму, яка виникла у 1280 р., була офіційно визнана католицькою церквою на Тридентському Соборі Місалом 1570 року в якості канону. Він був актуальним для католицького богослужіння до ІІ Ватиканського Собору ( Місал 1960 р.).

Тридентський собор мав вирішальне значення у стабілізації Missa pro defunctis (“Requiem aeternam”). Встановлена його рішенням послідовність частин відповідала уявленням католицької церкви про позасмертний шлях душі.

Значною подією є рішення V Латерантського Собору (Місал 1764 р.), що сприяло офіційному визнанню реквієму як музичного жанру. Церква відокремила новаторські пошуки в світському мистецтві від літургійного канону. Завдяки цьому заходу католицька заупокійна служба залишилась непохитною у церкві, а новації було дозволено поза її межами.

Наукове завдання пункту 1.1.3. „Реформація реквієму” виконане на основі вивчення католицького Місалу 1960 р. В останню третину XX ст. зміни у літургічному каноні викликані як внутрішніми проблемами католицької церкви, так і подіями зовнішнього світу. Реформаторські ідеї ІІ Ватиканського Собору радикально змінили історію розвитку mіssa dа Requiem. Завдяки дозволу на вилучення латини та конструктивну зміну проходження ритуалу погребіння реквієм реформовано в адаптовану месу (панахиду за померлими). Таким чином, реквієм як католицька літургія пройшов три основні етапи розвитку: становлення, канонізація та реформація.

У підрозділі 1.2. „Еволюція реквієму як музичного жанру” окреслено сутність реквієму як музичному жанру. Для систематизації визначено жанрових ознак залучено концепції М. Арановського, І. Коханик, А. Сохора, Р. Старчеуса, Л. Шаповалової, Л. Шипа. Загальні положення жанрової теорії набувають специфічності щодо жанру, який вивчається. Важливим для ствердження реквієму як жанру є його структурно-семантичний інваріант, що сформувався за часів його літургійної форми.

Подібно до меси та симфонії, реквієм має власний жанровий архетип, який упродовж більш ніж двух століть претерпів багато змін. Але головні семантичні ознаки реквієму залишаються незмінними: оплакування, жах Суда Божого, скорбота та вічний спокій. Також це стосується і його комунікативної функції. Вона здійснюється завдяки становленню духовного зв'язку між живими та померлими, між людським та духовним, в медіації Життя та Смерті. Поступово другорядними стали такі, з початку важливі жанрові ознаки, як: латина, суворо підпорядкована конструкція, хорове викладення. Структура реквієму дедалі стає рухливою, а всякі її зміни підкреслюють індивідуальну композиторську концепцію.

У пункті 1.3. „Загальна типологія реквієму” вивчаються та систематизуються ознаки реквієму як літургії та музичного жанру. Специфіка розробленої типології реквієму полягає в спрямованості на окреслення розмаїття композиторських інтерпретацій канону на сучасному етапі.

Надана типологія свідчить: реквієм, як один з найбільш старовинних жанрів в історії світової музичної культури зазнав значного розвитку. Нині він має багатовекторний, „поліфонічний” характер функціювання. Логічним є створення типології реквієму на основі синтезу декількох взаємообумовлених дослідницьких підходів, що були вироблені в католицькій літургіці та в музикознавстві. Типологія реквієму базується на виявленні в ньому типових форм, функцій, типів змістовності. Наслідком означеного підходу є наступна типологія, представлена у пропонованій схемі.

реквієм музика хоровий літургійний

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ ІІ „Функціонально-структурні різновиди реквієму в сучасній українській хоровій культурі” присвячений інтонаційно-драматургічному аналізу творів українських композиторів порубіжжя другого та третього тисячолітть.

В підрозділі 2.1. „Літургічні ознаки реквієму в творах М. Шуха, О. Щетинського, В. Манника” розглядаються зразки, моделлю яких є дожанровий інваріант заупокійної католицької меси. Представлена аканонічна трактовка реквієму в сучасних музичних творах. Обрані взірці являють історико-художні модифікації реквієму, що відбулися упродовж тринадцятого століття. Твір М. Шуха втілює найбільш старовинну форму реквієму - з Credo і без Dies Irae. О. Щетинський спирається на доканонізовану форму більш пізнього етапу - без Credo і без Dies Irae. В. Манник звертається до найпізнішої моделі, яка характеризується введенням Dies Irae.

М. Шух у Requiem „Lux aeterna” (1986) на канонічні латинські тексти, вірші Н. Мінського, В. Соловйова, К. Бальмонта, для читця, солістів, мішаного хору та ансамблю інструментів (челеста, ударні, фортепіано, синтезатор та орган) репрезентує форму реквієму, що існувала до 1215 р. Про спирання на середньовічну традицію свідчать і ознаки музичної мови: використання ритмічних модусів доби Ars antiqua; техніки, ґенеза якої пов'язана з теноровою месою. Фрагментарна композиція твору відповідає задуму художнього цілого (поєднання історико-художніх епох).

У „Фрагментах з латинської літургії” для мішаного хору та органу (1991), О. Щетинський обрав за модель одну з форм середньовічно-ренесансної доби та втілив характерні для цієї епохи прийоми композиції. Якщо семантично-конструктивною моделлю „Фрагментів з латинської літургії” О. Щетинського є реквієм середини ХІІІ ст., то музична мова кореспондує з тією технікою, що була притаманна нідерландській школі. Переосмислення традицій нідерландських майстрів приводить до створення альтової меси (функція наскрізного голосу перенесена з тенорової партії до альтової).

У творі вагомим є метод альтернації, розроблений композиторами нідерландської школи. Сучасний митець використовує його не тільки в традиційно-характерних сферах, а й розповсюджує на інші сфери: співставлення фрагментів поліфонії та гомофонно-гармонічного складу, діатонічних та хроматичних, тональних й політональних. Ренесансна альтернація дістає значення різновиду сучасної монтажної драматургії. Композитор звертається до ознак виробленої нідерландцями missa-breve, її сучасне втілення здійснюється за допомогою прийомів вільного конструювання вербальної основи реквієму (вилучення й додавання певних фрагментів).

„Реквієм” В. Маника для соло Soprano, мішаного хору та симфонічного оркестру (2003) репрезентує романтичну трактовку жанру. За висловом композитора, він не ставив перед собою завдання показати трагедію нації. У творі виражене суб'єктивне ставлення до філософської ідеї сприйняття смерті як закономірності, а не представлений конфлікт життя та смерті.

У підрозділі 2.2. „Сюїтний принцип організації реквієму (твори Ю. Шамо, В. Зубицького, В. Пацери)” вивчається специфіка циклічної організації цілого. Сюїтний принцип розглянуто як такий, що дозволяє поєднати український мелос з західноєвропейськими традиціями.

„Український реквієм” Ю. Шамо для мішаного хору a'cappella на слова Лади Реви, канонічний латинський текст та окремі латинські вислови (1991) присвячений пам'яті жертв Чорнобильської трагедії. В опусі сучасного українського митця метод синтезу проявляється на багатьох рівнях художньої єдності: жанрово-стильових моделях Requiem та Stabat Mater; українських та латинських вербальних текстах; семантичних системах, що викристалізувалися в різні історичні епохи; професійних та фольклорних традиціях.

Риси католицького канону відображаються на рівні конструктів меси, отримують вільне втілення. Традиції українського фольклору простежуються на рівні інтонаційно-образної системи. Метод монтажної драматургії втілений за допомогою застосування різних мов: латини та української; чергування частин, що репрезентують розділи католицьких служб та тих, що являють собою осмислення подій історії України.

Твір В. Зубицького „Сім сльозин” (1991) визнаний автором як мініатюрний реквієм для хору хлопчиків, органу та камерного оркестру на вірші С. Демчука, Б. Олійника та тексти народних пісень. В ньому відбувається мініатюризація монументального жанру. Цей тип реквієму відображено у таких взірцях української музики, як „Реквієм пам'яті А. Малишка” Г. Майбороди, „Реквієм пам'яті Д. Леонтовича” Д. Вериківського. Також він репрезентований і в сучасній музиці: „Lacrimosa” В. Мужчиля, „Стражденна мати” А. Гайденка, „Фрагменти з латинської літургії” О. Щетинського.

Структурно-семантичний інваріант канонічного реквієму насичується в творі В. Зубицького українським фольклорним мелосом, що не виключає звернення до засобів старовинного та сучасного композиторського письма. Реквієм у художньому втіленні композитора поєднує ознаки різних історико-художніх нашарувань. Елементи, які підлягають синтезу в творі В. Зубицького, охоплюють різні історичні, художні, національні верстви:

1. опора на риси, притаманні католицькій заупокійній месі (наявність структурно-семантичного інваріанту реквієму, використання органу та його привалююча роль у формуванні інтонаційної концепції твору, спів хлопчиків; домінування тридольного метру в хорових частинах, який вважався за часів середньовіччя перфектним; застосування методу альтернації);

2. використання української мови, образного світу та мелосу України; народного плачу та голосіння;

3. втілення ознак сучасного композиторського мислення (оригінальний підбір інструментів; нестійкі, насиченні гармонії, загострений ритм).

„Реквієм” В. Пацери, призначений для симфонічного оркестру, мішаного хору та солістів (1996), вирізняється християнсько-романтичним сприйняттям смерті як моменту істини, що поза межами життя досягає людина. В творі - Смерть набирає значення величного просвітлення Душі та Духа. В одинадцяти частинній побудові реквієму об'єднуються дві розосереджені сюїти - вокальна та хорова (вокальна сюїта утворюється з II, V, IX, X частин; хорова сюїта - з I, III, IV, VI, VII, VIII, XI частин).

Характерним для означеного типу, реквієм-сюїта, є застосування методу синтеза та фрагментарного методу композиції. Але в кожному творі ці спільні методи виявляються специфічно, зокрема завдяки тому, що у синтезі приймають участь різні елементи. Їх об'єднання в межах художнього поля сучасного реквієму націлене на досягнення головної мети жанру - духовне з'єднання людства. Засобом, що єднає елементи, виступає фрагментарний метод, завдяки якому відбувається контрастне співставлення епізодів. У підрозділі 2.3. „Втілення циклічності в одночастинності у доробку українських композиторів (В. Мужчіль, А. Гайденко)” розглядаються особливості функціонування жанру реквієму в хоровій мініатюрі.

В „Lacrymosa” для мішаного хору a'cappella (1988) В. Мужчиль поставив за творчу мету узагальнення ключових сем реквієму крізь його домінуючу функцію оплакування. Цьому сприяє вертикалізоване втілення ознак різних частин циклічної конструкції реквієму, внаслідок чого виникає поліфонія змістів. В межах одночастинної композиції, завдяки асоціативному методу твір набуває стислого втілення змістовної неосяжності реквієму. „Lacrymosa” В. Мужчиля вміщує значну інтонаційну матрицю, в якій утримуються інтонеми як католицької літургії, так і українського народного мелосу.

Реквієм А. Гайденка „Стражденна мати” для мішаного хору а'сарpеllа (1996), присвячений 70-річчю трагедії 30-х рр. минулого століття, поруч з католицькими аналогами вміщує національні джерела. Своєрідною рисою твору є синтез двох жанрових архетипів: „Stabat mater” та „Requiem”. Чинником, що єднає католицькі концепції, кожна з яких має власний канон, є українська музична архаїка. Композитор пов'язує католицькі традиції з українським поховальним голосінням, риси якого відтворюють хорові партії.

Згідно українським поховальним традиціям, „Реквієм” А. Гайденка виконується a'cappella. Однак це є й свідоцтвом дотримання ознак старовинного реквієму, що до XIV ст. виконувався без супроводу.

У підрозділі 2.4. „Реквієм-меморіал як втілення світової скорботи (Є. Станкович, В. Птушкін)” розглянуті найбільш монументальні взірці жанру реквієму в українській сучасній музиці.

Є. Станкович у „Кадіш-реквіємі” для тенора, басу, читця, мішаного хору, симфонічного оркестру (1992) не використовує вербальні структури канонічного реквієму, створює свого роду світську версію католицької заупокійної меси. Завдяки цьому, в його творі виникають аналогії з католицькими канонічними конструктами, але в українському перекладі. Митець синтезує традиції різних конфесій, релігій та культур (єврейської, католицької, православної). Вокальні інтонації українського та єврейського фольклору надають партитурі експресії та динамізму. Глибини відчаю, трагедійне світосприйняття, що закладені у музично-поетичному тексті, врівноважуються філософським осмисленням подій.

Вибір виконавського складу твору свідчить про тяжіння композитора до втілення масштабної концепції. Художня сутність „Кадіш-реквієму” вирішена на зразок драми з напруженою конфліктною дією. Конфлікт розгортається завдяки втіленню протистояння життя та смерті, трагічного відчуття сучасника щодо неможливості вторгнення у минуле. До сучасної концепції жанру український композитор залучає принцип театралізації музичного твору. За драматургією арочний принцип поєднання першої та останньої частини нагадує конструкцію католицького реквієму, що, як відомо, починається й закінчується „Requiem aеternam”.

„Кадіш-реквієм” Є. Станковича створює відчуття присутності, участі у трагедії Бабиного Яру й водночас дає оцінку колишнім подіям з позицій сучасності. Складається надзвичайно сильне враження, що нагадує споглядання хронікально-документальних кадрів або історичного фільму, присвяченого драматичним рокам минулого. Інтонаційно-драматургічна концепція „Кадіш-реквієму” Є. Станковича підкреслює загальну спрямованість твору, що закликає людей до толерантності.

Характерною ознакою „Українського реквієму” пам'яті жертв XX ст. В. Птушкіна (для соло меццо-сопрано, баритона, читця, мішаного та дитячого хорів, симфонічного оркестру, 1999) є спирання на національні українські джерела. Номери „Українського реквієму” уподібнені драматичним картинам. Театралізація реквієму - традиція, залучена композитором до концепції жанру. Пролог і Епілог твору українського композитора відсилають не тільки до формоутворення драми, але й до арочного принципу співвідношення першої та останньої частин конструкції католицького реквієму. Поєднання образів, притаманних українському світу з західноєвропейською традицією, сприяє ствердженню ідеї всесвітньої єдності та скорботи.

У Висновках узагальнено результати дослідження.

У якості передумов становлення католицької заупокійної меси виступають соціально-політичні та культурологічні процеси. Отже, поява та розвиток реквієму обумовлені спільністю процесів, які відбуваються в різних нашаруваннях культури. Тому аналіз особливостей реквієму потребує спирання на богословську, естетичну та музикознавчу літературу. Наслідком вивчення історії реквієму є наведена в дослідженні періодизація його розвитку як літургії та музичного жанру.

Виділено два історичних періоди, перший з яких пов'язаний з розвитком реквієму як літургії, другий - з його буттям як музичного жанру. Перший період охоплює етапи становлення, канонізації та реформації. Розвиток реквієму як музичного жанру розглянуто у ракурсі еволюційного процесу, визначені віхи, в якому обумовлено індивідуалізацію композиторської трактовки структурно-семантичного інваріанту.

Ознаки розвитку реквієму як музичного жанру: утворення музичної форми, відходження від жорсткої вербальної і конструктивної схеми літургії, відтворення семантичного інваріанту.

Історія реквієму свідчить, що це явище розвивалося процесуально та безперервно. На сучасному етапі рухлива структура реквієму-жанру відображає специфіку індивідуальних авторських концепцій. Виконавський склад і наявність вербального тексту нині не є обов'язковими щодо визначення жанрових ознак реквієму. Його перш за все окреслюють змістовні якості, які він увібрав в себе з літургійного інваріанту: поминальна функція заупокійної католицької меси перетворюється на меморіальність.

Не зважаючи на досить нетривалий етап розвитку жанру реквієму в Україні, його зразки містять майже усі його типи. Взірці реквієму в сучасній українській музиці входять до новітньої історії, яку визначає індивідуалізація структурно-семантичного інваріанту.

Трактовку ідеї Смерті як провідної в заупокійній католицькій службі в творчості українських композиторів також вирізняє багатовимірність. Так, О. Щетинський, В. Манник, М. Шух трактують Смерть як милість Божу, даровану людству як визволення від земних страждань; В. Пацера відображає Смерть як певний етап у процесі нескінчених змін життєвих форм, наслідок природного руху; А. Гайденко, В. Зубицький, В. Мужчиль, В. Птушкін, Є. Станкович, Ю. Шамо розуміють Смерть як всесвітню трагедію людства, застереження та звернення до майбутніх поколінь.

Спільність втілення ідеї Смерті, що єднає твори українських композиторів, не означає спорідненості у виборі рис музичної мови.

Так, М. Шух і В. Манник тяжіють до втілення ознак григоріанської монодії; О. Щетинський спирається на традиції нідерландської школи; А. Гайденко, В. Зубицький, В. Мужчиль, В. Пацера, В. Птушкін, Є. Станкович, Ю. Шамо звертаються до традицій притаманних українському фольклору.

За своїм типом твори М. Шуха, О. Щетинського та В. Манника тяжіють до старовинних різновидів реквієму, тобто посилаються на доканонізовані форми католицької заупокійної меси.

Таким чином, дожанрові літургічні риси в творах сучасних композиторів набувають жанрових ознак. А. Гайденко, В. Зубицький, В. Мужчиль, В. Пацера, В. Птушкін, Є. Станкович, Ю. Шамо здійснюють композиторське концепціювання на підгрунті рис, притаманних реквієму як музичному жанру.

Таким чином, стає наявним проходження великого історичного періоду розвитку жанру, його спресоване буття в українському мистецтві порубіжжя тисячоліть.

Багаточисленність співіснування різних типів реквієму у межах одного історичного етапу доводить: якщо раніше розвитку реквієму була притаманна історична послідовність, що тяжіє до горизонтального оформлення, то в сучасній українській музиці він існує у вигляді вертикалізованого синтезу. Це свідчить про Ренесанс реквієму в Україні.

Дослідження історії розвитку реквієму дозволяє висунути гіпотезу щодо його потенціалу, який й досі є невичерпаним. На порубіжжі другого та третього тисячоліть актуалізується композиторське звернення до жанру, що обумовлює філософське осмислення подій сучасності крізь призму вічності. Саме це і полягає у первісному сенсі реквієму.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Вербицкая И.В. Фрагменты из латинской литургии А. Щетинского: преломление традиций композиторов нидерландской школы. // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти.: Зб. наук. пр. - Вип.12. - Харків: ХДУМ ім. І.П. Котляревського, 2003. - С. 307-316.

2. Вербицька І.В. Трактування жанру реквієму у творчості композиторів харківської школи. // Проблеми взаємодії мистецтва,педагогіки та теорії і практики освіти: Зб. наук. пр. - Вип.13. - Харків: ХДУМ ім. І.П. Котляревського, 2004. - С. 290 - 298.

3. Вербицька І.В. Принципи типології жанру реквієму. // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти: Зб. наук. пр . - Вип.17. - Харків: ХДУМ ім. І.П. Котляревського, 2006. - С. 223 - 232.

4. Вербицька-Шокот І.В. Рівні вияву художнього синтезу в „Українському реквіємі” Ю. Шамо. // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти: Зб. наук. пр . - Вип.19. - Харків: ХДУМ ім. І.П. Котляревського, 2007. - С. 65 - 76.

5. Вербицька І.В. Тенденції розвитку жанрів вокально-симфонічної музики в Харкові на межі століть // Музичне і театральне мистецтво України у дослідженнях молодих мистецтвознавців: Матеріали конференції студентів та аспірантів, 17 - 19 березня 2003 р . - Х.: ХДІМ, 2003. - С. 43 - 45.

6. Вербицька І.В “Український реквієм” В. Птушкіна: спроба моделювання жанру. // Музичне і театральне мистецтво України у дослідженнях молодих мистецтвознавців: Матеріали Всеукраїнської науково-творчої конференції студентів та аспірантів, 16 - 17 березня 2004 р . - Х.: ХДУМ, 2004. - С. 6 - 8.

7. Вербицька І.В. Виконавська інтерпретація Реквієму В.А. Моцарта в творчій діяльності В.С. Палкіна. // Творчо-педагогічна діяльність В'ячеслава Палкіна: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 16 вересня 2005р. - Харків: НТУ ”ХПІ”, 2006. - С. 35 - 37.

АНОТАЦІЇ

Вербицька-Шокот І.В. Жанр реквієму в хоровій творчості українських композиторів порубіжжя тисячоліть. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 - Музичне мистецтво. - Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського. Харків, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню соціально-політичних та історико-художніх умов розвитку реквієму, літургійної та жанрово-стильової побудови музичних аспектів католицької заупокійно-поминальної традиції. Автор визначає загальнотеоретичні передумови вивчення заупокійної служби шляхом аналізу богословських, філософсько-культурологічних та музикознавчих праць.

Визначаються головні етапи розвитку реквієму - як католицької меси та жанру. Пропонується новітня історія реквієму, де окреслені основні етапи його розвитку. Розроблена загальна типологія реквієму. Вивчення зразків жанру реквієму в творчості сучасних українських композиторів на межі тисячолітть дозволяє доводити провідне значення авторських музично-стильових тенденцій поминальної традиції.

Ключові слова: католицька літургія, missa, Requiem, канонізація, деканонізація, неоренесанс, новітня історія реквієму.

Вербицкая-Шокот И.В. Жанр реквиема в хоровом творчестве украинских композиторов рубежа тысячелетий. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.03 - Музыкальное искусство. - Харьковский государственный университет искусств им. И.П. Котляревского, Харьков, 2007.

Диссертация посвящена исследованию социально-политических и историко-художественных условий развития реквиема, литургической и жанрово-стилевой формы католической заупокойно-поминальной мессы. Автор обозначает общие теоретические условия изучения заупокойной службы путем привлечения богословських, философско-культурологических и музыкальных концепций.

В диссертации впервые осуществлена попытка разделения реквиема как церковной службы и музыкального жанра. В итоге прилагается новейшая история реквиема, охватывающая его литургическую и жанровую формы. Подчеркивается, что история реквиема как литургии проходит три этапа: становления (380 - 1569 гг.); канонизации (1570-1960 гг.) и реформации (с 1960-х гг.). Развитие реквиема - жанра рассмотрено как процесс, основу которого определяют индивидуальные композиторские трактовки структурно-семантического инварианта. Черты развития реквиема как музыкального жанра составляют обретение им музыкальной формы, отход от строгой вербальной и конструктивной схем при опоре на семантический инвариант.

Разработана общая типология реквиема на основе синтеза подходов, выработанных в католической литургике и музыковедении. Анализ музыкальных призведений направлен на дифференциацию основных и специфических черт в трактове жанра.

На современном этапе свободная структура реквиема-жанра отображает специфику индивидуальной композиторской трактовки. Исполнительский состав и вербальный текст не оказывают влияние на функционирование реквиема как музыкального жанра. Его, в первую очередь, выделяют качества содержания, которые он вобрал в себя из литургического инварианта: поминальная функция заупокойной католической мессы перерождается в мемориальность.

Несмотря на непродолжительный период функционирования жанра в Украине, в его образцах представлены практически все типы реквиема. Образцы реквиема в современной украинской музыке входять в новейшую историю реквиема, которую определяет индивидуализация структурно-семантического инварианта.

На рубеже II и III тысячелетий актуализуется обращение композиторов к этому жанру, который обусловливает философское понимание трагических событий современности сквозь призму вечности.

Ключевые слова: католическая литургия, missa, Requiem, канонизация, деканонизация, неоренессанс, новейшая история реквиема.

Verbitskaja-Shokot I.V. The Requiem genre in choral work of ukrainian composers of millenniums frontier. - Manuscript.

Dissertation on speciality 17.00.03 - Musical art. I.Kotlyarevsky National university of arts, Kharkov, 2007.

Dissertation is dedicated to research of social and political, historical and artistic conditions of requiem development, liturgical, genre and stylistic construct: on of musical aspects of catholic funeral tradition. The author determines the whole theoretical conditionality of in-depth study of funeral service by means of analysis of theological, philosophical, cultural and musical works.

The main stages in requiem development fre being determined - as a catholic mass and as a genre. The latest history of requiem offered, where the main phases of its development are outlined. The general typology of requiem is worked out. The requiem genre models study in works of ukrainian composers of millenniums frontier allows to prove the great importans of author's musical and stylistic tendencies of the funeral tradition.

Key words: catholic liturgy, missa, Requiem, canonization, decanonization, neo-renascence, latest history of requiem.

Размещено на Allbest.ru